III. Право на свободу та особисту недоторканність

[1]

В сфері захисту права на свободу мало що змінилося за 2005 рік. Одна з небагатьох позитивних змін стосується законодавства про компенсацію щодо незаконного затримання та тримання під вартою. 1 грудня 2005 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду». Цим Законом було доповнено існуючі положення у цій сфері.

До статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» було додано новий пункт:

«1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали чи постанови суду про повернення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд) факту незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів»;

Цей пункт розширює коло осіб, які мають можливість отримати компенсацію. Проте закон, як і раніше, не надає право на компенсацію особам, які були незаконно затримані (мається на увазі так звані «кримінально-процесуальне» та «адміністративне» затримання»).

Тримання під вартою протягом досудових та судових стадій кримінального процесу залишається невиправдано поширеним, і не помітно будь-яких кроків щодо формування державної політики, спрямованої на зміну цього становища та запровадження у практику альтернативних методів забезпечення цілей судочинства.

У 2005 році широке висвітлення у засобах масової інформації затримань відомих політичних фігур (Бориса Колєснікова, Євгена Кушнарьова) спровокувало вищих посадових осіб на висловлення позиції щодо законності таких затримань. Як наслідок, у цих висловах знайшли підтвердження ті висновки, що містилися у минулорічному звіті, щодо існування усталеної практики правоохоронних органів у сфері затримання. Головні риси цієї практики полягають у наступному:

– ілюзорність обмеження, що встановлене в частині 3 статті 29 Конституції, яке дозволяє затримання без рішення суду лише у випадках «невідкладної необхідності запобігти злочину або перепинити його»;

– невиправдане розширення підстав для затримання, перелічених у статті 106 КПК, що на практиці єдиною підставою для затримання робить «потреби розслідування»;

– відсутність критеріїв для визначення обґрунтованої підозри та відсутність попередньої судової перевірки обґрунтованості такої підозри.

Через такий стан справ правоохоронні органи зберігають практично необмежені повноваження щодо затримання і можуть використовувати його як ефективний інструмент розслідування. Це призводить до невиправданої поширеності затримань.

За повідомленнями МВС, слідчими органами внутрішніх справ України у 2003 році за підозрою у вчиненні злочину було затримано 68 960 осіб, у 2004 – 58 462, у 2005 – 54 300 осіб (за 6 місяців 2005 року – 28628 осіб). У 2003 році прокуратурою не підтримано подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту відносно 9 762 осіб, у 2004 – відносно 3 397 осіб та за перше півріччя 2005 року – відносно 1 688 осіб. При цьому було порушено кримінальних справ за завідомо незаконні затримання, привід або арешт (стаття 371 Кримінального кодексу України) у 2003 році – 12, у 2004 році – 9, за перші 6 місяців 2005 року – 5, проте у 2003 та 2004 році за вироками, що набрали законну силу, за статтею 371 не було засуджено жодної особи, а в першому півріччі 2005 року – 3 особи. У 2005 році до МВС надійшло 63 761 звернення щодо неправомірних дій або бездіяльності працівників міліції, з них 9 720 визнано обґрунтованими. За результатами службових розслідувань з приводу неправомірних дій до дисциплінарної відповідальності притягнуто 1027 працівників. Проте виокремити кількість випадків притягнення до дисциплінарної відповідальності з приводу незаконного затримання не можна.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини в інтерв’ю 15 липня 2005 сказала, що близько мільйона громадян щорічно піддаються таким же незаконним затриманням та арештам, з таким же брутальним порушенням прав та свобод людини. У цьому сенсі «справа Колєснікова», на думку Уповноваженого, стає хрестоматійною.

Крім того, залишається поширеною практика незареєстрованих затримань, коли особа примусово доставляється до органу розслідування, але її затримання не реєструється, і затримана особа залишається під контролем міліції без будь-яких гарантій, притаманних статусу затриманого. За спостереженнями така практика стала навіть більш поширеною після набрання чинності Законом від 12 січня 2005 року, який встановив більш жорсткі часові обмеження щодо перебування затриманої особи у міліції.

Таке незареєстроване затримання не сприймається судовими та прокурорськими органами як позбавлення волі, тому особи, які стали жертвами таких затримань практично позбавлені правового захисту.

Наприклад, Т. була затримана з 15 години 10 вересня до 1 години 11 вересня 2004 року у Голосіївському районному відділі міліції. Факт такого затримання не заперечувався державними органами. Так, прокурор Голосіївського району м. Києва у своєму листі від 24 березня 2005 року зазначає, що заявницю 10.09.2004 року приблизно о 18 годині було доставлено до Голосіївського РУ ГУМВС України в м. Києві для опитування, і вона була звільнена о 21 годині». Але прокурор відмовився розглядати її примусове перебування у райвідділі як порушення права на свободу, пославшись на те, що не було складено протокол про її затримання.

Ця проблема тісно пов’язана з проблемою невизначеності початкового моменту затримання. Як і раніше, початком «кримінально-процесуального» затримання вважається момент складання протоколу про затримання, визначення якого цілком залежить від розсуду посадової особи, що веде розслідування.

Такий стан справ значною мірою послаблює гарантії прав затриманих, формально передбачені у законодавстві, оскільки навіть у теорії ці гарантії набувають чинності лише після кількох годин, а іноді й днів після того, як особа потрапила під контроль правоохоронного органу. До того, як прийняте формальне рішення про затримання, підозрюваний не вважається затриманим, і його статус під час фактичного тримання під вартою правоохоронного органа залишається невизначеним до тих пір, поки посадова особа (слідчий чи дізнавач) не складе протокол затримання.

Наприклад, Б. був затриманий працівниками міліції Комінтернівського районного відділу міліції міста Харкова 18 липня 2005 року об 11 годині ранку. Але протокол його затримання був складений лише ввечері 19 липня 2005 року, після втручання посадовців районної прокуратури.

До цього часу зберігає чинність наказ МВС України и Державного департаменту України з питань виконання покарань № 300/73 від 23.04.2001 року «Про заходи щодо дотримання законності при затриманні осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, обранні щодо них запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та додержання встановлених законом строків затримання та тримання під вартою під час досудового слідства», який у пункті 2.5. кваліфікує як порушення законності звільнення осіб із ІТТ у зв’язку з не підтвердженням підозри у вчиненні злочину. Це положення спонукає працівників міліції використовувати «тіньове» затримання.

Граничний термін для затримання без ордеру суду, припустимий за статтею 29 Конституції, – тобто 72 години, – як і раніше залишається звичайним терміном тримання особи під вартою без судового контролю. Міліція використовує цей строк для отримання доказів, які можуть обґрунтувати підозру проти затриманого у вчиненні ним злочину. На жаль, судова практика підтримує переконання правоохоронців у тому, що затримання може здійснюватися без достатніх даних для розумної підозри, але протягом 72 годин міліція має знайти такі докази, щоб мати можливість обґрунтувати подання про взяття особи під варту.

Крім того, зберігає чинність норма частини 4 статті 165-2 КПК, яка дозволяє затримання понад термін, припустимий за статтею 29 Конституції.

Зберігається положення, яке дозволяє судді продовжити термін затримання на строк до 10 діб, а за клопотанням затриманого – до 15 діб. Не заперечується, що судді застосовують такий захід для того, щоб міліція мала можливість отримати додаткові докази причетності особи до злочину, якщо наданих обвинуваченням доказів недостатньо для вирішення питання про взяття під варту.

Залишається поширеною практика використання адміністративного арешту для цілей кримінального розслідування. У таких випадках підозрюваний затримується на термін до 3 діб в порядку статті 263 КУАП, а по закінченні цього терміну затримується в порядку статті 115 КПК. Також доволі часто співробітники правоохоронного органа після того, як суд відмовився задовольнити подання про взяття під варту і звільнив затриманого, негайно затримують підозрюваного за «новою» підозрою. Цілком очевидно, що поширення такого прийому правоохоронними органами стало наслідком введення судового контролю в кримінальному процесі. Однак через безсистемний підхід до правового регулювання, у законодавство не були внесені зміни, які виключили б можливості для правоохоронних органів ухилятися від судового контролю.

Як і раніше, існує невизначеність щодо фундаментальних основ затримання в зв'язку з розслідуванням адміністративних правопорушень. У Кодексі України про адміністративні правопорушення зберігаються положення, що допускають затримання без рішення суду. Правоохоронні органи зберігають значні повноваження утримувати підозрюваних у вчиненні адміністративного правопорушення доволі тривалий термін. Стаття 263 КУАП передбачає, що «осіб, які порушили правила обігу наркотичних засобів і психотропних речовин», можуть затримати «на строк до десяти діб з санкції прокурора, якщо правопорушник не має документів, що посвідчують його особу».

Поширене затримання й тримання під вартою бродяг на підставі статті 11 Закону «Про міліцію». Для такого затримання закон – як і раніше – не вимагає постанови суду. Через невизначеність у законодавстві терміну «бродяга» багато осіб тримається у приймальниках розподільниках лише на тій підставі, що не змогли на вимогу працівника міліції пред’явити документи, що посвідчують особу. За повідомленням МВС, упродовж 2003 року утримувалось 23,6 тис. осіб, які підозрювались у занятті бродяжництвом і жебрацтвом, за 2004 рік – 32,2 тис., за 2005 рік – 17,2 тис. таких осіб. В середньому близько 17% з них затримувалися повторно.

Залишається недоліки у регулюванні затримання з метою екстрадиції та затримання іноземців, які були зазначені у Доповіді «Права людини в Україні – 2004».

Значною проблемою залишаються умови утримання в ізоляторах тимчасового тримання (далі – ІТТ). За повідомленням МВС, 127 ІТТ з 501 потребують ремонту, для проведення якого необхідно 25 млн. гривень. На харчування затриманих і взятих під варту осіб із бюджету було виділено 12 769 тис. грн., 2004 році – 33 782 тис. грн. у 2005 році – 30 млн. грн. Проте не завжди ці кошти витрачаються за призначенням. Щоденно в ІТТ утримується приблизно 7000 затриманих. Однією із старих проблем, що не вирішується, є розповсюдження туберкульозу в ІТТ. Як повідомляє МВС, слідчі ізолятори Державного департаменту з питань виконання покарань всупереч законодавству України відмовляють у прийманні взятих під варту осіб, хворих на туберкульоз, від органів внутрішніх справ. Так. упродовж 2005 року в ІТТ утримувалось 2434 затриманих і взятих під варту осіб, хворих на туберкульоз, з яких – 650 – з відкритою формою. Крім цього, 719 осіб перебували на лікуванні в цивільних противотуберкульозних диспансерах. Щоденно в ІТТ перебувають 100-150 осіб, хворих на туберкульоз, ще понад 100 таких осіб лікуються у комунальних противотуберкульозних закладах під охороною працівників міліції

У вирішенні судами питання щодо взяття під варту або звільнення значний вплив має презумпція на користь взяття під варту. Якщо особа звинувачується у вчиненні злочину, за який передбачене покарання понад 3 роки позбавлення свободи, то лише виключні фактори, пов’язані з поганим станом здоров’я чи іншими винятковими обставинами, можуть зумовити її звільнення. Але іноді навіть дуже поганий стан здоров’я не стає підставою для звільнення.

Наприклад, М., у віці 65 років, яка звинувачувалась у вчиненні корисливих злочинів, трималась під вартою на підставі постанови суду. Під час тримання під вартою її стан здоров’я значно погіршився, крім того, вона отримала травми, які за визначенням судово-медичного експерта «загрожували її життю». У зв’язку із погіршення стану здоров’я та травмами заявниця неодноразово перебувала у лікарні. Однак суддя, який продовжив строк тримання заявниці під вартою до 4 місяців, у своїй постанові вказав, що він не бачить обставин, які перешкоджають триманню М. під вартою. Врешті решт, М. була звільнена постановою слідчого від 12 січня 2006 року.

Варто зазначити, що М. не була звільнена раніше через те, що слідчий не знав про внесені 20 січня 2005 року до статті 165 КПК зміни, які надали слідчому самостійні повноваження щодо зміни запобіжного заходу:

У разі закриття справи, закінчення строку тримання під вартою, якщо цей строк не продовжений в установленому законом порядку, та в інших випадках звільнення особи з-під варти на стадії досудового розслідування здійснюється на підставі ухвали органу дізнання чи слідчого, які проводять досудове розслідування в справі, або прокурора, про що вони негайно повідомляють суд, який обрав цей запобіжний захід. Звільнення з-під варти у кримінальних справах, що знаходяться в судовому провадженні, здійснюється лише за рішенням судді або суду.

Ніяких змін не сталося щодо доступу осіб, які тримаються під вартою, до суду, оскільки у законодавстві, як і раніше, не знайшла втілення концепція періодичного перегляду обґрунтованості тримання під вартою. Обмеження права особи, що тримається під вартою, на перегляд обґрунтованості позбавлення його свободи, суперечить і Конституції України, і міжнародним зобов’я­зан­ням держави. Порядок, встановлений законодавством, допускає стан, коли особа може перебувати під вартою без судового перегляду обґрунтованості такого заходу до 9 місяців.

У законодавстві, як і раніше, не гарантовані основоположні процесуальні права обвинуваченого (підозрюваного) під час судового розгляду питання про взяття під варту чи звільнення, які забезпечують йому можливість захищати своє право на свободу. Не у всіх розглядах гарантована навіть особиста участь затриманого у судовому розгляді. Загальний стан системи правової допомоги в Україні не дає багатьом затриманим можливості скористатися кваліфікованою правовою допомогою.

Розгляд, який відбувається відповідно до статей 165-2 та 165-3 КПК, не забезпечує «рівність» сторін: обвинувача і затриманої особи». Не забезпечуються права затриманого, гарантовані статтею 5 Конвенції з прав людини, а саме: право знати аргументи противника, право знайомитися з матеріалами, на яких засновані доводи супротивника, право мати достатній час для підготовки своєї позиції та право відповісти на додаткові доводи, висловлені супротивником у ході судової процедури.

Законодавство, як і раніше, встановлює граничний строк тримання під вартою лише для досудового слідства, але не для стадії судового розгляду. Тому тривалість судового розгляду прямо позначається на тривалості тримання під вартою.

Не видно зрушень у підходах до використання альтернативних триманню під вартою запобіжних заходів, зокрема, застави. Залишається залежність суми застави від можливої суми матеріальних претензій потерпілого, що додатково стримує використання цього запобіжного заходу. Крім того, законодавство не містить чітких норм про процедуру вирішення питання про заставу.

Відсутність чітких процедур застосування застави особливо ускладнює прийняття застави в негрошовій формі. Суди як і раніше неохоче приймають застави в негрошовій формі. Цьому сприяє і вказівка Пленуму ВС України в постанові № 6 від 26.03.1999 року (п. 5): «Майно повинно мати такі характеристики, таку якість і такий правовий статус, щоб виконання судового рішення про позбавлення права власності на нього підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи заставника не було поєднане з будь-якими труднощами».

Рекомендації:

  внести зміні до законодавства, які б перетворили затримання без рішення суду на виключення, що не виходять за обмеження, встановлені частиною 3 статті 29 Конституції;

  узгодити строк доставлення до судді, передбачений статтею 106 КПК, з вимогами статті 29 Конституції, врахувавши час, необхідний для судового розгляду й прийняття рішення;

  визначити початок затримання у зв’язку з підозрою у вчиненні кримінального чи адміністративного правопорушення в залежності від фактичних обставин справи, а не від рішення посадової особи правоохоронного органу;

  визначити у законі самостійні критерії законності затримання та тримання під вартою та скасувати положення пункту 2.5 Наказу МВС України й Державного департаменту України з питань виконання покарань № 300/73 від 23.04.2001 року, які звільнення затриманого з в зв’язку з непідтвердженням підозри або закінченням терміну затримання розглядають як порушення законності, та інші аналогічні вказівки;

  включити до предмету судового розгляду під час вирішення питання про взяття під варту чи звільнення всі обставини, які стосуються обґрунтованості затримання, у тому числі:

– обґрунтованість підозри або звинувачення, у зв’язку з якими обвинувачення вимагає взяття під варту підозрюваного (обвинуваченого);

– обґрунтованість строку перебування під вартою правоохоронного органу до доставлення до судді;

  встановити чітку презумпцію на користь звільнення особи та передбачити перекладення тягаря доведення обґрунтованості тримання під вартою на обвинувачення;

  передбачити положення, які б виключали взяття під варту або продовження строку тримання під вартою на підставі лише гіпотетичних припущень;

  сформулювати ризики, у зв’язку з якими припускається тримання під вартою, таким чином, щоб виключити тримання під вартою в залежності від позиції обвинуваченого у справі та тактики захисту;

  передбачити положення, які б виключали практику повторного затримання особи після відмови судді у взятті її під варту, на підставі «прихованих» обвинувачень;

  виключити із законодавства інститут «продовження затримання» суддею, або щонайменше внести відповідні зміни до законодавства, щоб виключити практику повернення особи до підрозділу міліції після рішення суду про продовження затримання;

  внести зміні до частини 4 статті 165-2 КПК, щоб виключити тримання під вартою без судового контролю понад термін, встановлений частиною 3 статті 29 Конституції;

  особам, що перебувають під вартою, надати право на періодичне оскарження обґрунтованості тримання під вартою;

  встановити чіткі й детальні правила процедури для судового розгляду питання про тримання під вартою або звільнення, зокрема, передбачити:

– обов’язкову участь особи, що позбавлена свободи, у будь-якому слуханні, де розглядається питання про його тримання під вартою або звільнення;

– обов’язкове надання особі, що позбавлена свободи, та її захиснику копії подання слідчого (прокурора) про взяття її під варту або продовження її тримання під вартою;

– право особи, що позбавлена свободи, та її захисника на ознайомлення з матеріалами, на що обґрунтовують подання про взяття її під варту або продовження її тримання під вартою;

  розробити процедури, які сприяли б використанню застави замість тримання під вартою;

  більш чітко визначити межі повноважень судді щодо взяття під варту, зокрема, встановити більш чіткі критерії для визначення тих виняткових випадків, коли суддя може застосувати взяття під варту поза межами звичайних повноважень;

  скоротити граничний термін перебування під вартою протягом досудового слідства;

  передбачити у законодавстві граничний термін перебування під вартою протягом судового розгляду;

  привести правила адміністративного затримання у відповідність до вимог статті 29 Кон­ституції;

  внести зміни до законодавства, які виключали б використання адміністративного затримання з метою кримінального переслідування, наприклад, передбачивши обов’язкове звільнення підозрюваного у вчиненні адміністративного правопорушення до розгляду справи судом;

  внести зміні до Кодексу України про адміністративні правопорушення (зокрема, до статті 263 КПК) та до інших законодавчих актів, які виключали б тримання особи під вартою без судового рішення понад 72 години;

  передбачити процедуру судового рішення щодо питання про затримання бродяг та жебраків, або принаймні надати їм право на оскарження такого затримання і передбачити правила судової процедури;

  передбачити обов’язковість рішення суду для затримання та тримання під вартою з метою екстрадиції, а також право на періодичне оскарження такого тримання під вартою для осіб, щодо яких здійснюються заходи з метою екстрадиції.



[1] Підготовлено Аркадієм Бущенко, адвокатом, правовим експертом Харківської правозахисної групи.

коментарі


щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном

C��������� �������