X. СВОБОДА МИРНИХ ЗІБРАНЬ В УКРАЇНІ

1. Огляд законодавства України щодо права
на свободу мирних зібрань

1.1. Конституція України та міжнародні документи

Право мирних зібрань гарантується статтею 39 Конституції України:

«Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей».

Крім того, Україна взяла на себе зобов’язання виконувати низку міжнародних документів, які стосуються прав людини і містять посилання на право на мирні зібрання – Загальна декларація прав людини (стаття 20), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (стаття 21) та Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод (стаття 11).

Конституційний Суд України в рішенні від 19 квітня 2001 року зазначив, що право на мирні зібрання є «невідчужуваним і непорушним» правом громадян і дав офіційне тлумачення статті 39 Конституції, зокрема щодо термінів сповіщення органів влади про проведення масового заходу. Також Конституційний Суд визначив, що конкретизувати окремі положення статті 39 Конституції повинен окремий закон, який до цього часу не прийнятий.

1.2. Використання в Україні законодавства про мирні зібрання колишнього СРСР

В Україні відсутнє будь-яке законодавство, яке регулює реалізацію права на мирні збори, окрім конституційних положень та обмежень загального характеру.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування та суди досі використовують нормативні акти колишнього СРСР, такі, як Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації проведення зборів, мітингів, вуличних заходів і демонстрацій в СРСР», що, на нашу думку, є незаконним.

Постанова Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР.

Назрілою необхідністю є законодавче врегулювання діяльності суду присяжних. Спочатку суд присяжних слід передбачити в окремих категоріях кримінальних справ, наприклад, у справах про найтяжчі види злочинів. Обвинувачений повинен мати право вибрати, який склад суду розглядатиме його справу: суд присяжних чи колегія професійних суддів. У зв’язку з існуванням в Україні інституту суду присяжних принципово, щоб функції присяжних були відокремлені від функцій професійного судді. Присяжні вирішують у своєму вердикті тільки питання факту (наприклад, чи була подія злочину, чи вчинений злочин підсудним, чи винуватий підсудний у вчиненні злочину), а професійний суддя на основі вердикту присяжних і норм кримінального права постановляє вирок.

Також у аспекті незалежності органів судової влади немаловажний вплив має статус прокуратури, який відповідно до статті 121 Конституції України обмежений її участю в кримінальному процесі двома функціями: підтриманням державного обвинувачення в суді та наглядом за додержанням законів органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство. Положення проекту КПК всупереч Конституції надають прокуратурі повноваження здійснювати досудове слідство (стаття 232). Суперечливо, що досудове слідство і нагляд за законністю його проведення здійснюється одним і тим самим органом.

З метою усунення можливих зловживань при проведенні слідства, передусім щодо дотримання прав підозрюваного і обвинуваченого, Конституцією позбавлено прокуратуру права проводити досудове слідство. Правда, перехідні положення Конституції тимчасово зберігають за прокуратурою функцію попереднього слідства до сформування системи досудового слідства. При цьому там використано таке формулювання, що фактично дає можливість подовжувати такі повноваження до нескінченності. Однак це не дає підстав приймати новий кодекс із застарілими нор­мами, вкотре ігноруючи статтю 121 Конституції та створюючи ситуацію невідповідності вимогам змагальності судового процесу, що суперечить положенням статті 6 Європейської конвенції.

5. Рівність сторін та змагальність судового розгляду

Сучасна система кримінальної юстиції України до цього часу продовжує зберігати основні риси моделі, що була збудована за радянських часів. Вона ґрунтується на жорсткій централізації з відсутністю принципів моральності та справедливості, переважає формалізм і тяганина, поширеними є випадки корупції та хабарництва. Така система зовні декларує демократичні цінності, а на практиці віддає перевагу репресивним методам.

Система кримінальної юстиції в Україні є на визначеному етапі дієвим інструментом обмеження демократії, її активно використовують в політичних та економічних цілях як на найвищому політичному рівні, так і в місцевому масштабі. За часів незалежності не досягнуто належного рівня деполітизації правоохоронної системи та суддівського корпусу. В усіх регіонах країни непоодинокими є факти прояву залежності суддів. Ефективність дії правових інструментів забезпечення суддівської незалежності вкрай низька. На жаль, слід констатувати, що в останні роки з боку самих суддів не спостерігається належної активності у справі відстоювання засад власної незалежності.

Діяльність органів кримінального переслідування функціонально характеризується дублюванням, а у разі конкуренції функцій відомчі інтереси перемагають над суспільно корисними. Розподіл функцій у кримінальній юстиції не відповідає зразкам демократичних країн, функція судової влади на досудових стадіях процесу штучно обмежена. Обвинувальний ухил набув чітко визначеного розвитку.

На окремі недоліки вказує адвокат, експерт з кримінального права і процесу Харківської правозахисної групи А.Бущенко: «У деяких випадках КПК дозволяє діяти, порушуючи стандарт незалежності, щодо розгляду справ прокуратурою. Наприклад, згідно з пунктом 3 статті 112 КПК можливість жорстокого поводження, яке скоєно «військовослужбовцем Збройних Сил України» на першій стадії буде розслідувати командир військового підрозділу. У відповідності до пункту 5 цієї ж статті скаргу на жорстоке поводження співробітника «виправно-трудового закладу, слідчого ізолятора, лікувально-трудового профілакторію і виховально-трудового профілакторію» буде розглядати начальник відповідного закладу. Лише у випадку порушення кримінальної справи цією посадовою особою розслідування продовжить прокуратура».

Недоліки діючої системи процесуального закріплення та оцінки судових доказів, суттєво посилюються проявами залежності судових експертів від адміністративного впливу. Експертні установи є тісно пов’язаними з функціонуванням слідчих органів.

Забезпечення засад змагальності залишається на вкрай низькому рівні. Адвокати не мають належного впливу на суд у справі досягнення справедливості правосуддя, а в прокуратурі критично обмежені прояви професійної самостійності працівників прокуратури, що беруть участь у судових процесах.

Положення проекту КПК також грубо порушують право на захист. Так, проект встановлює, що захисник може вступити в процес тільки після першого допиту (частина друга статті 52), або не раніше моменту визнання особи підозрюваним чи пред’явлення їй обвинувачення (пункт перший частини другої статті 55). Ми схиляємося до висновку, що це прямо обмежує конституційне право кожного на захист від обвинувачення та на правову допомогу, оскільки належність даного права особі не повинна залежати від таких обставин, як-то: проведення першого допиту або пред’явлення обвинувачення. В регламентації цього питання проект погіршує становище підозрюваного та обвинуваченого порівняно з чинним КПК України, який встановлює їхнє право на побачення із захисником перед першим допитом (статті 43 та 43-1).[31]

Процедура відводу судді в українському законодавстві та практиці не відповідає вимогам рівності сторін. Згідно з Цивільним процесуальним кодексом 2004 року, питання про відвід судді вирішує сам суддя, якому його заявлено. У господарському і кримінальному судочинстві залишається ситуація, за якої питання про відвід вирішує голова суду. Перший варіант викликає сумніви в об’єктивності вирішення питання про відвід з огляду на фундаментальний принцип «ніхто не може бути суддею у своїй справі». Адже відвід за своєю суттю – це спір між стороною і суддею щодо можливої або проявленої упередженості. Другий варіант недопустимий через те, що голова суду не може мати ніяких особливих процесуальних прав у порівнянні з іншими суддями. Суддя, який займає адміністративну посаду в суді, не повинен втручатися у вирішення справ іншими суддями.

Україна стоїть в ряду держав з надзвичайно високим відсотком випадків затримання та тримання під вартою осіб на досудових стадіях. Звичайною практикою стала фальсифікація адміністративних арештів з метою надання вигляду законності затримання підозрюваного. До заарештованих нерідко застосовують незаконні методи фізичного та психічного впливу. Серед доказів домінує визнання обвинуваченим своєї вини, при цьому нерідко таке визнання затриманих оформлюється у вигляді явки з повинною. Численними є випадки фальсифікації та знищення доказів.

Закріплений у Конституції України принцип презумпції невинуватості реалізується вкрай незадовільно. Сумніви щодо доведеності вини обвинуваченого судді частіше тлумачать не на його користь, а навпаки. Звичайною практикою є заяви правоохоронних органів в засобах масової інформації про доведеність вини особи у вчиненні злочину, проголошені до вироку суду, та взагалі до направлення обвинувального висновку в суд.

За останні десять років в Україні суттєво обмежено процесуальний статус підозрюваного. До підозрюваного застосовується той самий арсенал репресивних заходів, в тому числі запобіжних, що і до обвинуваченої особи.

Одним з напрямків в галузі вітчизняного кримінального процесу залишається ідея обмеженого судового контролю, відповідно до якої суддя на досудових стадіях з’являється тільки ситуаційно,» від 12 вересня 1991 року передбачає, що «до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України», однак це зовсім не означає, що вищезгаданий указ має чинність.

Цей Указ встановлює дозвільний порядок проведення і 10-денний термін для подачі повідомлень про проведення масових зібрань. Дозвільний порядок полягає у наданні дозволу органом влади на проведення мирного зібрання після подачі відповідного прохання організаторами акції.

