Завжди час голготи

06.10.2004

Людині доволі на ціле життя одного повстання. Тим паче, як за нього дадуть 25 чи хоч би 10 років ув'язнення. Родина Січків повставала тричі. Стефанія Петраш (1925 ─ 1996) та Петро Січко (1926 р.н.) стали членами Юнацької сітки ОУН ще за «перших більшовиків» та за німецької окупації. 1944 року пішли в підпілля. Хоча їхнє покоління не виграло цю війну на два фронти, та зберегло честь ─ власну і свого народу. Обоє були ув'язнені 1947 року ─ Петро на 25, а Стефа на 10 років. Восени 1949 обоє опинилися в Магадані, на Колимі, де 1954 року й познайомилися ─ через ґрати й колючі дроти.

Вийшовши з ув'язнення на заслання, побралися на Стефана року Божого 1956 ─ без благословення батьків і Церкви, але їхній шлюб був записаний на Небі. До року вже сповивали вишитою чорними нитками сорочкою первістка Василька, посвятивши його на продовження боротьби за незалежність.

За «хрущовської відлиги» Стефанія і Петро дістали волю, і вже Великдень 1957 року святкували в родинному колі. Тяжкою працею здобували вони собі місце на поневоленій батьківщині. Сотні тисяч повстанців з честю погинули в боях і в концтаборах, та коли у вцілілих підросли діти і червоний диявол завимагав за них найдорожчого викупу: душу ─ дехто пішов на компроміс із сумлінням. Тільки не Січки. Тому їхній син Василь провчився на факультеті журналістики в Києві лише два роки, другий син, Володимир, на мехматі ─ два з половиною роки, дочка Оксана потай вступила на медицину аж у Латвії. Закономірно, що 21-річний Василь Січко прилучився до організованої боротьби за права людини: 1977 року він вступив до Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод. За ним удруге повстав його 52-річний батько.

Це була година високого спалаху українського національного духу. Та розплата за волелюбні поривання була не за горами: Група була розгромлена, 5 липня 1979 року, скоро після виступу на могилі Володимира Івасюка, батько Петро і син Василь теж опинилися за ґратами. За ними пішов і 20-річний Володимир, зрікся совєцького громадянства і відмовився йти до Совєцької армії. Поміж трьома таборами і домівкою розривалася мати й дружина Стефанія. Одного 1981 року вона 33 рази їздила на побачення та возила передачі, але здебільшого привозила біду: як тільки вона з'являлася під колючим парканом ─ чоловіка й синів кидали до карцерів.

Це була відчайдушна 6-літня війна героїчної сім'ї з цілою Імперією Зла. Тоді імена Січків завдяки Стефанії, яка теж вважала себе неоголошеним членом Української Гельсінкської Групи, стали відомими всьому демократичному світові. І в цій війні Січки перемогли. Імперія Зла захиталася. Третя війна Січків розгорнулася, щойно вони вийшли на волю. Це вже був час так званої перебудови. Люди завжди потребують когось сміливого і впевненого у своїй правоті, щоб він ішов попереду. Відчувши подих і потребу часу, поодинокі подвижники духа, такі як Січки, знову повстали найпершими ─ і за ними пішли люди.

 Ця боротьба не завершилася проголошенням Незалежності. Вона триває досі. Нема вже матері Стефанії, трагічно загинув 40-літній Василь, але є славна родина Січків. Такий зміст двотомника “Три повстання Січків”, який видала Харківська правозахисна група у видавництві “Фоліо” в серії публікацій меморіального характеру. Це автобіографічні розповіді самих учасників опору, документи, листи, знімки. Зізнаюся, мені рідко потрапляли до рук такі художньо досконалі та високі духом речі.

Історія родини Січків ─ це яскрава сторінка історії нашого народу в її людському вимірі. Це ті найкращі люди, на яких тримається український світ. Хай би ці книжки прочитали якомога більше молодих людей і зробили собі іспит сумління: а як буду жити я? І нехай не кажуть вони собі: “Такий був час”. Або: “Тепер не ті часи”. Бо кожному поколінню – своє випробування. Бо, як казав Василь Стус, “Завжди час Голготи”.

Василь ОВСІЄНКО,

упорядник видання,

лауреат премії імені Василя Стуса

коментарі


щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном

C��������� �������