XVI. Дотримання прав ув’язнених в Україні

[1] 

1. Вступ

Для підготовки цього розділу були використані попередні дослідження громадської організації «Донецький Меморіал», зокрема, зібрана статистична інформація, надрукована в інформаційному бюлетені «АСПЕКТ» та в брошурі «Кримінальні покарання в Україні в 2004 р.». Іншим важливим джерелом інформації стали відповіді на інформаційні запити організації, надіслані протягом другої половини 2005 року до Державного департаменту з питань виконання покарань (далі – Департамент) та його управлінь у регіонах, до Міністерства внутрішніх справ та низки його обласних управлінь, до Генеральної прокуратури України та низки обласних прокуратур, до Державної судової адміністрації України. Значною мірою використана інформація була отримана з публікацій у засобах масової інформації, з Інтернет-видань.

Важливою частиною джерел інформації стала робота партнерів у регіонах, які надали приклади публікацій у місцевій пресі, витяги з листів громадян, які зверталися до цих організацій за допомогою.

Звичайно, до всієї отриманої інформації важливо ставиться та сприймати її з певною мірою критичності. Це стосується, на наш погляд, як наведених громадянами в їхніх листах прикладів порушень прав людини, так і інформації державних установ. Очевидно, міра достовірності використаної інформації з різних джерел різна. Але, враховуючи специфіку діяльності системи, ми не вбачаєм виправданим відкидати інформацію тільки на підставі того, що вона містить негативний зміст або суперечливі факти. Чесність підходу передбачає розгляд різних фактів та думок. Лише на такому шляху можна скласти більш-менш повне уявлення про те, що є в реальності, а значить, тільки при такому підході можна ефективно вибрати оптимальні шляхи подолання існуючих проблем.

2. Установи міліції

В ув’язненні в установах міліції громадяни перебувають під час затримання та в очікуванні пред’явленого звинувачення. У цей період вони утримуються спочатку безпосередньо в райвідділах міліції, потім в ізоляторах тимчасового тримання.

У віданні Міністерства внутрішніх справ знаходиться 501 ізолятор тимчасового тримання (ІТТ), де затримані можуть утримуватися максимум упродовж 3 діб (10 діб у виняткових випадках) до переведення в СІЗО. Проте бувають випадки, коли цей термін перевищується. Щоденно в ІТТ в Україні утримується близько 7 000 затриманих, а загалом вони розраховані на 10 400 місць. За даними Міністерства внутрішніх справ, 127 ІТТ потребують ремонту.

Найбільша кількість випадків жорстокого поводження під час ув’язнення в країні припадає саме на час знаходження затриманих в установах міліції. Крім того, самі умови тримання в них бувають надто суворі. Вони пов’язані значною мірою з поганим фінансуванням, проте останнім часом на утримання осіб, які перебувають в ІТТ, кошти виділяються. «Донецький Меморіал» направив інформаційні запити до десяти обласних управлінь МВС з питаннями щодо забезпечення умов тримання ув’язнених в ІТТ. Результати відповідей наведені в таблиці 1 «Умови перебування ув’язнених в ізоляторах тимчасового тримання».

Згідно з даними управлінь, на кожну особу під час її перебування в ІТТ виділялося у 2004-2005 роках від 16 до 70 грн.

Проте проблеми з харчуванням осіб, які перебувають під вартою та яких під час судового процесу доставляють до суду, залишаються. Їх можуть цілий день не годувати.

У Доповіді Моніторингового Комітету Ради Європи, представленому восени 2005 року ПАРЄ, відзначається, що за даними Уповноваженого парламенту з прав людини Ніни Карпачової протягом її майже семирічної роботи на цій посаді надійшло близько 12 000 скарг від осіб, які стверджували, що вони зазнали катувань, знаходячись під вартою у міліції. Вона також сказала, що протягом останніх років кількість незаконних арештів і катувань з боку міліції не зменшилася. За словами Голови Верховного Суду України пана Маляренка, у кожному третьому випадку тяжкого або особливо тяжкого злочину обвинувачувані скаржилися на незаконні методи розслідування.

Постраждалі, як правило, не звертаються зі скаргами на жорстоке поводження, а тому важко оцінити реальний рівень незаконного застосування сили працівниками міліції. Серед причин, з яких постраждалі не скаржаться – побоювання погіршити свою долю, знаходячись у цілковитій залежності від працівників міліції і не маючи можливостей повідомити про свій стан та проблеми. Нерідко особи, які піддаються жорстокому поводженню – представники соціально марґінальних верств населення – бомжи або раніше судимі особи, які просто не знають, кому та яким чином вони можуть поскаржитись. Тому після звільнення вони не наполягають на знаходженні та покаранні винних. Ті ж громадяни, які спробують поскаржитись та довести провину міліціонерів, можуть місяцями добиватися «законним чином» доведення факту застосування жорстокого поводження в судах та прокуратурі.

Одним із прикладів зволікання з розслідуванням скарг на брутальне поводження міліції є випадок Євтюшина Михайла. У червні 2000 року у віці 16 років він брав участь у бійці. Через десять днів після неї один з учасників бійки помер. Спочатку було затримано двох дорослих учасників бійки, проте скоро їх звільнили й заарештували Михайла. Це сталося близько шостої години ранку 29 червня, коли вдома не було батьків, а тільки маленький брат. Михайла побили, а протокол склали лише о 14 годині дня та обманом змусили його підписати. Мати запевняє, що в неї міліціонери вимагали декілька тисяч доларів за звільнення сина, а коли вона відмовилась, його доправили до СІЗО. Там він провів два роки, після дуже тривалого розслідування справа дійшла у 2002 році до апеляційного суду, який справу повернув на дослідування та звільнив Михайла, змінивши йому запобіжний захід на підписку про невиїзд у зв’язку із захворюванням на туберкульоз. Хлопець захворів у СІЗО, про що свідчить медичне обстеження, проведене відразу після звільнення. Проте адміністрація СІЗО на запит матері відповіла, що напередодні звільнення Михайло був начебто здоровий.

Прокуратура оскаржила зміну запобіжного заходу та, незважаючи на гостру потребу в лікуванні, добилася рішення суду про відновлення взяття його під варту. Задля продовження лікування Михайло почав переховуватися від міліції, його оголосили в розшук. Цей стан триває й на початку 2006 року. Михайло звертався до суду з проханням замінити йому запобіжний захід на підписку про невиїзд, щоб він міг безпечно з’явитися до суду, де мусить бути розглянута його справа. Суд відмовився розглядати таке прохання без присутності в суді Михайла. Його мати звернулася до прокуратури Петровського району м. Донецька зі скаргою на порушення закону при його затриманні в 2000 році та побиття при цьому. Прокуратура перевірила в червні 2005 року її скаргу та відмовила в порушенні справи. Мати оскаржила це рішення прокуратури і суд задовольнив її скаргу. Прокуратура знову начебто перевірила її скаргу, і в серпні 2005 року знову винесла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, проте про це рішення матір не було поінформовано. Лише наприкінці грудня у відповіді на її запит прокуратура сповістила про винесення постанови. Отже, складається враження, що й сьогодні дії міліції, прокуратури та суду на місцевому рівні узгоджені проміж собою та спрямовані на покриття можливого жорстокого поводження з Михайлом під час затримання. Хлопеві вже 21 рік, він живе, постійно переховуючись від міліції та не маючи можливості в суді довести, чи справді він не винен у смерті людини, яка разом з ним брала участь у бійці в середині 2000 року, а після майже десяти днів від чогось померла.

Для убезпечення можливих позовів від осіб, які перебували під вартою в міліції, а потім звільнилися та можуть поскаржитися на жорстоке поводження, міліція нерідко застосовує взяття заяв-підписок про відсутність претензій до неї.

Спробу протидіяти такій практиці вжила правозахисна організація Полтавський обласний медіа-клуб. Вона звернулася 21 листопада 2005 року із заявою до керівництва УМВС у Полтавський області та керівництва Міністерства внутрішніх справ, у якій вимагала «припинити практику отримання від затриманих чи заарештованих громадян у будь-якій формі (з примусу чи без) заяв-розписок про відсутність претензій до працівників міліції». У Заяві наголошується, що «при розгляді скарг громадян на жорстоке поводження особливо цинічним є посилання керівництва правоохоронних органів на те, що скаржники нібито залишили власноручні заяви про те, що не мають претензій до міліції. Ініціаторами таких заяв завжди є правоохоронці, щоб утруднити громадянину процес оскарження їхніх незаконних дій і звільнити себе від відповідальності. По-друге, нерідко ці заяви вони вибивають насильницькими методами і не відпускають доти, доки людина на напише таку розписку».

Однією з проблем перебування в міліції є неможливість доправити до СІЗО затриманих осіб, хворих на туберкульоз. Як зазначається в згадуваній Доповіді Моніторингового Комітету Ради Європи, на підставі ряду нормативно-правових актів Державного департаменту з питань виконання покарань особи, які хворіють на інфекційні хвороби (включаючи туберкульоз), не можуть бути переведені в слідчі ізолятори (СІЗО) з ізоляторів тимчасового тримання (ІТТ), що знаходяться у віданні Міністерства внутрішніх справ. За деякими даними, у 2004 році в СІЗО не були прийняті 739 заарештованих. Таким чином, хворі на туберкульоз утримувалися в ІТТ, не пристосованих для знаходження в них таких людей, упродовж терміну, що перевищує встановлений законом термін арешту (3 або 10 днів). Це не лише порушує права заарештованих, але й сприяє подальшому поширенню хвороб у ІТТ. За даними Міністерства внутрішніх справ, понад 1 000 людей щоденно утримується в ІТТ після завершення встановленого законодавством терміну, включаючи 100 людей, хворих на туберкульоз. Ситуація не покращилася навіть після видання розпоряд­ження (№ 419-р від 05.07.2004) Кабінету Міністрів, відповідно до якого Державний департамент з питань виконання покарань отримав доручення забезпечити прийняття заарештованих, які страждають на туберкульоз. Відповідно до коментарів органів влади України, цю проблему планується вирішити шляхом передачі лікування заарештованих у відання спеціальних закладів Міністерства охорони здоров’я, охорону яких забезпечуватимуть підрозділи МВС. Це вимагає внесення змін у відповідне законодавство.

За інформацією Генеральної прокуратури, за перше півріччя 2005 року судами України притягнуто до кримінальної відповідальності 212 працівників міліції за вчинені ними злочини, з них 43 – за застосування недозволених методів слідства. Загалом на вимогу прокурорів до дисциплінарної відповідальності станом на вересень 2005 року притягнуто 14117 працівників міліції.

Ситуація з жорстоким поводженням із затриманими в міліції протягом 2005 року залишалася в Україні загрозливою, тому ПАРЄ у своїй Резолюції № 1466 (2005) «закликає українську владу продовжувати застосовувати політику абсолютної нетерпимості й забезпечити швидке, неупереджене і повне розслідування всіх заяв про катування, переслідування і покарання винних та покращити контроль за діяльністю правоохоронних органів на практиці.»

Внесені до Закону «Про міліцію» зміни зобов’язують міліцію повідомляти родичів затриманого/заарештованого протягом 2 годин – а не 24 годин – після затримання/арешту; повідомляти адвоката, адміністрацію місця роботи або навчання про затримання, якщо це вимагається затриманим/заарештованим; забезпечувати харчування всіх затриманих осіб тричі на добу; повідомляти затриманого або заарештованого про його процесуальні права та підстави для затримання/арешту. Працівникам міліції забороняється допитувати затриманого/заарештованого, якщо він вимагає присутності захисника, до прибуття такого захисника. У разі недотримання зазначених вище та інших положень встановлюється право на грошову компенсацію.

Проте практика діяльності міліції змінюється досить повільно, і з’являється чимало свідчень про нові й нові випадки корупції або незаконного затримання громадян міліцією.

3. Загальні відомості про Департамент

Державний Департамент України з питань виконання покарань був створений Указом Президента України 22 квітня 1998 року на базі Головного управління виконання покарань (ГУВП) МВС України як окрема структура. Її створення стало етапом у виконанні взятих Україною в 1995 році зобов’язань при вступі до Ради Європи про переведення кримінально-виконавчої системи у ведення Міністерства юстиції. З 1998 року дотепер Департамент входить до структури Кабінету Міністрів як самостійне відомство, начальник Департаменту призначається Указом Президента.

Завдання та функції Департаменту спочатку були визначені в Положенні про Департамент, затвердженому Указом Президента України 31 липня 1998 року. Згодом у червні 2005 року був прийнятий Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», який визначає правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження. З 1 січня 2004 року набрав чинності новий Кримінально-вико­навчий кодекс, який є основним документом, що регламентує виконання покарань і структуру установ Департаменту в Україні.