Таким чином, згаданий Указ суперечить Конституції України, зокрема, статті 39, що встановлює для організації масових зібрань повідомчий, а не дозвільний порядок, і яка не містить обмежень щодо терміну подачі повідомлень, а також іншим положенням Конституції.

Проте Мукачівський міськрайонний суд фактично взяв на себе повноваження Конституційного Суду і прямо вказав у своєму рішенні про заборону пікетів з 1 до 4 травня 2004 року, що Указ Президії ВР СРСР від 28.07.1988 «діє на день подачі заяв до Мукачівської міськради про проведення пікетування».

Повідомчий порядок полягає у подачі заяви про проведення заходу організаторами до органів місцевої влади, що не мають, у свою чергу, відмовити у його проведенні. Такі мирні збори можуть бути заборонені виключно у судовому порядку за поданням місцевих органів влади.

1.3. Відповідальність за порушення права на свободу мирних зібрань

Правоохоронні органи використовують загальні правові норми щодо забезпечення громадського порядку, хоча майже усі затримані особи під час розгону масових зборів несуть відповідаль­ність за «злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції» (стаття 185 Кодексу про адміністративні правопорушення України) або «порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій» (стаття 185-1 Кодексу про адміністративні правопорушення).

Вказані статті передбачають покарання у вигляді попередження, штрафу від 8 до 25 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (приблизно від 20 доларів США до 80 доларів США), виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробіт­ку або адміністративного арешту терміном до 15 діб.

Крім того, часто правоохоронці застосовують правові норми статті 129 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за блокування доріг та транспортних комунікацій.

При цьому не зафіксовано жодного випадку покарання посадових і службових осіб за перешкоджання у реалізації особами свого права на мирні зібрання.

1.4. Правові акти органів місцевого самоврядування,
що стосуються права на свободу мирних зібрань

Конституція визначає, що право на мирні збори може бути обмежено лише відповідно до закону. Незважаючи на це, місцеві органи влади часто приймають власні правові акти, що грубо порушують свободу мирних зібрань.

Такі рішення прийняті міськими радами більшості обласних центрів України, зокрема, у Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Сумах, Львові та у деяких районних центрах. Слід також додати, що відповідно до статті 92 Конституції права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина визначаються виключно законами України, а не рішеннями місцевих органів влади.

Більшість з цих рішень місцевих рад ґрунтуються на згаданому Указі Президії ВР СРСР і встановлюють десятиденний термін для повідомлення про захід. Крім того, такі рішення встановлюють суттєві антиконституційні обмеження права на мирні зібрання.

Наприклад, «Положенням про проведення масових заходів у м. Дніпропетровську», затверд­женим рішенням виконкому від 21 серпня 2003 року, визначено:

«18. З метою забезпечення належних умов безпеки, громадського порядку, додержання санітарних норм і правил при проведенні масових заходів організатори зобов’язані:

-1. забезпечити встановлення металевого огородження навколо сцени та серед натовпу (саме так – натовпу!!!, – примітка автора);

-2. забезпечити встановлення необхідної кількості пересувних санвузлів;

-3. застрахувати свою відповідальність перед третіми особами (глядачами, запрошеними, учасниками)

-4. проводити масові заходи не пізніше 23 години.

19. Організатори масових заходів спільно з представниками

-5. Дніпропетровського міського управління УМВС України в Дніпропетровській області,

-6. Дніпропетровського державного комунального підприємства електромереж зовнішнього освітлення «Міськсвітло»,

-7. Дніпропетровських міських електричних мереж ВАТ ЕК «Дніпрообленерго»,

-8. управління транспорту міської ради,

-9. управління з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення міста,

-10. вибухотехнічної служби УМВС у Дніпропетровській області,

11. 8-го загону державної пожежної охорони міста повинні за 3 години до початку масо­вого заходу скласти акт обстеження місця проведення масового заходу та надати його викон­кому міськради».

Щодо зборів релігійних громад цим «Положенням» встановлюється дозвільний порядок проведення масових заходів, який суперечить повідомчому порядкові, гарантованому статтею 39 Конституції України та статтею 21 Закону про свободу віросповідання та релігійні організації: «Релігійні заходи за межами передбачених Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» місць та будівель проводяться кожного разу з дозволу виконкому міської ради після розгляду мети та програми проведення заходу управлінням внутрішньої політики міської ради».

Інститут «Республіка» звернувся до низки прокурорів областей України з пропозицією винести протести на рішення відповідних органів місцевого самоврядування, які визначають порядок організації та проведення масових заходів. У визначений законом термін відповіді на ці звернення не надійшли, тому Інститут «Республіка» звернувся до Генерального прокурора України з пропозицією винести протести на рішення:

– Дніпропетровської міської ради №2207 від 21.08.03 – «Положення про проведення масових заходів у м. Дніпропетровську»;

– Львівської міської ради №367 від 16.04.2004 року – «Про порядок організації і проведення у м. Львові зборів, мітингів, пікетувань, вуличних походів і демонстрацій»;

– Сумської міської ради №757-МР від 28 квітня 2004 року – «Про Положення про порядок організації і проведення масових акцій у м. Суми»;

– Харківської міської ради №221 від 07.03.2000 року «Про затвердження Тимчасового положення «Про порядок розгляду міськвиконкомом питань щодо організації та проведення зборів, мітингів, походів та демонстрацій у місті Харкові»;

– Чернівецької міської ради народних депутатів №265/10 від 17.04.96 «Про місця для проведення мітингів, маніфестацій та інших масових політичних заходів в м. Чернівці»;

– Запорізької міської ради №2 від 12.01.01 «Положення про порядок розгляду звернень з питань проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій у м. Запоріжжі».

Застосування норм, що регулюють встановлення «малих архітектурних форм»
при реалізації громадянами права на мирні зібрання

Деякі місцеві влади для регулювання і проведення масових заходів використовують ще одне положення, яке формально не стосується права на мирні зібрання – про встановлення на території міст «малих архітектурних форм». Такі положення ухвалені міськими радами багатьох українських міст, зокрема, Києва і Донецька.

«Малі архітектурні форми» – кіоски, ларьки, намети та інші невеликі за розміром споруди, які встановлюють підприємства різних форм власності для того, щоб вести комерційну діяльність. Окрім того, такі «форми» мають функціонувати доволі довгий час. Встановлення таких «форм», безсумнівно, має підлягати регулюванню з боку місцевих в він не вправі закріплювати і оцінювати судові докази. Прийнявши рішення про взяття під варту особи чи про проведення обшуку в приватній сфері, суддя в подальшому є відстороненим від провадження справи.

Прикладом порушення прав людини у контексті рівності сторін відображає інститут повернення судом справи на додаткове розслідування, а також запровадження у 2001 році права суду давати органам досудового слідства окремі доручення щодо пошуку доказів як альтернатива додатковому розслідуванню.

Порядок судового розгляду не забезпечує реалізації засад змагальності. Докази, надані стороною обвинувачення, найчастіше отримують увагу з боку суду на відміну від доказів сторони захисту. Суттєві зловживання в суді, окрім іншого, стали наслідком відмови від принципу безперервності судового розгляду кримінальної справи.

Значну шкоду правосуддю принесла відмова від колегіальних форм судочинства. Переважна більшість кримінальних справ розглядається суддями одноособово. Правила підсудності дозволяють судді одноособово виносити вироки в усіх справах з призначенням покарання на строк до десяти років позбавлення волі. Якщо законом за скоєний злочин передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, то колегіальний розгляд призначається виключно за клопотанням підсудного. Обов’язковий колегіальний розгляд справ передбачено лише для тих складів злочинів, за які передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі. Упродовж восьми років цілеспрямовано не запроваджується в Україні суд присяжних.

Основним напрямком для розвитку кримінально-процесуального законодавства повинен стати принцип змагальності, який домінує у процесі європейських країн та відповідає основним вимогам захисту прав людини. Потрібно абсолютно відмовитися від повернення справи на додаткове розслідування; забезпечити презумпцію невинуватості особи при здійсненні розслідування та застосуванні запобіжних заходів.

Доказ, який здобутий не у змагальній процедурі не повинен мати юридичної сили і все, що не доказано, має тлумачитися на користь обвинуваченого.

6. Право на правову допомогу

Європейська конвенція не містить чіткого вираження гарантії права на безкоштовну юридичну допомогу в процесі розгляду цивільних справ. Але Європейський суд виніс рішення, що правова допомога повинна надаватись в тому випадку, коли цього вимагають інтереси правосуддя. Конституція України у статті 59 закріплює право кожного на правову допомогу.

Суддя повинен визначати, чи вимагають інтереси правосуддя надання учаснику цивільного процесу безкоштовної правової допомоги в тому випадку, якщо він не володіє достатніми засобами для оплати послуг адвоката.

Якщо обвинуваченому гарантується право на безкоштовну правову допомогу, то ця допомога має бути практичною та ефективною, а не теоретичною чи ілюзорною.

Законодавство врегульовує необхідну сплату державного мита та встановлює ряд пільгових категорій громадян та справ. Але фінансово є неможливим для звичайного пересічного громадянина оплатити кваліфіковану правову допомогу, щоби підготувати справу до суду, у зв’язку з низьким матеріальним статком населення.

