XX. ПРАВА БІЖЕНЦІВ ТА ШУКАЧІВ ПРИТУЛКУ

Перші шукачі притулку з’явилися в Україні ще до здобуття незалежності у 1991 році. Втікачі з Азербайджанської та Вірменської РСР прибували в Україну під час так званого «карабахського» конфлікту в 1988-1989 роках. Другу хвилю втікачів становили турки-месхетинці, які прибули до України після кривавих погромів в Узбецькій РСР влітку 1989 року. Найбільша кількість біженців прибула вже до незалежної України в 1992 році внаслідок збройного конфлікту в Придністров’ї – регіоні сусідньої Республіки Молдова, охопленого сепаратистським збуренням. Хоча в той час українськими державними органами не велося цілеспрямованої реєстрації шукачів притулку, за даними ООН, оприлюдненими в 1999 році, під час придністровського конфлікту україно-молдов­ський кордон з метою отримання тимчасового захисту від війни перетнули майже 62 тисячі осіб.

Напружена гуманітарна ситуація, яка склалася навколо десятків тисяч осіб, особливо в прикордонних з Молдовою Вінницькій, Одеській, Чернівецькій, Миколаївській областях обумовила перші кроки до правового врегулювання статусу біженців в Україні і стимулювала законодавців до прийняття в 1993 році першої редакції Закону України «Про біженців».

Вже за цим законом на підставі спеціального рішення уряду, Україною було надано захист приблизно 1500 «біженцям першої війни» з Чеченської Республіки Російської Федерації.

З 1994 року в Україні на постійній основі працює місія Управління Верховного Комісару ООН у справах біженців (УВКБ ООН). УВКБ ООН надає Україні технічну, методологічну, інформаційну та організаційну допомогу для вирішення проблем біженців та шукачів притулку, допомагає зареєстрованим біженцям та шукачам притулку, підтримує роботу недержавних сервісних організацій, що працюють в галузі захисту прав біженців. УВКБ надало величезну допомогу і сприяння програмі повернення в Україну раніше депортованих народів, переважно кримських татар.

Вже до 2001 року статус біженця в Україні було надано майже 5100 особам, з яких, за даними Державного Комітету України у справах національностей та міграції, 2700 осіб перебували в Україні станом на кінець червня 2004 року.

Незважаючи на те, що закон «Про біженців» 1993 року на практиці уможливлював надання захисту шукачам п Загальні зауваження

На нашу думку, рівень ксенофобії в Україні не перевищує її рівень в інших посттоталітарних країнах. Більш того, він є меншим, ніж в Росії, Румунії, Польщі, Угорщині, Словаччині. Хоча випадки ксенофобії відносно росіян, євреїв, кримських татар, ромів та іммігрантів з Кавказу, Азії та Африки є достатньо частими. Ми були свідками актів вандалізму відносно російських та іудейських святих місць та символів; іноді відбуваються акти вандалізму по відношенню до українських святих місць та символів. У деяких виданнях ми зустрічали публікації з помітним відтінком ксено­фобії. Загалом, існують невеликі групи людей (їх можна було б назвати «професійними українцями, росіянами чи євреями» чи, користуючись терміном відомого російського філософа Григорія Померанца, «національно заклопотаними»), які ображають один одного на сторінках власних газет з дуже невеликим накладом. Як правило, обмін образливими статтями супроводжується судовими позовами щодо захисту честі та гідності. На наш погляд, суди адекватно розбирають ці позови.

Проте, починаючи з середини 2002 року, публікацій з ксенофобськими відтінками побільшало, їх стали друкувати і газети з великим накладом. Наприклад, 15 листопада 2002 року в газеті «Сільські вісті» (наклад – близько 500 000) з’явилася велика стаття професора Василя Яременка «Міф про український антисемітизм». Зокрема, автор писав: «Держава та громадськість мають регулювати масове проникнення особливо небезпечних сіоністських елементів в органи верховної влади, фінансову сферу та мас медіа». У відповідь Антифашистський комітет України звернувся до суду з вимогою припинити державну реєстрацію цієї газети. Зазвичай судові розгляди таких справ тривають довгий час. 28 січня 2004 року газета «Сільські вісті» була закрита Шевченківським районним судом. 26 листопада 2004 року Апеляційний суд міста Києва відмінив рішення суду першої інстанції як необґрунтоване і повернув справу для повторного розгляду. Ця провокативна за своїм характером справа викликала посилення ксенофобських настроїв в українському суспільстві (детальніше див. нижче).

Про підвищення рівня ізоляціонізму та ксенофобії, починаючи з 2002 року, свідчать також результати соціологічних досліджень[1]. Якщо з 1992 року по 2001-й відбувалося поступове зниження сритулку, він у багатьох положеннях суперечив таким визнаним, але не ратифікованими Україною на той час стандартам з прав людини, як Конвенція ООН про статус біженців 1951 року та Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод. УВКБ ООН та правозахисні організації регулярно звертали увагу української влади на необхідність удосконалення законодавства про біженців і в 2001 році Верховна Рада України ухвалила нову редакцію Закону України «Про біженців», яка є чинною і зараз. У 2002 році сталася визначна подія – України без застережень ратифікувала Конвенцію ООН про статус біженців 1951 року та відповідний Протокол до Конвенції від 1967 року.

Ратифікація цих міжнародних документів безпосередньо впливає на національне право. Згідно з Законом України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року (частина друга статті 17), якщо міжнародний договір укладений у формі закону і він встановлює інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються положення міжнародного договору. Примат міжнародного права над національним законодавством є надзвичайно важливим у регулюванні правового статусу біженців в Україні, оскільки переважна більшість законодавчих актів, які стосуються прав біженців та шукачів притулку приймалися до приєднання України до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців і тому не завжди відповідають її вимогам.

Конвенція є універсальним міжнародноереднього показника загальної національної дистанційованості, то в 2002 році стався великий стрибок, різке «дистанціювання» практично від усіх національностей. Загальний підсумок дослідження не може не викликати тривогу: як пише Наталія Паніна, «за десять років незалежності питома вага психологічно відкритих (схильних до національної толерантності) людей знизилася більше, ніж у 3,5 рази; практично половину населення тепер складають громадяни з ізоляціоністськими настановами на міжнаціональні взаємини; особливо тривожить розростання ксенофобних настанов: чисельність їх носіїв за десять років виросла більше ніж учетверо».

Ми вважаємо, що реакція владних органів на випадки ксенофобії була зневажливою. Це підтверджує необхідність розробки та втілення спеціальних заходів, спрямованих на попередження ксенофобії. Ці заходи мають розроблятися з урахуванням регіональної та місцевої специфіки.

4.2. Роми

Згідно з переписом 1989 року, кількість ромів становила 47 900. 12 131 ромів мешкали в Закарпатті. Але, згідно з даними спеціального дослідження Ужгородського обласного комітету статистики, кількість ромів в Закарпатті перевищувала 20000, або 1,6% населення області. Результати перепису 2001 року такі: 47 600 вказали на римське етнічне походження, з них 14 000 були мешканцями Закарпаття. За даними громадської організації «Романі Яг», кількість ромів в Закарпатті перевищує 40 000. В Одеській області мешкають більш ніж 4 000-правовим актом, в якому звернено увагу на окрему групу людей, які потребують міжнародного захисту, з точки зору забезпечення можливості користування всім міжнародно-визнаним переліком прав людини, в першу чергу, Конвенція спрямована проти обмеження прав біженців. Це стосується заборони дискримінації за ознакою раси, релігії, держави походження (стаття 3), зобов’язання надання біженцям статусу, яким користують­ся іноземці, за винятком переваг, передбачених Конвенцією (стаття 7), заборони застосування до біженців заходів, які держава може застосовувати до громадян-небіженців тієї ж країни (стаття 8).

Статті 12-30 Конвенції встановлюють права, якими особи наділяються одразу ж після визнання їх біженцями. Відповідно до Конвенції:

· усім біженцям повинні видаватися посвідчення особи та проїзні документи, які би дозволяли виїздити за кордон;

· біженцям надається національний режим щодо свободи віросповідання та права на сімейне життя;

· їм надається право на звернення до суду, доступу до початкової освіти, доступу до державної соціальної допомоги та рівні з іноземцями трудові права.

· їм надається права щодо захисту інтелектуальної власності та рівноправного оподаткування;

· біженцям повинно надаватися найсприятливіше правове становище (у будь-якому разі положення не менш сприятливе), яким користуються іноземці за таких самих обставин відносно права на власність; щодо права асоціацій неполітичного характеру, які не мають на меті отримувати прибуток, та щодо професійних спілок; права самостійно займатися сільським господарством, промисловістю, ремеслами й торгівлею, а також права засновувати торгові та промислові підприємства; права на вибір місця проживання та свободу пересування в межах території країни.

Конвенція про статус біженців закріплює дуже важливі гарантії так званого «адміністративного статусу біженця». Перш за все, це стосується біженців, які незаконно перетинали державний кордон. Конвенція встановлює обмеження щодо притягнення до відповідальності за незаконний в’їзд та незаконне перебування в іноземній державі (стаття 31). Біженець, який незаконно опинився в іноземній державі, повинен без зволікання заявити про пошук притулку. Але біженець може не знати про таку вимогу Конвенції (так само, як і про відповідні вимоги національ ромів (згідно з переписом грудня 2001 року).

Відношення суспільства до ромів залишається негативним, та соціологічні опитування свідчать, що упередження до ромів є більш розповсюдженими, ніж до осіб, що належать до інших національних меншин. Дослідження національної терпимості за шкалою Богардуса, які проводилися декілька разів впродовж 90-х років Інститутом соціології, показали, що індекс нетерпимості до ромів перевищує 5 балів. Таким чином, роми не сприймаються масовою свідомістю як постійні мешканці України. Для характеристики ставлення до ромів ми хочемо навести такий приклад. У телевізійній програмі «Сім днів» (4 березня 2001 року, 21:00, ТБ канал «УТ-1») глядачів запитували: «Чи бажають українські громадяни бачити табір жебраків та циган на вулиці Хрещатик?» 5 березня в передачі «Акценти» її ведучий В.Лапікура назвав «політичними циганами» активістів табору на Хрещатику. Представники закарпатських ромів у відкритому листі до президента Національної телерадіокомпанії України пана Вадима Долганова висловили протест проти «образливого використання назви їх етнічної меншини» в передачах Першого національного телеканала та вимагали від журналістів «УТ-1» «публічно вибачитися перед ромською громадою». На жаль, ми не чули ніяких вибачень.

Роми мають найвищий індекс нетерпимості та дуже страждають від соціальної дискримінації. Рівень безробіття серед ромів є найвищим, в середньому, умови їх життя є гіршими, ніж умови життя ного законодавства). Тому, хоча Конвенція й не містить відповідної норми, держава повинна забезпечити умови для подання заяви про притулок. Конвенція забороняє висилку чи примусове повернення біженців. У статті 33 Конвенції передбачається, що «договірні держави не будуть жодним чином висилати чи повертати біженців на кордони країни, де їхньому життю чи свободі загрожує небезпека внаслідок раси, релігії, громадянства, приналежності до певної соціальної групи чи політичних переконань». Висилання біженця, який законно проживає в державі, можливо, за нормами міжнародного права лише в інтересах державної безпеки чи суспільного порядку й лише на підставі судового рішення.

Українське національне законодавство в цілому відповідає духу міжнародних стандартів з захисту прав біженців та шукачів притулку, хоча в ньому все ще залишаються елементи, як суперечать міжнародним зобов’язанням України. Питання регулювання набуття, втрати та позбавлення статусу біженця, правові та соціальні гарантії біженцям та шукачам притулку закріплені в положеннях Закону України «Про біженців».

У повній відповідності до положень Конвенції ООН законом України визначено біженця, як особу, яка «не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами інших етнічних груп. Вони мають більше труднощів у доступі до освіти, медичного обслуговування та судової системи. Показник відвідування дітьми ромів навчальних закладів залишається низьким.

У Закарпатті, де кількість ромів є найбільшою, нетерпиме ставлення до ромів є також дуже розповсюдженим. Таке ставлення є однією з причин відсутності роботи для ромів. Багато з них живуть нижче межі бідності. Згідно з даними останніх соціологічних опитувань в Закарпатті, 87,5% ромських сімей не займалися сільськогосподарською діяльністю впродовж останніх 9 років. 50% членів сімей не могли знайти інші джерела прибутку, крім зарплати, тільки 25% мали не­великі додаткові джерела прибутку[2].

Роми обговорюють проблеми навколо права власності на землю. Серед не-ромів одним з найстійкіших стереотипів щодо ромів є уявлення, що, з історичної точки зору, вони ніколи не займалися сільськогосподарською працею, та вони байдужі до отримання земельної частки. Резу­ль­тати дослідження вказують, що більш ніж 62,5% ромів хотіли б бути власниками землі та займатися сільським господарством. Прикро, що під час наших візитів до ромських таборів (128 в області) ми зустріли лише декількох ромів, які мали земельні частки. Таке становище створює напруженість в країні, оскільки декілька тисяч ромських сімей скоро залежатиме виключно від державної соціальної допомоги у вигляді; крім того, в сім’ях ромів дуже багато дітей. Помилка державної політики полягає в тому, що значне сільське населення (серед них – роми) залишаються без можливості заробити власною працею. В роки першої Чехословацької республіки більшість ромів були власниками землі, мали коней, корів, сільськогосподарське обладнання. Це давало їм можливості для забезпечення життя власних сімей та не вдаватися до жебракування, що є дуже розповсюдженим явищем зараз. У відповідь на питання «Яким є головні причини вашої міграції з вашого міста або регіону» 75% ромів відповіли, що вони втратили надію жити в нормальних умовах, тоді як 12,5% вказали, що причиною була неможливість займатися традиційними професіями. 62,5% ромів відповіли, що вони ніколи не шукали роботи за межами України, тоді як 12,5% мандрують як робітники-мігранти декілька разів або раз на рік. Результати нашого дослідження показують, що роми найбільше потерпали від економічної кризи та для них найскладніше скористатися можливостями ринкових реформ[3].

Кількість хворих на туберкульоз серед ромів Закарпаття постійно зростає. В одному з ужгород­ських таборів 25% з 300 мешканців хворі на туберкульоз. Обласне управління охорони здоров’я підтвердило, що 80% ромських дітей у Закарпатті хворі на туберкульоз[4].

Було зафіксовано багато випадків насильства, дискримінації та поганого поводження з ромами. Це стосується і працівників пкраїни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань».

Тому провідними положеннями закону є:

1) додержання принципу non-refoulment – заборона висилки або примусового повернення біженця до країни, із якої він прибув та де його життю або свободі загрожує небезпека (стаття 3);

2) принцип возз’єднання сімей біженців (стаття 4);

Суттєвим недоліком Закону України «Про біженців» є можливість позбавлення статусу біженця в адміністративному порядку рішенням відповідних органів державної влади без обо­в’я­зкового судового розгляду.

Система розгляду клопотань про набуття статусу біженця в Україні є складною і фактично спрямованою на те, щоби обмежити право на захист, гарантоване біженцям міжнародним правом.

Розгляд прийнятих заяв про надання притулку проходить у три етапи:

1. Попередній розгляд з метою виявлення явно необґрунтованих заяв провадиться у міграційній службі за місцем тимчасового перебування заявника. Орган, до якого подано заяву, видає шукачу притулку довідку про подачу заяви. Протягом 3-х робочих днів проводиться співбесіда із заявником, у ході якої розглядається заповнена заявником анкета і наведені факти. Для забезпечення спілкування мовою, зрозумілою заявникові, державний орган зобов’язаний забезпечити перекладача. Заявник також має право запросити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших фізичних і юридичних осіб.

За результатами співбесіди приймається рішення про відмову або оформлення документів для рішення питання про надання статусу біженця. Заявник передає під розписку свій національний паспорт чи інший документ на зберігання, йому видається відповідна довідка, що реєструється в органах виконавчої влади з питань громадянства і реєстрації фізичних осіб.

2. Розгляд заяв після ухвалення рішення про оформлення документів на надання статусу біженця провадиться тим же органом міграційної служби, що й на першому етапі. Проводяться детальні співбесіди з метою одержання додаткової інформації та оцінки її правдивості. На цьому етапі проводяться перевірки органами МВС і СБУ (за відсутності документів, які посвідчують особу, чи, якщо документи фальшиві, то встановлюється особа заявника). Заявник проходить обов’язковий медичний огляд. Орган міграційної служби готує письмовий висновок за заявою, що із зібраними документами направляється до м. Києва для розгляду в центральному органі міграційної служби. Цей етап може тривати від 2 до 3 місяців.

3. Ухвалення рішення за заявою провадиться в центральному органі міграційної служби. Процес розгляду й перевірки документів може триватравоохоронних органів. Найбільш кричущі приклади наведено нижче.

1. Європейський Центр з прав ромів (ERRC) звернувся 28 жовтня 2001 року до української влади з вимогою розслідувати смерть 5 членів сім’ї ромів в Крюкові (район Кременчуга, Полтавська область). Згідно з даними Центру, майор міліції Іванов крюковського районного відділу міліції та двоє невідомих підпалили будинок Юрія Федорченко з 7 членами сім’ї в будинку. П’ятеро загиблих були віком від 3 до 25 років. Два члени сім’ї залишилися живими. Один з них, 50-річний Юрій Федорченко, стверджував, що майор Іванов зпалив будинок, тому що сім’я відмовилася платити щомісяця хабар у розмірі 215 гривень (близько 40 доларів) для забезпечення захисту Івановим наркоторгівлі, якою перед тим займалася донька Федорченко. Міліція затримала двох осіб та звільнила майора Іванова, але він не був звинувачений[5].

2. Генеральному прокурору України

С.Піскун

Копія: Міністерство внутрішніх справ, Юрію Смирнову

6 липня 2002 року Бучко Калман Калманович ромського етнічного походження був забитий до смерті групою п’яних підлітків в Шахтському районі Ужгорода. Сім’я його матері залишилася без годувальника. Ужгородська міліція розпочала кримінальну справу та ця справа була повернута до Ужгорода, де ромська громада очікувала об’єктивного рішення. Однак звинувачених осіб було звільнено з в’язниці та звинувачення було з них знято. Навіть особа, яка вчинила смертельні удари металічною трубою по голові Калмана Бучко та визнала свою вину, була звільнена з в’язниці та отримала повідомлення про заборону залишати країну. Протягом останніх трьох місяців вісім українців, звинувачених в вбивстві Калмана Бучко, було звільнено. Ми, лідери організацій ромів в Ужгороді, розчаровані тим, що ромів продовжують ув’язнювати за незначні порушення закону – збір цінних металів або крадіжку курки, але злочини які не є загрозою для життя інших ромів або не-ромів. Молодий українець, який вчинив злочин проти Бучко, скористався тим, що його батько працює в правовому відділенні місцевого закарпатського державного органу та закон не є обов’язковим для нього. Втім, незрозуміло, чому Україна продовжує стверджувати, що в країні немає дискримінації ромів. Ми вимагаємо, щоб ті, хто пов’язаний з вбивством Калмаи від 1 до З місяців, після чого протягом 3 днів центральний орган міграційної служби направляє своє рішення до органу міграційної служби, що приймав заяву. Заявнику протягом 7 днів або видають посвідчення біженця встановленого зразка, або в письмовому вигляді повідомляють про відмову із зазначенням причини.

При одержанні відмови в прийомі заяви, а також на першому та другому етапі опротестувати рішення можна в центральному органі міграційної служби, а також на всіх етапах розгляду заяв відмову можна оскаржити у судовому порядку. Законом установлений семиденний термін подачі оскарження рішення про відмову. На період оскарження заявнику видається відповідна довідка.

Суттєвою проблемою залишається існування в законодавстві дискримінаційних норм, за якими шукачі притулку зобов’язані звертатися до відповідних органів із клопотанням про надання статусу біженця протягом певного періоду часу після прибуття на територію України.

Так особи, які перетнули кордон України в законному порядку повинні звернутися до органів міграційної служби протягом 5 робочих днів. Якщо ж кордон України було перетнуто нелегально, то звернення до міграційної служби необхідно подати протягом 3 робочих днів (при затриманні за спробу нелегального перетину кордону звернення передається через посадову особу прикордонних військ).

Застосування цієї норми статті 9 Закону України «Про біженців» суперечить духу Конвенції ООН, яка не на Бучка, були притягнуті до відповідальності, незалежно від того, чиїми дітьми вони є. Ми очікуємо справедливості та об’єктивності в цій справі.

З повагою,

Аладар Адам

Президент Асоціації організацій ромських громад «Єдність»

Аладар Пап, голова циганської культурно-освітньої організації «Ром Сом»

Йосип Адам, голова циганської організації «Рома»

Омеліан Пап, голова регіональної ромської організації «Амаро Дром»[6]

3. 8 вересня 2002 року в селі Петрівка біля Одеси відбулася бійка між місцевою ромською та не-ромською молоддю. В результаті загинув хлопець не-ромського походження. Роми, які меш­кали в селі, залишили його, тому що вони побоювалися насильства. Сільська рада заявила, що «люди циганської національності» мусять залишити село. Відбувся масовий погром ромських будівель у селі. Мешканці, не-роми, зпалили 10 будинків ромів. Селяни, які давали інтерв’ю в телевізійній передачі, говорили, що молоді люди були втягнуті циганами в наркоторгівлю. Селяни вимагали забрати ромів з села. П’ять ромських підлітків здалися міліції через декілька тижнів після інциденту. Місцева влада тимчасово залучила групи міліції для підтримки порядку. Не було інформації про повторення насильства.[7]

4. Лист редактору бюлетеня «Романі Явстановлює кількісно визначених строків для звернення за статусом біженця. Такі умови відмови в прийнятті заяв не беруть до уваги те, що становище біженців фундаментально відрізняється від звичайних мігрантів, оскільки навіть за визначенням останні можуть не мати можливості задовольнити правові формальності для переходу через державні кордони. Існує також багато причин, через які біженці не можуть швидко з’явитись до органів влади за визнанням їхнього статусу. За цих обставин шукачі притулку мають бути забезпечені інформацією, перекладом та консультаціями, що на практиці є скоріш бажаним, ніж типовим.

За будь-яких умов, часові обмеження не можуть забороняти доступ до процедури визначення статусу біженця. Біженець повинен звертатись за захистом без затримок, але якщо цього не ста­лося, то необхідно здійснювати перевірку заяв по суті та вимагати надання пояснень по заявах, поданих із запізненням. Особи, яким відмовлено в наданні статусу біженця лише внаслідок недотримання строків звернення, наражаються на ризик примусового видворення з України в тому числі і до країн їхнього походження, що прямо заборонено міжнародним правом.

Установлений законом і відповідними підзаконними актами обов’язок співробітників прикордонної служби приймати від шукачів притулку заяви про надання статусу біженця і направити ці заяви до міграційної служби, нажаль, не визначений для працівників міліції, які також нерід­ко затримують нелегальних мігрантів, серед яких є й шукачі притулку.

Наприкінці 2004 року в Верховній Раді України було розроблено проект «Про внесення змін до Закону України «Про біженців» (реєстраційний № 5751/П). Вказаним законопроектом передбачається змінити редакцію статті 9, якою встановлювалося триденний термін для звернення до міграційних властей України осіб, які нелегально перетнули державний кордон України з наміром набути статус біженця. Передбачається замінити словосполучення «протягом трьох робочих днів» словом «невідкладно».

З одного боку такі зміни відповідають духу Конвенції ООН 1951 року, проте існують обґрунтовані побоювання, що застосування терміну «невідкладно» в довільний спосіб може позбавити шукачів притулку доступу до справедливої процедури визначення статусу біженця в Україні.

Іншою запропонованою законодавчою новелою пропонується фактично розширити переліг»

Шановні читачі Романі Яг!

Мені важко писати цей лист, але я відчуваю, що це мій обов’язок сказати про ставлення міліціонерів до ромів у місті Бровари, Україна. 25 грудня 2002 міліція в Броварах вирішила «полювати на циган».

Міліціонери вночі запитували мешканців, де живуть цигани, та привезли всіх чоловіків та деяких жінок циганської громади до відділення міліції. На кінець дня в камерах було більш ніж 50 циган.

Якою була їх мотивація?

За три дні до цих подій три в’язні втикли, було відомо, що один з них мав якесь відношення до циган. Міліція вирішила затримувати чоловіків-циган, щоб примусити «барона» віддати утікача.

Шановні громадяни, як довго наш народ буде козлом відпущення? Ми всі громадяни України, я підкреслюю «ми», тому що цигани живуть в Україні більш ніж два сторіччя. Але ставлення до циган, як показують події в Броварах, не покращується. Мені боляче, що не-цигани не розглядають циган як людей.

Чи складно освіченим людям, що живуть у сучасному світі, зрозуміти, що традиційний спосіб життя циган і система баронів більше не існує? Що кожна циганська родина живе окремо? Що діти циган навчаються поруч з українцями в школах, що цигани працюють разом з українцями на заводах, у бізнесі? Чому цигани мають страждати від цього? ТОМУ ЩО ВОНИ ЦИГАНИ? Дуже погано, що багато вважають, що цигани належать до нижчої раси.

Людмила Кравченк підстав для відмови в прийнятті заяви про надання статусу біженця, включивши до переліку причин, що міститься в Статті 9 Закону України «Про біженців» ситуації коли «особі раніше було відмовлено у прийнятті заяви про надання статусу біженця або оформленні документів для вирішення питання щодо надання такого статусу через зловживання процедурою надання, крім випадків, коли заявник повідомив достовірні відомості про свою особу». Такі обмеження, на нашу думку, недоцільні на етапі вирішення питання про прийняття заяви про надання статусу біженця, оскільки це може фактично унеможливлювати в деяких випадках доступ «конвенційних» біженців до процедури визначення статусу біженця.

На нашу думку, є доцільним відмовитися від можливості позбавлення доступу до процедури визначення статусу біженця ще на етапі подання шукачем притулку заяви без розгляду справи по суті. Ми також рекомендуємо створити «міграційні трибунали»: спеціальні незалежні органи для прозорого розгляду справ про надання притулку, залишивши за виконавчою владою лише функцію загальної координації міграційної політики і забезпечення дотримання прав біженців та шукачів притулку, взаємодію з міжнародними організаціями та іноземними країнами в сфері протидії незаконній міграції, захисту прав людини в країнах походження біженців тощо.

Загалом офіційна статистика щодо біженців та шукачів притулку в Україні в 2004 році виглядає таким чином:[8]

5. Згідно з повідомленнями ужгородської організації циган «Романі Яг» 17 грудня 2002 року, після вбивства жінки-нециганки в місті Мукачево Закарпатської області України, міліція застосовувала фізичне насильство до ромів, яких було незаконно затримано для допиту. «Романі Яг» стверд­жує, що того ж дня мукачівська міліція здійснила рейд у ромський район міста, та приблизно о 5 годині вечора декілька ромів були затягнуті у міліцейські машини та привезені до міського відділення міліції. Як повідомляється, багато затриманих були легко вдягнуті, оскільки їм не дозволили взяти теплу одежу. Після їх прибуття в відділення деяких ромів тримали у дворі відділення, а інших – в коридорах будинку. Температура була мінус 10. Ромів, які знаходилися у дворі, змусили перебувати там протягом трьох холодних днів. Їх час від часу водили на допит. Через три дні цю групу впустили в коридори будинку. «Романі Яг» також проінформувала ERRC, що більшість ромів, яких допитували, мали поранення в результаті застосування офіцерами міліції фізичної сили. Згідно зі свідченнями затриманих, офіцери били їх палками та кулаками. Близько 50 ромів було допитано тільки впродовж першого дня. Допити тривали до 26 грудня 2002 року, коли роми були звільнені без будь-яких звинувачень.

«Романі Яг» вказує, що злочинця врешті-решт знайшли та затримали. Втім, мукачівська міліція ніколи не вибачалася перед ромами за необґрунтовані та незаконні затримання та побиття ромів. Ніяких дисциплінарних заходів не було вжито щодо офіцерів, які зловживали своїми повноваженнями. 28 грудня 2002 року «Романі Яг» надіслала листа в зв’язку з подіями 17-26 грудня 2002 Генеральному прокурору пану С.Піскуну. 28 лютого 2003 року «Романі Яг» отримала відповідь від головного прокурора Мукачево, в якому прокурор інформував, що звинувачення в зловживанні повноваженнями було знайдено необґрунтованими. Ось чому прокурор відмовив в започаткуванні розслідування кримінальної справи проти офіцерів мукачівсього відділення міліції[9].

4.3. Дискримінація іммігрантів з Кавказу, Азії та Африки

Ми вважаємо, що статус цих груп має розглядатися в контексті расової дискримінації. Члени цих груп не можуть залишати власні оселі без документів, тому що вони ризикують бути затриманими міліцією для з’ясування особистості. Міліція часто затримувала чорношкірих осіб для перевірки документів, тоді як перевірка документів у іноземців європейського походження була рідкою. Хоча влада дисциплінувала представників міліції, що вдавалися до актів примусу, коли ці випадки доводилися до її відома, така поведінка залишається розповсюдженою. Представники цих груп є першими підозрюваними в скоєнні злочинів, з ними поводяться більш брутально міліціонери та персонал установ кримінально-виконавчої системи. Доповіді Державного департаменту США про права людини в Україні в 2000, 2001, 2002 та 2003 роках говорять про зростання кількості скарг з приводу расової дискримінації осіб азіатського та африканського походження. Крім того, почастішали повідомлення про расові мотиви насильства проти осіб азіатського та африканського походження та осіб «кавказької національності». Представники цих груп скаржилися, що працівники правоохоронних органів постійно ігнорували, а іноді навіть підтримували акти насильства проти них. Наведемо декілька прикладів.

1. Погожого квітневого вечора іранець Амір Кабіні разом зі своїм земляком Асхіном прогулювався поблизу гуртожитків медуніверситету на вулиці Пекарській. Обидва іноземці є фаховими лікарями. Амірові – 36 років, він – лікар-кардіолог. Три місяці тому приїхав до Львова і вступив до аспірантури.

– Це трапилося ввечері, близько 19.00, – розповів «Газеті» Амір Кабіні. – До нас підійшли четверо «накачаних» хлопців. Запитали, звідки я. Я, на жаль, ще не дуже добре розмовляю українською, тому спочатку не зрозумів, про що йдеться. Але ті хлопці відразу ж напали на нас.

Амір і Асхін спробували втекти, але їх швидко наздогнали. Обох дуже побили, Амірові зламали ногу в трьох місцях. Арабів пограбували: в Аміра забрали куртку, мобільний телефон і гаманець, в якому було 200 грн. У 32-річного Асхіна – 500 грн.

Нині Амір Кабіні лежить у своїй кімнаті у третьому гуртожитку медуніверситету.

– Я приїхав сюди вчитися, – каже він. – Натомість лежу в ліжку. Просто жах, що тут відбувається! Я звертався в міліцію. І що? Вони прийшли, щось довго писали – і більше я їх не бачив.

У Львові напади на арабів не поодинокі. «Газета» неодноразово писала про схожі випадки. Це, очевидно, стає звичним для нашого міста.

Товариш Аміра Кабіні, 26-річний гастроентеролог з Лівану Мухаммед Нажмеддін, став жертвою расистського нападу в лютому 2004 року.

– Поблизу клубу «Лялька» на мене накинулися одночасно декілька підлітків, які, схоже, уявили себе войовничими скінхедами, – розповів Мухаммед «Газеті». Вони кричали «Чорні, їдьте звідси!».

Внаслідок нападу арабський лікар отримав струс мозку.

У телефонній розмові з репортером «Газети» начальник ЛМУ УМВСУ Михайло К" name=_ftnref1>[1]

Таблиця 1

Звіт щодо процедури надання, втрати, позбавлення статусу біженця

в Україні станом на 1 жовтня 2004 року

Країна походження
(громадянства, підданства) осіб, які звертаються
за статусом біженця

Кількість поданих заяв про надання статусу біженця

ЗАЯВ

Кількість осіб, які бажають отримати статус біженця

Всього осіб

Діти в складі сім’ї

Діти, розлучені
з сім’єю

ВСЬОГО

840

931

111

23

Країни Європи

39

90

55

0

Росія

36

87

55

0

Чеченська республіка РФ

34

85

55

0

Країни Азії

653

688

51

23

Афганістан

190

202

22

10

Бангладеш

110

110

 

12

Країни Африки

144

149

5

0

Ефіопія

26

26

 

 

Нігерія

27

27

5

1

Інші країни

4

4

0

0

Таблиця 2

Звіт щодо результатів здійснення процедури надання, втрати, позбавлення статусу біженця
в Україні станом на 1 жовтня 2004 року

Країна походження
(громадянства, підданства)
осіб, які звертаються
за статусом біженця

Відмовлено в наданні статусу біженця

ЗАЯВ

З них:

[10]

«2. Импровизированная похоронная процессия из 40 иностранных студентов прошла в Донецке по проспекту Ильича от медуниверситета до площади Ленина. Это было не только ритуальное шествие, но и протест против убийства индийского студента Мохаммеда Ахмеда Сартаджи.

25-летнего пятикурсника Донецкого национального технического университета жестоко убили в минувший четверг в селе Коммунаровка Старобешевского района. Студенты несли плакаты и лозунги, на которых на хинди, арабском, английском и русском языках написали: «Мы хотим правосудия!», «Почему дискриминация?», «У вас есть право убивать меня?» и другие.

По информации пресс-секретаря прокуратуры Донецкой области Ирины Анкудиновой, тело студента было обнаружено в Коммунаровке в четверг вечером, в колодце у одного из частных домов – молодому человеку нанесли черепно-мозговую травму и ампутировали половые органы. Индус проживал в этом селе с 20-летней местной жительницей. По предварительным данным, в роковой день они сидели в гостях, что-то праздновали. В разгар веселья между Мохаммедом и 26-летним местным парнем возникла перепалка, они подрались. А спустя час тело индуса нашли в колодце. Подозреваемый в «уvAlign=top width=116>

Всього осіб

Діти в складі сім’ї

Діти, розлучені
з сім’єю

ВСЬОГО

62

73

11

1

Країни Європи

3

6

3

 

Росія

3

6

3

 

Чеченська республіка РФ

3

6

3

 

Країни Азії

55

62

7

1

Афганістан

15

15

 

1

Ірак

23

30

7

0

Країни Африки

4

4

0

0

Сомалі

7

7

0

Представители землячеств иностранных студентов встретились с городскими властями Донецка, с которыми договорились «после праздников» провести совместное совещание по «этому и другим подобным фактам».

За последние несколько лет это третье убийство мусульманина. Все жертвы были женаты на украинках. Убийства пока не раскрыты[11].

3. Аналогичный случай произошел в Одессе. «Бритоголовые» якобы не только убили студента-суданца, но, как и в донецком преступлении, отрезали ему половые органы. Журналисты, поведавшие эту историю, ссылались на рассказы его товарищей – студентов-арабов, обучающихся в вузах портового города. На днях студенты провели акцию протеста с требованием принять меры по отношению к распоясавшимся «скинхедам».

В милицейском ЦОС Одесской области «Сегодня» сообщили, что информации об убийстве студента-суданца у них нет. Точно так же ответили в посольстве Судана, которое находится в Москве. Правда, наш собеседник сказал, что к ним время от времени обращаются студенты из Украины с жалобами на неонацистов. Проректор по международным связям Одесского медуниверситета Николай Аряев пояснил «Сегодня», что для проверки слухов об убийстве суданца они специально обращались в несколько правоохранительнcenter>0

Інші країни

0

1

1

0

Таблиця 3

Звіт щодо результатів здійснення процедури надання, втрати, позбавлення статусу біженців
в Україні станом на 1 жовтня 2004 року

Країна походження
(громадянства, підданства)
осіб, які звертаються
за статусом біженця

Надано статус біженця

ЗАЯВ

Всього осіб

З них

Діти в складі

сім’ї

Діти, розлучені
з сім’єю

ВСЬОГО

45

69

22

[12]»

Дослідження рівня національної толерантності з використанням шкали Богардуса, які проводилися декілька разів Інститутом соціології Національної Академії Наук України з 1992 року, свідчать, що індекс нетерпимості до цих груп перевищує 5 балів[13]. Таким чином, масова свідомість не сприймає ці групи як постійних мешканців України.

Необхідно зазначити, що в певних обставинах працівники правоохоронних органів збирають інформацію про приналежність осіб до етнічних груп або іммігрантських груп. Наприклад, вони збирали оперативну статистику щодо злочинів, скоєних представниками певних меншин. Ці дані містять детальну статистику кримінальних справ проти кримських татар, ромів та іммігрантів з Кавказу, Африки та Азії в різних регіонах країни. Здається, що така діяльність не має правових підстав та не базується на добровільній ідентифікації осіб. Збір особистісних даних про приналежність осіб до певних національних меншин без їх згоди та за відсутності правових гарантій є брутальним порушенням права на приватність, що гарантується Конституцією та міжнародними стандартами.

4.4. Євреї

Згідно з переписом 1989 року, кількість євреїв складала 486 300. Протягом 90-х років вона суттєво зменшилася: за даними останнього перепису вона складає 103 591.

Існують певні конфлікти навколо спорудження хрестів на єврейських кладовищах. Конфлікти навколо спорудження хрестів у Самборі (Львівська область) та Бабиному Яру (Київ) залишилися без вирішення. У 2000 році євреї Самбору з іноземною допомогою почали будівництво меморіального парку на місці старого єврейського кладовища, де відбувалися нацистські злочини. Українці спорудили хрести на цьому місці в пам’ять християнських жертв нацистського терору. Вони були поховані на цьому місці. Хоча організатори меморіалу підтримали вшанування пам’яті всіх груп, постраждалих від нацистського насильства в Самборі, вони були проти використання християнських символів на землі єврейського кладовища. З іншого боку, місцеві націоналістичні групи залишилися незгодними з використанням єврейських символів та івриту в меморіальному парку. Єврейські та греко-католицькі лідери намагалися знайти вирішення цього конфлікту. Незважаючи на пропозицію іноземного спонсора спорудити хрести в іншому місці за власний рахунок, керівники місцевого самоврядування не досягли рішення наприкінці 2002 року.

Місцеві офіційні особи Володимир-Волинського (Західна Україна) продовжували підтримку будівництва житлового будинку на місці старого єврейського кладовища, незважаючи на рішення суду від 17 грудня 2002 року щодоer>3

Країни Європи

0

6

4

0

Росія

0

6

4

0

Чеченська республіка РФ

0

6

4

0

Країни Азії

40

56

16

2

Афганістан

30

44

14

2

Ірак

4

4

0

0

Країни Африки

4

4

0

1

Ефіопія

1

1

0

0

Інші країни

1

3

2

0

 

Наведені дані свідчать, що у 2004 році процедура розгляду клопотань шукачів притулку працювала в Україні дуже повільно, при цьому фактично не працювала процедура визначення статусу біженця щодо вихідців з Чеченської республіки Російської Федерації, що викликає особливе занепокоєння, зважаючи на складну гуманітарну ситуацію його припинення.

Традиційний побутовий антисемітизм існує в Україні як і в багатьох інших країнах, але його прояви не є такими загрозливими, як це представляють деякі єврейські організації. Деякі ультра-націоналістичні організації та газети продовжують друкувати та розповсюджувати антисемітські матеріали. Такі матеріали привозяться з Росії та розповсюджуються без ліцензії. Варто привернути увагу до наступних прикладів:

1. У 2002 році львівська газета «Ідеаліст» (друкований орган Організації ідеалістів України) надрукувала лозунг «Давайте приймемо закон про депортацію євреїв з України!». Протягом багатьох років ця газета друкувала систематично антисемітські статті, такі як «Євреї готують нашу смерть!», «Єврейський терор» тощо. У червні 2002 року «Ідеаліст» оприлюднив великий перелік євреїв, які, на думку редакторів, мають залишити Україну. Цей перелік містив прізвища багатьох українських політиків. Олександр Фельдман, народний депутат, президент Асоціації національно-культурних союзів України, звернувся до Генерального прокурора з проханням застосувати відповідні заходи. 31 липня прокурор Львівської області розпочав кримінальне розслідування за статтею 295 Кримінального кодексу (публічні заклики до дій, які загрожують громадському порядку, зокрема, публічні заклики до насильницької депортації громадян). «Ідеаліст» припинив свій вихід. Але розслідування ще не закінчилося, а нові номери газети друкуються час від часу.

2. Георгій Щокін, ректор поважної Міжрегіональної академії управління персоналом, надрукував в журналі Академії «Персонал» велику статтю «Сіонізм: ідеологія Untermenshen», присвячену критиці сіонізму. Автор стверджував, що євреї спровокували власну масову ліквідацію нацистами Германії. Щотижневик «Столичні новини» відповів на брутальну нетерпимість статтями «Новий світ за Щокіним» та «Ректор МАУПа викрадає сліпих людей». Автори розпочали кримінальне розслідування за статтею 161 Кримінального кодексу. Але обласний прокурор відмовився розпочати кримінальну справу. Надалі в журналі з’явилася низка статей, метою яких, як заявлялося авторами, була наукова дискусія з сіонізмом. МАУПом була видана також низка видань аналогічного змісту. Більшість експертів оцінювали антисіоністську діяльність МАУПа як антисемітську, ці оцінки спричинили низку дифамаційних позовів МАУПа, представники якона цій території, і неспроможність та небажання російської влади забезпечити дотримання прав втікачів з Чечні, переміщених всередині Російської Федерації.

Жодне клопотання громадян Російської Федерації про набуття статусу біженця в Україні не було задоволене українською владою у 2004 році, що ставить під сумнів об’єктивність процедури визначення статусу біженця щодо цієї категорії шукачів притулку та незалежність уповноважених органів від впливу міркувань політичної доцільності.

Складною залишається ситуація з нелегальною міграцією зокрема й на українському кордоні. Треба зазначити що обов’язок держави надавати захист біженцям відповідно до норм міжнародного права також включає і позитивне зобов’язання роз’яснити потенційним шукачам притулку їхні права та можливості для звернення за наданням захисту з боку країни-учасника Конвенції ООН про статус біженців. Як свідчить офіційна статистика Державної прикордонної служби України лише прикордонниками протягом 2004 року було затримано майже три тисячі нелегальних мігрантів (Таблиця 4). Нажаль, далеко не всі вони дізналися від прикордонників про свої права та обов’язки, зокрема, про право на притулок. Хоча не підлягає сумніву те, що переважну більшість нелегальних мігрантів, що затримані в Україні складають економічні і трудові мігранти, які використовують територію України як транзит на шляху до країн Західної Європи, серед цих людей є й потенційні біженці, які мають право на міжнародний захист. Держава повинна створити ефективну систему виявлення цих осіб.