Відразу після створення в Україні в лютому 2005 року нового уряду було заявлено про ліквідацію Департаменту як самостійної структури та передачу його до Мінюсту. Таке рішення відповідало зобов’язанню України, зафіксованому у висновку Парламентської Асамблеї РЄ № 190 (1995). Однак відразу стали з’являтися думки деяких політиків, підтримувані або ініційовані керівництвом Департаменту, про те, що вже самим виведенням кримінально-виконавчої системи з ведення Міністерства внутрішніх справ зобов’язання виконані: Голова Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Володимир Мойсик стверджував: «Відповідно до зобов’язань України при вступі до Ради Європи у відповідності до Висновків (Заключенням) її Парламентської Асамблеї (№ 190 за 1995 рік) було визначено, що до кінця 1998 року пенітенціарну систему України потрібно вивести з підпорядкування Міністерства внутрішніх справ. На мою думку, вимоги Ради Європи зводяться не до підпорядкування пенітенціарної системи Мінюсту, а до створення пенітенціарної служби в якості автономної соціальної організації».

Таку позицію проголошувало й нове керівництво Департаменту.

Разом з тим, ці твердження, м’яко кажучи, неточні.

Це стосується й посилань на Висновок ПАРЄ, у якому однозначно говориться: «відповідальність за управління пенітенціарною системою... буде передана Міністерству юстиції до кінця 1998 року». Не змінилася позиція Ради Європи й у подальшому. Так, у п. 8 Резолюції ПАРЄ № 1346 (2003) однозначно сказано: «Асамблея закликає органи влади України: ...ііі. завершити переведення всієї пенітенціарної системи у підпорядкування Міністерства юстиції...»

У п. 13.7 Резолюції Парламентської Асамблеї РЄ № 1466 (2005) про виконання обов’язків та зобов’язань Україною говориться:

«Що стосується дотримання принципу верховенства закону та захисту прав людини, Асамблея закликає владу України:

13.7. завершити передачу Державного департаменту з питань виконання покарань у ведення Міністерства юстиції, як це передбачено у Висновку 190 (пункт 11.vіі); започаткувати на національному рівні незалежний орган із нагляду за місцями позбавлення волі та продовжувати похвальну практику санкціонування публікації доповідей КЗК, присвячених Україні».

Таким чином, насправді позиція ПАРЄ щодо виконання зобов’язань нашої країни перед Радою Європи не змінювалася. Це означає, що переведення пенітенціарної служби в підпорядкування Мінюсту залишається невиконаним до кінця зобов’язанням України, чинним і сьогодні.

Очевидно, що таке рішення є політичним, та рано чи пізно мусить бути виконане.

Президент України своїм Указом № 39/2006 від 20 січня 2006 року «Про План заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи» затвердив План, який містить і такий пункт: «на виконання обов'язків та зобов'язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, здійснити заходи щодо вирішення питань підпорядкованості Державного департаменту України з питань виконання покарань» із терміном виконання 1 квітня 2006 року.

Відповідно до адміністративного розподілу, у структурі Департаменту функціонують 26 територіальних органів управління, у тому числі 23 управління в АР Крим, областях, м. Києві та Київській області, 2 відділи в Закарпатській та Чернівецькій областях, а також відділ кримінально-виконавчої інспекції в м. Севастополі, на який також покладені відповідні управлінські функції.

Загальне число установ різних режимів у кримінально-виконавчій системі України в останні роки коливалося в межах 180-182, у тому числі 136 виправних колоній, 33 СІЗО, 11 виховних колоній для неповнолітніх. До того ж, у кримінально-виконавчій системі функціонує 22 виправних центри, де тримається майже 5 тисяч засуджених до обмеження волі.

Станом на 01.01.2006 кількість посад рядового і начальницького складу становила 49 814 одиниць, а кількість штатних посад персоналу, який утримується за рахунок бюджетних коштів, становить 43 487,5 одиниць, або 67% від показника кількості персоналу кримінально-виконавчої служби, встановленого законодавством.

Система підготовки кадрів пенітенціарної системи включає Чернігівський юридичний коледж, два училища підготовки молодшого персоналу в Дніпродзержинську та Білій Церкві. Готується відкриття ще одного училища для молодшого персоналу. Підготовка спеціалістів для органів і установ виконання покарань здійснюється в Національній юридичній академії України ім. Ярослава Мудрого у місті Харкові (спеціалісти-правознавці), Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна (спеціалісти-психологи та спеціалісти – соціальні працівники).

4. Структура покарань в Україні

Структура покарань, які застосовують суди України за кримінальні злочини, така: згідно з даними, наданими «Донецькому Меморіалу» Державною судовою адміністрацією України, у судах країни в 2005 році було закінчено провадженням 208 673 кримінальних справ (у 2004 – 221 375). При цьому було засуджено 195 169 осіб. Це на 15% менше, ніж у 2004 році, і майже стільки ж, як і в 2002 році. Застосування різних видів покарань у 2005 році відображено в наведеній таблиці. Застосування деяких із цих покарань більш докладно висвітлено далі.

Покарання у вигляді позбавлення волі одержали 54 114 осіб, що помітно менше, ніж у 1996-2000 рр. Стабільним та неприродно низьким залишається в судовій практиці число виправдальних вироків. У 2005 році їх винесено 898 (0,46%), хоча у 2004 році взагалі лише 592 (0,26%).

Довічне ув’язнення у 2005 році отримали 168 осіб, і нині в Україні відбувають таке покарання 1221 особа. Такі засуджені утримуються у двох спеціально обладнаних в’язницях у Житомирі та Вінниці, а також у секторах максимального рівня безпеки низки інших установ Департаменту. Станом на 01.01.2006, у зазначених установах загалом обладнано 1225 місць. Департамент ледь встигає створювати нові місця для цієї категорії в’язнів, і тому іноді вони утримуються певний час у СІЗО, де для їхнього тримання виділені спеціальні блоки.

Застосування видів покарань

Вид покарання

Кількість засуджених

До позбавлення волі на певний строк    

54 114 / 27,7%

Довічне ув’язнення

168 /0,08%

Виправні роботи

2 221 / 1,1%

Громадські роботи

3 800 / 1,95%

Арешт

2 219 / 1,1%

Штраф

12 963 / 6,6%

Звільнені від відбування покарання з випробуванням

109 362 / 56,0%

Обмеження волі

4 502 / 2,3%

Усього

195 169

5. Ув’язнені та засуджені, які знаходяться в установах Департаменту

У розрахунку на 100 000 населення в Україні утримується в ув’язненні близько 370 осіб. Для порівняння – у США цей показник складає 700, у Росії – близько 650. У країнах Західної Європи цей показник становить близько 100 (наприклад, у Німеччині – 85, у Бельгії – 75). Значне зростання тюремного населення в Україні відбувалося в першій половині 90-х років минулого століття: у 1989 році в місцях позбавлення волі відбувало покарання 88 807 осіб, а в 1996 р. – 172 163 осіб.

Статистика засуджених та позбавлення волі осіб

Рік

Засуджено всього

У тому числі
до позбавлення волі

Відсосток осіб, засуджених до позбавлення волі

1999

222 239

83 399

37,5%

2000

230 903

82 869

35,9%

2001

201 627

70 308

34,9%

2002

194 212

61 168

31,4%

2003

201 100

61 000

30,3%

2004

224 226

62 337

27,9%

2005

195 169

54 282

27,8%

Збільшення чисельності тюремного населення стало наслідком тенденції збільшення застосування судами покарання у вигляді позбавлення волі. Якщо в 1988 році було засуджено до позбавлення волі всього 29 372 осіб, то в 1994 – вже 63 572, а з 1996 року протягом трьох років у місця позбавлення волі щорічно відправлялися більше 85 тис. осіб.

Порівняння даних за останні роки (див. таблицю) дозволяє констатувати, що застосування позбавлення волі з 2001 року стало трохи знижуватися. У результаті щорічно в місця позбавлення волі в 2002-2004 рр. відправлялося «тільки» по 61-62 тис. осіб, а в 2005 – близько 54 тисячі осіб. Максимум застосування позбавлення волі припадає на 1999 рік – 37,5%. Помітна зміна відбулася після прийняття нового Кримінально кодексу – в 2004 році частка осіб, засуджених до позбавлення волі, впала до «рекордно низького» після 1988 року рівня в 27,9%, а в 2005 – до 27,8%.

Фінансування пенітенціарної системи здійснюється головним чином з бюджету (в 2004 році – 612 млн. грн. або близько $ 123 млн. доларів), що явно недостатньо. За деякими оцінками для нор­мального фінансування системи потрібно приблизно втичі більше. Передбачено часткове фінансування установ за рахунок діяльності в колоніях промислових підприємств (у 2004 році планувалися надходження 159 млн. грн. або близько $ 32 млн. доларів). На харчування одного ув’язненого в середині 2002 року витрачалося 2 грн. 11 коп. (близько $ 0,4); усього на утримання одного ув’язненого витрачалося на місяць близько 120 грн. (близько $ 23). Зараз ці показники ненабагато зросли.

Крім того, тримання ув’язнених частково оплачують вони самі зі своїх заробітків; для цього із заработаних ними коштів здійснюються відрахування. Підприємства Департаменту зазнають великих труднощів з отриманням замовлень, з виробництвом та реалізацією своєї продукції. Значна частина засуджених не забезпечена роботою, що породжує безліч труднощів як для самих ув’язнених, так і для адміністрації колоній.

У доповіді Моніторингового Комітету ПАРЄ 2005 р. зазначається:

«Поряд із виділенням достатніх коштів для підтримки і розвитку пенітенціарної системи додаткову увагу слід приділити ефективності витрат. Рахункова палата парламенту, після ретельної перевірки бюджетних видатків Державного департаменту у 2004 році, дійшла висновку в березні 2005 року, що Департамент не зміг реалізувати належним чином доручені йому бюджетні програми. Через відсутність належного внутрішнього контролю і невиконання попередніх рекомендацій Палати посадові особи Департаменту вчинили бюджетні правопорушення і неефективно використали бюджетні кошти на суму в 136 мільйонів гривень (майже 19 мільйонів євро).

Ми закликаємо органи державної влади України забезпечити достатнє фінансування пенітенціарної системи, усунути переповнення в’язниць і покращити умови утримання. Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу на те, що брак ресурсів не може служити виправданням утримання ув’язнених в таких поганих умовах, які досягають межі поводження, що становить порушення статті 3 Конвенції. У шести справах проти України Суд визнав умови утримання нелюдськими та такими, що принижують гідність».

6. Кримінально-виконавче законодавство

Очевидно, що виконання судового вироку неминуче супроводжується низкою обмежень, не визначених у судовому вироку, але тісно пов’язаних із виконанням покарання. Практично це означає, що іноді до Закону можуть вводитися обмеження, які не є неминучими при відбуванні покарання у вигляді позбавлення волі й доцільність яких може бути сумнівною або не мати розумного обґрунтування. Проте, сформульовані й введені до Кодексу, вони набирають силу закону.

Аналіз ряду наведених статей нового Кримінально-виконавчого Кодексу (КВК) України має дещо фрагментарний характер і ставить на меті показати недосконалість, а іноді суперечливість або декларативність багатьох положень нового Кодексу.

Новий Кримінально-виконавчий кодекс України був прийнятий у 2003 році та надав чинності 01.01.2004 року. Він містить ряд нових і прогресивних положень, однак у той же час у ньому залишилося багато норм, характерних для старого кодексу й таких, що не відповідають реаліям сьогодення.

У п. 2 ст. 7 стверджується, що "засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України та цим Кодексом і встановлених вироком суду". Дана норма дозволяє цим Кодексом обмежувати права засуджених, виходячи не тільки за рамки судового вироку, а й за рамки неминучих та доцільних обмежень. Далі наводяться приклади такого перевищення рамок судового вироку (див. наприклад, аналіз ст. 121 даного Кодексу).

Ст. 8 надає засудженим право «на отримання інформації про свої права і обов’язки, порядок і умови виконання та відбування призначеного судом покарання», однак не ставить за обов’язок адміністрації надавати її в письмовому вигляді. Це призводить до того, що часто тюремний персонал тільки зачитує засудженим їх права, і тим самим позбавляє їх можливості звертатися до точних формулювань закону в будь-який зручний для них час, коли така потреба в них виникає. У кожному випадку, коли виникає потреба звернутися до норм закону, засуджений змушений просити про це адміністрацію.

Цією ж ст. 8 засудженим надається право звертатися відповідно до законодавства із пропозиціями, заявами й скаргами до адміністрації органів й установ виконання покарань, до їхніх вищих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, до суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян. Незважаючи на те, що засуджений має право звернутися до суду, кодекс не містить процедури та гарантій для такого звернення. У засудженого немає гарантованої можливості звернутися до адвоката, відправити скаргу до суду тощо. До останнього часу стаття не містила навіть норми, яка б дозволяла засудженим конфіденційно звертатися до міжнародних інституцій, наприклад, до Комітету проти тортур або до Європейського суду з прав людини. Законом України від 1 грудня 2005 року були внесені зміни до Кодексу – до цієї статті та до ст. 113. Завдяки цьому засуджені одержали право звертатися до Європейського суду з прав людини та до інших органів міжнародних організацій.

Право «на соціальне забезпечення, у тому числі й на одержання пенсій, у відповідності до законів України», яке надається цією статтею, фактично має дискримінаційну процедуру (див. коментар до ст. 122 Кодексу).

Показовим є співвідношення декларацій про те, що прийнятий кодекс є прогресивним та враховує міжнародні стандарти щодо дотримання прав людини, та фактичний зміст положень кодексу. З цього приводу дуже слушне спостереження зробив декан факультету Національної Юридичної Академії (м. Харків) А. Степанюк. Він, зокрема, зазначає, що «у зв’язку з аналізом переліку принципів кримінально-виконавчого законодавства виникає питання, чому серед перерахованих принципів не знайшлося місця принципу поваги до прав людини? Виходить, що автори КВК, декларуючи, що КВК України розроблений з урахуванням міжнародних стандартів поводження з ув’язненими, міжнародних угод про захист прав і свобод людини, фактично проігнорували Основні принципи поводження з ув’язненими, де містяться такі положення: «Всі ув’язнені користуються повагою, притаманною гідності та значущості, як людей». За винятком тих обмежень, необхідність яких власне обумовлена фактом ув’язнення в тюрму, всі ув’язнені користуються правами людини і фундаментальними свободами».

Частина 2 ст. 8 визначає коло осіб, які можуть надавати засудженим правову допомогу: «Засудженому гарантується право на правову допомогу. Для отримання правової допомоги засуджені можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи». Очевидно, що це коло максимально обмежене, до нього, наприклад, не включені ані громадські організації, ані родичі засудженого, тоді як ст.44 Кримінально-процесуального Кодексу України передбачає можливість допуску як захисника родичів обвинуваченого. Таким чином, нормами даного Кодексу право засуджених на правову допомогу максимально обмежено.

Варта уваги точка зору наукового співробітника сектора проблем кримінально-виконавчого законодавства Інституту вивчення проблем злочинності Академії Правових Наук України (м. Хар­ків), І.Яковець щодо нового порядку розподілу засуджених за видами установ. Вона вважає, що існуючий на сьогодні порядок визначення виду установи виконання покарань не забезпечує зведення засуджених в однорідні групи, що є однією з умов ефективності роботи з ними. В установах одного й того ж виду дуже часто разом тримаються зовсім різні за ознаками вчиненого злочину й даними про особу засуджені.

Незважаючи на те, що в Інструкції вказується на всебічне врахування обставин справи й особи засудженого при визначенні установи виконання покарань (на чому наголошували експерти Ради Європи), на практиці їх первинна класифікація здійснюється виключно з огляду на тяжкість учиненого злочину, попередню судимість і факт відбування в минулому покарання у вигляді позбавлення волі.

Встановлений чинними нормативно-правовими актами Департаменту порядок захисту засудженими своїх прав при визначенні виду установи виконання покарань відрізняється невиправданою складністю, плутаниною й у цілому не відповідає положенням Конституції України та чинного законодавства».

У ст. 24 Кодексу в переліку осіб, які мають право відвідувати без спеціального дозволу установи виконання покарань для здійснення контролю, відсутні члени Європейського Комітету проти катувань, що не відповідає рекомендаціям Комітету й сенсу Європейської конвенції проти катувань. Немає в переліку й представників спостережних комісій, які вповноважені здійснювати громадський контроль місць позбавлення волі. Таким чином, декларований у ст. 25 Кодексу громадський контроль фактично неможливий як контроль повноцінний.

У п. 2 ст. 25 говориться: «Для забезпечення громадського контролю за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань створюються спостережні комісії, які діють на підставі цього Кодексу та Положення про спостережні комісії, яке затверджується Кабінетом Міністрів України». Як показало дослідження «Донецького Меморіалу», уперше проведене в Україні, реально ці комісії в переважній більшості складаються на 85-90%, а часто й на всі 100%, – з чиновників. Тож громадський контроль установ системи тільки декларується, оскільки до кола повноважень комісій, визначених згаданим Положенням, контроль за дотриманням прав людини не включений. Тобто на практиці такий контроль відсутній. А позитивні оцінки діяльності спостережних комісій у царині громадського контролю на даному етапі можуть надаватися лише тими, хто погано знає реальний стан справ.

Даним Кодексом виконання деяких видів покарань, започаткованих як альтернатива позбавленню волі, передбачене таким чином, що відмінності їх від позбавлення волі практично немає. Так, у п. 2 ст. 51 Кодексу сказано «На засуджених до арешту поширюються обмеження, встановлені кримінально-виконавчим законодавством для осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі». Це означає, що покарання у вигляді арешту – фактично є ПОЗБАВЛЕННЯМ ВОЛІ, хоча формально воно таким не вважається. Це підтверджується й формулюванням п. 1 ст. 53: «Матеріально-побутове забезпечення і медичне обслуговування засуджених до арешту здійснюються відповідно до норм, встановлених для осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі».

Стаття 59 містить два взаємовиключних положення для осіб, які відбувають покарання у вигляді обмеження волі. У п.1 спочатку стверджується, що особи, «засуджені до обмеження волі мають право... мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмежень,», а в п. 4 наводиться перелік заборонених предметів і говориться, що «у разі виявлення... у засудженого... гроші, цінності та інші речі за рішенням суду можуть бути передані в доход держави ». Інакше кажучи, в одній і тій же статті гроші мати при собі дозволяється, і передбачено покарання за те, що засуджений буде ці гроші при собі мати.

Кодекс не містить ясних вказівок, чи праця є правом засуджених, чи їхнім обов’язком. Так, у п.1 ст.60 говориться: «засуджені до обмеження волі залучаються до праці, як правило, на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на підприємствах». Така ж недомовленість міститься в ст. 77 Кодексу щодо праці військовослужбовців. У ст. 9 серед основних обов’язків засуджених необхідність працювати відсутня. Зате ст. 118 стверджує цілком виразно: «Засуджені до позбавлення волі повинні працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії». Разом із тим, у ст. 107 Кодексу наведені права та обов’язки засуджених до позбавлення волі, серед яких визначене право «брати участь у трудовій діяльності». Очевидно, що одночасне застосування положень статей 107 й 118 неможливе.

Кодекс має й інші обмеження застосування законодавства про працю. Наприклад, згідно з п. 4 ст. 118, «засуджені не мають права припиняти роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів». Заборона припиняти роботу для вирішення трудового спору – позбавлення права засудженим відстоювати свої трудові права. Спроба вирішити трудовий конфлікт зупинкою роботи може спричинити важкі наслідки для засудженого – його визнають «ЗЛІСНИМ порушником» і він може бути за це покараний (див. наступну статтю)

Ряд статей передбачає використання праці засуджених як покарання (ст.68, 82, 132, 145 Кодексу) У даному зв’язку А. Степанюк слушно зазначає, що «оголосивши свою прихильність до міжнародних стандартів поводження з ув’язненими, розробники КВК у ч. 1 ст.132, де передбачене таке стягнення, як «призначення на позачергове чергування по прибиранню приміщень і території колонії», ще раз проігнорували рекомендації, що містяться в ч. 1 ст. 28 Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими, відповідно до якої ув’язнених не слід карати в дисциплінарному порядку роботою з обслуговування самої установи».

Особливо багато обмежень, виправданість яких або сумнівна, або взагалі не має розумного пояснення, міститься у статтях, які визначають права засуджених. Їхній конкретний зміст часто суперечить положенням загального характеру, які містяться в Кодексі. Наприклад, у ст. 102 стверджується, що «режим у колоніях має зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії і на свободі, що повинно сприяти підвищенню відповідальності засуджених за свою поведінку й усвідомленню людської гідності». Це твердження суперечить численним конкретним обмеженням, встановленим іншими статтями цього Кодексу.

Так, ст. 110 встановлює, що «засудженим надається право на чотири телефонних розмови протягом року тривалістю до п’ятнадцяти хвилин кожна під контролем адміністрації». А ст. 81 передбачає надання однієї телефонної розмови як міру заохочення. Більше того, Правила внутрішнього розпорядку, які є підзаконним актом, ще більше звужують – до речі, на порушення Конституції – можливості для засуджених користуватися телефоном, оскільки згідно зі ст. 46 Правил «адміністрація установи при наявності технічної можливості забезпечує надання засудженим телефонних розмов». Така норма дозволяє адміністрації у разі, якщо «технічної можливості» немає – взагалі телефонні розмови не надавати, що суперечить положенням Кодексу. Крім того, заохочення телефонним дзвінком, та ще ОДНИМ на місяць, означає, що право на спілкування із зовнішнім світом може перетворюватися на елемент маніпулювання засудженими. Це протирічить і ст. 22 Конституції України, яка забороняє приймати закони, що погіршують стан із правами людини.

Стаття 107 надає засудженим також право:

– надавати пропозиції, заяви і скарги в усній чи письмовій формі від свого імені і з питань, що стосуються їх особисто;

– розпоряджатися вільним часом, який відведений розпорядком дня, не порушуючи при цьому правил поведінки;

– одержувати освіту відповідно до законодавства про освіту.

Однак ця стаття фактично забороняє подавати скарги, якщо вони не стосуються засудженого особисто. Вільним часом засудженим теж часто фактично складно розпоряджатися на свій розсуд, оскільки у разі, коли розпорядком дня колонії передбачені певні заходи, ухилитися від участі в них неможливо, інакше це може бути розцінено як порушення правил поведінки. Про це йдеться в ст. 123, де прямо зазначено: «розпорядком дня колоній можуть бути передбачені виховні заходи, участь у яких для засуджених є обов’язковою». Таким чином, вільний час, яким засуджені можуть дійсно розпоряджатися на свій розсуд, зводиться до мінімуму, а позбавлення засуджених права вибору в такій ситуації знижує їх соціальну відповідальність, що прямо суперечить статті 7, у якій стверджується, нібито «держава поважає та охороняє права, свободи та законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їхнього виправлення та ресоціалізації». Складно поєднати описані вимоги Кодексу із твердженнями п.2 ст. 102 «звести до мінімуму різницю між умовами життя в колонії й на волі».

Отримувати освіту засудженим теж буває неможливо, тому що в колоніях нерідко відсутні в достатній кількості підручники, зошити, дуже складно залучити достатньо вчителів. І хоча згідно з п. 2 ст. 125 «засудженим, які бажають підвищувати свій загальноосвітній рівень, незалежно від віку, створюються умови для самоосвіти, надається можливість навчання в загальноосвітніх навчальних закладах колоній», у той же час здійснення цієї можливості ставиться в залежність від «наявності необхідної матеріально-технічної та науково-методичної бази, педагогічних кадрів». Це не дає гарантій виконання передбачених положенням даної статті зобов’язань та означає, що виконання гарантованого Конституцією права на освіту ставиться в залежність від наявності матеріально-технічної бази, якої часто в колоніях немає.

Щодо реального стану з освітою, то за даними Департаменту в установах виконання покарань утримується 20 352 засуджених, які не мають повної загальної середньої освіти. Кількість учнів у виправних колоніях на кінець І семестру складає 11 006 засуджених (54% від осіб, які не мають середньої освіти), що на 18% більше, ніж у 2004/2005 навчальному році. У порівнянні з минулим навчальним роком з 670 до 712 збільшилася кількість вчителів, які працюють у загальноосвітніх навчальних закладах при установах кримінально-виконавчої системи.

Навчальні заклади функціонують при 103 виправних колоніях та 18 слідчих ізоляторах. У 38 установах створено вечірні школи, у 41 – класи (групи) з вечірньою формою навчання, у 42 – навчально-консультаційні пункти. Обладнано 332 навчальних класи.

У п. 4 цієї ж статті говориться: «Для засуджених, які не мають робочої професії, за якою вони можуть бути працевлаштовані в даній колонії, обов’язковою є підготовка на курсах професійного навчання робітників на виробництві». Інакше кажучи, навчання професіям у колоніях може бути примусовим, що не передбачається ані Конституцією, ані вироком суду, а лише «даним Кодексом».

Стаття 112 обмежує максимальну вагу однієї посилки або бандеролі, посилаючись на поштові правила, що ще можна якось зрозуміти. Незрозуміло, чому «вага однієї передачі не може перевищувати встановленої ваги посилки». Обмеження права одержувати посилки, продукти без обмежень суперечить наміру п.2 ст. 102 Кодексу «звести до мінімуму різницю між умовами життя в колонії й на волі».

Стаття 111 Кодексу надає засудженим у зв’язку з винятковими особистими обставинами отримати право на короткочасні виїзди за межі виправних колоній. Дозвіл на короткочасний виїзд надається начальником колонії з урахуванням особистості та поведінки засудженого. Однак Кодекс не містить процедури оскарження відмови в наданні виїзду. Можливо, вважається, що начальник колонії ніколи не може помилятися, ухвалюючи рішення щодо надання засудженому можливості виїзду за межі колонії.

Недостатньо чітко регламентоване Кодексом тримання засуджених до позбавлення волі в дільниці посиленого контролю. Стаття 97 передбачає, що в таких випадках «на кожного засуд­женого розробляється спеціальна індивідуальна програма, яка передбачає заходи індивідуально-виховного, психотерапевтичного, психокорегуючого характеру». Переведення до дільниці ресоціалізації можливе «за клопотанням начальника відділення соціально-психологічної служби постановою начальника колонії... після реалізації цієї програми». Проте у Кодексі не визначено, як довго засуджений може перебувати в приміщенні камерного типу, відсутні критерії виконання програми. Не виключена ситуація, коли засуджений може в принципі весь свій строк провести в дільниці посиленого контролю, оскільки Кодекс не містить перешкод такому варіанту. Той факт, що порядок зміни умов тримання засуджених шляхом переведення до дільниці посиленого контролю визначений вказівкою Департаменту від 1 липня 2004 року № 5-2740, підтверджує неприпустиму практику, коли питання, які стосуються прав людини, визначаються підзаконними документами.

У статті 106 регламентовано застосування фізичної сили, спеціальних засобів і зброї. В п.5 передбачається, що «про застосування фізичної сили, спеціальних засобів та гамівної сорочки доповідається в рапорті начальникові колонії. Про кожний випадок застосування зброї складається рапорт і негайно повідомляється прокурор». Разом із тим, не передбачена можливість контролю за застосуванням фізичних заходів впливу з боку цивільних структур, громадськості. А мова йдеться про ситуації, коли ймовірність порушення прав людини підвищена.

Що ж стосується безпеки засуджених, то А. Степанюк зауважує, що «як підкреслювалось у літературі, колоністському гуртожитку іманентно притаманний ряд легітимних чи завуальованих правообмежень, відсутніх при камерному тюремному утриманні. Зокрема він не забезпечує на належному рівні право засудженого на особисту безпеку і захист від зазіхань з боку інших засуджених на його життя і здоров’я, честь і гідність, права й законні інтереси, обмежує засудженого в праві вільно розпоряджатися особистим часом, отримувати інформацію, що його цікавить, з каналів масової комунікації. У зв’язку з цим видається, що лише тюремне тримання засуджених змогло б забезпечувати їхню особисту безпеку.»

Згідно зі ст. 113 «засудженим дозволяється одержувати й відправляти листи й телеграми за свій рахунок без обмеження їхньої кількості.... Кореспонденція, яку отримують і відправляють засуджені, підлягає перегляду». Кодекс не встановлює, як відбувається перегляд листів – у присутності засудженого або без нього. У такому варіанті перегляд листів фактично означає цензуру. Крім того, держава не забезпечує засудженим якийсь мінімум можливостей для листування, і якщо в засудженого немає коштів, іноді не з його вини – то в нього тоді немає фактично й ПРАВА вести листування. Ч. 3 ст. 113 КВК указує на те, що кореспонденція осіб, позбавлених волі, підлягає перегляду, а це є не чим іншим, як прихованою формою цензури, що згідно зі ст. 15 Конституції України заборонено.

Відповідно до п. 4 статті 113 «пропозиції, заяви та скарги, адресовані Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини та прокуророві, перегляду не підлягають і не пізніше, ніж у добовий строк направляються за приналежністю». У переліку адресатів для листів, які не підлягають перегляду, Європейський Суд з прав людини з’явився тільки після прийняття 1 грудня 2005 року Закону, яким внесено відповідні зміни.

Стаття 115 встановлює, що норма житлової площі «на одного засудженого у виправних колоніях не може бути меншою трьох квадратних метрів». Однак ця норма не відповідає рекомендаціям Комітету проти катувань про як мінімум чотири квадратних метри на особу.

У п. 3 статті 121 міститься сувора вимога: «із засуджених, які злісно ухиляються від роботи, вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг утримується з коштів, які є на їхніх особистих рахунках. У разі відсутності в засудженого коштів на особистому рахунку виправна колонія має право пред’явити йому позов через суд». Очевидно, що подача позову до суду на засудженого, який відмовляється від роботи, створює, крім іншого, для нього складнощі після звільнення – не маючи роботи, він мусить ще сплачувати за позовом за своє перебування в колонії.

Стаття 122 Кодексу визначає, що «засуджені мають право на загальних підставах на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених законом». Однак у п.3 цієї статті міститься положення, яке зводить нанівець твердження п.1: «час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії після звільнення за умови сплати ними страхових внесків до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, передбачених законодавством». У колоніях при оплаті праці засуджених внески в Пенсійний фонд установи на них не перераховують, тим самим не зі своєї волі, а в результаті дій державної структури – установи виконання покарання – засуджені фактично втрачають право на пенсію за час роботи в колонії, якщо не оплатять після виходу на волю в Пенсійний фонд внески за цей час. Як правило, це їм зробити важко або навіть неможливо. Тому на практиці їхнє ПРАВО на пенсію за час роботи в колонії обертається відсутністю реальних можливостей здійснити це своє право. Це ще одне свідчення того, як на практиці обіцянка п.2 ст. 102 «звести до мінімуму різницю між умовами життя в колонії та на волі» повертається порушенням їхніх прав і створенням для засуд­жених проблем, які ускладнюють їм соціальну адаптацію після звільнення.

У п. 4 цієї ж статті 122 міститься положення про те, що «засуджені, які втратили працездатність під час відбування покарання, після звільнення їх від покарання мають право на пенсію і на компенсацію шкоди у випадках і в порядку, встановлених законодавством України». Тим самим даною нормою засуджені позбавляються права на компенсацію завданої їм шкоди під час відбування покарання, бо таке право з’являється у них лише після звільнення. Очевидна дискримінаційність даної норми, яка стає нібито законною в силу п. 2 статті 7, де стверджується, що «засуд­жені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України та цим Кодексом і встановлених вироком суду».

Згадувана вище І. Яковець вважає, що «те, що в статтях 107 і 119 КВК особам, позбавленим волі, не передбачене право на відпустку, означає не що інше, як ігнорування не лише ст. 45 Конституції України, де закріплене право кожного працюючого на щорічний відпочинок, але й те, що український законодавець не взяв до уваги рекомендації, що містяться в ст. 70. 2 Європейських тюремних правил, відповідно до яких програми виправного впливу повинні передбачати умови надання відпустки з місць позбавлення волі».

Процедура оскарження рішень адміністрації, передбачена Кодексом, украй недосконала. Вона міститься в пп. 13-15 статті 134: «засуджений може оскаржити накладене на нього стягнення, однак подання скарги не зупиняє виконання стягнення. Посадова особа, яка наклала стягнення, за наявності для того підстав може його скасувати або замінити іншим, більш м’яким стягненням. Вища посадова особа може скасувати стягнення в разі, коли посадова особа, яка наклала стягнення, перевищила свої повноваження або стягнення було накладено нею при відсутності порушення з боку засудженого». Як випливає зі статті, рішення «вищої посадової особи» оскаржити вже не можна. Кодекс такого оскарження не передбачає. Кінцева інстанція для скаржника – «вища посадова особа». І ніякої ролі незалежних структур, ніякого громадського контролю за правильністю застосування покарань Кодекс не передбачає. Крім того, п. 15 даної статті передбачає, що «при накладенні стягнення на засудженого адміністрація колонії надає йому можливість у встановленому порядку повідомити про це близьких родичів, адвоката або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи». Однак Кодекс не містить процедур і механізмів повідомлення, гарантій з боку адміністрації такого повідомлення. Невідомо, який встановлений порядок повідомлення адвокатові про стягнення, не визначено, КИМ та ЧИМ такий порядок встановлений, чи існують санкції за його порушення адміністрацією.

Ще одним прикладом відсутності процедури оскарження рішень адміністрації є стаття 145, яка встановлює, що «за порушення встановленого порядку й умов відбування покарання до засуджених неповнолітніх може застосовуватися... поміщення до дисциплінарного ізолятора на строк до десяти діб з виводом або без виводу на навчання або роботу». Разом з тим процедура оскарження такого рішення в Кодексі відсутня.

Схожа ситуація і з порядком стягнення матеріальних збитків, заподіяних засудженими до позбавлення волі.

Щодо невиправданих обмежень, зафіксованих у Кодексі, І. Яковець вважає, що в ньому «передбачені такі обмеження, які безпосередньо не характеризують сутність покарання, хоча вони у тій чи іншій мірі впливають на обсяг кари. Яскравим прикладом подібного обмеження є встановлення занижених норм харчування для осіб, які утримуються у приміщеннях камерного типу виправних колоній максимального рівня безпеки порівняно з установами інших видів».

Стаття 157 передбачає, що «особи, які звільнені від відбування покарання, забезпечуються безплатним проїздом до місця проживання або роботи в межах України». Однак ця вимога може й не виконуватися, оскільки зараз колонії часто не мають для цього коштів. Засуджені нерідко виходять на волю без копійки грошей і без паспорта. Однак відповідальність за те, що засудженому не забезпечать безплатний проїзд, Кодексом не передбачається, як вона не передбачена й за невиплату йому зароблених грошей. Це ще один приклад несиметричності відповідальності засудженого та державної установи.

Положення Кодексу, що стосуються утримання довічно ув’язнених, теж недосконалі. Так, стаття 92 передбачає роздільне тримання засуджених до позбавлення волі. Така вимога не передбачає їхнього тримання у загальній масі ув’язнених на весь період їхнього покарання, що навряд чи виправдано та не сприяє збереженню ними соціальних навичок, негативно впливає на їхнє психологічне самопочуття.

У цілому умови тримання довічно ув’язнених дуже суворі й жорстокі. Вони не стимулюють засуджених виправлятися, сподіватися на майбутнє. Їм не надана можливість, нехай і з часом, відбувати покарання в середовищі інших ув’язнених. Наслідки такого підходу можуть бути дуже негативні для засуджених.

Засуджені до довічного ув’язнення жінки утримувалися в Чернігівській колонії № 44 з порушенням положень даного Кодексу. Кількаразові звернення правозахисників щодо необхідності приведення у відповідність умов їх тримання Департаментом ігнорувалися. Тільки після втручання Генеральної прокуратури ці зміни були введені.

Правила внутрішнього розпорядку колоній містять цілу низку норм, застосування яких не має раціонального обґрунтування. Так, наприклад, засудженим заборонено вивішувати біля своїх тумбочок та ліжок репродукції з журналів, фотографії.

Слід зазначити ще дві важливі особливості нового Кримінально-виконавчого кодексу. По-перше, він грішить зайвою деталізацією: кодекс визначає кількість побачень, вагу передач, кількість телефонних дзвінків, які дозволяють засудженим. Це означає, що змінити будь-яку з цих позицій, наприклад щодо ваги для посилок або можливої кількості телефонних дзвінків, може тільки парламент, і для цього треба приймати окремий Закон. Набагато прагматичніше було б усі подібні деталі регламентувати більш простою процедурою, наприклад, встановлювати їх Правилами внутрішнього розпорядку, затверджуваними Наказом Голови Департаменту. Тим більше, що в цих Правилах ці норми все одно зафіксовані, дуже часто в тих же самих формулюваннях, що й у Кодексі. Таке дублювання свідчить про певну «неосвіченість» розробників Кодексу з технікою складання правових документів.

По-друге, у розділі ІІІ Кодексу глава «Режим у колоніях та способи його забезпечення» розміщена поперед інших глав, присвячених умовам тримання, правам та обов’язкам засуджених. Це розміщення фіксує усталені пріоритети в діяльності установ виконання покарань – режим важливіше за дотримання прав засуджених. Практична діяльності адміністрації та керівництва органів Департаменту підпорядкована саме такій ієрархії. Такі пріоритети сприяють порушенням прав людини, тому що саме вимогами режиму ці порушення прав найчастіше виправдовуються.

У червні 2005 року прийнятий Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», який визначає правові засади організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження.

7. Контроль за діяльностю установ виконання покарань

Проблеми, труднощі та недоліки в діяльності кримінально-виконавчої системи України її керівники та представники не приховують, однак, як правило, обмежуються їх досить загальною констатацією. Незалежних інституцій, які мають за Законом право перевіряти та контролювати діяльність системи, небагато. Національними інституціями є прокуратура та омбудсман, міжнародними – Європейський Комітет з попередження катувань. Варто підкреслити, що автономний характер відомства ускладнює контроль за його діяльністю незалежними структурами. Фінансову діяльність системи може перевіряти Рахункова палата Верховной Ради. Фрагменти звітів омбудсмана та Рахункової палати, які наведені нижче, свідчать про серйозні недоліки як у сфері дотриманняправ ув’язнених, так і в організації використання бюджетних коштів.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова у своєму виступі у Верховній Раді України на представленні своєї щорічної доповіді про стан з дотриманням і захистом прав і свобод людини в Україні 6 липня 2005 року відзначає ряд дуже суттєвих проблем з дотриманням прав ув’язнених.

Вона вважає досить болючою проблему надмірного застосування судами такого запобіжного заходу, як тримання під вартою. Передача функції вирішення застосування його від прокуратури до суду майже не вплинула на кількість ув’язнених осіб. Місцевими судами задовольняється близько 90 відсотків подань слідчих. Протягом 2004 року зі слідчих ізоляторів був звільнений кожен сьомий арештований (10 537 осіб) – у зв’язку зі зміною запобіжного заходу, засудженням до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, виправданням або взагалі закриттям кримінальних справ.

Як свідчить моніторинг Уповноваженого, протягом останніх двох років у практиці застосування недозволених методів ведення слідства, зокрема катувань, на жаль, тенденції до зниження не спостерігається. Отже, докорінних змін на краще ані раніше, ані сьогодні так і не відбулося. Дотепер не створений незалежний орган для розслідування скарг на міліцію.

Слід додати, що на даний час на комунікації з урядом України перебуває близько 40 заяв, поданих до Європейського суду з прав людини, справ, пов’язаних із застосуванням катувань.

Одним із напрямків діяльності Уповноваженого є контроль за умовами тримання громадян, затриманих міліцією.

Перевіркою Уповноваженого з прав людини в червні нинішнього року в ізоляторі тимчасового тримання (ІТТ) м. Феодосії було встановлено, що камери дотепер залишаються без вікон. У багатьох ІТТ камери – це напівпідвальні, напівтемні бетонні мішки, без свіжого повітря, питної води, санвузлів, що є ризиком для здоров’я людини й нагадує епоху середньовіччя. До того ж вони постійно в півтора-два рази переповнені, і дихати там можна тільки завдяки примусовій вентиляції.

Уповноваженим з прав людини виявлено, що порушуються права громадян на тригодинну затримку в кімнатах для тримання осіб, у половині з 808 райвідділів затриманих так і не годують, незважаючи на кілька подань Уповноваженого, за якими народні депутати та уряд виділили кошти. Такі умови теж є катуванням, але через триваючі масові затримки та арешти їх розташовують у кімнатах для затриманих. Через ІТТ проходять щорічно більше мільйона осіб.

Однією з найболючіших проблем, пов’язаних з дотриманням прав ув’язнених, є перенаповнення пенітенціарних установ і пов’язані із цим незадовільні побутові умови їхнього тримання.

В Україні перенаповненість місць позбавлення волі становить 20%. Приведення умов тримання в пенітенціарних установах до міжнародних стандартів проходить в Україні вкрай повільно. Наслідком цього є постійне зростання кількості скарг ув’язнених та їхніх близьких родичів до Європейського суду з прав людини.

Перевіркою Уповноваженого з прав людини встановлено, що саме через незадовільний стан з розглядом судами матеріалів щодо тяжкохворих людей, які перебувають за ґратами в установах пенітенціарної системи, зокрема, в Херсонській і Донецькій областях, з 454 засуджених, які захворіли важкими хворобами та мають право бути звільненими від покарання, тільки в 40% випадків суд пішов назустріч цим людям. А з тих, кому було відмовлено, помер кожен третій.

Уповноважений розцінює як катування практику використання в пенітенціарних установах підрозділів особливого призначення. Бійців підрозділів залучають до так званих відпрацьовувань установ і проведенню в них загальних обшуків. При цьому введена жорстока та така, що принижує людську гідність, методика з масовим побиттям людей. Такі негативні явища були виявлені Уповноваженим з прав людини у виправних установах Вінницької, Запорізької та Хмельницької областей.

У системі Державного департаменту України з питань виконання покарань немає жодного вищого навчального закладу для підготовки фахівців пенітенціарної системи.

Уповноважений вважає, що підвищення кваліфікації кадрів для кримінально-виконавчої системи сприяло б досягненню позитивних змін в подальшому реформуванні та гуманізації кримінально-виконавчої системи, покращанню відносин між персоналом та засудженими, їхньої реабілітації після відбування покарання.

Дуже детально та професійно установи виконання покарань та підрозділи міліції інспектувалися під час візитів в Україну делегацій Європейського комітету із запобігання катувань (ЄКЗК).

У жовтні 2005 року відбувся п’ятий візит делегації цього Комітету до України. Перші чотири відбувалися в 1998, 1999, 2000 та 2002 роках. Відкриття перших трьох Доповідей КЗК за підсумками візитів делегації Комітету до України в 1998-2000 роках і трьох Звітів уряду відбулося 10 жовтня 2002 року. У своїх Доповідях Комітет піддав серйозній критиці багато аспектів тримання осіб в ув’язненні або в закритих установах. Часте застосування побиття в міліції при затриманні, застосування витончених катувань на допитах у міліції, погані умови тримання ув’язнених у місцях позбавлення волі, особливо в СІЗО, перенаповненість місць ув’язнення, часом нестерпна, безліч інших недоліків щодо харчування ув’язнених, медичного обслуговування, поводження з ними з боку персоналу установ позбавлення волі, тримання довічно ув’язнених – далеко не повний перелік висловлених уряду України зауважень за підсумками візитів делегації Комітету. Під час третього візиту у 2000 році делегація Комітету відзначала певний прогрес у реалізації багатьох рекомендацій Комітету, однак визнала його все ще вкрай недостатнім. Матеріали останнього візиту залишаються допоки конфіденційними.

Рахункова палата України перевірила використання коштів Державного бюджету України, виділених Державному департаменту України з питань виконання покарань у 2004 році на забезпечення його діяльності та реформування кримінально-виконавчої системи. Результати перевірки виявили численні порушення. Ось деякі з них.

Заходи, передбачені бюджетними програмами, були забезпечені бюджетними коштами, в середньому, лише на 45,4% від потреби, визначеної Департаментом у бюд­жетному запиті на 2004 рік, а за окремими бюджетними програмами тільки на 5,9-9%. Такий стан фінансування не забезпечував не тільки розвиток і реформування сис­теми виконання покарань відповідно до вимог Кримінально-виконавчого кодексу України та європейських стандартів, але й утримання установ виконання покарань на належному рівні.

Заходи і завдання Програми боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002-2005 роки мають неконкретний, загальний характер. Вони не визначають поетапні строки виконання, обсяги та джерела фінансування з розбивкою по роках, очікувані результати. Епідеміологічна ситуація із захворюваністю на туберкульоз в установах виконання покарань залишається серйозною, хоча у 2004 році намітилась тенденція до стабілізації. Туберкульозні лікарні протягом 2004 року були укомплектовані лікарями-фти­зіатрами лише на 87%, при цьому лише 20% лікарів-фтизіатрів мали кваліфікаційні категорії з цієї спеціальності.

Крім того, станом на 01.05.2000 у слідчих ізоляторах за наявності 32,8 тис. місць утримувалося 48,4 тис. ув’язнених. Водночас Департаментом у 2001-2004 роках плану­валося введення в експлуатацію в діючих слідчих ізоляторах додатково лише 2,9 тис. місць. Станом на 01.01.2004 введено в дію додатково 594 місця. На цей період в пенітенціарній системі України налічувалося 32 слідчих ізолятори, в яких утримувалося 38,4 тис. ув’язнених. При цьому середня норма площі в камері слідчого ізолятора для однієї взятої під варту особи в порушення вимог ст. 11 Закону України «Про попереднє ув’язнення» при нормі 2,5 кв. м складала 2,1 кв. м (в деяких ізоляторах вона була менше 2 кв. м, наприклад: Донецьке СІЗО № 5 – 1,4 кв. м, Запорізьке СІЗО № 10 – 1,4 кв. м, Херсонське СІЗО № 28 – 1,6 кв. м тощо).

Незважаючи на дефіцит потужностей на 5 018 місць, Департаментом у 2004 році не створено жодного місця із передбачених в рамках цього заходу 1250 місць.

На думку Рахункової палати, відсутність єдиної державної цільової програми реформування кримінально-виконавчої системи з урахуванням міжнародного досвіду та світових стандартів, з визначенням конкретних виконавців, строків виконання (в цілому і поетапно), обсягів та джерел фінансування за кожними із заходів та завдань, очікуваних результатів та ефективності, призвели до втрати контролю з боку державних органів виконавчої влади, насамперед Кабінету Міністрів України за належним виконанням численних і розпорошених програмних заходів Департаменту. Тому Уряд був змушений прийняти рішення щодо розробки нового проекту Державної програми реформування кримінально-виконавчої системи на 2005-2010 роки, який знову ж, у більшості своїх завдань, фактично дублює стару, так і невиконану Програму зміцнення матеріальної бази органів та установ кримінально-виконавчої системи на 2000-2004 роки.

Незадовільно вирішувалась проблема забезпечення житлом працівників Департаменту. При незабезпеченості житлом 2892 сімей осіб рядового та начальницького складу кримінально-виконавчої системи протягом 2004 року було забезпечено житлом 80 сімей, у той же час тільки у довгобудах законсервовано понад 1000 квартир, а з 69 будинків, які вважалися як незавершене будівництво, 10 загальною площею 28940 кв. м були списані.

Загальний аналіз виконання державних програм, реалізація яких повністю або частково була покладена на Державний департамент України з питань виконання покарань, свідчить про те, що наявні фінансові та матеріальні ресурси використовувалися неефективно. Справжнього реформування системи не відбувалося, а головної мети програмних завдань – поліпшення умов тримання засуджених, а також забезпечення житлом осіб рядового та начальницького складу кримінально-виконавчої системи та членів їх сімей, не досягнуто.

Протягом багатьох років за рахунок коштів підприємств здійснювались витрати, не пов’язані з виробничою діяльністю, придбання різних товарно-матеріальних засобів для потреб установ. Наприклад, підприємством ВК № 81 придбаний автомобіль ВАЗ-21099 вартістю 31,1 тис. грн., ВК № 133 автомобіль «Хонда» – 90,4 тис. грн., ВК № 136 автомобіль ВАЗ-2107 – 27,9 тис. грн. та автомобіль Деу Ланос – 42,4 тис. грн., які були передані на баланси обласних управлінь Департаменту. В результаті неефективного господарювання 61 підприємство установ Департаменту станом на 01.01.2004 мало непокриті збитки минулих років на загальну суму 50,4 млн. гривень.

Внаслідок відсутності в роботі Державного департаменту України з питань виконання покарань дієвого внутрішнього контролю та невиконання пропозицій поперед­ньої перевірки Рахункової палати, допущено бюджетних правопорушень та неефективного використання бюджетних коштів на суму 136 млн. грн.

8. Опитування колишніх ув’язнених

У рамках виконання проекту «Дотримання прав ув’язнених в Україні» у листопаді-грудні 2005 року «Донецьким Меморіалом» було проведено анкетування осіб, які нещодавно звільнилися з місць позбавлення волі. Метою опитування було визначення рівня дотримання прав ув’язнених у місцях позбавлення волі. Опитування проводилося анонімно в трьох регіонах України.

Варто мати на увазі, що коло опитаних осіб не є репрезентативною вибіркою, а тому дане дослідження не є повною мірою соціологічним опитуванням. Тобто вважати, що отримані результати точно відображають реальну картину в місцях позбавлення волі буде не зовсім виправдано. Проте, зважаючи на те, що Департамент уникає проведення громадськими організаціями моніторингів у місцях позбавлення волі, отримані дані можуть на якісному рівні з певною мірою вірогідності свідчити про наявність або відсутність проблем з дотриманням прав людини в установах виконання покарань.

У результаті проведеного анкетування було опитано 92 особи, у тому числі для 19 осіб (21% від загального числа опитаних) з моменту звільнення минуло не більше місяця, для 10 (11%) – від 1 до 3 місяців, для 22 (24%) – від 3 місяців до півроку та тільки 29 (32%) перебували на волі більше півроку. 10 осіб (11%) дали відповіді на анкету, очікуючи звільнення.

Із загального числа учасників опитування більшість – 52% – оцінили якість харчування як частково задовільною, 34% опитаних вважають її зовсім незадовільною. Тільки 13% вважають, що їхнє харчування в колонії можна назвати цілком задовільним. Приблизно такий же розподіл думок й щодо медичного обслуговування.

Причина такого стану з харчуванням та медобслуговуванням криється, насамперед, у недостатньому фінансуванні колоній. Ці недоліки, як правило, викликані не діями адміністрації конкретних колоній, а загальним станом кримінально-виконавчої системи.

Цілком задовільним вважають доступ ув’язнених до інформації 39% опитаних, а частково задовільним – більше половини опитаних (56%). Тільки 4% назвали стан у цій сфері зовсім незадовільним.

Однією з важливих проблем утримання в місцях позбавлення волі, з якою можуть зіткнулися ув’язнені, є застосування насильства. На питання, як часто з боку тюремного персоналу невиправдано застосовувалася сила або були погрози її застосування до опитуваних половина – 46 осіб (50%) – відповіли «іноді». Самі особисто ніколи не піддавалися необґрунтованому застосуванню сили та не отримували погроз її застосування 28 опитаних (30%). Разом з тим, дуже тривожно, що 18 осіб (20%) з опитаних відчували на собі необґрунтоване застосування сили «дуже часто» та 23 особи (25%) були свідками настільки ж частого її застосування щодо інших ув’язнених.

Відповідно до ст. 1 Кримінально-виконавчого кодексу України, завдання його – створювати умови для виправлення засуджених, застосовувати до них міри впливу з метою виправлення.

За час перебування в колонії відчули на собі помітний виправний вплив з боку тюремної адміністрації з числа опитуваних тільки 9 осіб (10%). Незначний виправний вплив торкнувся 38 опитаних (40%). У той же час «ніякого виправного ефекту» не відчули 33 особи (36%) з числа опитуваних. А от негативний вплив спроб адміністрації виправити ув’язнених відчули 13 колишніх в’язнів (14%).

Оцінюючи ефективність перевірок прокурорами дотримання законності в місцях позбавлення волі та дотримання прав ув’язнених, вважають їх «ефективним засобом проти порушень прав ув’язнених» тільки 12 опитуваних (13%), ще 39 (43%) вважають, що такі перевірки бувають ефективними тільки іноді. Зате назвали їх «порожньою формальністю» 38 опитаних (41%).

Крім прокурорських перевірок, боротися з можливими порушеннями прав ув’язнених допомогала б ефективна система подання скарг ув’язненими. Чи існує така в місцях позбавлення волі в Україні? Важливо було дізнатися думки самих учорашніх в’язнів про те, чи існує цензура в установах виконання покарань.

Виявилося, що у відсутність цензури в наших колоніях вірить 1 особа (1%). Вважають, що листи піддаються цензурі час від часу 13 ув’язнених (14%). Разом з тим, у її обов’язковому існуванні впевнено 78 осіб – 85% опитаних. Очевидно, що формально зафіксована в Кодексі відсутність цензури не заважає адміністрації фактично не тільки перевіряти листи, але й не відправляти їх, якщо заманеться. Немає жодних механізмів, які гарантують відправлення адміністрацією колоній листів ув’язнених. З відомчою інструкцією Департаменту щодо регламентації роботи з листами ув’язнених неможливо ознайомитися, оскільки вона має обмежений доступ. Разом з тим, вона фактично легалізує цензуру, формально скасовану законодавством. В таких умовах існування незалежної та ефективної системи подання скарг зовсім неможливе.

На питання, як часто засудженим, які бажають звільнитися за умовно-дострокового звільнення (УДЗ), доводиться змушувати себе виконувати невиправдані вимоги адміністрації, були отримані наступні відповіді: вважають, що для отримання УДЗ варто відстоювати свої права, всього 7 опитаних (8%). Переконані, що можуть всерйоз розраховувати на УДЗ та при цьому не поступатися принципами і виконувати тільки законні вимоги адміністрації – 27 опитаних (29%). Разом з тим, набагато більше половини – 55 осіб (60%) – вважають себе реалістами та впевнені, що заслужити дострокове звільнення можна тільки виконуючи БУДЬ-ЯКІ, навіть необґрунтовані вимоги персоналу.

Навряд чи наявність цих проблем можна пояснити тільки недофінансуванням системи. Ці проблеми – можливо, наслідок дефіциту політичної волі керівництва Департаменту або професіоналізму та компетентності на певних щаблях системи. У будь-якому разі пошук причин такого стану вбачається і актуальним, й надзвичайно важливим для подальшого існування кримінально-виконавчої системи в країні.

Найбільш значущими виявилися для звільнених осіб проблеми відсутності засобів до існування – 65 осіб (71%) та відсутності житла – 64 особи (70% опитаних). Третьою за важливістю виявилася відсутність паспорта (52%), хоча зараз існує можливість отримати його ще до звільнення. Керівники установ та органів Департаменту запевняють, що паспорти отримують «майже всі», хто виходить на волю, проте ця проблема все ж таки для багатьох звільнених осіб існує. І вирішується вона вкрай погано. Адже за даними Департаменту, у 2005 р. надано сприяння в оформленні паспортів 3 413 засудженим, з яких 1055 отримали паспорти вперше та 1994 особи – замість втрачених. За даними «Донецького Меморіалу», не мали паспортів у 2003 році тільки у чотирьох досліджених областях країни майже 27 тисяч осіб. Тож сприяння у отриманні паспорта лише 3,4 тис. осіб на рік при такому великому попиті є темпами надто незадовільними і, звичайно, проблеми не вирішує.

Наступними за важливістю є відсутність роботи (45%), відсутність близьких людей – 27 осіб (29%) та відсутність держструктур, які допомагали б звільненим у перший час – 20 осіб (22%).

Найбільш значущою проблемою під час перебування в слідчому ізоляторі виявилися погані побутові умови (світло, повітря, туалети тощо) – їх відмітили 60 опитаних (65%). Другим за важливістю вважають брак харчування – 54 особи (59%), на третьому місці – перенаповненість камер – 40 опитаних (44%). Відчували як серйозну проблему неможливість усамітнитися 27 осіб (29%), потерпали від ізольованості та відсутності контактів із близькими 25 опитаних (27%). Кожен четвертий – 23 особи (25 %) – запам’ятав як проблему, можливо, надовго, жорстке повод­ження персоналу. І тільки 9 осіб (10%) з опитаних не відчували особливих складнощів, проводячи частину свого життя в СІЗО.

Головними висновками даного дослідження є такі.

1.  Харчування та медичне обслуговування в місцях позбавлення волі оцінені опитаними в цілому як частково задовільні.

2.  Контакти ув’язнених із зовнішнім світом теж оцінюються скоріше як частково задовільні.

3.  Необґрунтоване застосування сили або погрози її застосування мають, як правило, епізодичний характер, однак від 20 до 25% опитаних вважають, що вона застосовується часто. Причому немає помітної різниці – чи застосовувалася вона до самого опитуваного, чи він був лише свідком її застосування.

4.  Ефект зусиль адміністрації колоній з виправлення засуджених досить сумнівний – половина колишніх в’язнів вважають, що його або немає, або він взагалі негативний. Схоже, що «виправлення засуджених» скоріше існує у звітах Департаменту та в деклараціях його представників, ніж у реальності.

5.  Контроль за дотриманням прав людини з боку органів прокуратури не є ефективним. Його дієвість 43 % опитаних відчули лише в окремих випадках, разом із тим 41% вважають такий контроль з боку прокуратури взагалі порожньою формальністю.

6.  Така оцінка корелює з мотивами поміщення до ПКТ або до ШІЗО: більше половини опитуваних вважає поміщення туди такою ж мірою обґрунтовано, як і не обґрунтованою, кожен п’ятий впевнений, що адміністрація поміщає туди засуджених необґрунтовано.

7.  З урахуванням рівня дієвості прокурорського контролю та мотивації адміністрації при застосуванні каральних заходів до засуджених цілком логічним у такій ситуації є вибір ними способу поводження: 60% переконані, що якщо хочеш раніше звільнитися, то треба для цього виконувати ВСІ, навіть необґрунтовані, вимоги адміністрації. Шукати правди ані в колонії, ані за її межами не варто – це дарма. З таким висновком логічно сполучається впевненість навчених досвідом життя «за колючкою» колишніх зэків у наявності цензури – 85% опитаних вважає, що вона є обов’язково. Це означає, що для звільнення варто забути на час перебування в колонії й про гідність, і про справедливість.

8.  Звільнення спричиняє масу нових проблем, допомогти вирішувати які мусила б держава, створюючи можливості для забезпечення роботою та житлом, надаючи мінімальну підтримку відразу після звільнення, але... Поки що реально та всерйоз держава цими питаннями не переймається, і порятунок тих, хто звільнився, в першу чергу є справою самих звільнених. І персонально в цьому ніхто не винний.

9. Установи Департаменту

Незважаючи на певне зниження кількості ув’язнених останнім часом, установи виконання покарань все ще залишаються перенаповненими. За даними Департаменту, на 1 липня 2005 року перевищення складало 27,7 тис. осіб.

Динаміка зміни кількості ув’язнених у кримінально-виконавчій системі

01.01

2001

01.01

2002

01.01

2003

01.01

2004

01.01

2005

01.07

2005

01.01.

2006

Загальна кількість ув’язне­них, включаючи СІЗО

222 254

192 293

197 641

191 677

188 465

187 600

170 923

Зазвичай, до цього числа не входять ще декілька сот осіб, які за рішенням суду обмежені у вільному пересуванні. Це засуджені військовослужбовці. Вони відбувають покарананя у вигляді тримання у дисциплінарному батальйоні. Такий батальйон підпорядкований Міністерству оборони, проте відбування покарання військовослужбовцями здійснюється згідно з Кримінально-виконавчого кодексу (гл. 14 ст. 71-85).

За даними Міноборони, в Україні в єдиному дисциплінарному батальйоні та на гауптвахтах відбували покарання у 2004 році 375 військовослужбовців, у 2005 – 416. Очікували рішення суду, перебуваючи на гауптвахтах, у 2004 році 83 військовослужбовця, у 2005 році – 51 особа. Скарг від всіх цих осіб на незаконні дії працівників слідчих органів не надходило. Жінок-військово­службовців серед цих осіб у 2004 – 2005 роках не було. Військовослужбовців, які померли під час перебування у дисбаті або на гауптвахтах, за цей час теж не було.

Разом із тим, у різних регіонах країни число колоній різне, а тому розподіл ув’язнених за областями значно різняться. «Донецький Меморіал» звернувся в липні 2005 року із запитами до обласних управлінь Департаменту з проханням надати відомості про чисельність ув’язнених у кожній з областей. Лише до листопада вдалося такі відомості зібрати. Ці дані наведені у таблиці 2 «Чисельність ув’язнених в установах виконання покарань станом на 01.07.2005 р.»

Найбільше ув’язнених станом на 01.07.2005 р., за даними Департаменту, у Донецькій (25 449), Дніпропетровській (18 813), Харківській (16 464) та Луганській областях (15 594), найменше – на Закарпатті (353), у Чернівецькій (1 849) та у Волинській областях (2 040).

Непропорційно багато ув’язнених померло протягом першої половини 2005 року в Донецькій області – 154 з загального числа 504.

Одним з джерел інформації про ситуацію в установах системи є засоби масової інформації. Проте публікацій у ЗМІ про стан справ у колоніях Департаменту небагато. Більшість із них має загалом позитивний, навіть іноді компліментарний щодо установ характер. Очевидно, що журналісти, які отримали дозвіл на відвідування установ, дуже обережно ставляться до висвітлення негативних сторін колонійської дійсності. Зрозуміло, що й засуджені ділитися проблемами, які можуть загрожувати їх перебуванню, з незнайомими людьми, навіть журналістами, часто не налаштовані.

Доступ журналістів у колонії суворо контролюється Департаментом. Ще донедавна журналістові загальноукраїнського видання для візиту до колонії у будь-якому регіоні країни треба було за дозволом звертатися до Департаменту в Києві. Зараз такий дозвіл надає обласне управління Департаменту. Самостійно вирішувати питання про допуск до колонії журналіста центрального видання, який забажає відвідати будь-яку установу в регіоні країни, адміністрація установи не має права – попри відсутність законодавчих обмежень. Адже згідно з ч. 2 ст. 24 КВК, «представники засобів масової інформації можуть відвідувати установи виконання покарань за спеціальним дозволом адміністрації цих установ» або органів управління цими установами.

Згідно з інформацією, наданою Департаментом, протягом 2004 року та першої половини 2005 року до керівництва Департаменту представники ЗМІ зверталися 96 разів, тобто в середньому поступало по 5 звернень на місяць. За цей час було проведено 7 брифінгів та прес-конференцій, тобто приблизно по одній на квартал. Точну інформацію про те, як часто відмовляють журналістам, отримати не вдалося, оскільки кількість відмов журналістам Департамент не повідомив, обмежившись фразою: «В переважній більшості запити були задоволені за винятком випадків, коли засуджені відмовлялися від зустрічей з пресою. Звернень від засуджених про зустріч з пресою до Департаменту не надходило.»

В регіональних управліннях Департаменту прес-служби як помітно діючі структури практично відсутні, тому відомостей про регулярне надання інформації до ЗМІ майже немає. Про дієвість взаємодії органів та установ Департаменту з пресою свідчать такі факти. «Донецький Меморіал» звернувся восени 2005 року до управлінь Департаменту в Херсонській та Донецькій областях із запитом щодо висвітлення випадків втеч з СІЗО Херсона та Артемівська (Донецька область) влітку 2005 року.

В. о. начальника управління Департаменту в Херсонській області повідомив, що прес-реліз про цю подію прес-службою управління не оприлюднювався. Водночас повідомлялося, що для місцевої преси «першочерговим джерелом інформації послужили розшукові орієнтировки, які розповсюджувалися з метою активізації розшуку втікачів. Крім цього, начальником управління Департаменту інформація оголошувалася по місцевому телеканалу «Скіфія» та радіомовному каналу «105,6 FM». Місцевому населенню доведено інформацію щодо втікачів, а також роз’яснено про кримінальну відповідальність за приховування злочинців. Звернуто увагу на допомогу в розшуку та затриманню осіб, які скоїли втечу». Додатково до цієї інформації було надіслано зразки орієнтировок.

В аналогічній ситуації управління Департаменту в Донецькій області діяло дещо інакше. У відповідь на запит заступник начальника управління повідомив, що «інформація про втечу засуджених з Артемівського слідчого ізолятора не поширювалася». Звичайно, що й прес-реліз про цю подію теж не розповсюджувався прес-службою управління. Незважаючи на те, що формально прес-служба в Донецькому облуправлінні Департаменту начебто є, фактично вона не працює. Інформація про втечу з СІЗО Артемівська з’являлася у ЗМІ Донеччини з посиланням на прес-службу Управління МВС.

Попри заяви керівництва Департаменту про відкритість діяльності його установ, як безпосередньо Департамент, так і його управління дуже обережно надають інформацію про свою діяльність за інформаційними запитами. Після направлення «Донецьким Меморіалом» інформаційних запитів до Департаменту та його управлінь щодо їх діяльності, зокрема чисельності ув’язнених за категоріями, відразу надали всю запитувану інформацію відповідно до вимог закону лише чотири обласних управління. Частина управлінь взагалі не відповіла. А близько десяти повідомили, що запитувана інформація є «службовою», а тому не підлягає наданню. Разом з тим вони порадили за отриманням інформації звернутися до Департаменту. А управління Департаменту в Донецькій області поцікавилося, «де, коли, кому та при яких умовах буде надана отримана інформація та чи буде ця інформація надана іноземній державі, якщо так, то якої?». На пояснення «Донецького Меморіалу», що подібні питання виходять далеко за межі вимог Закону «Про інфор­мацію», управління у наступному листі заявило, що оскільки проект є недержавний, та оскільки управлінню «у ознайомленні та вивченні даного проекту на предмет відповідності до чинного законодавства було відмовлено», управління припускає, що «даний проект спрямований на збір інформації, яка не підлягає наданню за запитами», а тому «прийняло рішення про відмову у наданні запитуваної інформації щодо діяльності управління».

На повторні запити до управлінь Департаменту, які не надали інформації відповідно до вимог Закону, і на прохання до них надати будь-який нормативний документ, який визначає віднесення запитуваної інформації до «службової» та обмежує її надання, жодне управління не надало такого документа. Зрештою лише після декількох повторних запитів із посиланням на Закон України «Про інформацію» та на Закон «Про боротьбу з корупцією» більшість управлінь усе ж таки інформацію надали. Після тримісячного листування надав інформацію і Департамент. Проте відповіді на деякі питання отримати так і не вдалося.

Водночас про певні здобутки та проблеми установ системи можна дізнатися зі ЗМІ. Чимало публікацій позитивно висвітлюють ситуацію в установах.

Старший помічник прокурора Чернігівської області В.В. Лось зазначає: «Незайнятість осіб, які відбувають покарання, – один з основних факторів, що негативно впливають на ситуацію у місцях позбавлення волі. Безробіття не дає можливості засудженому не лише заробити на додаткове харчування, але й отримати заохочення від адміністрації. А це сприяло би отриманню шансу на умовно-дострокове звільнення. ... В макошинській колонії № 91 немає на рахунку грошей на те, щоб виплатити засудженим зароблене. А якщо людина заробила кілька сот гривень, а при звільненні не може їх отримати, то що їй робити? Більшість скарг засуджених на невиплату зароблених грошей викликана фінансовим станом виправного закладу. Ще скаржаться на дії адміністрації, коли та, на думку ув’язнених, накладає на них неправомірні дисциплінарні стягнення» (Чернігівська газета «Гарт» № 36, 1 вересня 2005).

Брак коштів впливає й на можливості організувати навчання в колоніях. Херсонська газета «Вгору», № 36 за 8.9.2005 пише:

«Из-за отсутствия денег в бюджете местные власти Белозерки, Херсонская область, намерены были закрыть учебно-консультационные пункты в двух колониях, однако работникам Управления Департамента удалось эти пункты отстоять».

Критичні публікації теж з’являються у пресі, часто на Інтернет-сайтах, а також на сайтах правозахисних організацій. Проте не завжди можна бути впевненим у достовірності такої інформації. На жаль, іноді й високоповажні інституції подають інформацію, до достовірності якої треба ставитись обережно.

Наприклад, у газеті «Голос Украины», № 145 від 9 серпня 2005 р. повідомлялося:

«Уполномоченная по правам человека Нина Карпачова потребовала освобождения из-под стражи журналиста Владимира Лутьева. Вопреки тому, что журналист содержится в одной из самых худших камер, он, как утверждает Уполномоченная по правам человека, подвергается издевательствам и физическому насилию, унижениям человеческой чести и достоинства».

«Донецький Меморіал» звернувся із запитом до Управління Департаменту АР Крим з приводу умов тримання Лутьєва та застосовування щодо нього фізичного насильства. У відповіді в.о. начальника Управління Департаменту в АР Крим відзначається, що «перевірка інформації щодо умов тримання ув’язненого Лутьєва В. у Сімферопольському СІЗО у 2005 році Н. Карпачовою не проводилась». Сам Лутьєв під час знаходження у СІЗО «тримався без порушень санітарно-побутових норм. Фактів застосування насильства до ув’язненого Лутьєва В.Г. адміністрацією Сімферопольського СІЗО не зафіксовано та не виявлено».

Тож дуже важко зробити з інформації в газеті та поважної інституції достеменний висновок, чи насправді застосовувалося насильство до пана Лутьєва під час його перебування в СІЗО.

За даними дослідження, яке провів харківський Інститут соціальних досліджень у 2004 році, 56% опитаних мешканців СІЗО вважають, що їх годували недостатньо та вони постійно відчували голод. Разом із іншими умовами тримання – духотою, поганим освітленням, спекою влітку та холодом взимку – Ці проблеми ув’язнені називають як найбільш відчутні при перебуванні в ув’язненні. Департамент не раз наголошував, що умови тримання поліпшуються, проте це відбувається надто повільно. Брак коштів на поліпшення умов, пов’язаний із загальною складною економічною ситуацією в країні – не єдина причина такої повільності. Як свідчить перевірка Рахункової палати, чимало коштів Департамент витрачає надто неефективно.

За результатами отриманих відповідей від обласних управлінь Департаменту було складено табли­цю 3 «Заповненість установ та подання скарг у кримінально-виконавчій системі України в 2005 р.».

Як свідчать дані, в 7 з 19 областей країни, звідки надійшли відповіді, кількість утримуваних засуджених менше, ніж існує місць, тобто установи цих областей незаповнені. Перевантаження спостерігається лише в дев’яти областях.

Проте не завжди відомо, яким чином рахувалися місця в установах, адже чинний КВК з 01.01.2004 року підняв мінімальну норму на одного засудженого до 3 м2. Показова інформація надіслана з управління Департаменту в Донецькій області.

Так, СІЗО м. Донецька розрахований на 2 194 місця, проте там є 3 288 спальних місць;

СІЗО м. Артемівська розрахований на 1 622 місця, проте там є 2 115 спальних місць;

СІЗО м. Маріуполя розрахований на 905 місць, проте там є 1 007 спальних місць.

Це означає, що СІЗО в Донецьку облаштований на тримання такої кількості осіб, яке перевищує його вмістимість відповідно до вимог закону на 50%. Тож утримання у 2005 році в трьох СІЗО області 5 285 ув’язнених означає, з одного боку, їх перевантаження на 12%, бо вони розраховані на 4 721 місце. З другого боку, в СІЗО при цьому залишається ще 1 120 вільних місць, якщо виходити з кількості «спальних місць».

За інформацією Моніторингового Комітету ПАРЄ, Департамент планує виконати міжнародні стандарти стосовно цього лише до 2012 року. Усупереч значному зменшенню кількості ув’яз­нених проблема переповнення все ще залишається гострою. У СІЗО затриманим насправді виділяється площа лише у розмірі 2,3 м2 попри норму в 2,5 м2.

Офіційно керівництво Департаменту визнає, що умови тримання треба покращувати, та докладає для цього певних зусиль. Разом з тим, конкретних прикладів, які ілюструють рівень цих проблем, як правило, не наводиться. Поширеною практикою є поєднання поганих умов тримання зі зневажливим, а іноді брутальним ставленням персоналу до засуджених, хоча таке ставлення й заборонено законом. Ось як описують умови тримання деякі з засуджених та їхніх родичів (повні імена цитованих осіб авторам звіту відомі).

Дружина засудженого О. з Дніпропетровської ВК № 89, м. Дніпропетровськ, пише в листі до правозахисної організації у листопаді 2005 року: «(Муж) летом находится в камере как в каменном мешке раскаленном. Абсолютно нет доступа воздуха, отчего у многих, в частности, у моего мужа, плохое здоровье, просто нечем дышать. Когда обращаются за медицинской помощью, она не оказывается, в ответ только насмешки. Зимой этот каменный мешок превращается в холодильник, по стенам течет вода, в окна затекает дождь. Мой муж верующий человек, обращается с просьбами общения со священником, такие просьбы отклоняются. Когда муж обратился к начальнику колонии, то в сопровождении нецензурной брани услышал, что люди, которые находятся на пожизненном заключении, уже вычеркнуты из общества и нечего им требовать. А будет жаловаться – сказал: «Я тебя здесь урою».

Засуджений Р., який перебуває у Замковій ВК № 58, м. Ізяслав, Хмельницької області, у листі, надісланому батькам у липні 2005 року, зазначає: «Начальники медслужби та колонії вважають, що для прийняття душу один раз на тиждень достатньо 10 хвилин, ще й графік затвердили про часові проміжки перебування у бані певної кількості засуджених: наприклад, менше 8 чоловік – 10 хвилин, більше 8 чоловік – 15 хвилин. Тільки став під душ, хвилин 5 банщик настроює воду – подає або холодну, або гарячу, і 5 хвилин митися.... Дезінфекція банного приміщення не проводиться, вонь і сморід... Туберкульозних хворих зеків, яких утримують окремо, водять на помивку в баню водночас зі здоровими зеками, з інтервалом в 30 хвилин. 15 діб карцеру мені дав пан Х. за виявлену під спальним місцем, на якому я сплю, металеву пластину, до якої я жодного відношення не маю і пояснити її наявність там не зміг. Сподіваюся, що провокацій в майбутньому до мене не буде, хоча ось сьогодні пан Л. відмовив мені у прийомі і вигнав з кабінету».

У листі засуджених з колонії № 81, опублікованому у бюлетені ХПГ «Права людини» № 13 за 2005 рік, ідеться:

«Администрация принудила нас голосовать за Януковича. Сначала дали подарки: сигареты, чай, две «Мивины» (каждому), и предупредили: «Будем избивать всех, кто проголосует за Ющенко». Но многие из нас проголосовали за Ющенко. И начальник ВВК № 81 отдал приказ избивать всех, кто проголосовал за Ющенко. Нас закрыли в изолятор и ежедневно избивали. Побои от администрации не регистрировались, в медицинской помощи было отказано. Зарабатываемые нами деньги, которые начисляют на лицевой счет, не выплачиваются по освобождению, их невозможно отправить родным, эти деньги – только на бумаге. В столовой меню – только для комиссии».

Ці приклади свідчать, що іноді об’єктивно суворі умови тримання використовуються в’язничним персоналом для здійснення тиску, морального чи психологічного, на засуджених, аби домогтися їх беззаперечної покори. Спробам засуджених скаржитися кладеться край. Досі зберігається практика використання вводу до колоній спецзагонів, про що говорила й Уповноважений з прав людини. Департамент виправдовує таку практику необхідністю проведення навчань цих загонів та наполягає, що ці навчання відбуваються із суворим дотриманням закону та під наглядом прокуратури. Варто підкреслити, що в отриманій «Донецьким Меморіалом» відповіді від Департаменту стверджується, що у 2004-2005 роках засуджені до участі в таких навчаннях не залучалися.

Доцільність таких навчань у тому вигляді, як вони відбуваються фактично, вбачається сумнівною, тим більше, що не поодинокі випадки, коли дії членів таких загонів бувають дуже брутальні й спрямовані на досягнення цілковитої покори від ув’язнених.

Засуджений Р. із Замкової ВК № 58, м. Ізяслав, писав у липні батькам: «Стало вже нормою проводити обшуки без присутності офіцера – представника адміністрації колонії, ритися в листах і читати їх (хтозна, з якою метою), порушуючи вимогу Інструкції з проведення обшуків жилих приміщень і особистих речей засуджених – зневажливо розкидаючи речі і не складаючи їх на місце, брутально ставлячись до особистого майна... Заказний шмон з метою психічного тиску».

Батьківський комітет «Порятунок» звернувся 6 липня 2005 року з листом до Президента України та до Голови Держдепартаменту п. Кощинця В.В., в якому пропонує усунути порушення, котрі мають місце в установах виконання покарань. Зокрема, йдеться про спецзагони та регулярні так звані профілактично-режимні заходи. На думку Комітету, мета заходів – утримання в’язнів у страху і покорі, щоб не скаржилися, перетворившись у покірне, залякане стадо. Члени Комітету відзначають:

«Незважаючи, що законами передбачається лише перегляд кореспонденції засуджених, насправді в установах діє сувора цензура. Листи засуджених контролюються спеціальними посадовими особами. Контроль здійснюється з метою виявлення скарг в’язнів. Такі листи, в тому числі й особисті, вилучаються і не відправляються, а опісля вживаються каральні заходи: побиття, карцери, інші утиски, щоб відбити бажання скаржитися. Всупереч Конституції України, Держдепартамент керується відомчою, власноруч написаною Інструкцією про перегляд кореспонденції засуджених осіб. Фактично ця відомча інструкція скасовує конституційне право засудженого на таємницю листування». У зверненні також ідеться про неправомірне скорочення побачень для довічно засуджених з 4-х до 2-х годин.

У відповіді Департаменту існування спецзагонів обґрунтовується боротьбою з тероризмом, а щодо більшості інших проблем – просто цитуються існуючі норми закону. Відповідь завершується ствердженням, що «керівництвом департаменту встановлений суворий контроль щодо дотримання вимог чинного законодавства, прав людини та недопущення приниження гідності засуджених у місцях позбавлення волі».

10. Медичні проблеми

За даними Департаменту, у місцях позбавлення волі на 01.01.2005 р. перебувало 3 568 ВІЛ-інфікованих осіб, у тому числі 89 хворих на СНІД, а також 10 198 хворих на активну форму туберкульозу. Протягом 2004 р. під час перебування в установах Департаменту вмерло 808 осіб, із них – 44 випадки суїциду. Смертність складає 4,3 осіб на 1 тис. осіб (у середньому по країні – 16,0).

Не завжди офіційна інформація від відомств відображає реальну картину повністю. Ті працівники, хто знає реальний стан, буває, бояться про це говорити. Наприклад, згадувана газета «Вгору», № 39, від 29.9.2005 написала:

«Умерших от туберкулеза, кого не востребовали родственники, хоронят на кладбище неподалеку села, где расположена туббольница. По медицинским нормам их надо бы сжигать, говорит фельдшер врачебной амбулатории, но крематория нет, а потому их хоронят поглубже, засыпают дезпрепаратами. Официальные заверения, что все больницы, в том числе и колония, в необходимом объеме обеспечены дезпрепаратами – неправда. Но прямо указывать на нарушения никто не решается, как и не оспаривают официальную версию «все хорошо» – ведь если закроют контору, то где работать?»

Є певні проблеми і з звільненням осіб, у яких поганий стан здоров’я. Існує спільний наказ Департаменту та Міністерства охорони здоров’я України № 3/6 від 18.01.2000, який містить «Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання».

Департамент запевняє, що порушив перед Міністерством охорони здоров’я України питання щодо можливості розширення Переліку захворювань, які є підставою для подання до суду матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання.

11. СІЗО

Чисельність ув’язнених у СІЗО протягом останніх 7-8 років мало змінювалася й залишалася на рівні 39-44 тис. осіб. Станом на 1 січня 2005 року в СІЗО утримувалося 38 768 осіб, з них 2 659 жінок та 1 992 неповнолітніх. Як свідчать дані Департаменту, до кінця 2005 р. їхня чисельність знизилася до 36,6 тис. осіб.

Міра застосування запобіжного заходу тримання під вартою в Україні залишається невиправдано високою. Доволі часто така міра застосовується до осіб, які вчинили нетяжкий злочин, але їх доправляють до СІЗО – скоріше для зручності слідчого, а не тому, що не застосувати таку міру неможливо. Красномовним показником існуючої практики є кількість осіб, які виходять на волю із СІЗО. Саме до цих осіб, як правило, застосування такого попереджувального заходу найменш виправдано. У 2004 із СІЗО звільнилося 14 186 осіб – 19,3% від числа всіх осіб, які надійшли до СІЗО за рік. З них:

  у зв’язку із застосуванням судами мір покарання,
  не пов’язаних з позбавленням волі –    8 392 осіб,

  по закінченню строку покарання –    3 604 осіб,

  у зв’язку зі зміною запобіжного заходу –   2 103 осіб,

  через припинення судами справ і за виправдальними вироками –    46 осіб.

Очевидно, доцільність тримання у СІЗО більшості з цих понад 14 тисяч осіб надто сумнівна, оскільки в результаті ніхто з них не був засуджений до серйозного покарання. І відповідальність за цю ситуацію лежить, насамперед, на суддях, які санкціонують тримання під вартою. Існує проте думка, що значна частина із цієї категорії – це особи, які не з’являлися на судові засідання, і для того, щоб не зволікати з розглядом їхніх справ у зв’язку з регулярними неявками до суду, останній обирав їм запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на той короткий строк, допоки розглядалася їх справа. Це забезпечувало досить швидкий розгляд їхніх справ, і після отримання дійсно не дуже суворого покарання, вони звільнялися з СІЗО. Однак досліджень, які могли б дати відповідь, яку саме частку складають такі особи у загальній масі тих, хто утримувався в СІЗО, а потім був звільнений, не проводилося.

Особи, які перебували у СІЗО, мало добрих слів кажуть про умови перебування там. Наприклад, донецький адвокат Салов так згадує про своє перебування у донецькому СІЗО № 5:

«В СИЗО № 5 Донецка условия скотские. Летом – духота, зимой – холод. А сырость, клопы, грязь – это постоянно. Каждый день вареная пшеница – я собак своих кормлю лучше… В камере все 8 месяцев я соседствовал с «курицей» (так называют подсадного, который вынюхивает и носит доносы в оперчасть). Всего нас было четверо, другие сокамерники менялись, а этот был моим постоянным спутником. Но в сравнении с ИВС, где я провел 11 суток, это было уже неплохо – ведь там приходилось спать на бетонном полу. В ИВС одна такая камера – без нар, и именно мне она досталась.

Когда я «засиделся» в ИВС и люди на митингах выступали с требованием перевести меня хотя бы в СИЗО, мои представители письменно обратились к главной правозащитнице Карпачевой. Был получен ответ, согласно которому она «не имеет права вмешиваться в деятельность правоохранительных органов». В 2001 выступая перед Радой, упомянула меня как единственного нарушителя избирательной кампании-99, осудила с трибуны парламента. А когда недавно задержали Колесникова, этот «правозащитник» уже на второй день с той же трибуны горячо и бурно потребовала освобождения Колесникова. И ничего ей не помешало вмешиваться в деятельность правоохранительных органов» (газета «Донбасс», 10 сентября 2005 г.)

Існують проблеми з прийомом до СІЗО з ІТТ затриманих, хворих на туберкульоз – персонал СІЗО, як правило, відмовляється брати таких людей. Проте є й інші приклади. Так, газета «Голос Украины», № 230 від 3 грудня 2005 р. повідомляла, що «в Кировоградском СИЗО выделен отдельный блок для содержания больных с активной формой туберкулеза. За десять месяцев 2005 года выявлено 75 больных туберкулезом, из них у 13 – активная форма. Осужденных, которым диагноз ТБ уста­навливают в СИЗО, как правило, переводят с этой болезнью из изолятора временного содержания».

Влітку ЗМІ повідомляли про дві втечі зі слідчих ізоляторів – в Артемівську, Донецька область, та в Херсоні.

Під час суду над утікачами з Артемівського СІЗО один з підсудних про причини втечі заявив, що «зэки постоянно вымогали у него и приятелей деньги, забирали себе большую часть передач». Мати одного з підсудних заявила, що в неї є листи сина, «в которых он рассказывал, что со стороны зэков были насильственные попытки склонения к мужеложеству. Она утверждала, что передавала начальству много денег, чтобы ее сын отбывал наказание в более-менее нормальных условиях, но безрезультатно. Передавала она сыну и таблетки от болезни почек, но медикаменты к нему так и не дошли, затерявшись где-то в лабиринтах СИЗО» (щотижневик «События» № 41, 12 жовтня 2005 р.)

Широкого розголосу отримав випадок з персоналом СІЗО м. Львова.

Колектив офіцерів та прапорщиків Львівського слідчого ізолятора № 19 звернувся до Кабінету Міністрів та до Голови Департаменту Василя Кощинця з проханням «покласти край корупції, хаосу та знущанню над громадянами», яке чинить начальник СІЗО Василь Романишин.

Заяву підписали 17 офіцерів – працівників СІЗО та оприлюднили 15 червня 2005 р.

У своєму зверненні щодо дій керівника СІЗО, працівники СІЗО зазначають, що їх начальник «морально та фізично впливав на ув’язнених, примушуючи їх під час президентських виборів голосувати за кандидата Януковича». «Людей, що тут працюють, він вважає за своїх рабів, матеріальну допомогу виплачує тільки тим, хто є з ним у родинних зв’язках (при цьому офіцери, які є родичами начальника чи підтримують з ним особисті стосунки, виходять на службу, коли їм заманеться), «зрізає» відсотки та надбавки», – розповів один з офіцерів СІЗО.

Начальник лікарні СІЗО майор Надія Кисельчук розповіла журналісту «Газети», що «ще в травні ми написали колективну скаргу Голові Департаменту, в якій виклали факти протиправних дій В. Романишина. Це і незаконне утримання хворих ув’язнених у карцері, побиття їх, а також побиття та моральний тиск на самих працівників установи. Однак дотепер на цю тему зі мною ніхто не говорив – ані з управління, ані з департаменту.»

Лікар-психіатр СІЗО Наталія Лугова стверджує, що «в лікарні СІЗО за вказівкою начальника на стаціонарне лікування переводять людей, яких не треба лікувати, і навпаки. А про курси підвищення кваліфікації лікарі СІЗО можуть тільки мріяти. А пан Романишин каже, що йому не потрібні розумні лікарі».

Молодшого інспектора відділу режимної охорони Лілю Супрун, чоловік якої підписав заяву, начальник викликав і сказав, що ставить у нічну зміну. На її слова про те, що вона має двох маленьких дітей, він відповів: «Мене це не хвилює».

6 липня о 1000 працівники Львівського СІЗО офіційно оголосили початок безстрокового голодування на знак протесту «проти тиску і протизаконної діяльності» В. Романишина.

Щодо реакції керівництва Департаменту, то один з підписантів заяви сказав: «Ми звернулися до Голови Департаменту, він вислухав дві сторони і обіцяв за десять днів навести порядок. Минуло три тижні. Нам не відоме жодне рішення. Але всіх, хто підписався, перевели на інші місця».

Начальник СІЗО вважає, «що вони офіцери і повинні користуватися дисциплінарним статутом і положенням про проходження служби. А там чітко все сказано, що кожен може звернутися в прокуратуру, до вищих органів. Бо є внутрішня безпека, є посадовці, які можуть вирішувати будь-які претензії тільки в правовому полі».

Голодування тривало 10 днів. Всіх учасників голодування за порушення службової дисципліни покарали. В. Романишин залишився на посаді.

Натомість прокуратура порушила декілька кримінальних справ щодо Романишина. На одного з підписантів заяви почав чинитися тиск: невідомі телефонували та вимагали змінити свої свід­чення проти Романишина. Останній ліг у лікарню, начебто за порадою керівництва до вирішення всіх проблем. Але його не раз бачили у цей час у місті та й на роботі.

Він упевнений, що всі звинувачення – замовлення, аби дискредитувати СІЗО і його начальника. Результат розслідування прокуратурою кримінальних справ поки що невідомий.

12. Утримання неповнолітніх та жінок

Залишається тривожним стан підліткової злочинності. У 2004 році за кримінальні злочини було засуджено 21 806 неповнолітніх – 9,7% всіх засуджених. Для порівняння – в 2000 році було засуджено 20 016 підлітків (8,67% від загального числа засуджених осіб), причому до позбавлення волі засуджено 4 810 осіб (24,0% від числа засуджених підлітків). У 2004 році за ґрати було відправлено 4 384 підлітка – 20,1% від загального числа засуджених неповнолітніх. В Україні відсутні ювенальні, тобто спеціалізовані суди для підлітків. Занадто мало застосовуються до них альтернативні позбавленню волі заходи попередження або покарання.

В Україні 11 виховних колоній для неповнолітніх: десять – для хлопчаків та одна (у Мелітополі Запорізької області) – для дівчат. У них станом на 1 січня 2006 року утримувалося 2 698 засуджених (на 01.01.2005 р. – 3 225 осіб), у тому числі близько 120 дівчат. За 2005 рік число неповнолітніх знизилося на 527 осіб. Згідно з новим КВК у виховних колоніях дозволяється тримати та не переводити до дорослих колоній молодих людей віком до 22 років, хоча раніше ця межа становила 21 рік.

Психолог Прилуцької виховної колонії говорить: «Все воспитанники колонии, только что прибывшие в наше учреждение после прохождения СИЗО и суда, находятся почти в шоковом состоянии от нервного напряжения, а это – дети. Поэтому первое, что мы должны сделать, – помочь им прийти в себя. Для этого по два часа ежедневно на протяжении почти 10 дней ребята ходят в комнату релаксации, чтобы адаптироваться к условиям учреждения отбывания наказания. