IX. СВОБОДА ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ

Українське інформаційне законодавство переважно спадкувало радянський спосіб регулюван­ня, внаслідок чого перш за все забезпечуються державні інтереси і другорядним залишається право на свободу вираження поглядів. Відстоювання на державному рівні таких невідомих демократичній спільноті правових понять, як «інформаційна безпека держави» чи, ще гірше, «національний інформаційний суверенітет», призводить до необґрунтованих та таких, що не відповідають міжнародним стандартам, обмежень свободи вираження поглядів, а також відсталості суспільства й держави в розвитку інформаційної сфери та обміну інформацією.

1. Свобода ЗМІ та дотримання прав журналістів

Минулого року свобода ЗМІ та журналістів була обмежена системними заходами влади, що в кінцевому випадку яскраво виявилося в чіткій та безперечній незбалансованості подачі інформації на національному та місцевому рівнях, відсутності альтернативних та критичних точок зору. Тому ЗМІ переважно не відігравали своєї важливої ролі в забезпеченні демократії. З-за певного послаблення тиску влади ситуація частково покращилася в національних ЗМІ під час помаранчевої революції.

В Україні відсутній обов’язок оприлюднювати ім’я власника ЗМІ. Відсутні також ефективні положення щодо антимонопольних обмежень на інформаційному ринку. Внаслідок цього усі найпотужніші загальноукраїнські інформаційні ресурси (радіо, телебачення та газети) сконцентровані в руках декількох осіб, які, у свою чергу, тісно пов’язані та сильно залежать від найвищих посадових осіб кратку в праві Ради Європи, особливо після рішень Європейського Суду з прав людини в справах Мак Канн проти Великої Британії[5] та Ассенов проти Болгарії[6].

Позитивний обов’язок держави включає:

1) криміналізацію катувань у формулюваннях, які відповідають визначенню катувань у міжнародному праві, зокрема, статті 1 Конвенції ООН проти катувань та інших видів жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, та

2) створення системи ефективного розслідування заяв про застосування катувань та погане поводження.

2.3. Кримінальна відповідальність за погане поводження

Кримінальна відповідальність за дії, що містять ознаки катувань у значенні статті 1 Конвенції ООН проти катувань, отримала значний розвиток за останні кілька років.

До набрання чинності 1 вересня 2001 року новим Кримінальним кодексом в Україні не існувало такого складу злочину як «катування». Дії, яки підпадали під визначення статті 1 Конвенції ООН проти катувань, у відповідних випадках могли скласти кримінальне «перевищення влади або службових повноважень» чи «примушування давати показання». Навіть у найбільш тяжких випадках катувань, ознаки катувань поглиналися обтяжуючою ознакою складу «перевищення влади або службових повноважень» у частині 2 статті 365 (статті 165 «колишнього» КК), а саме: «насильство, застосування зброї або болісні чи такі, що принижують людську гідність потерпілого, дії».

Новим Кримінальним кодексом кримінальна відповідальність за катування була передбачена статтею 127, яка визначала склад злочину наступним чином:

«Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі...»

Хоча цей крок вочевидь було здійснено на виконання зобов’язань України за Конвенцією ООН проти катувань, формулювання цієї статті не зовсім відповідало завданням, яке ставить на меті Конвенція.

Суб’єктом злочину за статтею 127 КК була будь-яка особа. Тому, враховуючи правило lex specialis, це положення не застосовувалося до посадових осіб, зокрема, до працівників правоохоронних органів, які застосовували катування та інші форми поганого поводження. Таким чином, ця стаття не стала спеціальним інструментом, призначеним для попередження застосування катувань державними агентами.

Також не відповідав міжнародним зобов’язанням строк покарання, яке передбачала ця стаття: від трьох до п’яти років позбавлення волі. Лише в разі вчинення цього злочину повторно або за попереднім зговором групою осіб, можливе покарання передбачало від п’яти до десяти років позбавлення волі.

Практика застосування кримінальних покарань до працівників правоохоронних органів, як і раніше, ґрунтувалась на положеннях, що встановлюють кримінальну відповідальність за перевищення влади і службових повноважень (стаття 365 КК). Це підтверджує й П’ята доповідь Уряду України Комітету ООН проти катувань, де відзначається: «працівники правоохоронних органів за здійснення таких дій притягаються до кримінальної відповідальності за статтями, що передбачають відповідальність за скоєння службових злочинів (стаття 365 «Перевищення влади чи службових повноважень» та іншими)».

Однак зазначена стаття містить склад злочину, що може охоплювати широкий спектр правопорушень. Розчинення поняття «катування» у більш широкому понятті «перевищення влади», дозволяє приховувати дійсну поширеність катувань і перешкоджає ефективному контролю за виконанням зобов’язань за Конвенцією ООН проти катувань щодо суворості покарання і застосування амністії. Це також заважає ефективному застосуванню положень кримінального законодавства до співучасників осіб, що застосовують катування.

Низка дій, що кваліфікуються Конвенцією ООН проти катувань як катування чи жорстоке поводження, можуть підпасти під дію статті 373 КК України «примушування давати показання». Частина друга в якості кваліфікуючої ознаки вказує «застосування насильства чи знущання над особою» і передбачає в якості покарання позбавлення волі від 3 до 8 років.

Засудження державних агентів, що застосували катування, залишається рідким явищем. Покарання, що призначаються судами у випадку засудження, також не відповідають важкості злочину. Засуджені агенти держави часто одержують умовне покарання. Але були винесені й достатньо суворі вироки:

Наприклад, двох колишніх працівників міліції в Херсонській області засудили до 7, а третього – до 5,5 років позбавлення волі з конфіскацією особистого майна й позбавленням права займати будь-які посади в правоохоронних органах. Вони визнані винними в застосуванні катувань до підозрюваного з метою одержання визнання. Як відзначає автор повідомлення, «за всі роки української незалежності на Херсонщині це перший випадок, коли офіцерів УМВС області засудили до реальних термінів позбавлення волі саме за застосування катувань».[7]

У іншому випадку, до чотирнадцяти років позбавлення волі засудив Чернігівський обласний суд капітана міліції Валерія Сташка. Його подільник, старшина Микола Решотко, засуджений до п’яти років ув’язнення з 3-літнім іспитовим терміном. Верховний суд України залишив вирок у силі. В обвинувальній промові прокурор Анатолій Лавриненко сказав: «Сташко наніс Івашову відкриту черепно-мозкову травму, перелом під’язичної кістки, закриту травму шиї, що привело до смерті потерпілого».[8]

Залишається рідкістю не тільки засудження, але й пред’явлення обвинувачення працівникам міліції, про причетність яких до катувань заявляють потерпілі.

Наскільки можна судити за повідомленнями преси, лише в поодиноких випадках були пред’явлені обвинувачення.

До прикладу, висунуте обвинувачення проти начальника відділу кримінального розшуку ТУМ Солом’янського районного управління міліції Миколи Гуріна, обвинуваченого в катуванні в ніч на 25 червня 2003 року свого колишнього колеги, підозрюваного у вбивстві дружини. Раніше по цій справі суд санкціонував арешт ще чотирьох керівників Солом’янського РУ – А. Гавриленка, В.Оцалюка. С. Дерипапи та Є. Мартинюка. Усі вони звинувачуються в перевищенні владних повноважень, слідство по кримінальній справі здійснює Генпрокуратура.[9]

У іншому випадку, слідчий відділ прокуратури Києва передав до суду кримінальну справу за обвинуваченням трьох співробітників міліції, що побили затриманого з метою втихомирити його. Вони обвинувачуються в перевищенні влади або службових повноважень, що спричинило тяжкі наслідки.[10]

Ще один приклад: «трьом працівникам міліції пред’явлене обвинувачення в перевищенні влади та службових повноважень за застосування катувань до підозрюваного. Справа передана до одного із судів м. Києва».[11]

За даними Фонду професійної допомоги жертвам катувань, у 2004 році пред’явлене обвинувачення начальнику відділу кримінального розшуку Вовчинецького районного відділу Івано-Франківська та оперативному працівнику того ж відділу в перевищенні влади, незаконному позбавленні волі і низці інших злочинів, вчинених щодо Олексія Захаркіна.

Провести детальний аналіз судової практики щодо засудження осіб, що застосували катування, неможливо через те, що діяння, що містять ознаки «катувань» у значенні Конвенції проти катувань не виділяються в судовій статистиці.

Законом України від 12 січня 2005 року № 2322-IV були внесені зміни до статті 127 Кримінального кодексу. Було змінено склад злочину, передбаченого частиною 1 цієї статті, наступним чином:

«Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від ньїни. Тому підконтрольні їм ЗМІ не критикують владу та не здатні висловлювати думки, альтернативні до владної позиції.

З іншої сторони, ті медіа, що намагаються подавати різносторонню інформацію, наражаються на тиск з боку правоохоронних, податкових та інших контролюючих органів, припинення трансля­ції в кабельних мережах та на інші засоби тиску.

Внаслідок цього журналісти перебувають під постійним тиском власників та менеджерів ЗМІ. Умови постійного тиску призводять до неможливості вільно висловлювати свої думки та застосування самоцензури з метою залишитися на займаній посаді.

Крім того, журналістів часто переслідують за поширення критичних матеріалів. Правоохоронні органи переважно неналежно та неефективно розслідують злочини, пов’язані з нападами на журналістів, погрозами на їхню адресу чи перешкоджанням в їхній діяльності.

Зокрема, Незалежна медіа профспілка зафіксувала 54 випадки нападів на журналістів протягом минулого року, при чому вони пов’язують більшість з них зі здійсненням своїх професійних обов’язків. Якщо аналізувати всі випадки нападів на журналістів, то слід зазначити, що органи дізнання з надзвичайною неохотою кваліфікують їх, як такі, що пов’язані з професійною діяльністю. Не виключено, що такий підхід правоохоронних органів стимулює зловмисників використовувати в ході замахів на журналістів спроби імітації пограбування, нещасних випадків, злісного хуліганства, тощо. У таких ситуаціях встановити справжні мотиви злочину надзвичайно складно.[1]

Іноді таке переслідування ЗМІ та журналістів здійснювалося за допомогою правоохоронних чи контролюючих (податкових) органів.

Наприклад, директор та його заступник київського та найбільшого українського кабельного оператора «Воля» Сергій Бойко та Валерій Самойлов були заарештовані 29 червня за обвинуваченням у занятті господарською діяльністю без ліцензії (частина друга статті 202 Кримінального кодексу України), а пізніше за трансляцію в закритих кабельних мережах нібито порнографічних творів при ретрансляції іноземних супутникових телеканалів Prіvate Gold, Spіce Platіnum та Prіvate Blue (стаття 301 Кримінального кодексу України). Невдовзі за цим звинуваченням, проти компанії «Воля» та її керівників висунули ще одне звинувачення – цього разу в легалізації (відмиванні) доходів, отриманих злочинним шляхом (стаття 209 ККУ).