Таблиця 4

Основні результати оперативно – службової діяльності
Державної прикордонної служби України 2004



2003 рік

2004 рік

Виявлено незаконних мігрантів (осіб)

5765

9944

З них затримано:

За незаконне перетинання кордону

2 999

2918

За порушення правил прикордонного режиму

80

701

За порушення режиму в пунктах пропуску

36

7

За порушення правил перебування в Україні

162

1446

Відмовлено в пропуску через державний кордон
потенційним незаконним мігрантам

2488

4872

 

Нашу особливу тривогу викликає статистика про так званих «потенційних нелегальних мігрантів», яким співробітниками Державної прикордонної служби було відмовлено в пропуску через державний кордон. Якщо адміністративні рішення про відмову в пропуску через державний кордон мають своїм наслідком негайне повернення потенційних біженців до країн їхнього походження або до третіх небезпечних країн, таку практику треба негайно припинити і забезпечити їм доступ до справедливої процедури визначення статусу біженця.

Законодавством України встановлено ефективний і справедливий спрощений механізм натуралізації біженців (набуття ними громадянства України).

<го подавалив скарги про захист честі, гідності й ділової репутації у всіх випадках, коли їхні публікації оцінювали як антисемітські. Деякі з цих скарг, зокрема проти газети «Столичные новости», були задоволені судом, деякі – відхилені.

3. Судовий процес щодо закриття газети «Сільські вісті» спричинив низку публікацій з випадами проти євреїв, які, начебто, закрили опозиційну газету. Українське суспільство жваво обговорювало різні версії і справедливість судового рішення, ці дискусії точаться до сих пір. Загалом можна сказати, що покищо провокативні судження не досягли своєї мети і не призвели до відкритих антисемітських дій, хоча кількість антисемітських публікацій у 2004 році суттєво виросла.

З іншого боку, згідно з даними Інституту іудаїки, кількість публікацій, засуджуючих антисемітизм, суттєво зросло. Видання різних політичних орієнтацій засуджують антисемітизм; кількість ґрунтовних публікацій (політичних діячів та вчених) також збільшилася. Особи, які публічно висловлюють антисемітські погляди, притягуються до кримінальної, цивільної та адміністративної відповідальності. Наприклад, Міністерство інформаційної політики надіслало лист редакційній колегії газети «За вільну Україну» з вимогою припинити антисемітські публікації. Державна адміністрація Києва звільнила з посади головного редактора газети «Столиця» після появи деяких антисемітських публікацій. Суд Київського району Харкова задовольнив позов щодо захисту честі та гідності з приводу антисемітської статті в газеті «Журавлик» тощо. Керівники єврейських громад вітали зміни в редакційних колегіях «Вечірнього Києва» та «За вільну Україну». З новими редакторами ці газети, які колись були серед головних образників та друкували антисемітські стат­ті, припинили таку діяльність. Хоча акти антисемітського насильства були рідкими, напад молоді на Велику синагогу в Києві в квітні 2002 після футбольного матчу викликав занепокоєння єврейської громади. Проте інших нападів на синагоги протягом року не було, і тому більшість експертів вважають, що квітневий інцидент не мав етнічного підґрунтя.

У 2003 році було зафіксовано два випадки насильства на антисемітському грунті, обидва в Києві. 30 липня на вулиці був побитий юнак Антон Мироманов, одягнений в футболку з надписом на івриті, а 28 серпня поблизу Центральної синагоги був жорстоко побитий один з рабинів сина­гоги Урі Файнштейн.

Під час виборчої кампанії представники штаба Януковича намагалися обвинуватити прихильників Ющенка в антисемітизмі. Деякі підстави для цього вони мали. Так, опозиційні сили беззаперечно виступали проти закриття газети «Сільські вісті», навіть не засуджуючи її за передрук антисемітських матеріалів. Член фракції «Наша Україна» Олег Тягнибок, виступаючи на горі Яво­рина в Долинському районі Івано-Франківської області, закликав до боротьби з російською та єврейською мафіями. Після цього «Наша України» виключила Тягнибока зі сP>Як вказано у статті 20 Закону України «Про біженців», особи, яким надано статус біженця в Україні, мають рівні з громадянами України права в шлюбних та сімейних відносинах. Ніяких обмежень щодо реєстрації шлюбу біженців в Україні не існує. Згідно з Правилами реєстрації актів цивільного стану в Україні, затвердженими наказом Міністерства юстиції України №140/5 від 18 листопада 2003 року (пункт 4.4), іноземці та особи без громадянства для реєстрації шлюбу в Україні повинні пред’явити національний паспорт або паспортний документ із позначкою про реєстрацію вповноваженого органу щодо законності їх перебування в Україні, якщо інше не передбачене чинним законодавством України. Якщо в паспортах або паспортних документах цих осіб відсутні відомості про сімейний стан їх власників, то вони повинні одночасно подати документ про те, що не перебувають у шлюбі, виданий компетентним органом країни свого громадянства або країни постійного проживання. Проте, очевидно, такі довідки від біженців вимагатися не можуть.

Дані про сімейний стан зазначаються в посвідченні біженця, яке згідно із Законом України «Про біженців» є паспортним документом. Що стосується осіб, які подали заяву про набуття статусу біженця, але ще не визнані біженцями, то для укладання шлюбу вони повинні надати докази, що вони не перебувають у шлюбі. Отримати подібну довідку вони не можуть, оскільки звернення до державних органів країни походження буде означати, що вони скориставого складу. Держком­нацміграцій звернувся до Генеральної прокуратури з проханням дати правову оцінку висловлюван­ням Тягнибока. 30 липня прокуратура Івано-Франківської області порушила кримінальну справу за частиною 1 статті 161 КК. Тягнибок оскаржив постанову прокуратури про порушення кримінальної справи до міського суду, але 28 вересня Івано-Франківський суд відмовив в задоволенні його скарги. А от апеляційна інстанція задовольнила скаргу і відмінила постанову про порушення кримінальної справи, в результаті обласна прокуратура закрила кримінальну справу. На нашу думку, цьому сприяло нечітке визначення складу злочину в статті 161 ККУ.

Євреї широко представлені в політичній, бізнесовій та культурній еліті України. Вони, мабуть, краще, ніж всі інші національні меншини, змогли скористатися новими можливостями, що відкрилися в сучасній Україні. Існує велика кількість єврейських освітніх та культурних закладів, шкіл, театрів, видань тощо. Таким чином, немає підстав говорити про дискримінацію євреїв, хоча бажано забезпечити подальший моніторинг антисемітських публікацій та інших антисемітських дій.

5. Мовна проблема. Українська та російська мови в Україні

5.1. Загальні зауваження

Правовий режим співіснування різних мов, використання мов в освіті, науці та інших сферах суспільного життя є тією сферою, в якій збігаються етнічні та мовні проблеми та протиріччя. Найзавзятіші дискусії та політичні спекуляції виникають саме навколо мовних проблем. Добре спланована державна політика вирішення мовної проблеми є гарантією попередження дискримінації та конфліктів. Звідси витікає велике значення аналізу проблеми, з урахуванням регіональних та місцевих особливостей.

Важливо пам’ятати, що в Україні мовні та етнічні групи не співпадають. Для великої частки етнічних українців російська є рідною мовою. Деякі з них не усвідомлюють та не вважають себе українцями. Опитування Міжнародного Інституту Соціології виявило, що тільки 58,8% з 72,6% етнічних українців вважають себе українцями, тоді як 10,8% росіян (20,1% всього населення) вважають себе українцями. Таким чином, кожний п’ятий українець та кожний другий росіянин вважають, що вони мають подвійну національність. 41.6% назвали українську мову рідною мовою. Російська мова є рідною для 43,4%. Решта відповіли, що вони є двомовними.

Ми вважаємо, що ці дані переконливо свідчать про те, що інформаційний обмін у країні здійснюється двома мовами – українською та російською. Бажано підтримувати обидві мови, одночасно запровад­жуючи спеціальні заходи на підтримку української мови як державної. Будь-які заяви щодо існування дискримінації російської мови, на нашу думку, є некоректними. 2 106 000 учнів, або 31,7% дітей, навчаються в російськомовних школах; 280 000 дітей виховуються в російськомовних групах 17 600 дитячих садків; 35% студентів навчаються російською мовою. В Україні функціонують 14 длися її захистом.

Є проблеми з реалізацією біженцями права на свободу пересування та свободу вибору місця проживання на території України. Так, шукача притулку з Сомалі пана Ф., який мав на руках довідку про звернення до суду, видану міграційною службою Львівської області, було затримано і на дві доби поміщено до приймальника-розподільника УМВС України у Вінницькій області виключно за те, що за словами правоохоронців він «без дозволу переїхав зі Львова до Вінниці». Пана Ф. вдалося звільнити лише після втручання правозахисних організацій.

В Україні відсутні масові випадки расової та національної нетерпимості, відвертої ксенофобії. Одночасно негативні стереотипи масової свідомості мають прояви в повсякденному повод­женні окремих категорій державних службовців, особливо це стосується міліції. Випадки образ та насильства, які мають расистське підґрунтя не розслідуються належним чином. Лише у 2004 році було завершене судове слідство та винесено вирок по кримінальній справі про вбивство з особливою жорстокістю колишнього лідера громади біженців Вінницької області пана Н., було здійснене у 2001 році. Після трьох років слідства винні отримали від 4 до 7 років позбавлення волі.

Соціологічне дослідження, проведене в 2004 році Донецьким фондом соціального захисту та милосердя за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження» (автори Т.Є.Анісімова, В.М.Сте­шенко), яким було охоплено майже 10 відсотків біженців, які проживають в Україні, вказує і на ін­ші проблеми біженців та шукачів притулку. Серед них – неможливість влаштуватися на роботу, відсутність державної допомоги для вивчення української чи російської мови, неможливість легально винайняти житло, низька матеріальна допомога сім’ям з дітьми, неможливість отримувати державну допомогу по безробіттю (це питання, щоправда, зараз вирішується) та інші.

Ще однією великою проблемою в царині захисту прав вимушених мігрантів, які прибувають в Україну є відсутність в національному правовому полі правового поняття «притулок, що надається з гуманітарних мотивів». Зокрема, людям, які не є біженцями в «конвенційному» розумінні цього терміну, може загрожувати застосування катування в країні їхнього походження, куди вони можуть бути передані на виконання запитів про їх екстрадицію, наприклад, для притягнення до кримінальної відповідальності чи виконання обвинувального вироку кримінального суду. Видача таких людей Україною до країн їхнього походження означатиме порушення вимог Конституції України, норм міжнародного права, зокрема, Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, і є недопустимою. Одночасно не існує норми закону, яким би визначався правовий статус таких осіб і процедури оформлення такого статусу.

Рекомендації

Зважаючи на досвід, накопичений недержавними організаціями, які діють у сфері допомоги біженцям та шукачам притулку, беручи до уваги рекомендації міжнаержавних російськомовних театри, 440 млн. одиниць, або 55% всього бібліотечного фонду складається з видань російською мовою, 90% нових видань друкуються російською мовою, російськомовні газети складають 49,7% (1 195) загальної кількості періодичних видань.

З іншого боку, спостерігається шкідлива адміністративна практика, успадкована від радянської адміністративної системи, коли, наприклад, чиновники у насильницький спосіб впроваджують вищу освіту українською мовою в умовах відсутності викладачів, здатних викладати українською, посібників та студентів, які хочуть навчатися українською мовою. Або вони приймають рішення, згідно з яким вчитель може отримати вищу кваліфікаційну категорію, тільки якщо він розмовляє українською. Вимога проводити вступні екзамени в вищі навчальні заклади виключно українською також здається неадекватною, тому що багато абітурієнтів не знають українську на достатньому рівні. Таким чином, вони потрапляють у невигідне становище, у порівнянні з україномовними абітурієнтами. Протилежна, але подібна ситуація була в радянські часи, коли молодь з українських сіл не могла вступити до вузів, тому що молоді селяни погано знали російську. Таким чином, побоювання насильницької українізації підсилюються нетерплячими діями україномовних українців та некомпетентними владними органами. Втім, «насильницька українізація» доволі часто використовується певними політичними групами для агітації щодо повернення України в нову імперію. Ці два явища треба розрізняти.

Моральне заохочення кожного українського громадянина опанувати, протягом достатнього періоду, українську мову є прийнятним та не суперечить міжнародним стандартам прав людини. Знання української мови є обов’язковим для державних службовців. Будь-яке переслідування за використання української мови або агітація щодо суцільного переходу на цю мову не може толеруватися. З іншого боку, необхідно не дозволяти переслідувань за використання російської мови. Будь-які примусові обмеження інформаційних потоків російською мовою мають бути заборонені. Дискримінація на підставі етнічного походження при прийомі на роботу також треба забороняти.

Необхідно підкреслити, що уряд є відповідальним за утворення можливостей для ефективного навчання та вивчення української мови. Організація курсів, тренінг вчителів, створення сучасних посібників має йтродних організацій, зокрема, спеціалізованої агенції ООН (Управління Верховного Комісара ООН у справа біженців), Українська Гельсінська спілка з прав людини рекомендує уряду України:

1. Для завершення формування нормативно-правової бази з питань міграції необхідно терміново прийняти закони, які б регламентували:

а) основні засади міграційної політики;

б) запровадження додаткових форм захисту в Україні осіб, які вимушено залишили країну громадянської належності або країну постійного проживання (гуманітарний захист, тимчасовий захист);

в) порядок надання притулку в Україні;

г) створення та визначення повноважень державної міграційної служби (для скорочення терміну розгляду заяв органи міграційної служби на місцях повинні отримати повноваження приймати остаточне рішення за заявами про надання статусу біженця);

д) створення незалежної державної системи імміграційних трибуналів.

2. Для забезпечення захисту прав осіб, яким надано статус біженців в Україні:

а) усунути суперечності в законодавстві України, які стають на перешкоді реалізації прав біженців відповідно до міжнародних зобов’язань України згідно міжнародного права;

б) здійснювати заходи щодо сприяння адаптації біженців в українське суспільство: забезпечувати інформаційну підтримку біженців відносно забезпечення їхніх прав відповідно до законодавства України; роз’яснювати права біженців та механізми їх реалізації державним службовцям, які повинні забезпечувати права біженців; сприяти біженцям у вивченні української мови, вирішенні проблеми працевлаштування.

3. Удосконалити підготовку фахівців у сфері міграції. Запровадити обов’язкове вивчення прав біженців для всіх працівників правоохоронних органів, прикордонників. Розпочати цілеспрямовану підготовку чи перепідготовку фахівців з питань міграції в системі державної вищої освіти.




[1] Данні Державного комітету у справах національностей та міграції України станом на 1 жовтня 2004 року.


C��������� �������