Правосуддя не може вважатися доступним для кожного, якщо у державі відсутні ефективні механізми надання правової допомоги. Порушується право на справедливий розгляд і відсутністю ефективного механізму надання правової допомоги для бідних людей. Внаслідок цього судді у цивільних справах часто змушені виступати юридичними радниками сторін, що обґрунтовано викликає сумнів у їхній неупередженості та порушує принцип змагальності сторін.

Якість правової допомоги у кримінальних справах низька, оскільки державні гонорари адвокатам за надання безоплатної допомоги надзвичайно низькі. Адвокати, які призначені для захисту осіб у кримінальному процесі, навіть не зацікавлені витрачати час на отримання цих гонорарів. Проте дані правозахисників вказують на не використання управліннями юстиції навіть тих фондів, які виділяться з державного бюджету на надання правової допомоги.

Харківська правозахисна група звернулася з інформаційними запитами до обласних управлінь юстиції та апеляційних судів щодо використання бюджетних коштів, виділених для оплати послуг адвокатів, які надають безоплатну допомогу у кримінальних справах і отримала сумні відповіді. Так, у Івано-Франківській області було виділено 12 000 гривень, з них використано 210 гривень, а 11 790 гривень у кінці року було списано в дохід бюджету. У Херсонській області у другому півріччі 2004 року було отримано 49 200 гривень, але ж не витрачено ні копійки. Так само і у Закарпатській, Чернівецькій областях та місті Севастополь з 7 500 гривень не витрачено анітрохи. У Дніпропетровській області з одержаних 107 000 гривень використано 18 191 гривень на надання 249 послуг адвокатів. Навіть у м. Києві з одержаних 28 200 гривень витрачено тільки 7 000 гривень. Слід зауважити, що суми, які надходять до різних регіональних управлінь юстиції для оплати послуг адвокатів, дуже різні і складають від 7 500 гривень до 165 000 гривень. Сучасне цивільне процесуальне законодавство України передбачає можливість суду звільнити особу від судових витрат, зокрема від витрат на правову допомогу. Однак ефективного механізму залучення адвокатів до таких справ і оплати їхніх послуг немає.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, держава повинна гарантувати допомогу правника, якщо «це необхідно для забезпечення реального доступу до правосуддя або у разі, якщо у деяких категоріях справ за внутрішнім законодавством деяких держав-учасниць є обов’язковим юридичне представництво, або ж у разі складності процесу»[32]. На виконання стандартів, виведених Європейським судом з прав людини, у більшості держав-членів Ради Європи запроваджено процедури надання правової допомоги безоплатно або за доступну плату й у цивільних та адміністративних справах.

У розумінні Європейського суду право на правову допомогу є передумовою існування та визначальною складовою ширшого за своїм обсягом та значенням права на доступ до суду, гарантованого статтею 6 Конвенції.[33]

Відповідно до Рекомендації №R (93) 1 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо ефективного доступу до закону і правосуддя для найбідніших прошарків населення від 8 січня 1993 року, держави мають сприяти ефективному доступу найбіднішого населення до судів, зокрема через надання правової допомоги у судах у всіх змагальних чи не змагальних процесах, покриття вартості правової допомоги. Державам також рекомендується заохочувати створення консультаційних центрів у районах проживання бідних.[34]

Відповідно, Україна має створити умови, що гарантували б правову допомогу особам, які внаслідок малозабезпеченості позбавлені можливості належним чином відстоювати свої права у суді. Для людей з низьким рівнем достатку правова допомога повинна забезпечуватися безоплатно або за доступну плату не тільки у кримінальних, а й у цивільних та адміністративних справах, де йдеться про захист найважливіших прав людини. Держава повинна заохочувати створення при органах місцевого самоврядування спеціальні об’єднання адвокатури, які б забезпечували членам територіальної громади надання правової допомоги безоплатно.

Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок, що українське законодавство потребує більш детальної регламентації доступу до суду. У певних випадках необхідно встановити відповідальність осіб, які перешкоджають прямо чи опосередковано зверненню громадянина за захистом свого порушеного права. Також нагальною потребою є прийняття закону, що регулював би надання безкоштовної правової допомоги малозабезпеченим громадянам, з чим погоджуються 77,5 % опитаних суддів.

Будь-який практикуючий адвокат розповість, з якою «радістю» захищає «безкоштовних» підсудних, і як «просто» потім отримати належні за це з держбюджету кошти. У зв’язку з цим також мабуть є прогресивною думка працівників судів про те, що найкращим способомлад, зокрема, не суперечить європейській практиці надання дозволу на встановлення «малих архітектурних форм» з комерційною метою.

Але в Україні з 1990-го року – часів студентського голодування – стало традицією проведення акцій протесту у формі наметових містечок. У цих наметових містечках не ведеться жодної комерційної діяльності, їх метою є привернення уваги людей до суспільно значущих проблем та пропаганда поглядів мешканців цих містечок. Окрім того, таке наметове містечко припиняє існування після закінчення акції протесту. Таким чином, правове регулювання встановлення наметових містечок має здійснюватись у межах положень про право на мирні зібрання, а не у межах положень про «малі архітектурні форми».

Проте міські ради зазвичай користуються положеннями про «малі архітектурні форми» для того, щоб обмежити право громадян на мирні зібрання. Так було в Києві у 2001 році, коли за рішенням Старокиївського районного суду на підставі положення про «малі архітектурні форми» було демонтоване наметове містечко акції протесту «Україна без Кучми». Так було і у Донецьку у грудні 2004 року, коли Донецький міськвиконком подав до місцевого суду заяву про заборону встановлення наметів на території міста (у ході засідання суду, в якому сторону відповідача представляв Інститут «Республіка», представник міськвиконкому відкликав свою заяву).

1.5. Законопроекти щодо реалізації права на свободу мирних зібрань

У 2004 році парламент України розглянув два законопроекти щодо свободи мирних зібрань (проект закону № 5242 «Про порядок організації і проведення мирних заходів та акцій в Україні», внесений народними депутатами України Г.Й.Удовенком, І.І.Миговичем, І.В.Сподаренком, В.В. Тараном-Тереном; проект закону № 5242-2 «Про збори, мітинги, походи і демонстрації», внесений Президентом України)[1].

Проект, запропонований Президентом, являв собою майже точну копію законопроекту, запропонованого на розгляд Державної Думи урядом Російської Федерації, який викликав хвилю критики російських правозахисників.

Інший законопроект був запропонований групою народних депутатів, які представляли опозиційні на той час парламентські фракції. Безперечно позитивною рисою Законопроекту № 5242 слід вважати норму, яка передбачає, що організатори можуть не подавати до відповідних місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування письмове повідомлення про проведення пікетування групою громадян, кількість яких не перевищує 50 осіб. Не менш позитивним є те, що повідомити про цей захід вони можуть напередодні в усній формі (стаття 6). Однак, виходячи з практики вітчизняних органів влади та самоврядування, можна припустити, що саме усна форма повідомлення про пікетування слугуватиме одним із засобів, який намагатимуться використати певні посадові особи для того, щоб перешкоджати пікетуванню з небажаної для них теми. Крім того, наметове містечко, як особлива (складна) форма пікету може існувати після звичайного повідомлення, передбаченого цим законом, відповідних органів влади.

До позитивів законопроекту № 5242 можна також віднести виділення низки заходів, які взагалі не підпадають під дію цього законопроекту, як, наприклад весілля, збори громадських організацій, народні свята, тощо, тоді як можна припустити, що згідно з законопроектом № 5242-2 проведення вищезгаданих заходів потребуватиме проходження такої процедури.

Не дивлячись на те, що ці два проекти були подані представниками різних політичних сил, значною мірою ці два проекти схожі. Часом вони різняться швидше у цифрах.

Наприклад, Конституція України не передбачає жодних обмежень права на мирні зібрання ні щодо місця, ні щодо часу, ні щодо тривалості, ні щодо організаторів. Натомість обидва законопроекти встановлювали обмеження права громадян збиратися і вільно висловлювати свою думку у всіх названих вимірах. І у всіх випадках – без висновків суду, а лише за рішенням чиновників органів внутрішніх справ, державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Президентський законопроект запроваджував обмеження щодо місць проведення «прилюдних заходів» (термін із проекту) – не ближче 50 метрів від резиденції Президента України, будинків Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Генеральної прокуратури України, дипломатичних представництв іноземних держав, місій міжнародних організацій, тобто місць, що найчастіше стають об’єктами пікетувань та адресатами акцій протесту. Проект депутатів встановлював такі ж обмеження, проте у 25 метрів.

Якщо президентський законопроект вимагав від організаторів повідомляти про масовий захід за 10 днів до його початку, то проект депутатів – за 3 дні.

Крім того, стаття 10 президентського законопроекту всупереч статті 39 Конституції встановлювала обмеження щодо часу і термінів проведення масових заходів: «Прилюдний захід може починатися не раніше 9 години і завершуватися не пізніше 22 години... Гранична тривалість прилюдного заходу, що проводиться одним і тим самим організатором (організаторами), не повинна перевищувати п’яти годин підряд».

Особливе занепокоєння правозахисників викликало положення законопроекту Президента про «уповноважених органів внутрішніх справ, виконавчої влади та місцевого самоврядування», які мали б право «приймати рішення про зупинення або припинення прилюдного заходу» (стаття 14 проекту) та «виводити з місця проведення прилюдного заходу громадян» (стаття 15) на свій власний розсуд, без рішення суду.

Схожа норма – про право представників правоохоронних органів «припиняти» проведення мирних заходів містилася і у проекті депутатів.

Втім, 4 червня 2004 року Верховна Рада України відхилила обидва законопроекти. Символічно, що цього ж дня Державна Дума Росії схвалила аналогічний законопроект.

2. Огляд порушень права на свободу мирних зібрань за 2004 рік

2.1. Загальна оцінка фактів порушень права на мирні зібрання в Україні

Протягом 2004 року в Україні відбулися масові порушення права на мирні зібрання з боку місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, органів внутрішніх справ та судів першої інстанції.

Низка пікетів, мітингів та демонстрацій (у більшості випадків – заходи опозиції) були безпідставно заборонені у судовому порядку.

Для розгону (навіть без рішення суду про заборону) мітингів та походів із соціальними вимогами міліція застосовувала силу, в результаті чого учасники мітингів отримали фізичні травми.

У кількох випадках учасники мирних зібрань були атаковані невідомими людьми, яких постраждалі небезпідставно пов’язують з правоохоронцями. Попри те, що у багатьох випадках за фактами таких нападів були відкриті кримінальні справи, жодного із зловмисників не затримано.

Низка організаторів та учасників мирних заходів зазнали адміністративних переслідувань.

За фактами блокування адміністративних будівель та транспортних магістралей з боку учасників акцій протесту – прихильників обох головних кандидатів у президенти – порушено низку кримінальних справ. Втім, ці справи згодом були припинені.

Порушення права на свободу мирних зібрань зафіксовані практично в усіх регіонах України.

У 2004 році громадяни України стали більше користуватися своїм правом на мітинги й демонстрації, а перебіг мітингів став гострішим порівняно з попередніми роками. Проте не варто однозначно пов’язувати це загострення з виборчою кампанією. Протягом перших дев’яти місяців року мітинги з суто соціальними вимогами викликали набагато жорсткішу протидію влади, ніж мітинги політичного або передвиборчого характеру. Натомість протягом жовтня–грудня багаточисельні мітинги й демонстрації противників президента й уряду відбувалися з порівняно невеликою кількістю порушень права громадян на мирні зібрання.

2.2. Огляд фактів порушень права на мирні зібрання протягом 2004 року

2.2.1. Категорії масових заходів

Судячи з повідомлень Департаменту зв’язків з громадськістю Міністерства внутрішніх справ України[35]

На даний момент у Комітеті Верховної Ради України з питань правової політики знаходиться законопроект «Про правову допомогу» № 6320 від 9 листопада 2004 року[36]. Метою законопроекту є врегулювання відносин щодо механізмів реалізації та захисту прав осіб на правову допомогу. Для виконання цієї мети законопроект передбачає створити в Україні єдину систему правової допомоги, складовими якої стануть єдині суб’єкти надання правової допомоги (правові радники), види правової допомоги, принципи правової допомоги та підстави і заходи відповідальності за надання неякісної правової допомоги.

7. Виконання судових рішень

Невиконання судових рішень – одна з найнагальніших проблем доступу до правосуддя в Україні. Скарги на порушення статті 6 Конвенції у зв’язку з невиконанням рішень національних судів складають найбільшу частину серед заяв до Європейського суду з прав людини проти України. Йдеться про невиконання судових рішень у цивільних справах, насамперед щодо стягнення заборгованості з заробітної плати та соціальних виплат. Існуючі механізми виконання судових рішень показали свою недостатню ефективність. У судів відсутні повноваження щодо контролю за виконанням своїх рішень.

Більшість справ, що надходять з Європейського суду на комунікацію з Урядом України, стосуються питань дотримання державними органами статей 6, 13 Конвенції та статті 1 Протоколу 1 до Конвенції в частині тривалості виконання судових рішень національних судів, винесених на користь заявників, наявності ефективних засобів правового захисту при тривалому невиконанні судового рішення та, у зв’язку з цим, втручанні держави у право заявників на мирне володіння своїм майном.

Практика свідчить, що у більшості справ на тривалість виконання рішень національних судів впливає порушення провадження у справі про банкрутство підприємства-боржника.

Ситуація ускладнюється мораторієм на банкрутство підприємств з державною часткою власності, тому що грошей для виконання рішення суду у них немає, а майно продати не можна з-за встановленої заборони. Тобто рішення судів України щодо стягнення заборгованості з підприємств-боржників не виконуються, що, у свою чергу, призводить до порушення конституційних прав громадян. У цьому році Верховна Рада України розглядала проект закону про зміну положень щодо мораторію банкрутства цих підприємств, але відхилила такі пропозиції.

Європейський суд приділяє особливу увагу тривалості виконання рішення в світлі заходів, вжитих державою для прискорення вирішення внутрішніх систематичних проблем (остаточна ухвала щодо прийнятності у справі «Сокур проти України»; рішення у справах «Півень проти України», «Жовнер проти України», «Войтенко проти України», «Шмалько проти України», «Ромашов проти України»)[37]. У своїх рішеннях Суд зазначає, що, не виконуючи рішення суду, державні органи позбавили положення пункту першого статті 6 будь-якого сенсу.

Необхідно брати до уваги той факт, що порушення були констатовані через тривалість виконання рішень національних судів. У згаданих справах рішення виконувались протягом чотирьох-шести років, за що Європейський суд присудив заявникам до сплати від 2 000 до 3 200 євро компенсації моральної шкоди кожному. При цьому розмір компенсації значно перевищував суму заборгованості. Тобто, практика Європейського суду свідчить, що розмір присудженої заявнику компенсації значною мірою залежить від строку невиконання рішення суду.

У справі Шмалько проти України Європейський суд наголошує, «що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов’язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов’язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, – і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов’язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».[38]

Як наслідок цього, Європейський суд у цій справі констатував, що не можна було, посилаючись на нібито фінансові труднощі, яких зазнавала держава, перешкоджати заявникові отримати вигоду від ухваленого на його користь судового рішення, що було для нього надзвичайно важливо. Рішення стосувалося надання заявнику компенсації органами державної влади через їхню неспроможність забезпечити заявника в період з 1996 до 1998 року безкоштовними ліками, які заявник мав приймати щоденно. Тому Європейський суд вважав, що випадок заявника з огляду на його вік, стан здоров’я та природу інвалідності вимагав від відповідних органів виконати рішення суду та виділити необхідні кошти без неналежних затримок. Суд у цій справі присудив заявнику суму 1 000 євро компенсації моральної шкоди та 300 євро відшкодування судових витрат.

Справи щодо невиконання судових рішень, як правило, розглядаються Європейським Судом за спрощеною процедурою, оскільки не містять складних питань права. Тобто, визначивши, що заява є прийнятною до подальшого розгляду та такою, що може бути розглянута щодо суті, Суд часто одразу виносить рішення у справі.

Також прикладом невиконання судових рішень є справа «Войтенко проти України», у якій Суд знайшов порушення пункту першого статті 6, статті 13 та статті 1 протоколу №1 Конвенції. У цій справі уряд частково визнав необхідність виконання рішення, винесеного на користь заявника. Він зазначив, що рішення залишалось невиконаним через відсутність бюджетних коштів та законодавчих заходів. Проте у справі Суд розглядав затримку тривалістю у чотири роки. Належна заявникові сума відшкодування складалася з двох платежів, що підпадали під різні категорії бюджетної класифікації. Тому повна сплата заявникові одного платежу, здійснена у 2001 році, не означала, що відбувся поступовий прогрес у відшкодуванні за іншим платежем. Цей останній період у чотири роки був спричинений тим, що держава не передбачила відповідних видатків у Державному бюджеті України. Суд вважає, що неможливість заявника домогтися виконання його рішення протягом чотирьох років, крім порушення статті 6, становить втручання у його право на мирне володіння майном у сенсі пункту першого статті 1 Протоколу № 1 Конвенції. Як наслідок заявникові було присуджено 2 000 євро на відшкодування немайнової шкоди та 33 євро на відшкодування витрат.

Неналежне виконання судового рішення щодо невиплати заборгованості по заробітній платні є також підставою задоволення заяви у справі «Жовнер проти України»[39]. Суд присудив 3 200 євро на відшкодування моральної шкоди та 50 євро матеріальної шкоди на користь заявниці.

З огляду на те, що питання невиконання судових рішень в Україні знаходиться під пильною увагою Європейського суду та у зв’язку з постійним збільшенням кількості таких справ, на сьогодні виникає нагальна потреба в посиленні законодавчих гарантій захисту прав людини, зокрема, у сфері забезпечення права громадян на отримання належних їм за рішенням суду коштів в розумний строк.

Статистика скарг, отриманих судами на рішення, дії чи бездіяльність державних виконавців, надзвичайно низька і складає 0,7 % від загальної кількості отриманих судамftn2" name=_ftnref2>[2], протягом січня – вересня 2004 року в Україні відбулося понад 40 тисяч масових заходів, у яких взяли участь понад 25 мільйонів громадян. Більшість з них була присвячена тій чи іншій даті і відбувалися у дні державних або релігійних свят: Новий Рік – 3,8 тис заходів з 2,5 млн. учасників, День перемоги – масові заходи у 7 тис. населених пунктів і 5 млн. учасників; День Києва – понад 150 тис. учасників; День молоді – близько 1 100 заходів з 1 млн. учасників; День незалежності – понад 1 000 заходів і 315 тис. учасників (у День Конституції масових заходів відбувалося небагато). Усі ці зібрання пройшли практично без ексцесів (за виключенням затримання кількох футбольних фанатів після матчу «Шахтар» – «Дніпро» та осіб у стані алкогольного сп’яніння).

Іншу категорію масових заходів являли собою політичні зібрання – ті, які проводились політичними організаціями під політичними гаслами. До цієї ж категорії треба віднести передвиборчі заходи. Інформації про їхню чисельність у офіційних джерелах немає. Наймасовішими з них були демонстрації 9 березня (день народження Тараса Шевченка), 1 травня, організовані партіями різної політичної спрямованості, масові зібрання 4 липня у Києві під час висування кандидата В. Ющенка та у Запоріжжі – висування кандидата В. Януковича. За оцінками Інституту «Республіка» таких заходів у різних містах України відбулося понад тисячу за участі близько 300 тис. громадян.

У багатьох випадках суди першої інстанції за поданням органів місцевого самоврядування забороняли такі мітинги (як правило – мітинги опозиційних партій, але у окремих випадках (Львів) – мітинги провладної СДПУ (о)).

2.2.2. Судові обмеження права на свободу мирних зібрань

За даними Державної судової адміністрації України протягом 2004 року до судів надійшло 308 заяв органів місцевого самоврядування (міськвиконкомів) та місцевих органів державної виконавчої влади (обласних державних адміністрацій) про обмеження права громадян, громадських та політичних організацій на мирні зібрання. Одна така справа залишилась не розглянутою ще з 2003 року.

Закінчено провадження із винесенням рішення у 269 таких справах. З них у 229 справах позов задоволено і право громадян було обмежене, у 15 справах провадження було закрите, у 21 випадку заяви залишені без розгляду, 3 справи передані у інші суди за підсудністю. Тобто, усього завершено 308 справ, в тому числі 3 справи – понад строки, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України.

У більшості випадків суди першої інстанції «автоматично» задовольнили заяви місцевих органів влади, про що свідчить кількість таких рішень у співвідношенні до загальної кількості заяв до суду. Заяви були задоволені у 74,3 відсотках випадків.

У всіх випадках, які були проаналізовані Інститутом «Республіка», такі рішення були безпідставними або ґрунтувалися на неконституційних підставах – Указові Президії ВР СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації проведення зборів, мітингів, вуличних заходів і демонстрацій в СРСР» або рішеннях органів місцевого самоврядування, які суперечать Конституції України. Апеляційні ж суди, як правило, відміняли (у випадку заборони мітингів) або пом’якш­ували (у випадку адмінарешту учасників мітингів) рішення районних та міськрайонних судів, що черговий раз свідчить про необґрунтованість та помилковість цих рішень.

Крім того, у більшості випадків суди першої інстанції порушували низку процесуальних норм. Так, Роменський міськрайсуд провів своє засідання 5 серпня у присутності лише однієї сторони – представника Сумської облдержадміністрації і за відсутності представника студентів, які організували піший похід за маршрутом Суми – Київ. Відтак суд вислухав лише аргументи влади, чим порушив принципи неупередженості та змагальності.

У багатьох випадках суд знехтував презумпцією невинуватості: рішенням судів обмежено права громадян – тобто покарано – не за реальні порушення, а за «ймовірність» (на думку позивачів і суду) порушень, інакше кажучи, за порушення, які громадяни не здійснили. При цьому такі припущення не підтверджувалися жодними фактами (сутичками сторін у минулому, небезпекою учасників тощо).

Наприклад, районні суди Києва, Львова, Мукачева та інших міст 28-30 квітня 2004 року за поданням місцевих органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування позбавили права (обмежили право) на демонстрації та мітинги 1 травня – у День Праці, традиційний день в Україні для проведення політичних демонстрацій – представників різних, лівих і правих, сил: Української Національної Асамблеї і Спілки Анархістів України, Комуністичної партії України і блоку «Наша Україна», Прогресивної Соціалістичної партії і Соціалістичної партії, товариству «Просвіта» і благодійному фонду «Жінки-русинки Закарпаття». Ці заборони стали безпрецедентними в історії новітньої України за своєю масовістю: така чисельність заборон характерна хіба що для ситуації надзвичайного стану і її можна порівняти хіба що з чисельністю заборон на початку 2001-го року (періоду акції «Україна без Кучми»).

Підставами для таких рішень судів стали «ймовірність» зіткнень представників різних політичних сил під час масових заходів та вже згаданий раніше Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 серпня 1988 року «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР».

Наводимо цитати щодо обґрунтування «ймовірності» порушень:

-12.  «Його (масового заходу) спрямування з великою ймовірністю вказує на вірогідність порушення громадського порядку в місці проведення заходу» (заява Київської міської державної адміністрації до Шевченківського районного суду від 28 квітня 2004 року, підписана заступником голови Київської міської державної адміністрації (КМДА) Б. Стичинським);

-13.  пікетування Мукачівської Ратуші двома організаціями (Українська соціал-демократична молодь та Фонд регіональних ініціатив) «викликає у суду боязнь у виникненні конфліктної ситуації між ними» (рішення Мукачівського міськрайонного суду 30 квітня 2004 року, головуючий – О. Куропятник).

Те, що для судів підставою для заборон мітингів є «ймовірність» або «боязнь» зіткнень різних політичних сил під час масових акцій, стало причиною появи новітньої «політтехнології» для заборон акцій окремих політичних сил. Ця «політтехнологія», що застосовувалась і раніше, з 1 травня 2004 року набула масового характеру. Вона полягає в тому, що після повідомлення про проведення заходу однією з організацій, інша організація, яка має іншу політичну спрямованість, повідомляє відповідний місцевий орган влади про проведення власного заходу у той же час і тому ж місці, що і в перша організація. Далі суд забороняє проведення обох мітингів, посилаючись на можливість сутичок між різними політичними силами.

Не дивлячись на хиткість підстав, суди в усіх вказаних випадках задовольнили заяви місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування про обмеження права громадян на мирні зібрання.

Звичайно, кожна демонстрація, марш чи інший такий захід спричиняє масу проблем владі. Проте Європейський суд з прав людини підтвердив, що під даною статтею розуміються позитивні зобов’язання держави захищати тих, хто реалізує своє право на мирні збори від насильства супротивників, зокрема від контр-демонстрації (справа організація «Платформа «Лікарі за життя» проти Австрії, 1985, параграфи з 65 по 72). Оскільки обидві сторони здійснюють тотожне право, що забезпечується статтею 11 Європейської Конвенції, то коли одна зі сторін має на меті зруйнувати активність іншої, то влада перш за все повинна забезпечити право тих, хто здійснює своє зібрання мирно:

«Будь-яка демонстрація може дратувати чи ображати тих, хто виступає проти ідей чи вимог, на підтримку яких вона проводиться. Проте в її учасників, тим не менш, повинна бути можливість проводити її без побоювання застосування щодо них фізичної сили з боку супротивників: такі побоювання завадили би виражати свої думки щодо суспільно-важливих питань. У демократичному суспільстві право на проведення контр-демони справ за 2004 рік. Ця дивна невідповідність викликана у першу чергу тим, що пересічна особа не знає про процедуру оскарження таких дій, оскільки вона була запроваджена лише 19 жовтня 2000 року доповненнями до Цивільно-процесуального кодексу Главою 31-Г: «Скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби». При цьому звернення до суду з подібною скаргою на несвоєчасне виконання рішення є обов’язковою умовою перед зверненням у Європейський суд, про що неодноразово зазначалося у справах по прийнятність заяви проти України.

Невиконання судових рішень – одна з найнагальніших проблем доступу до правосуддя в Україні. Скарги на порушення права на справедливий судовий розгляд у зв’язку з невиконанням рішень національних судів складають найбільшу частину серед заяв до Європейського суду з прав людини проти України. Існуючі механізми виконання судових рішень показали свою недостатню ефективність. У судів відсутні повноваження щодо контролю за виконанням своїх рішень.

8. Висновки та рекомендації

Правосуддя в Україні, незважаючи на певні досягнення у проведенні судової реформи, не може вважатися прозорим і доступним для людини. Судова система не відповідає потребам судочинства і не забезпечує достатні процесуальні гарантії. Рішення судів часто не виконуються належним чином. Суддівський корпус не є незалежним і високопрофесійним. Зберігаються широкі повноваження прокуратури, які дублюють судові функції.

Для покращення доступу до правосуддя потрібно запровадити ефективні механізми надання державної допомоги у несенні судових витрат, широко оприлюднювати тексти судових рішень, вжити правових та організаційних заходів щодо розвантаження судів, покласти на державу відповідальність за шкоду, завдану учасникам судочинства незаконними діями чи бездіяльністю суддів та апаратів судів, а також демонополізувати державну діяльність з виконання судових рішень.

У сфері кримінального судочинства необхідно забезпечити ефективну реалізацію права на захист затриманим особам, відмовитися від інституту повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування або прокурору та запровадити суд присяжних.

Правила цивільного судочинства потрібно змінити у напрямку їхньої відповідності європейським стандартам.

Забезпечення незалежності суддів вимагає покращити фінансування судів, посилити роль суддівського самоврядування, запровадити прозору конкурсну процедуру добору суддів, підвищити гарантії невтручання у здійснення суддями судочинства з боку голів судів та виконавчої влади та встановити дієвий механізм дисциплінарної відповідальності суддів.

Прокуратура має бути позбавлена повноважень щодо здійснення загального нагляду за дотриманням законів, а також досудового слідства.

Отже, покращення доступу до правосуддя вимагає від України:

1) гарантувати відшкодування шкоди, заподіяної учасникам судового процесу незаконною діяльністю чи бездіяльністю суддів;

2) стимулювати розвиток позасудових способів вирішення правових питань (нотаріат, третейське судочинство, медіація);

3) сприяти створенню при місцевих судах інформаційних центрів, які надаватимуть консультації з питань судового процесу, та іншому поширенню інформації про організацію й діяльність судів;

4) створити умови для прозорої діяльності судової влади. Надати відкритий доступ до текстів судових рішень, зокрема, через розміщення їх в Інтернеті та громадських бібліотеках з дотриманням вимог про приватність осіб та нерозповсюдження комерційної інформації юридичних осіб;

5) запровадити механізми надання державної допомоги у несенні судових витрат, а також удосконалити механізми надання правової допомоги безоплатно або за доступну плату особам з низьким рівнем достатку, а також прийняти Закон «Про правову допомогу», яким врегулювати види правової допомоги, підстави та механізми звільнення від оплати правової допомоги;

6) удосконалити систему виконання судових рішень, демонополізувати державну діяльність з виконання судових рішень та прийняти законодавство, яке б визначало порядок виконання рішень Європейського суду з прав людини;

7) встановити контроль суду за виконанням винесених ним рішень;

8) привести повноваження прокуратури у відповідність до Конституції України. Позбавити прокуратуру функцій загального нагляду та досудового слідства.

Створення стабільної системи судів загальної юрисдикції вимагає:

1) визнати загальні суди спеціалізованими з розгляду цивільних, кримінальних та інших справ у передбачених законом випадках;

2) ліквідувати систему військових судів;

3) створити систему адміністративних судів.

Для налагодження надійного забезпечення судів необхідно:

1) обмежити адміністративні повноваження голів судів та передати повноваження призначати суддів на посади голів судів органам суддівського самоврядування;

2) повністю відмежувати функцію здійснення правосуддя від функції забезпечення судового процесу;

У сфері кримінального судочинства, організації діяльності судів, органів слідства та прокуратури наближення правової системи України до європейських стандартів передбачає реформування як процедурних, так і організаційно-правових засад. Останні потребують таких невідкладних заходів:

1) посилення гарантій суддівської незалежності, що включає суттєве зниження впливу на суддів з боку політичних чинників, суб’єктів системи судового адміністрування, перехід на бездефіцитне фінансування судів;

2) забезпечення реальної незалежності судових експертів шляхом адміністрування експертних установ через Міністерство юстиції України та Міністерство охорони здоров’я України, а в правоохоронних відомствах – розвитку розгалуженої спеціалізованої системи (підрозділів, лабораторій, інститутів) за окремими напрямками криміналістичних досліджень, а також розвитку недержавних експертних організацій;

3) посилення засад професійної незалежності працівників прокуратури за рахунок її часткової децентралізації та зміцнення самостійності процесуального статусу прокурорів; окрім того, на часі розвиток дискреційних начал в системі процесуальних прокурорських повноважень;

4) розширення гарантій адвокатської діяльності, забезпечення реальної незалежності адвоката в судовому процесі від незаконного впливу з боку органів обвинувачення та суду.

У напрямку розвитку цивільного процесуального права України доцільно наблизити правила цивільного судочинства до європейських стандартів, насамперед ті, що стосуються розгляду справ з іноземним елементом, визнання та виконання рішень іноземних судів.

У адміністративному судочинстві потрібно передбачити:

1) процедуру вирішення усіх публічно-правових спорів з органами влади, а не тільки тих, що виникають між фізичними особами та органами влади;

2) доступність рішень адміністративного суду для ознайомлення громадськості;

3) ефективні механізми виконання судових рішень та контролю за цим.

Для удосконалення статусу суддів необхідно невідкладно:

1) зробити процедури добору і кар’єри суддів більш прозорими, запровадити короткострокове навчання суддів, які вперше призначаються на посаду, та регулярне підвищення кваліфікації суддів з наголосом на права людини;

2) вирівняти статус суддів судів різних спеціалізованих юрисдикцій та законом встановити механізм оплати праці суддів;

3) встановити додаткові гарантії від необґрунтованого притягнення суддів до відповідальності та підвищити дієвість механізму дисциплінарної відповідальності суддів.




[1] Доступно в Інтернеті на сторінці Європейського суду з прав людини. http://www.echr.coe.int/Hudoc.htm (мовою оригіналу), українською мовою на сторінці Інтернет видання про права людини РУПОР: http://www.rupor.org, сторінці Харківської правозахисної групи: htpp://www.khpg.org та на офіційній страції не може зумовлювати обмеження права на демонстрацію. Виходячи з цього, забезпечення істинної, ефективної свободи проведення мирних зібрань не може полягати лише в утриманні влади від втручання: чисто негативна концепція ролі держави суперечить предмету та меті статті 11,» – зазначено у вказаному вище рішенні Європейського суду з прав людини.

З огляду на це широко поширена практика заборони мирних зібрань лише на підставі того, що на одному і тому самому місці будуть проводитися мирні зібрання двох протилежних сторін не може бути підставою для обмеження права на мирні збори. Таку практику можна вважати такою, що суперечить європейським стандартам.

Рішення про обмеження права на мирні зібрання, як правило, приймаються у переддень проведення масових зібрань, що не залишає організаторам можливості оскаржити рішення районних судів у апеляційному порядку до початку заходу, тобто, фактично, позбавляє їх можливості поновити своє конституційне право на мирні зібрання.

Ще одним порушенням з боку місцевих органів влади, зокрема, Київської міської державної адміністрації, є відмова у прийнятті повідомлень від організаторів масових заходів з огляду на закінчення робочого часу. Наприклад, у випадку з громадською організацією Українська народна самооборона повідомлення не було прийнято о 17-ій годині 30 квітня в той час, коли робочий день у Київській міськдержадміністрації закінчується о 18-ій. Серед іншого, це можна пояснити відсутністю законодавчо визначеної процедури подачі повідомлення про проведення мирних зборів.

Більшість організаторів масових заходів 1 травня 2004 року не виконали рішень судів, посилаючись на їх неконституційність. Виконали ці рішення лише блок «Наша Україна» в Києві (ще до рішення суду, 28 квітня, врахувавши пропозицію КМДА, «Наша Україна» змінила характер і місця проведення своїх заходів) та Українська соціал-демократична молодь і Фонд регіональних ініціатив у Мукачевому.

Не дивлячись на це, перешкод проведенню акцій з боку органів внутрішніх справ не зафіксовано. Не відбулося також жодних сутичок між представниками різних політичних сил, яких так остерігалися місцеві органи влади та судді. Зокрема, не було жодних зіткнень у «проблемних» регіонах, де такі сутички мали місце раніше: ні у Львові – між комуністами та націоналістами, ні в Донецьку – між представниками «Нашої України» та Партії регіонів України.

Найбільше судових заборон припало на мітинги 1 травня, але заборони тривали й після цієї дати. Наприклад, Орджонікідзевський районний суд міста Запоріжжя заборонив захід опозиційної «Нашої України» 15 травня, Суворівський районний суд міста Херсон задовольнив заяву Хер­сонського міськвиконкому про обмеження права Херсонської організації Української народної партії та інших організацій на проведення 17 червня мітингу, Городнянський районний суд Чернігівської області заборонив Чернігівській організації Соціалістичній партії України та Чернігівській профспілці підприємців розгорнути наметове містечко в селі Сеньківка 26-27 червня під час міжнародного фестивалю «Дружба-2004».

Акція протесту працівників освіти міста Львова з вимогами виконання державними виконавцями рішень судів Львівщини про забезпечення виплат педагогічним працівникам відповідно до статті 57 Закону України «Про освіту», розпочата 7 жовтня, полягала у встановленні наметового містечка (вже традиційної з 1990-го року форми проведення заходів протесту) біля приміщення ви­борчого штабу кандидата у президенти України Віктора Януковича, який одночасно був Прем’єр–міністром України. 29 жовтня один із ініціаторів акції Андрій Соколов звернувся у виконавчий комітет Львівської міської ради із повідомленням про її проведення. У відповідь міська рада 5 жовтня звернулась у місцевий суд Галицького району міста Львова із заявою про обмеження права громадян на проведення вказаної акції. В аргументації ради йшлося про недотримання організаторами наметового містечка однієї із вимог Указу Президії ВР СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації проведення зборів, мітингів, вуличних заходів і демонстрацій в СРСР», згідно з якою ініціатори акції повинні повідомити місцеві влади про захід за 10 днів до його проведення. Крім того, як вважала міськрада, акція вчителів могла б також порушити Закон про вибори, перешкоджаючи роботі обласного штабу Януковича. А також акція, як вважали у міськраді, перешкоджатиме нормальному рухові пішоходів і транспорту. 7 жовтня Галицький районний суд розглянув скаргу міськвиконкому і задовольнив її. Учасники акції не мали часу ос­кар­жити це рішення суду (воно було прийняте у день початку акції) і не виконали його, не виконали (і навіть не намагалися виконувати) це рішення й правоохоронні органи та виконавча служба.

Інститут «Республіка» зафіксував лише два випадки, коли суди першої інстанції не задовольнили заяви органів місцевої влади про «обмеження права на мирні зібрання» протягом січня-вересня 2004 року (зазвичай термін «обмеження права» у рішеннях судів означає просто заборону): 19 травня Луцький міськрайонний суд відмовив у задоволенні заяви Луцького міськвиконкому, а 9 червня суд Ленінського району м. Кіровограда відмовив Кіровоградському міськвиконкому у задоволенні його заяви. В обох випадках місцеві влади намагалися заборонити акції «Нашої України».

Проте протягом вересня-грудня 2004 року Інститутом «Республіка» було зафіксовано лише два випадки судових заборон мирних заходів – у Дніпропетровську та Львові (про цей випадок ми говорили вище) – але в обох випадках судові рішення не були виконані і жодних репресій проти організаторів та учасників мітингів не застосовувалося.

Натомість суди першої інстанції у останні місяці року у більшості випадків не задовольняли заяви місцевих органів влади про обмеження права на мирні зібрання, не вбачаючи для цього конституційних підстав. Навіть суди, які раніше «автоматично» задовольняли подання місцевих влад про заборону мирних зборів, тепер такі подання відхиляли.

2.2.3. Переслідування організаторів та учасників мирних зібрань

У більшості випадків політичні організації не виконали рішень судів, вважаючи їх такими, що порушують статтю 39 Конституції України, яка гарантує право мирних зібрань і міліція не застосовувала до них силових методів. Натомість низка учасників опозиційних акцій вже після їх завершення зазнала переслідувань.

Відповідно до вимог статті 11 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод і практики Європейського суду з прав людини переслідування осіб за їхню участь чи організацію ними мирних зібрань є порушеннями права на свободу мирних зібрань.

Двоє активістів опозиційної «Нашої України» – Іван Варченко та Євген Золотарьов – 5 травня були засуджені суддею Київського районного суду міста Харків Володимиром Плетньовим відповідно до 10 та 15 діб адмінарешту за статтею 185 Кодексу про адміністративні правопорушення в Україні («незаконна хода» під час проведеної ними 1 травня акції «Остання сорочка для Януковича»). Після винесення протесту на це рішення прокурором Харківської області Василем Сінчуком суддя Плетньов скоротив термін адміністративного арешту І. Варченка та Є. Золотарьова був до 3 діб. Згодом постановою голови Апеляційного суду Харківської області Василя Бринцева це рішення було скасоване як незаконне.

20 травня 2004 року було затримано мешканця Закарпаття Андрія Фленька. Фленько повідомив про свій намір пікетувати Закарпатську облдержадміністрацію з вимогою виконання Постанови Верховної Ради щодо Мукачевого від 12 травня 2004 року. Зокрема, відставки Закарпатського губернатора Різака, начальника управління міністерства внутрішніх справ у Закарпатті Варцаби та його заступника Русина. Незважаючи на те, що судового рішення про заборону пікетування не було, активіста було затримано, а намети, встановлені у ході акції, знесені. Під тиском громадських організацій Фленька згодом було звільнено.

У Мукачевому 22 травня було затримано Костянтина Сидоренка, який раніше брав участь у акціях протесту. 25 травня Мукачівський міськрайонний суд засудив його за статтею185 адмінкодексу («непокора правоохоронцям») до 5 діб адмінарешту.

сторінці Міністерства юстиції України: http://www.minjust.gov.ua.

[2] Там же.

[3] Про стан виконання регіональних програм організаційного забезпечення діяльності судів на 2003 – 2005 роки станом на 1 січня 2005 року. Державна судова адміністрація. Доступний на сторінці ДСАУ в Інтернеті: www.courts.gov.ua

[4] Інтернет-видання про права людини РУПОР: index.php?id=1085042799.

[5] Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної програми організаційного забезпечення діяльності судів на 2003 – 2005 роки» від 16 червня 2003 року // Офіційний вісник України. – 2003. – №25. – Ст. 1197.

[6] Финансирование судебной системы из года в год возрастает, – Минфин // Информационное агентство ИАЦ «ЛІГА», новость в Интернете от 22 января 2004 года, 09:17, http://www.liga.net/news.

[7] Постанова спільного розширеного засідання Президії Верховного Суду України, Ради суддів України та колегії Державної судової адміністрації України «Про підсумки роботи Державної судової адміністрації України в 2003 р. та пріоритетні напрями організаційного забезпечення діяльності судів у поточному році» від 20 лютого 2004 року // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – №5 (45). – С. 9-11.

[8] Інтернет-видання про права людини РУПОР: index.php?id=1098084859

[9] О.Сорочкін, А.Бурий, В.Разік, З.Сірик. Відповідність законодавства України статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. – Львів, 2003. с. 137.

[10] Проміжна резолюція ResDH(2004)14 стосовно судового рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року (остаточне від 6 листопада 2002 року) в справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України (прийнято Комітетом Міністрів 11 лютого 2004 року на 81-шій зустрічі міністрів). Інтернет-видання про права людини РУПОР: www.rupor.org.

[11] «Звіт про розгляд судами першої інстанції кримінальних справ за 2004 рік», Державна Судова Адміністрація України. www.courts.gov.ua.

[12] Справа «Меріт проти України», Європейський суд з прав людини, заява № 66561/01. Рішення. Страсбург, 30 березня 2004 року. Інтернет-видання про права людини РУПОР: index.php?id=1081156942.

[13] Скасовувати судове рішення, що набуло чинності, заборонено. Інтернет-видання про права людини РУПОР: index.php?id=1106064919.

[14] Проект КПК – крок від демократії. Інтернет-видання про права людини РУПОР: index.php?id=1094566365.

[15] Там же.

[16] Доступно в Інтернеті на сторінці: http://www.legal.com.ua/document/kodeks/0CH56006CH50710-99.html.

[17] Доступно в Інтернеті на сторінці Ради Європи: http://www.coe.int/t/cm/home_en.asp.

[18] Доступно в Інтернеті на сторінці: http://www.legal.com.ua/document/kodeks/0CH56006CH50710-99.html.

[19] Офіційна сторінка Міністерства юстиції України в Інтернеті: http://www.minjust.gov.ua/?do=dr&did=1955&sid=comments.

[20] Див. рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кемпбелл й Фелл проти Об’єднаного Королівства», 28 червня 1984 року. В Інтернеті на сторінці Європейського суду: http://www.echr.coe.int/Hudoc.htm (мовою оригіналу).

[21] Див. рішення Європейського суду з прав людини у справі «Рінгайзен проти Австрії», 16 липня 1971 року. Там же.

[22] Див. наприклад, рішення Європейського суду з прав людини у справах Енгел (Engel) та інші (1976 р.), Джонг (Jong), Бальєт (Baljet) і Брінк (Brink) (1984 р.), H.C.M.A. проти Королівства Нідерланди (1989 р.) ; Фіндлі (Findlay) (1997 р.), Морріс (Morris) (2002 р.) проти Об’єднаного Королівства; Інкал (Incal) (1998 р.), Сайнер (Sahiner) (2001 р.) проти Туреччини.

[23] Див. рішення Європейського суду з прав людини у справі «Сіраклар проти Туреччини», 28 жовтня 1998.

[24] Див. рішення Європейського суду з прав людини у справі «Добертен проти Франції», 25 лютого 1993.

[25] Селюк М.Р. Кому служить військова Феміда? Практика судочинства військових судів України. – Київ., 2003. – с.340.

[26] В.Разік. Військове судочинство: Порівняльний аналіз судочинства у судах загальної та військової юрисдикції. Київ, 2004, доступний в Інтернеті на сторінці Центру політико-правових реформ: http://www.cppr.info.

[27] Інтернет-видання про права людини РУПОР: index.php?id=1097563805.

[28] З.Сірик, О.Грабовська, В.Разік. Доступність суду в Україні після реформи. – Львів, 2002. с.21.

[29] Доступно в Інтернеті на сторінці: http://www.korespondent.net/main/32747.

[30] Інтернет-видання про права людини РУПОР: index.php?id=1098084859.

[31] Реалізація засад кримінального судочинства у проекті Кримінально-процесуального кодексу України. Доступно на сторінці Центру політико-правових реформ в Інтернеті: http://www.cppr.info/?w=r&i=61&d=153.

[32] Див. рішення Європейського суду з прав людини у справі: «Айрей проти Ірландії» від 9 жовтня 1979.

[33] Правова допомога: Зарубіжний досвід та пропозиції для України // Автори-упорядники О.Банчук, М.Демкова. – К.: Факт. 2004. с. 11.

[34] Куйбіда Р.О. Реформування правосуддя в Україні: стан та перспективи. – К.: Атака, 2004. с. 225.

[35] О.Сорочкін, А.Бурий, ВУ травні, через виступ на мітингу, організованому студентами в Сумах, було звільнено журналіста сумської обласної телерадіокомпанії Костянтина Єлішевича.

Зарічний районний суд міста Суми 10 червня 2004 року почав розгляд справи Артема Семенченка, який є головою Сумської міської організації опозиційної Української народної партії та обласної молодіжної громадської організації «Молодь Сумщини», за звинуваченням у порушенні порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій (стаття 185-1 Кодексу про адміністративні порушення України) під час проведення 5 червня в дитячому парку «Казка» культурно-мистецького екстрим-фестивалю «Енергія молоді». За поданням міського відділу внутрішніх справ Артема Семенченка було звинувачено в тому, що він організував після закінчення фестивалю о 21.00 годині вуличний похід під банером громадської організації «Молодь Сумщини» центром міста площею Незалежності до вул. Соборної. Але 22 червня Зарічний райсуд своїм рішенням виправдав Семенченка.

Відбувались також інші репресії проти учасників акцій протесту сумських студентів. Так, 24 вересня студенту Сумського національного аграрного університету (СНАУ) Олександру Степаненку прямо на лекції у присутності близько 150 чоловік декан агрономічного факультету Віктор Кабанець заявив: «Нашого головного революціонера та політичного діяча ми відрахували з універ­ситету». Наказ про відрахування підписав виконуючий обов’язки ректора СНАУ Валерій Жмайлов, підстави для відрахування: «У зв’язку з грубим порушенням дисциплінарних порядків СНАУ і пропусками занять, що може призвести до відставання у навчанні». Потім в аудиторію зайшли люди в формі – охорона університету – і силоміць вивели студента за територію вузу. За кілька днів, після запиту до Міністерства освіти щодо згаданих подій народного депутата України Валентини Семенюк, який вона проголосила з трибуни Верховної Ради, Степаненка було відновлено в університеті. Репресії проти студентів викликали нову хвилю протестів студентів та мешканців Сум.

2.2.4. Бездіяльність правоохоронних органів під час нападів
на учасників мирних зібрань

Попри те, що представники правоохоронних органів безпосередньо не застосовували сили проти учасників мирних зібрань у більшості випадків, у кількох випадках ці учасники були атаковані невідомими і зазнали тілесних ушкоджень. При цьому міліціонери не втручалися у події і не припиняли порушень громадського порядку.

У багатьох з цих випадків були порушені кримінальні справи за фактами нанесення ушкод­жень громадянам, які, втім і досі не розслідувані. Все це дає підстави припускати, що напади на учасників мирних зібрань здійснювали особи, пов’язані з правоохоронними органами або місцевими владами.

Європейський суд з прав людини неодноразово підтверджував, що під гарантуванням права на свободу мирних зібрань розуміються позитивні зобов’язання держави захищати тих, хто реалізує своє право на мирні збори від насильства супротивників. «Будь-яка демонстрація може дратувати чи ображати тих, хто виступає проти ідей чи вимог, на підтримку яких вона проводиться. Проте в її учасників, тим не менш, повинна бути можливість проводити її без побоювання застосування щодо них фізичної сили з боку супротивників: такі побоювання завадили би виражати свої думки щодо суспільно-важливих питань», – зазначено у його рішенні по справі організації «Платформа «Лікарі за життя» проти Австрії» (1985, параграфи з 65 по 72).

Так, 23 жовтня 2004 року близько 15.00 у Києві перед будівлею Київської обласної державної адміністрації, де розташована також Центральна виборча комісія України (ЦВК), розпочався мітинг прихильників виборчого блоку «Наша Україна». Після його завершення на площі біля приміщення ЦВК залишилося близько ста прихильників виборчого блоку «Наша Україна», серед яких перебували кандидат на пост Президента України В.Ющенко та народні депутати – члени його виборчого штабу. Близько 23.00 год. на площі Лесі Українки з боку вулиці Кутузова та бульвару Дружби Народів до громадян, які перебували біля ЦВК, швидким кроком наблизилась група молодих людей (за різними свідченнями – від 50 до 100 осіб). Між ними та громадянами, що перебували на пл. Лесі Українки, виник конфлікт, що тримав менше хвилини, і в ході якого 8 громадян отримали тілесні ушкодження. Як повідомив Департамент зв’язків з громадськістю МВС України, за вищевказаними фактами слідчими відділами Головного управління МВС України в м. Києві та органами прокуратури порушені кримінальні справи. За тверд­женнями депутатів, у затриманих нападників було вилучено посвідчення правоохоронних органів.

Трохи інша ситуація відбулася у Чернігові 26 листопада 2004 року, де під час пікетування Чернігівської міської ради були побиті як міліціонери так і учасники мітингу. Підбурюваний народним депутатом України Миколою Рудьковським, малоконтрольований натовп спробував штурмувати приміщення ради, проте зустрів законний опір міліціонерів, що здійснювали її охорону. У результаті дій організаторів мітингу виникла бійка, в якій міліціонери застосували спеціальні засоби (дубинки, світлошумові гранати). У результаті протизаконного штурму, що відбувся за закликом народного депутата, декілька міліціонерів були травмовані та доставлені у лікарню. Не зважаючи на абсолютну протизаконність дій учасників і особливо керівника мітингу, вони не були притягнуті до відповідальності відповідно до законодавства.[3]

У Луганську 29 листопада 2004 року на колону прихильників Ющенка чисельністю близько 70 осіб було здійснено напад тридцятьох невідомих, озброєних бейсбольними бітами та металевими прутами. Вони почали бити учасників колони та забирати мобільні телефони, відеокамери і фотоапарати у журналістів. У результаті були госпіталізовані Юрій Моцний, Олександр Великий, Євген Савченко та громадянин Канади Сільве Россель. За даним фактом порушено кримінальну справу за ознаками частини 2 статті 296 Кримінального кодексу України (хуліганство). Луганська міліція не забезпечила охорону колони прихильників Ющенка, знаходилася поруч, проте не втручалась у хід подій. Зараз триває слідство по кримінальній справі, проте завершення його не видно. Українська Гельсінська спілка з прав людини подала позов щодо неправомірності дій правоохоронців, що знехтували обов’язком охорони громадського порядку та, на нашу думку, неналежно розслідують даний злочин.

Також міліція продемонструвала бездіяльність під час знесення наметів прихильників Ющенка 10 грудня 2004 року у Донецьку.

Також варто зазначити, що безпосередніх зіткнень між учасниками масових заходів прихильників кандидатів Януковича та Ющенка, навіть коли ці заходи відбувалися безпосередньо один біля одного і в один час (так було у Києві, Харкові, Дніпропетровську та інших містах), не зафіксовано окрім одного випадку.

У Донецьку прихильники Януковича 28 листопада 2004 року зірвали мітинг прихильників Ющенка. Проти 30 чоловік було застосовано силові методи, закидано яйцями та побито. Правоохоронні органи відсторонилися від виконання своїх функцій. Більше того, за деякими даними вони навіть сприяли розгону мітингуючих. Низка представників політичної опозиції змушена була звернутися у лікувальні заклади. Міліція ж відмовилася приймати від них заяви про побиття.

2.2.5. Особливості порушень прав учасників мирних зібрань
з вимогами соціального характеру

Масові заходи із соціальним змістом були менш чисельними, але проходили набагато гостріше, ніж заходи політичні. Щодо них влада реагувала найжорсткіше. Органи внутрішніх справ вдавалися до силових дій проти учасників акцій протесту навіть у тих випадках, коли організатори завчасно повідомили місцеву владу про захід і не було судового обмеження права на мирні зібрання чи заборони акції.

Наприклад, 15 травня київська міліція застосувала силу для розгону пікету акції «SOS», який проходив біля Верховної Ради України. Учасники «SOS» – батьки незаконно засуджених (як вони вважають) дітей, завчасно повідомили місцеву владу про свій захід і цей захід не був заборонений у судовому порядку. Проте.Разік. Відповідність законодавства України статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. – Львів, 2003. с. 136.

[36] Проект Закону «Про правову допомогу» в Інтернеті на сервері ВРУ: http://www.rada.gov.ua:8080/pls/zweb/webproc4_1?id=&pf3511=19318.

[37] Інтернет-видання про права людини РУПОР: index.php?r=9&t=1.

[38] Інтернет-видання про права людини РУПОР: index.php?id=1103815248.

[39] Інтернет-видання про права людини РУПОР: index.php?id=1103813903.


C��������� �������