Спочатку Господарський суд установив, що діяльність «Волі» не підлягає ліцензуванню. А через декілька днів місцевий суд звільнив затриманих і постановив, що вимоги прокуратури необґрунтовані. Пізніше були зняті інші звинувачення.

Удруге директор та бухгалтер фірми «Воля-кабель» були заарештовані 18 серпня за обвинуваченням в ухиленні від сплати податків. Це сталося через декілька годин після того, як Апеляційний суд м. Києва підтвердив рішення місцевого суду щодо необґрунтованості обвинувачень прокуратури. Заарештовані були звільнені ввечері 21 серпня

Працівники «Волі» стверджували, що справжньою причиною переслідувань стали відмова найбільшого українського кабельного оператора вилучити із соціального пакету, який дивляться більшість абонентів, зокрема, у Києві, трансляцію опозиційного телеканалу «5 канал», а також включити до цього пакету інші телеканали, у тому числі й телеканал, який належал на той час Генеральному прокурору України Г.Васильєву.

Пізніше один з іноземних власників «Волі» продав свою частку в компанії, а директор С.Бойко 13 вересня звільнився зі своєї посади.

Зважаючи на таку системну практику тиску на ЗМІ та журналістів, 16 березня 2004 року Верховною Радою України була прийнята постанова за № 1604-IV, якою для забезпечення конституційних гарантій на свободу слова в Україні, вільне вираження переконань, забезпечення плюралізму думок державній податковій адміністрації було рекомендовано відмінити графік перевірок засобів масової інформації на період проведення передвиборчої кампанії по виборах Президента України в 2004 році. А 6 квітня 2004 року ДПА було видане розпорядження, яким зобов’язали керівників державних податкових адміністрації в період проведення кампанії по виборах Президента України не здійснювати податкову перевірку підприємницької діяльності ЗМІ.

Не зважаючи на ці документи, контролюючі органи робили спроби здійснити такі перевірки. Наприклад, здійснювалася перевірка дочірнього литовського підприємства «Видавниче, інформаційне та рекламне агентство «Такі справи», що є співзасновником часопису «Такі справи плюс» (червень 2004 року).

Широко поширеною практикою протягом минулого року була розсилка Адміністрацією Президента України неофіційних вказівок щодо того, висвітлювати чи не висвітлювати ті чи інші події, у якій тональності поширювати ту чи іншу інформацію, часом із вказівкою конкретних цитат та певних подій, на яких слід наголосити, і про події та конкретних осіб, про яких слід промовчати (так звані «темники»). Такі вказівки не були формальними, їхнє невиконання призводило до посилення тиску на ці ЗМІ та їхніх власників, наприклад, з боку правоохоронних та контролюючих органів.

У кулуарах парламенту 3 червня було відкрито виставку таких «темників». На двох стендах було вивішено темники за різні роки. Найперший з них датувався жовтнем 2001 року, найновіший – травнем 2004. На виставці, крім того, було представлено листи Адміністрації Президента за підписом керівництва головного управління інформаційної політики, якими обласним телекомпаніям вказувалося розмістити в ефірі відповідні відеоматеріали. Серед темників також був графік, яким наказувалося дотримуватися певної послідовності у висвітленні в ефірі приватними телеканалами тем політичної реформи. Унікальним експонатом виставки був лист, який наказував представникам мас-медіа звітувати про виконання темників.[2]

Проте практика використання «темників» була припинена протягом декількох днів під час помаранчевої революції, що було зумовлено швидше позицією власників та топ менеджерів телерадіокомпаній, а також протестами журналістів, ніж зміною влади (фактично влада змінилася через півтора місяці після цього).

Кількість позовів про відшкодування шкоди в дуже великих розмірах за публікацію дифамаційних матеріалів та їхня загальна кількість значно зменшилися з травня 2003 року в зв’язку з прийняттям закону про їхнє обмеження через застосування диференційованої ставки державного мита по таким справам та, відповідно, зменшення сум компенсації шкоди. Також у цьому законі вперше було скасовано відповідальність за поширення оціночних суджень і обмежено право посадових осіб органів влади подавати такі позови. Слід зазначити чітку тенденцію: позови проти ЗМІ почали переважно стосуватися не відшкодування шкоди, а оприлюднення спростування поширених неправдивих відомостей.

У 2004 році, за інформацією Державної судової адміністрації, до судів надійшло 442 заяви проти ЗМІ в справах про захист честі, гідності та ділової репутації. Ще 280 вже були на цей час у судах з минулих років. Суди протягом року загалом розглянули 514 справ проти ЗМІ.

Суди завершили розгляд 250 справ з винесенням рішення, при цьому в 158 справах позов було задоволено, а в 141 справі заяву незадоволено чи залишено без розгляду. При цьому було присуджено до стягнення зі ЗМІ 591 тисячу 591 гривну. Тобто, у середньому ЗМІ повинні були сплатити 3 744 гривні по кожній справі (приблизно 700 доларів США). Слід зазначити, що обсяг заявлених вимог у всіх справах був значно більший: понад 20 млн. гривень. При цьому було сплачено державного мита на суму 251 437 гривень.

У Цивільному кодексі України, що набув чинності з 1 січня минулого року, закладена норма відповідно до якої «негативна інформація, поширена про особу, є неправдивою», на підставі чого переслідуються журналісти та ЗМІ за висловлювання критичних зауважень. У цьому кодексі з’явилася ще низка норм, що обмежують свободу слова в невиправданому обсязі. Наприклад, також вкрай дивним і небезпечним є твердження, викладене у частині третій статті 296 ЦК про те, що «інформація, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов’язків,ого або іншої особи інформацію, свідчення або визнання, покарати його за дії, які він скоїв або в скоєнні яких підозрюється, або залякування його або інших осіб...»

Крім того, стаття була доповнена частиною 3, яка визначає в якості спеціального суб’єкта «працівника правоохоронного органу», та частиною 4, що в якості обтяжуючої обставини (кваліфікуючої ознаки) передбачає завдання смерті внаслідок застосування катувань.

Частина 3 передбачає покарання від 10 до 15 років позбавлення волі, частина 4 – від 12 до 15 років позбавлення волі або довічне ув’язнення.

Ці зміни залишають певні недоліки в законодавчому регулюванні:

По-перше, у запропонованій редакції ознакою «катування» залишається «насильницька дія». Це звужує сферу застосування статті порівняно з визначенням статті 1 Конвенції ООН проти катувань, яка визнає катуванням «будь-яку дію», «що завдає сильний біль або страждання». Хоча звуження визначення катування за ознакою «насильницької дії» може здатися неважливим з погляду завдання болю, але воно має важливе значення щодо страждань, які можуть викликатися не тільки насильницькими діями, але й створенням певних обставин. Такі обставини в певних випадках можуть створюватися діями, що самі собою не є насильницькими.

По-друге, визначення статті 1 Конвенції ООН проти катувань розраховано лише на представників держави. Але Закон викладає визначення катування в частині 1 статті 127, яка стосується загального суб’єкту злочину. Це створює певну нелогічність, яку можна побачити на прикладі такої ознаки, як «отримання визнання». Лише представнику держави може бути необхідним «визнання» у тому технічному значенні, у якому воно використане Конвенцією. Якщо застосувати мету «отримати визнання» до загального суб’єкту, це розширить значення «визнання» далеко за межі його звичного значення. Певною мірою це стосується й мети «покарати за дії».

Але попри ці недоліки, зміни до статті 127 Кримінального кодексу становлять значний крок у імплементації положень Конвенції ООН проти катувань. Виокремлення катувань, застосованих працівниками правоохоронних органів у окрему частину статті 127, дає надію на отримання в подальшому статистичних даних щодо застосування цього положення.

3. Розслідування катувань

Поки не буде створений механізм ефективного розслідування заяв про катування, проблема запобігання катувань не буде вирішена. У правовій системі України неефективне розслідування заяв про застосування катувань працівниками правоохоронних органів, залишається проблемою. Це створює відчуття безкарності в правоохоронців, які вдаються до катувань, та значно сприяє тому, що катування та жорстоке поводження сприймаються багатьма з них не як злочин, а як рутинний елемент практики боротьби зі злочинністю.

Правозахисні організації, що об’єднали зусилля в «Кампанії проти катувань і жорстокого поводження в Україні», протягом більш ніж півтора роки (липень 2003-грудень 2004 року) стежили за розслідуваннями заяв про катування. За цей час партнерами були зроблені спроби порушення розслідування в більш ніж 25 випадках. Хоча кримінальну справу все ж таки вдається порушити, але це потребує значних зусиль та призводить до спізнілого розслідування.

3.1. Порушення розслідування

Відповідно до практики Європейського Суду з прав людини має існувати правовий обов’язок провести розслідування, якщо орган прокуратури одержує з якого-небудь джерела гідну довіри інформацію про можливе погане поводження з затриманою особою.[12]

В Україні єдиним засобом порушити кримінальне переслідування проти посадових осіб міліції, що застосували катування, є звернення до прокуратури, що має виняткову компетенцію в розслідуванні даного злочину (стаття 112 КПК України).

Хоча відповідно до статті 97 КПК «Прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, у тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню», органи прокуратури мають значну свободу розсуду під час вирішення питання про порушення розслідування. Цей широкий розсуд хоч і не визнається прямо законодавством і доктриною, але, тим не менш, існує в силу необмеженої свободи оцінки того, чи існують достатні підстави для порушення кримінальної справи. Органи прокуратури досить вміло використовують положення статті 94 КПК, яке передбачає, що «справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину».

Крім того, на практиці така свобода розсуду обумовлюється також недостатньо ефективними гарантіями судового оскарження, що дозволили б негайно скасовувати безпідставні рішення прокуратури, про що буде сказано нижче.

Перевірка, що проводиться прокуратурою за заявою про застосування катувань, носить, як правило, вкрай поверхневий характер. Найчастіше вона зводиться до опитування працівників правоохоронних органів, зазначених у заяві. Опитування це закінчується складанням «пояснень», у яких працівник правоохоронного органу в стереотипних виразах заперечує саму можливість застосування ним катувань.

У більшості випадків ці пояснення складають основу для постанови про відмову в порушенні кримінальної справи у вигляді того, що немає «достатніх даних, що вказують на наявність ознак злочину». Через те, що в більшості випадків ніяких заходів для одержання «достатніх даних» прокуратурою не вживається, численні постанови про відмову в порушенні кримінальної справи виявляють загальне переконання працівників прокуратури в тому, що саме потерпілий від катувань повинен надати ці достатні дані.

Для розгляду заяви законодавець надає три дні, а якщо потрібна перевірка заяви – десять днів, після чого повинне бути винесене рішення про порушення або про відмову в порушенні кримінальної справи. Як правило, ці терміни не дотримуються, і потерпілий може домагатися офіційного повідомлення про рішення місяць і більше.

Наприклад, захисник Івана Нечипорука та його родичі звернулися до прокурора із заявою про застосування до Нечипорука катувань 26 травня 2004 року; рішення за заявою було винесене лише 18 червня 2004 року, через 23 дні після подання скарг.

Андрій Яцута звернувся до прокурора із заявою про застосування до нього катувань 26 травня 2004 року, проте рішення за заявою було винесене лише 27 вересня 2004 року.

Прокуратура також несвоєчасно надає копію постанови про припинення кримінальної справи (або про відмову в порушенні кримінальної справи). Практично в кожному випадку прокуратура не висилає копію відповідної постанови, а обмежується направленням листа з повідомленням про те, що справа припинена або в порушенні кримінальної справи відмовлено.

До прикладу, постанова прокуратури Харківської області про відмову в порушенні кримінальної справи по скарзі К. Кучерук було прийнято 1 листопада 2004 року. Копію постанови представник Кучерук одержав лише на початку січня 2005 року після спеціального письмового запиту. До цього ані К. Кучерук, ані її представнику про хід перевірки нічого не повідомлялося.

У іншому випадку, постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за скаргою Івана Нечипорука було прийнято 18 червня 2004 року. Копія постанови не направлена йому дотепер.

Якщо взяти до уваги масовість і однаковість, з якою прокуратура зволікає з повідомленням про результати перевірки, наданням копії постанови і документів, на яких вона заснована, можна зробити висновок про навмисне використання цих та інших прийомів з метою «погубити» розслідування заяви про катування.

Стаття 236-1 КПК передбачає процедуру оскарження постанови про відмову в порушенні кримінальної справи в суді. Суддя зобов’язаний розглянути скаргу на постанову не пізніше десяти днів з моменту її надходження в суд. Проте на практиці розгляд скарги може затягтися на місяці.

До прикладу, Геннадій і Валерій Владимирови (м. Бахчисарай) оскаржили постанову про відмову в порушенні кримінальної справи до суду 17 травня 2004 року. Скарга була розглянута судом лише 30 червня 2004 року, тобто більш ніж через місяць після звернення до суду.

Євген Бочаров є достовірною». Монополізація права на істину «посадовими, службовими особами при виконанні ними своїх службових обов’язків» не лише порушує законодавство України, але й суперечить здоровому глузду.

Проект зміни цих положень був внесений до парламенту, проте на кінець року так і не прийнятий. А 12 травня один з таких законопроектів, був навіть відхилений парламентом, не зважаючи на вимогу громадськості прийняти цей закон.

З січня минулого року в Україні почалося впровадження нового законодавства щодо захисту суспільної моралі (Закон України «Про захист суспільної моралі» та пов’язані з ним зміни до інших законів). Відповідно до нього створено державний орган із захисту суспільної моралі. До його функцій належить призупинення поширення (без санкції суду) та застосування санкцій за поширення продукції, що порушує суспільну мораль (порнографічного та еротичного характеру або із застосуванням жорстокості та насильства тощо). Ним також введено ліцензування суб’єктів, які можуть здійснювати поширення такої продукції, а також вводить ліцензування кожного твору окремо. Фактично, таке ліцензування є попередньою цензурою творів, що заборонено Конституцією України, оскільки, наприклад, перед друком книжки необхідно отримати відповідну ліцензію.

При цьому слід зазначити, що згадане законодавство чітко не визначає, що може порушити суспільну мораль, а дефініції надзвичайно не чіткі та сповнені оціночними виразами. Тому особа, яка поширює такий твір, не може передбачити незаконність своєї поведінки.

За порушення вказаного законодавства передбачаються жорсткі санкції: великі штрафи, кримінальне покарання та закриття ЗМІ. Проте минулого року випадків застосування цих законодавчих норм поки що не помічено. Значною мірою це пояснюється тим, що державний орган із захисту суспільної моралі так і не розпочав свою діяльність в минулому році.

2. Телерадіомовлення

Рівень свободи слова на телебаченні та радіо виріс тільки під час помаранчевої революції. До цього часу проявлявся явний дисбаланс у висвітленні подій.

Проте місцеві телеканали та радіостанціі зберігали тенденційність та заангажованість у висвітленні новин протягом цілого року. Особливо це проявилося в східних та південних регіонах України.

Опозиційні сили фактично були позбавленні доступу до загальнонаціональних ЗМІ протягом року. Лише під час помаранчевої революції ситуація змінилася на краще, проте не на місцевому рівні.

Державні національні та місцеві телерадіоканали повністю залежать від виконавчої гілки влади та подають односторонній погляд на події з відсутністю будь-якої нормальної критики органів влади та правлячих політичних сил.

В Україні існує державне телебачення та радіо, телестудії та друковані видання (газети та журнали) різних органів влади (МВС, Прокуратури, податкової адміністрації, Збройних сил, МЗС, митної служби та інших). При цьому такі ЗМІ не слугують джерелом важливої інформації, а швидше виконують роль рупора та агітації за позитивність кожного органу влади, а альтернативні чи критичні думки в них практично відсутні.

У той же час, у країні відсутнє суспільне (громадське) телебачення та радіо. Закон «Про суспільне телерадіомовлення в Україні» був прийнятий декілька років тому, але рішення про створення суспільного (громадського) радіо чи телебачення так і не було прийнято.

Державний орган, що регулює телебачення та радіомовлення (Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення), був органом, залежним від Президента та парламенту, що унеможливлює повноцінне виконання ним своїх функцій. Зокрема, будь-який член цього органу може бути відкликаний зі своєї посади в будь-який час, з-за чого він перебуває в повній залежності від прийнятих ним рішень та органу, що його призначив. Внаслідок такої залежності та інших недоліків законодавства процедура видачі ліцензії проводиться закрито та упереджено, а контрольні функції цього органу є швидше формальними.

Така залежність, зокрема, проявляється в дискримінаційній політиці щодо ліцензування телерадіоорганізацій.

Верховна Рада України прийняла в новій редакції закон «Про Національну Раду України з питань телебачення і радіомовлення», проте Президент наклав вето на закон. Коротко усі зауваження Президента зводилися до одного: він не погоджується з існуванням незалежного регулюючого органу в сфері телерадіомовлення.

11 травня Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» з урахуванням зауважень Президента (номер реєстрації 2663). Раніше цей Закон був прийнятий 9 липня 2003 року, але Президент скористався правом вето. Фактично ж депутати прийняли майже той самий законопроект, зміни торкнулися тільки визначення конфіденційної інформації, що є власністю держави.

Зміни, внесені до Закону про пресу, суттєво звужують обсяг конституційного права на інфор­мацію. А саме: частина перша статті 2 «Свобода діяльності друкованих ЗМІ» тепер проголошує «право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих ЗМІ». Аналогічно звужене головне право журналіста – на інформацію: тепер журналіст має «право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації» (п.1 частини другої статті 26).[3]

Верховна Рада України прийняла в новій редакції Закон України «Про радіочастотний ресурс», що набув чинності 21 жовтня 2004 року. Відповідно до вказаних змін Національна Рада України з питань телебачення та радіомовлення стає єдиним органом, що видає ліцензію на мовлення в Україні. Відповідно до нової редакції закону:

– скасовується подвійне ліцензування телерадіоорганізацій Нацрадою та Державним комітетом зв’язку, який є залежними від Президента органом виконавчої влади, і що було предметом тиску на телерадіоорганізації з боку влади;

– усуваються можливості несанкціонованого відключення підприємствами зв’язку телерадіоорганізацій, у тому числі й за політичними мотивами.

Опозиційні телеканали систематично відключали в місцевих кабельних мережах через нібито технічні причини. Так, «5 канал» відключали в Донецьку, Луганську, Харкові, Дніпропетровську та багатьох інших містах. За офіційною позицію це робилося з-за технічних причин. Проте в приватних розмовах власники кабельних операторів стверджували про шалений тиск з боку місцевих органів влади та правоохоронців. До сьогодні винних за такі дії не покарано.

3. Хроніка протесту журналістів

Протягом минулих років відбулися багато ситуативних конфліктів в тих чи інших ЗМІ, основною причиною яких була вимога їхніх власників чи керівників до журналістів дотримуватися неписаної редакційної політики, за якої в принципі не можна було подавати позитивної інформації про представників опозиції, а іноді просто їх згадувати, та негативну інформацію про представників провладних сил. Зазвичай, наслідком таких конфліктів ставало звільнення журналістів, їхній перехід у більш ліберальне ЗМІ.

З певною періодичністю виникали більш масові акції протесту, пов’язані з правом журналістів на свободу слова: щодо вбивств журналістів, щодо поширення темників тощо.

У другій половині минулого року через збільшення тиску влади на ЗМІ під час виборчої кампанії пропорційно зменшувалася свобода журналістів і одночасно зростало їхнє невдоволення існуючої ситуацією.

При цьому, ті опозиційні ЗМІ, що зберігали певні стандарти свободи слова зазнавали значного тиску від влади в різний спосіб: відключення світла, відмова в друці, виключення телеканалів з кабельних мереж, подання позовів про скасування ліцензій, погрози, підпал і т.п. Усе це прямо відображалося на журналістах, що не могли працювати в таких умовах.

20 жовтня о 21:00 годині на «5 каналі» у прямому ефірі замість звичного випуску новин відбулася прес-конференція керівників каналу, на якій керівники каналу заявили про тривалий та систематичний тиск.

Останніми подіями, що призвели до цієї акції стали рішення Господарського а(м. Харків) оскаржив постанову про відмову в порушенні кримінальної справи 14 липня 2004 року, і за станом на лютий 2005 року, більше 7 місяців потому, його скарга ще не розглянута.

К. Кучерук оскаржила постанову начальника Харківського СІЗО № 27 13 квітня 2004 року, справа була розглянута лише 1 жовтня 2004 року.

Уже саме по собі затягування з порушенням розслідування в більшості випадків позбавляє це розслідування будь-якої ефективності й, як правило, приводить до його безуспішності.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці встановив, що стаття 3 Конвенції включає зобов’язання з боку державних органів ініціювати розслідування навіть за відсутності формальної скарги потерпілого або членів його родини, якщо інші обставини дають підстави припускати застосування катувань.[13]

Також і Європейський Комітет запобігання катувань рекомендував, щоб у випадку, коли підозрювані в кримінальному злочині при доставлені до судді висловлюють скарги на погане поводження з боку міліції, суддя повинен записати заяву, призначити негайне медичне обстеження й вжити необхідних заходів для того, щоб забезпечити належне розслідування заяви. Такого підходу треба дотримуватись незалежно від того, чи є у відповідної особи видимі тілесні ушкодження.[14]

Як показує практика, судді, прокурори і слідчі, до яких доставляють затриманих правоохоронні органи, мало звертають увагу навіть на формальні заяви затриманих про застосування до них насильства, не говорячи про прояв ініціативи в з’ясуванні обставин одержання видимих тілесних ушкоджень. У деяких випадках результати медичного обстеження, що були одержані після того, як затриманий брав участь у судовому розгляді після першої явки до судді, показують, що на час доставляння до судді затриманий мав видимі тілесні ушкодження.

Як розповідав Віктор Копча: «30 листопада 2003 року мене доставили до суду для рішення питання про взяття під варту або звільнення. Суддя задала лише одне питання: «Що скажеш у своє виправдання?» Я сказав, що я невинний, що в мене є алібі, що мені було відмовлено в зустрічі з адвокатом. Суддя наказала мене вивести й уголос сказала: «Додати сім діб». На моє прохання провести допит суддя не відреагувала».

Крім того, для потерпілих, що залишаються під вартою правоохоронного органу, заявити про застосування катувань чи жорстоке поводження ще важче через їхнє уразливе становище. Статтею 97 КПК передбачено, що «за наявності відповідних підстав, що свідчать про реальну загрозу життю та здоров’ю особи, яка повідомила про злочин, слід вжити необхідних заходів для забезпечення безпеки заявника, а також членів його сім’ї та близьких родичів, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на заявника». І хоча практично в усіх випадках, коли заява про катування надходить від особи, що знаходиться під вартою правоохоронного органу, можна припустити відповідні ризики, нам не відомі випадки, щоб відповідні повноваження використовувалися посадовими особами прокуратури чи суддями. Більш того, усталена практика, за якої «перевірка» заяви починається саме з опитування працівників правоохоронних органів, можливо, причетних до застосування катувань і жорстокого повод­ження, створює додатковий ризик для потерпілого.

Затримані не так часто висловлюють судді формальні скарги про застосоване до них погане поводження також і тому, що, як правило, вони доставляються до суду тими ж особами, що можливо напередодні піддали їх такому поводженню. Ці особи залякують затриманих продовженням катувань у випадку подання будь-яких скарг. З огляду на те, що в законодавстві існує інститут продовження суддею затримання під вартою правоохоронного органу, затримані розуміють високу ймовірність залишитися після судового засідання під контролем саме тих осіб, на яких подають скаргу.

Якщо врахувати відсутність у судді повноважень порушити кримінальну справу, а також відсутність у законі правового обов’язку[15] призначити судово-медичне обстеження, відсутність реальних можливостей відгородити затриманого від помсти з боку тих, на кого він скаржиться, наприклад, шляхом переведення в інше місце утримання під вартою, – затримані розглядають висловлення скарг як марний крок, що може лише поставити їх під загрозу зазнати ще гірших форм поганого поводження.

Одним з факторів, що сприяють такому стану справ, є значне скорочення компетенції судді після внесення змін до КПК улітку 2001 року. Відповідно до цих змін з компетенції суду було виключене право порушувати кримінальну справу.

Це звуження компетенції судді було підтверджено визначенням Пленуму Верховного Суду України від 27 грудня 2002 року (про скасування ухвали судді апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2002 року і 13 листопаду 2002 року про порушення кримінальних справ щодо Президента України Кучми Леоніда Даниловича).[16]

Занадто негнучкий підхід і законодавця, і Верховного Суду України до цієї проблеми на практиці призводить не до неупередженості суду, а до байдужності і зайвого самообмеження суддів. У всякому разі, у питанні про розслідування заяв про катування такий підхід найбільш очевидно виявляє свої недоліки.

Такі риси правової системи не заохочують суди та органи прокуратури вдаватись до рішучих дій, якщо є вказівки щодо поганого поводження, а, навпаки, у багатьох випадках перешкоджають не тільки дієвій реакції на заяви, але й самому поданню заяв потерпілими, особливо тими, хто знаходиться під вартою.

3.2. Незалежність розслідування

Відповідно до статті 112 КПК України розслідування справ про злочини, до яких причетні працівники правоохоронних органів, є винятковою компетенцією органів прокуратури.

У деяких випадках ця стаття КПК дозволяє діяти з порушенням стандарту незалежності. Наприклад, відповідно до пункту 3 статті 112 можливе погане поводження з боку «військовослужбовця Збройних Сил України» на першому етапі буде розслідувати командир військового підрозділу. Відповідно до пункту 5 тієї ж статті скаргу на погане поводження з боку співробітника «виправно-трудової установи, слідчого ізолятора, лікувально-трудового профілакторію і виховально-трудового профілакторію» буде розглядати начальник відповідної установи. Лише у випадку пору­шення цими посадовими особами кримінальної справи розслідування продовжить прокуратура.

Наприклад, Володимир Кучерук утримувався в Харківському СІЗО № 27 із 16 квітня 2002 року до 17 липня 2003 року. Хоча висновком судово-психіатричної експертизи в нього було встановлене загострення хронічного психічного захворювання, ще півтора місяці він перебував у СІЗО. 8 липня 2002 року персонал СІЗО застосував до нього спецзасоби, і за рішенням начальника СІЗО він був поміщений у карцер, де протягом тижня містився в наручниках. Мати Кучерука подала скаргу в прокуратуру Харківської області, однак перевірку її скарги здійснював начальник СІЗО № 27, що виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Після оскарження тим же начальником СІЗО була проведена додаткова перевірка з тим же результатом. Лише після другого оскарження суддя, скасувавши постанову начальника СІЗО про відмову в порушенні кримінальної справи, направив матеріали в прокуратуру області для організації розслідування. Але через те, що прокуратура почала здійснювати перевірку лише восени 2004 року, левова частка її висновків була заснована на матеріалах перевірки, здійсненої начальником СІЗО.

3.3. Повільність розслідування

Розслідування за заявами про застосування катувань працівниками правоохоронних органів проводяться вкрай повільно. Терміни розслідувань обчислюються роками.

До прикладу, розслідування за заявою Віктора Яценко (м. Харків) почалося в квітні 1997 року і триває дотепер.

Розслідування за заявою Олексія Афанасьєва (м. Харків) почалося у квітні 2000 року й не закінчено дотепер.

Розслідування за заявою Євгена Бочарова (м. Харків) почалося у квітні 2002 року й справу в черговий раз припиненопеляційного суду про скасування рішення Національної ради про видачу ліцензії ТК «Експрес-Інформ» (а значить – «5 каналу») у Києві за позовом телеканалу «Телестудія «Служба інформації» та ухвала Печерського райсуду про забезпечення позову народного депутата Володимира Сівковича до Петра Порошенка та каналу НБМ, наслідком чого стали арешти рахунків «НБМ».[4]

Працівники каналу заявили про такі вимоги:

1. До Печерського суду м. Києва – зняття арештів з рахунків «5 каналу».

2. До Національної Ради України з питань телебачення та радіомовлення:

·  скликати позачергове засідання, на якому остаточно визнати «5 канал» переможцем першого, а не повторного конкурсу на мовлення на 48 ТВК у м. Києві;

·  привести у відповідність ліцензійним угодам трансляцію «5 каналу» в кабельних мережах у регіонах України.

3. До народного депутата В. Сівковича:

·  публічно вибачитися за цинічне використання «5 каналу» як інструменту шантажу у власних політичних цілях.

«Правління та журналістський колектив «5 каналу» опинилися у такій ситуації, – йшлося в їхній заяві, – що у разі невиконання вимог «5 каналу»[5] або ж не реагування на них керівництво та ініціативна група журналістів 25 жовтня о 21:00 оголосять голодування».

Оскільки вимоги не були виконані, то журналісти оголосили голодування 25 жовтня о 21 годині, що транслювалося у прямому ефірі.

Уже 28 жовтня журналісти п’яти центральних телеканалів (ICTV, «Інтер», «Новий канал», «Тоніс» та НТН» заявили про тиск влади та власників каналів, який призводить до того, що інформація про суспільно важливі події подається глядачеві в спотвореному вигляді.

Їхня позиція пов’язана із тиском на ЗМІ представників влади, які змушують телеканали і їхніх власників висвітлювати події в спотвореному вигляді або взагалі замовчувати суспільно важливі новини.

Журналісти, які розуміють власну відповідальність за долю країни, оприлюднили заяву і звернулися до своїх колег із закликом підтримати їхнє бажання працювати професійно і надавати громадськості різнобічну й правдиву інформацію про те, що відбувається в Україні.[6]

Заява журналістів українських телеканалів

Ми, журналісти українських телеканалів, занепокоєні загрозою висвітлення вирішального періоду виборів у спотвореному вигляді.

Всупереч стандартам професійної журналістики, влада, а під її тиском частина власників та менеджерів телеканалів, прагнуть замовчувати важливі події, або перекручують їх сутність.

Ми усвідомлюємо власну відповідальність за надання людям інформації, на основі якої вони роблять свої рішення.

Тому ми вимагаємо дотримання наступних стандартів висвітлення подій:

1. Усі інформаційні програми повинні інформувати про всі суспільно значущі події.

2. Усі інформаційні програми повинні представляти всі значущі точки зору на події, що висвітлюються.

3. Уся інформація, що потрапляє до ефіру, має бути перевіреною та містити посилання на джерела.

Ми зобов’язуємося виконувати ці стандарти.

Ми впевнені, що повне і професійне висвітлення вирішального періоду виборів є вкрай необхідним для глядачів.

Ми закликаємо колег приєднатися та підтримати нашу позицію!

Загалом звернення, що було розміщене на сторінці Інтернет-видання «Телекритика», підписали 346 журналістів і працівників електронних ЗМІ.

Того ж дня, 28 жовтня, сім журналістів Студії «1+1» зі служби новин (Наталка Фіцич, Юлія Бориско, Віктор Заблоцький, Ігор Скляревський, Федір Сидорук, Галина Бецко та Мар’яна Воронович) добровільно звільнились з каналу після того, як провалились всі спроби переговорів з керівництвом «Телевізійної служби новин» (ТСН) про відмову від політики темників та цензури. За їхніми словами, за нинішніх умов вони не можуть професійно виконувати свої обов’язки та надавати суспільству правдиву інформацію. «Наше телевізійне ремесло остаточно перетворилось в обслуговування інтересів тих, кому «1+1» відданий його власниками в політичне використання», – говорили колишні співробітники цього телеканалу.[7]

Лише 2 листопада працівники та журналісти «5 каналу» припиняють голодування, оскільки знімається арешт з рахунків телеканалу, проте інші вимоги залишаються невиконаними. Також телеканал було повернуто в деякі кабельні мережі, зокрема, у Донецьку.

За повідомленням прес-служби журналістського руху за професійні права, Володимир Голосняк, ведучий програми «Вісті» на Першому національному телеканалі, що відмовився читати новини по темниках[8], 9 листопада був відсторонений від роботи. Він без пояснень був виключений з розкладу ефіру на тиждень, хоча за планом мусив з’явитися на екрані в понеділок, вівторок та середу.

Наступного дня 13 журналістів програми «Вісті» на Першому національному телеканалі запропонували першому віце-президенту НТКУ Миколі Канішевському та директору об’єднання «Новини» Артему Петренко ухвалити угоду про редакційну політику. Одночасно журналісти в односторонньому порядку зобов’язалися дотримуватися угоди, що означало відмову працювати далі по темниках.

Текст запропонованої Угоди

«Ми, журналістський колектив Першого Національного Телеканалу, працюємо в одній компанії та робимо спільну справу.

Ми не підтримуємо жодну політичну силу й не маємо на меті служити комусь, окрім народу.

У нас єдина мета – подавати суспільству об’єктивну інформацію.

На сторожі своєї роботи ми ставимо власне сумління, майстерність та відданість високим фаховим стандартам».

Угода про редакційну політику

Редакційна політика Першого національного телеканалу ґрунтується на наступних засадах:

1. Інформаційні випуски та програми повинні об’єктивно висвітлювати всі головні суспільно значущі події (Закон України «Про інформацію», статті 5, 6, 9 та 10).

2. У кожному інформаційному випуску обов’язково має бути витриманий баланс: подані полярні точки зору на подію, що висвітлюється (Закон України «Про інформацію», статті 9 та 10).

3. Інформація, що подається в ефірі, повинна бути перевіреною, містити посилання на джерела (Закон України «Про телебачення і радіомовлення», пункт б) статті 39).

4. Відбір тем та формування сюжетів є прерогативою виключно шеф-редактора, випускового редактора та кореспондентів. Пропозиції та рекомендації інших осіб щодо відбору тем та формування сюжетів обов’язково розглядаються вказаними вище особами та враховуються на їх розсуд.

5. Втручання державних органів, посадовців, громадських об’єднань, окремих громадян у творчу діяльність журналістів, цензура як контроль за ідеологічним змістом випусків не допускається (Закон України «Про телебачення і радіомовлення», стаття 6).

6. Журналіст має право відмовитися від виконання доручень редакції, якщо вони суперечать чинному законодавству (Закон України «Про телебачення і радіомовлення», пункт з) статті 38).

7. Усі сюжети повинні подаватися в ефір з підписами журналістів. Виключення можуть бути лише на прохання журналіста, що готував матеріал, якщо це загрожує його безпеці. Автор матеріалу має право підписувати його як власним ім’ям, так і творчими псевдонімами (Закон України «Про телебачення і радіомовлення», пункт е) статті 38).

8. Лише журналіст, що знімав сюжет, має право передати його підготовку іншому журналісту або редактору (Закон України «Про телебачення і радіомовлення», стаття 39).

9. Будь-які зміни в сюжеті не можуть бути подані в ефір без згоди журналіста, що його готував (Закон України «Про телебачення і радіомовлення», пункт ж) статті 38).

10. Положення Угоди про редакційну політику є обов’язковими для всіх осіб, що будь-яким чином беруть участь у створенні інформаційних програм та проектів Першого Національного телеканалу, не в травні 2004 року. З липня 2004 дотепер не розглянута скарга Євгена Бочарова на припинення розслідування, що подана до суду.

Розслідування за заявою Володимира Кучерука (м. Харків) дотепер не почалося. У грудні 2004 року була подана скарга на чергову відмову в порушенні кримінальної справи.

3.4. Доступ до доказів

Найважливіше значення для розслідування катувань має своєчасне одержання якісних медичних доказів. Як докази можуть виступати й записи лікарів, і акти судово-медичного огляду, і висновки судово-медичних експертів.

Але в правовій системі можливість одержання незалежної експертної думки вкрай обмежена.

На початку й середині 90-х років тенденції в законодавстві давали надію на поступовий розвиток альтернативної (недержавної) експертизи, що могло стати добрим ґрунтом для створення більш широкого доступу осіб, які беруть участь у судочинстві, до незалежної експертної думки.

Наприкінці 1992 року були прийняті Основи законодавства України про охорону здоров’я.[17] Стаття 6 Основ передбачала право громадян на «проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках». Стаття 73 була присвячена спеціально альтернативній медичній експертизі: «У разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи та в інших передбачених законодавством випадках на вимогу громадянина проводиться альтернативна медична (медико-соціальна, військово-лікарська, судово-медична, судово-психі­ат­рична) експертиза або патологоанатомічний розтин... Громадяни самостійно обирають експертну установу та експертів...».

На початку 1994 року був прийнятий Закон України «Про судову експертизу»[18] укупі із Законом України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я»[19] . Для громадянина, не згодного з висновком експертів, що призначені органом розслідування або судом, залишилася тільки можливість просити про призначення додаткової чи повторної експертизи орган розслідування або суд, для якого таке клопотання не було обов’язковим.

Законом від 23 грудня 1993 року[20] в Кримінально-процесуальний кодекс України були внесені зміни, що надали захиснику «право збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази в справі, зокрема, … одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань». Проте статус цих висновків, що отримані за запитом захисника, як судових доказів залишався і залишається нез’ясованим. У всякому разі ці висновки не можуть замінити висновок експертів, призначених органом розслідування чи судом, і в кращому випадку можуть привести до призначення додаткової чи повторної експертизи.

Тим не менш, з 1992 до 2000 року в Україні діяла велика кількість недержавних судово-ме­дич­них та інших експертів, і були організовані недержавні експертні бюро.

1 червня 2000 року були внесені зміни до статті 4 Закону України «Про підприємництво»[21], внаслідок яких частина 2 цієї статті стала передбачати, що «…діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз… може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями».

І, нарешті, у 2004 році були внесені зміни в Закон України «Про судову експертизу», відповідно до яких низка експертиз, висновки яких є вирішальними в кримінальному судочинстві, можуть здійснюватися тільки «спеціалізованими державними установами».

Відповідно до нині діючої статті 7 Закону України «Про судову експертизу», «виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз».

У тій же статті міститься перелік відомств, у складі яких можуть діяти спеціалізовані установи. Зокрема, «до державних спеціалізованих установ належать:

– науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції України;

– науково-дослідні установи судових експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров’я України;

– експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України».

Такий підхід законодавця до регулювання здійснення судових експертиз навряд чи виправданий з точки зору ефективності судочинства. Відповідно до аналізу, проведеного Верховним Судом України «значна кількість справ тривалий час не розглядається через те, що призначені судами експертизи проводяться місяцями, а те й роками». Такий стан справ свідчить про явно недостатню кількість експертів та експертних установ.

Але ще більш небезпечний цей підхід з іншої точки зору. Поворот у законодавстві призводить до монополізму «спеціалізованих державних установ» у сфері проведення експертизи. А це не тільки означає усунення всякої можливості для осіб, що беруть участь у судочинстві, звертатися до незалежної експертної думки, але також серйозно підриває гарантії незалежності експертів, що працюють у таких «спеціалізованих установах».

По-перше, у законодавстві не визначений порядок створення, реорганізації, ліквідації «спеціалізованих установ», а також критерії, що пред’являються до таких установ.

По-друге, у законодавстві не встановлені гарантії експертів, достатні для того, щоб протистояти незаконному тиску керівництва. Гарантії прийому на роботу і звільнення з роботи експертів нічим не відрізняються від загальних гарантій найманих робітників, передбачених законодавством України про працю. Професійно сумлінні експерти, діяльність яких може суперечити «настановам» керівництва, не мають достатніх гарантій від звільнення. З огляду на монополізм «спеціалізованих установ», для судового експерта звільнення з однієї з таких установ на практиці означає втрату будь-якої можливості практикувати в якості судового експерта. Тож гарантій трудового законодавства зовсім недостатньо для забезпечення його незалежності.

Таким чином, керівництво таких спеціалізованих установ одержує величезні можливості впливати на діяльність експерта і на об’єктивність проведених ним досліджень і висновків, що він складає.

Треба відзначити, що для того, щоб одержати статус експерта, необхідно пройти атестацію. Однак атестація доступна тільки для працівників спеціалізованих установ. Таким чином, прийом на роботу є передумовою загальної можливості одержати статус експерта і можливості проводити експертизи. Монополізм «спеціалізованих установ» дозволяє керівництву установи вже на стадії прийому фахівців для роботи в «експертній» установі робити відповідний відбір. Оскільки не існує незалежного органу, що відповідає за професійний відбір і атестацію експертів, розуміння лояльності фахівця можуть переважувати розуміння його професіоналізму під час відбору, що здійснює керівництво при прийомі на роботу.

Більш того, частина «спеціалізованих установ», як і раніше, входить до системи Міністерства внутрішніх справ, органи якої виступають стороною обвинувачення в основній масі кримінальних справ, що само по собі може з об’єктивної точки зору викликати в учасників судочинства сумніви в неупередженості експертів.

З огляду на характер судочинства в Україні, що не допускає змагальної експертизи, описані вище недоліки системи «спеціалізованих» експертних установ можуть привести і приводять до деградації якості експертних висновків, втрати експертами професіоналізму і наукової неуперед­женості, до маніпуляції експертними знаннями для досягнення цілей, далеких від завдань об’єк­тивного встановлення обставин справи.

У сукупності з уразливим положенням потерпілого від катувань і жорстокого поводження, такий стан справ з експертизою найбільш пагубним чином відбивається й на можливості запобігання катуванням і жорстокому поводженню та покаранню винзалежно від місця роботи та форми співпраці: на позаштатній чи штатній основі, чи в незалежній компанії-виробнику.

 

Керівництво УТ-1 відмовилося укладати угоду з журналістами про редакційну політику. А 15 листопада усіх журналістів, що висловилися проти темників і цензури відсторонили у різний спосіб від роботи.

Наступного дня, 16 листопада, журналісти інших телеканалів провели пікетування київського телецентру на вул. Мельникова 42, де знаходиться УТ-1, проти цензури.

За інформацією Інтернет-видання «Українська правда», двоє ведучих каналу «1+1» Олесь Терещенко та Андрій Тичина 21 листопада відмовилися вести президентський марафон на каналі в неділю через «темники»[9].

Уже наступного дня, ведучі ТСН на каналі «1+1» відмовились виходити в ефір. Замість ТСН на каналі «1+1» виходила програма В`ячеслава Піховшека і всі бачили огляд новин, що робився і подавався однією людиною за чітко визначеними темниками. Таким рішенням закінчилися перемовини ведучих та журналістів програми ТСН та одного з керівників каналу Володимира Оселедчика. Журналісти заявили, що перемовини з керівництвом каналу триватимуть й надалі.

Незалежна медіа-профспілка України 23 листопада закликала журналістів приєднатися до загальнонаціонального страйку з метою забезпечити подачу чесних та об’єктивних новин.

Журналісти програми «Вісті» Першого національного телеканалу (УТ-1) 24 листопада оголосили страйк і перестали виходити в ефір. В їхньому відкритому листі, зокрема, було зазначено:

«Протягом місяця методом ведення переговорів з керівництвом НТКУ ми намагалися змінити ситуацію в подачі інформації в новинах на користь балансу та об’єктивності. На жаль, ми не досягли бажаного результату. Керівництво телекомпанії не спроможне впливати на зміст новин. Цим самим порушується закон України про інформацію, право українців на отримання об’єктив­ної, повної, суспільно важливої інформації. Такий новинний продукт ми вважаємо нелегітимним і не хочемо бути причетним до його створення».

А 25 листопада на каналі УТ-1 у випуску новин об 11.00, який виходить із сурдо-перекладом, ведуча-перекладач Наталя Дмитрук проігнорувала текст основної ведучої Тетяни Кравченко про оголошені ЦВК підсумки виборів. Замість нього вона «сказала» своїм глядачам наступне: «Результати ЦВК є сфальсифікованими. Не вірте. Наш Президент – Ющенко. Мені дуже прикро, що до цього доводилося перекладати неправду. Більше я цього не робитиму. Не знаю, чи побачимось». Після цього вона приєдналася до оголошеного раніше страйку.

Того ж дня Канал «1+1» відмовився від темників, відновив повноцінне інформаційне мовлення і гарантував подання повної та неупередженої інформації. У прямому ефірі, що відбувався у прайм-тайм на понад 90 відсотків території країни, журналісти та керівництво телеканалу виступили із заявою.

Заява телеканалу «1+1»

Ми усвідомлюємо свою відповідальність за упередженість інформації, яку досі поширював канал під тиском і за директивами різних політичних сил. Нинішнє протистояння в суспільстві змушує нас чітко виголосити принципи своєї подальшої роботи. Від сьогодні за зміст телевізійного продукту відповідає лише колектив і менеджмент Студії «1+1». Ми гарантуємо, що будь-яка інформація, поширена нашим каналом, буде повною і неупередженою відповідно до професійних стандартів журналістики.

В ефірі «1+1» будуть висвітлюватися всі значущі події в Україні та за її межами і надаватися рівні можливості для висловлення своєї позиції всім учасникам суспільно-політичного життя. Ці принципи будуть дотримані доки канал існуватиме у телеефірі», стверджують Олександр Роднянський, Володимир Оселедчик, Максим Варламов, Алла Мазур, Людмила Добровольська, Анна Безулик, Олесь Терещенко, Андрій Тичина, Марина Кухар, Анатолій Борсюк, Вахтанг Кіпіані, Ольга Герасим’юк, Юрій Макаров, Сергій Полховський, Сергій Долбілов, Євген Зінченко, Марічка Падалко, Анатолій Єрема, В’ячеслав Піховшек і весь колектив Студії «1+1».[10]

 

Того ж дня та наступного, практично усі загальнонаціональні телеканали відмовилися від практики використання темників і почали подавати новини у переважно збалансований спосіб із висвітленням різних точок зору та наданням опозиції права виступу.

4. Огляд найважливіших фактів

Колишній директор радіо «Континент» Сергій Шолох виїхав у США, де 28 жовтня отримав політичний притулок. Радіо «Континент» ретранслювало новини іноземних радіостанцій, зокрема, радіо «Свободи». На радіостанцію з цього приводу чинився постійний тиск з боку органів влади та контролюючих органів. А 3 березня 2004 року ретрансляційне обладнання радіостанції було конфісковане за обвинуваченням у трансляції без ліцензії Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.

Редактор інформаційного агентства «Статус Кво» (єдиного регіонального агентства в цьому місті) Володимир Чістілін був звільнений 29 жовтняу Харкові. за нібито прогул на роботі, але повідомили йому про це лише 1 листопада. Він стверджував, що його звільнили через політичні публікації агентства. Адвокат Петро Бущенко в рамках Фонду правової допомоги Української Гельсінської спілки з прав людини подав позов в інтересах В.Чістіліна про поновлення на роботі. Зараз справа знаходиться в суді.

З фактом відмови в наданні друкарських послуг зіткнулася редакція донецького опозиційного видання – тижневика «Остров». Видавництво газети «Донбас» повідомило редакцію, що більше не друкуватиме газету. У листі причиною відмови названа велика завантаженість устаткування та регулярна поломка друкарських верстатів. Директор типографії в телефонній розмові з редактором «Острова» повідомив, що жодних причин, крім технічних, для розірвання угоди з видавництвом немає. Пізніше, «Острову» відмовили в друці зі схожою аргументацією ще 14(!) типографій – не лише на Донеччині, але й в сусідніх областях.[11]

Шевченківський районний суд м. Києва 28 січня прийняв рішення про закриття газети «Сільські вісті», що всупереч законам України розпалювала міжнаціональну ворожнечу. Позивачами в суді виступали Міжнародний антифашистський комітет і Об’єднана єврейська громада України на чолі з Вадимом Рабиновичем. Суд виніс рішення про припинення випуску газети «Сільські вісті» на підставі порушення газетою частини першої статті 3 Закону України про засоби масової інформації (друковані видання) за поширення інформації, що розпалює міжнаціональну ворожнечу. Як сказано в рішенні суду, в газеті «Сільські вісті» у номерах від 15 листопада 2002 р. та 30 вересня 2003 р. були опубліковані статті Василя Яременко «Міф про український антисемітизм» та «Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів». Судом визнано, що ці статті містять у собі інформацію, що розпалює міжнаціональну ворожнечу. Проте рішення суду до сих пір не набуло чинності, оскільки воно було оскаржено в апеляційному порядку. Розгляд справи ще не завершено.

Печерський райсуд м. Києва 5 лютого виніс рішення за позовом Міністра внутрішніх справ Миколи Білоконя до тижневика «Дзеркало тижня» та заступника головного редактора цього видання Юлії Мостової про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди. Рішенням суду відомості, поширені в статті «Нічим дихати»[12] щодо Міністра внутрішніх справ України, визнані такими, що не відповідають дійсності і порочать честь, гідність та ділову репутацію Білоконя. Судом першої інстанції ухвалено рішення зобов’язати тижневик «Дзеркало тижня» упродовж місяця спростувати зазначені відомості на тій самій сторінці газети тим же шрифтом та стягнути на користь Білоконя 2 000 гривень з ТзОВ «Дзеркало тижня» та 1 025 гривень з Мостової. Газета, за словами її представників, частково погодилася із позовними претензіями. Проте за даними «Телекритики», це було пов’язано з небажанням автора розкривати джерела своєї інформації.[13]

Державний комітет у справах національностей та міграції підготував 12 позних.

3.5. Участь потерпілих у розслідуванні катувань

Європейський суд з прав людини вважає, що елементарною гарантією контролю є адекватна участь потерпілого чи його близьких родичів у розслідуванні справи. Наприклад, у справі Ангулова проти Болгарії Суд зауважив: «...суспільний контроль щодо розслідування та його результатів має бути достатньо відчутним, щоб забезпечити відповідальність як на практиці, так і в теорії. Ступінь суспільного контролю може залежати від обставин окремої справи. Однак в усіх справах найближчий родич потерпілого має залучатися до процедури тією мірою, яка необхідна, щоб захистити його законні інтереси».[22]

Ефективна участь потерпілих від катувань сильно ускладнена тією обставиною, що до формального порушення кримінальної справи вони взагалі не мають визначеного статусу щодо розслідування, оскільки перевірка, що проводиться до рішення питання про порушення справи, відбувається в «позапроцесуальному» порядку. Тому яким-небудь чином впливати на напрямок розслідування він не може, права потерпілого, зокрема, право на адвоката, на цьому етапі для потерпілого від катувань недоступні.

Якщо врахувати практику затягування перевірок, а також те, що прокуратура володіє щодо порушення справи широким розсудом, цей недолік у більшості випадків фатальним чином позначається на ефективності розслідування.

Крім рішення про порушення кримінальної справи, закон вимагає окремого акту слідства для визнання заявника потерпілим. Це положення підкреслене в одній з постанов Пленуму Верховного Суду:

«Відповідно до частини другої статті 49 Кримінально-процесуального кодексу України особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, набуває передбачених законом прав учасника процесу лише після визнання її потерпілим. Визнання особи потерпілим у справі або відмова в цьому мають бути процесуально оформлені постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду.»[23]

Доктрина, що склалася, дає органу розслідування додаткові можливості для маніпуляцій з метою не допустити участі потерпілого, його родичів або адвоката в розслідуванні. Участь адвоката в даному випадку має істотне значення, оскільки в низці випадків сам потерпілий перебуває під вартою в момент розслідування й, тим самим, фізично обмежений у можливості брати участь у розслідуванні.

Затягування з визнанням особи потерпілою є досить поширеним явищем. Про це говорить і те, що Пленум Верховного Суду спеціально відзначив у своїй постанові:

«Відповідно до частини другої статті 232 КПК суди зобов’язані реагувати на виявлені факти необґрунтованого зволікання з визнанням особи потерпілим (при очевидності заподіяння злочином шкоди), допущені органами дізнання чи досудового слідства, окремими ухвалами (постановами).»[24]

Варто відзначити також ще один важливий момент стосовно ефективного представництва потерпілого. Якщо потерпілий від катувань перебуває під вартою, то його юридичне представництво ускладнюється низкою формальних перешкод.

Відповідно до КПК і Закону «Про попереднє ув’язнення» (стаття 12) правом на безперешкодний доступ до затриманого володіє тільки захисник у значенні, що надається цьому терміну статтею 44 КПК. На юридичного представника особи, що подала заяву про застосування до неї катувань, це правило не поширюється. Тому, якщо потерпілий від катувань продовжує залишатися під вартою, він не має можливості зустрітися з юридичним представником, якщо тільки юридичний представник і захисник у кримінальній справі за обвинуваченням цього потерпілого, не збігаються в одній особі. Крім того, те ж положення Закону «Про попереднє ув’язнення» передбачає обов’язковий попередній дозвіл «особи або органа, у провадженні яких знаходиться справа». Оскільки в правовій системі «справа» виникає в момент ухвалення рішення про порушення справи, то побачення потерпілого, що знаходиться під вартою, зі своїм юридичним представником практично виключено.

Близькі родичі можуть виступати як представники потерпілих (стаття 52 КПК). Можливе процесуальне заміщення близьким родичем особи, що вмерла в процесі розслідування. У зв’язку з цим можливі ускладнення з визнанням потерпілим, якщо причинний зв’язок між подіями, що оскаржуються, і смертю складає предмет розслідування. Родичі потерпілого від катувань, що вмер можливо внаслідок катувань можуть потрапити в зачароване коло: вони не зможуть одержати статусу потерпілого доти, доки не буде встановлено, що смерть потерпілого наступила внаслідок оскаржених дій; у той же час вони не зможуть ефективно брати участь у самому розслідуванні, що повинне установити цей факт.

Перелік близьких родичів визначений у законі винятковим чином (стаття 32 КПК). У цей перелік входять батьки, один із чоловіків, рідні брати і сестри, дід, бабка, онуки.

3.6. Доступ до матеріалів справи

Одним з найбільш несприятливих наслідків відсутності юридичного представництва на стадії до порушення кримінальної справи є ускладнення в доступі до матеріалів справи. Тут також існує низка формальних перешкод.

Наприклад, 8 січня 2003 року Анатолію Комасі в приміщенні Ленінського райвідділу міліції в м. Вінниця були завдані тяжкі травми голови, які відповідно даним судово-медичного дослід­ження відносяться до тяжких тілесних ушкоджень за ознакою небезпеки для життя. Комаха звернувся до прокуратури Вінницької області із заявою щодо порушення кримінальної справи за цим фактом. З метою захисту своїх прав та законних інтересів при розслідуванні цієї справи він звернувся до адвоката та уклав угоду про надання правової допомоги.

За даною справою прокуратурою Вінницької області було винесено кілька постанов про відмову в порушенні кримінальної справи. Коли, після чергової відмови в порушенні справи, представник Комахи звернувся до обласної прокуратури з проханням надати можливість ознайомитися з матеріалами справи, що послужили підставою для такого рішення, їй було відмовлено. Слідчий прокуратури посилався на те, що законодавство не передбачає ознайомлення з матеріалами перевірки зацікавлених осіб та їхніх адвокатів.

Аргументація слідчого не позбавлена підстави, оскільки в КПК дійсно немає ясної норми, що передбачає таке право. Таке право знаходить свою підставу в статті 59 Конституції й у рішенні Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року. У рішенні зазначено, що «закріпивши право будь-якої фізичної особи на правову допомогу, конституційна норма «кожен вільний у виборі захисника своїх прав» (частина 1 статті 59 Конституції України) за своїм значенням є загальною і стосується не тільки підозрюваного, обвинувачуваного чи підсудного, але й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав і законних інтересів» ...Про загальне значення положень частини першої статті 59 Конституції України свідчить положення частини 63 Конституції України, що окремо закріплює право підозрюваного, обвинувачуваного чи підсудного на захист» (п. 5).[25]

Однак, було б бажаним прямо передбачити в Кримінально-процесуальному кодексі норми, що забезпечують ефективну участь юридичного представника потерпілого від катувань чи жорстокого поводження, особливо, коли такий потерпілий продовжує перебувати під вартою. Цього вимагають і Основні положення про роль юристів, прийняті VIII Конгресом ООН із запобігання злочинів у 1990 році, які передбачають, що «компетентні органи зобов’язані забезпечити юристам доступ до відповідної інформації, досьє й документів, що є в їхньому розпорядженні чи під їхнім контролем, щоб юристи могли надавати ефективну юридичну допомогу своїм клієнтам. Такий доступ повинен бути забезпечений як тільки в цьому з’явиться необхідність» (принцип 21).

3.7. Доступ до медичних документів

У даний час склалася практика, коли потерпілий, звернувшись у судово-медичну експертну установу й пройшовши судово-медичний огляд, не може одержати відповідний акт. Також найчастіше неможливовів до львівської газети «Ідеаліст» за поширення матеріалів, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу. У середині серпня розпочався перший судовий процес, що не закінчився до кінця року.

Місцевий суд Франківського району міста Львова 29 грудня задовольнив позов народного депутата В.Яворівського з приводу захисту честі та гідності, ділової репутації та спростування недостовірної інформації до газети «Молода Галичина». Газета поширила інформацію, що депутат в радянські часи був агентом КДБ і писав доноси, а також є причетним до вбивства головного редактора «Літературної України» Л.Плюща. Окрім спростування відомостей, суд наказав також сплатити компенсацію народному депутату у розмірі 30 тисяч гривень (приблизно 5,6 тисяч доларів США), замість 100 тисяч, що вимагав Яворівський.[14]

За повідомленням Кримського агентства новин, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим 11 лютого задовольнив позов депутата Верховної Ради АПК Миколи Котляревского до редакції газети «Євпаторійський тиждень» та її редактора Володимира Лутьєва про захист честі, гідності, ділової репутації й відшкодування моральної шкоди. Суд визнав недійсними відомості, що були викладені В. Лутьєвим про депутата та зобов’язав редакцію опублікувати спростування тим же шрифтом на першій сторінці (20-ти тисячним тиражем). Суд також стягнув на користь позивача як відшкодування моральної шкоди з В. Лутьєва 300 тисяч гривень (приблизно 56 тисяч доларів), а з редакції газети – 10 тисяч гривень.

Апеляційний суд міста Києва 23 червня 2004 року задовольнив апеляційні скарги газети «Голос України» та журналіста Сергія Лавренюка. Суд скасував рішення Дарницького районного суду від 27 червня 2003 року про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування відомостей, що не відповідають дійсності і відмовив позивачам – ЗАТ «ТНК-Україна-Інвест», ВАТ «Лисичанськнафтооргсинтез», О. Г. Креденцеру – у задоволенні їхніх позовних вимог у повному обсязі. Рішенням Дарницького суду було визначено стягнути з газети «Голос України» та журналіста Сергія Лавренюка по 238 500 гривень на користь ЗАТ «ТНК-Украї­на-Інвест».

Раніше, 22 квітня 2004 року Судова палата в цивільних справах Верховного суду України, задовольнивши касаційні скарги «Голосу України» та С. Лавренюка, скасувала рішення Апеляційного суду міста Києва від 17 вересня 2003 року, направивши скаргу на розгляд Апеляційного суду. В Ухвалі Верховного суду зазначається, що «скасовуючи рішення суду першої інстанції і ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд допустив істотні порушення норм процесуального права» (справа була розглянута без відповідача). Крім того, «застосовуючи до встановлених обставин норми матеріального закону, суд допустився помилки в тлумаченні статті 7 ЦК України». У порушення вимог п. 7 частини першої статті 203 та статті 208 ЦПК України, суд не зазначив, у якій частині рішення стосується кожного з позивачів та всупереч змісту закону зобов’язав редакцію опублікувати відомості, які, на думку позивачів, відповідають дійсності.

Таким чином, 23 червня Апеляційний суд фактично встановив, що відомості, викладені в статтях С. Лавренюка «Спецоперація «санація», «Спецоперація «санація» – 2» та «Навіщо платити більше», відповідають дійсності.[15]

Ленінський райсуд міста Вінниця 17 вересня ухвалив рішення про тимчасове припинення виходу «Вінницької газети» за порушення закону про вибори Президента України. Суд прийняв це рішення після розгляду скарги довіреної особи Петра Симоненка Віктора Петрова. Петров оскаржив факт надання оцінок та коментування газетою програми кандидата на посаду президента України, що заборонено законом для комунальних та державних засобів масової інформації. Суд закрив газету до 21 листопада – дня закінчення передвиборчої кампанії.[16]

Працівники міліції в Луганській області 28 листопада заарештували машину з тиражем газети «Твій вибір» начебто за те, що в ній були поширені заклики до повалення конституційного ладу. Такі заклики містилися нібито у матеріалах правозахисників, зокрема, науковій статті щодо права народу на повстання, яке закріплене у деяких Конституціях інших демократичних країн. При процедурі арешту, були порушені норми багатьох законів України та перевищені повноваження правоохоронцями. Невдовзі тираж відпустили, проте винні у таких діях не покарані.

Верховний Суд України 19 травня скасував вирок Соснівського районного суду міста Черкаси та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області про засудження за опір працівникам міліції головного редактора газети «Свобода» Олега Ляшка. Справу скеровано на новий розгляд Соснівського районного суду міста Черкаси. У квітні 2002 року, після вилучення двох накладів газети «Свобода», через що і започаткувалась кримінальна справа, про яку ідеться, Олега Ляшка було ув’язнено на 10 діб. У вилучених номерах був розміщений текст запиту народного депутата Григорія Омельченка щодо деяких аспектів діяльності бувшого Генерального прокурора України Михайла Потебенька. 5 лютого 2003 року суддя Соснівського районного суду Алла Чечот визнала Олега Ляшка винним у здійсненні злочину середнього ступеню тяжкості і засудила до виплати штрафу у розмірі 255 гривень.[17]

Російський Центр екстремальної журналістики зафіксував в Україні протягом минулого року 5 випадків затримання чи арештів журналістів:

1. Запорізька область. 27 лютого. Андрій Токовенко, Дмитро Капустін[18]

2. Запорізька область. 18 березня. Артем Тимченко[19]

3. Київ. 28 квітня. Володимир Бойко[20]

4. Закарпатська область. 22 травня. Костянтин Сидоренко[21]

5. Львів. 28 травня. Ірена Тершак[22]

5. Рекомендації

1.  Здійснити програму реформування державних ЗМІ через зміну їхньої системи управління та фінансування відповідно до рекомендацій Ради Європи та ОБСЄ. Найкращим прикладом такого реформування є запровадження громадського телерадіомовлення на базі державного телеканалу УТ-1 та Першого національного радіоканалу.

2.  Реформувати інститут державного регулювання телебачення та радіо – Національну Раду України з питань телебачення та радіомовлення – відповідно до Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № 23 (2000), 1 (1999), Директиви № 95/47/ЄС Європейського парламенту та Ради від 24 жовтня 1995 року. Слід законодавчо та на практиці забезпечити незалежність державного органу регулювання телерадіомовлення. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення повинна отримувати достатнє фінансування, необхідне для забезпечення її незалежності та належного виконання своїх функцій.

3.  Скасувати закони «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» та «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»; при цьому передбачити скасуван­ня окремих пільг журналістам державних ЗМІ.

4.  Прийняти нову редакцію закону про телебачення та радіомовлення, що відповідав би стандартам Ради Європи, ОБСЄ та Європейського Союзу.

5.  Внести зміни до законодавства щодо можливості визначення справжнього власника ЗМІ, особливо телеканалів і радіостанцій, впровадження ефективного контролю за концентрацією ЗМІ в руках одного власника чи його родини, антимонопольними обмеженнями на інформаційному ринку відповідно до рекомендацій Ради Європи, ОБСЄ та Європейського Союзу, а також впровад­ження необхідних процедур щодо покарання порушників законодавства про концентрацію ЗМІ.

6. Забезпечити швидке та прозоре розслідування всіх заяв щодо випадків насильства та смерті журналістів і гарантування реалізації прав журналістів.

7. Зобов’язати власників ЗМІ оприлюднювати зміст редакційної політики, а також негайно оприлюднювати будь-які зміни во одержати документи медичних установ, у яких обстежився чи лікувався потерпілий. Медичні установи безпідставно відмовляють у наданні такої інформації, посилаючись на деяке розпорядження прокуратури, однак довідатися, у чому полягає це розпорядження, неможливо.

Наприклад, Андрій Яцута, затриманий 24 травня 2004 року працівниками міліції, 27 травня 2004 року звернувся до Харківського бюро судово-медичних експертиз, де пройшов обстеження. Потім лікувався у двох лікувальних установах м. Харкова. У липні 2004 року Яцута звернувся й до Харківського бюро судово-медичних експертиз із проханням надати йому копію акту його судово-медичного обстеження, а також до обох лікувальних установ із проханням надати йому медичні документи. Також адвокат звернувся з адвокатськими запитами за тим же питанням. Яцуті було відмовлено в наданні документів. Заступник начальника Харківського бюро судово-медич­них експертиз у своїй відповіді написав наступне:

«Видати Вам копію акту судово-медичного обстеження не можемо, оскільки усі експертизи (або дослідження-акти) є матеріалами попереднього слідства та у відповідності до Наказу МОЗ України від 17 травня 1995 року (п.2.21.1) судово-медичний експерт не має права розголошувати дані медичного характеру, які стали йому відомі під час виконання службових та професійних обов’язків. Копію акту судмедобстеження можуть отримати лише судово-слідчі органи за письмовим запитом»

Були подані скарги до суду на незаконні дії експертної установи і двох лікувальних установ. У даний час скарга щодо однієї з лікувальних установ відкликана, оскільки остання – хоча й несвоєчасно – надала необхідні документи.

Ця практика цілком суперечить законодавству. Крім того, за подібним питанням було ухвалене рішення Конституційного Суду України у справі Устименка[26], відповідно до якого «конституційні права людини і громадянина на інформацію, її вільне одержання… в обсягах, необхідних для реалізації кожним своїх прав, свобод і законних інтересів, чинним законодавством закріплене і гарантується»; «медична інформація, тобто відомості про стан здоров’я людини, історію її хвороби... відноситься до інформації з обмеженим доступом. Лікар зобов’язаний за вимогою пацієнта... надати (йому) таку інформацію цілком і в доступній формі».

Відповідь заступника начальника також яскраво свідчить про те, наскільки гіпертрофовані уявлення про слідчу таємницю зберігаються в різних професійних груп, так чи інакше пов’язаних з кримінальним судочинством. Примітно, що заступник начальника ХОБСМЕ посилається на слідчу таємницю, хоча в даному випадку ніякого слідства, до якого мали би відношення медичні документи, не існувало, а документи потерпілий зажадав саме для того, щоби вжити заходів для порушення розслідування.

4. Рекомендації

1. Сформулювати склад злочину «катування» у Главі XVIII Кримінального Кодексу України «Посадові злочини» та узгодити елементи цього складу злочину з понятійним апаратом Загальної частини Кримінального кодексу України.

2. Запровадити статистику в судах та правоохоронних органах щодо злочинів, які містять елементи «катувань» у значенні статті 1 Конвенції ООН проти катувань.

3. Створити законодавчі норми, які унеможливлювали б застосування амністії та дострокове звільнення до осіб, які вчинили діяння, що містять ознаки «катувань» у значенні статті 1 Конвенції ООН проти катувань.

4. Створити механізми ефективного громадського контролю за розслідуванням катувань та поганого поводження, які сталися в правоохоронних органах та інших закритих установах.

5. Переглянути концепцію законодавства про судову експертизу з метою забезпечити діяльність недержавних експертів та експертних бюро.

6. Виключити із законодавства положення, що унеможливлюють або ускладнюють отримання потерпілими та їхніми юридичними представниками будь-яких медичних документів, які містять медичні відомості щодо потерпілих, у тому числі висновків медичних експертів незалежно від назви та виду цих висновків.

7. Переглянути положення доказового права, які містяться в Кримінально-процесуальному кодексі та судовій практиці, щоб надати висновкам незалежних медичних та інших експертів, які здійснюють дослідження за зверненням особи, що заявляє про катування, чи її юридичного представника, доказове значення не менше, ніж мають висновки експертів, запрошених слідчим або судом.

8. Внести зміни до законодавства з метою надати незаможним особам, які ініціюють розсліду­вання та інші юридичні процедури стосовно можливого застосування до них катувань та поганого поводження, доступ до безоплатної правової допомоги.

9. Передбачити в законодавстві України положення про неприпустимість використання як доказу будь-яких свідчень обвинуваченого (підозрюваного), отриманих на досудових стадіях кримінального судочинства. До внесення змін у законодавство було б бажано Верховному Суду розробити правила щодо допустимості зізнань та процедури перевірки їхньої добровільності. Такі правила мають передбачати наступне:

– у випадку заяви підсудного щодо недобровільності його зізнання, зробленого під час досудового розслідування, воно має виключатися зі складу доказів, якщо тільки обвинувач не доведе поза розумним сумнівом добровільність такого зізнання;

– при визначенні добровільності зізнання суд має врахувати усі обставини, які супроводжували отримання визнання: умови та термін перебування під вартою правоохоронного органу, наяв­ність доступу до адвоката, можливість спілкування із зовнішнім світом тощо;

– наявність тілесних ушкоджень має завжди тягти обов’язок обвинувача довести поза розумним сумнівом, що ніхто із державних посадових осіб не причетний до заподіяння тілесних ушкод­жень, або що отримане зізнання не пов’язане із подіями, які призвели до тілесних ушкоджень;

– відсутність медичних свідчень щодо застосування катувань чи інших форм поганого повод­ження не може як таке виключати правдивість заяви про таке поводження;

– оцінюючи значення відсутності медичних свідчень, суд має взяти до уваги можливість для підсудного у відповідний період часу звернутися до лікаря чи експерта за власним вибором, наявність у нього захисника, можливість спілкування із зовнішнім світом тощо;

– у разі, якщо підсудний раніше не заявляв про отримання зізнання за допомогою будь-якої форми поганого поводження, обвинувач має довести, що підсудний мав реальну нагоду заявити про це безпосередньо після відповідних подій, ураховуючи, між іншим, наявність доступу до адво­ката, тривалість затримання без судового контролю, підстави затримки з доставленням до судді при затриманні;

– оцінюючи достовірність заяви підсудного щодо застосування до нього будь-якої форми поганого поводження, суд має оцінити ретельність розслідування його заяв, якщо таке розслідування здійснювалося, зокрема, часу призначення експертиз та проведення інших слідчих дій з метою визначити, чи були надані підсудному достатні та практично здійсненні можливості зробити відповідні заяви та надати відповідні докази;

– надати відповідні вказівки прокурорам та суддям вживати заходів для забезпечення безпеки осіб, що заявляють про застосування до них катувань, зокрема, якщо така особа знаходиться під вартою, забезпечувати переведення її до іншого місця тримання під вартою;

– виключити практику «продовження затримання» підозрюваних під вартою міліції чи, щонайменше, внести відповідні зміни до законодавства з тією метою, щоб особи, затримання яких продовжено суддею, переводилися до слідчого ізолятора, а не залишалися під вартою міліції;

– передбачити в законі право та процедуру доступу до незалежного лікаря та незалежного експерта за власним вибором, особливо для осіб, що тримаються під вартою;

– переглянути положення чинного законодавства, щоб надати право на юридичне представництво особам, які звертаються із заявами про застосування катувань, незалежно від самого факту порушення кримінальної справи;

– надати чіткі вказівки прокурорам та суддям щодо невідкладного розгляду заяв та скарг, що стосуються розслідування катувань.


8. Запровадити державну програму підтримки місцевих друкованих ЗМІ національних і мовних меншин у місцях їх компактного проживання.

9. Прискорити процедуру ратифікації Європейської конвенції про транскордонне телебачення, Додаткового протоколу до Конвенції про транскордонне телебачення, а також прийняти зміни до законодавства для імплементації її норм, а також положень Директиви ЄС 85/552/ЕС, 97/36/ЕС «Телебачення без кордонів».

10. Ліквідувати Державний комітет телебачення і радіомовлення під час розгляду проекту змін до Конституції України.




[1] Звіт за підсумками моніторингу порушень прав журналістів та ЗМІ за 2004 р. Київська незалежна медіа-профспілка. Сторінка в Інтернеті: http://www.profspilka.org.ua.

[2] За інформацією Інтернет-видання «Українська правда»: http://www.pravda.com.ua

[3] Більше про даний закон дивіться у розділі про доступ до інформації та в Бюлетені Харківської Правозахисної групи «Свобода висловлювань і приватність», № 2, 2004 рік, http://www.khpg.org.

[4] За інформацією Інтернет-видання «Телекритика»: http://www.telekritika.kiev.ua.

[5] Сторінка в Інтернеті «5 каналу»: http://www.5tv.com.ua/newsline/118/1879.

[6] За інформацією Інтернет-видання «Телекритика»: http://www.telekritika.kiev.ua.

[7] За інформацією Громадського радіо: http://www.radio.org.ua.

[8] Інтернет-видання «Телекритика»: http://www.telekritika.kiev.ua/news/?id=18448.

[9] «Українська Правда» з посиланням на джерело на каналі

[10] Сторінка телеканалу «1+1» в Інтернеті: http://www.1plus1.net/about/news.phtml?637.

[11] Звіт за підсумками моніторингу порушень прав журналістів та ЗМІ за 2004 р. Київська незалежна медіа-профспілка. Сторінка в Інтернеті: http://www.profspilka.org.ua.

[12] Газета «Дзеркало тижня», http://www.zn.kiev.ua/nn/show/474/44736.

[13] Інтернет-видання «Телекритика»: http://www.telekritika.kiev.ua

[14] Більше інформації на сторінці в Інтернеті: http://korpunkt.ru/razdel10_2_0.html.

[15] За інформацією Інтернет-видання «Телекритика»: http://www.telekritika.kiev.ua.

[16] Інтернет-видання «Українська правда»: http://www.pravda.com.ua.

[17] За інформацією Інституту масової інформації. В Інтернеті: http://imi.org.ua/?id=read&n=3612&yy=2004.

[18] Докладніше на сторінці Центру: http://www.cjes.ru/monitoring/view_monitoring.php?id=3729.

[19] http://www.cjes.ru/monitoring/view_monitoring.php?id=3817.

[20] http://www.cjes.ru/monitoring/view_monitoring.php?id=3899.

[21] http://www.cjes.ru/monitoring/view_monitoring.php?id=3922.

[22] http://www.cjes.ru/monitoring/view_monitoring.php?id=3923.


C��������� �������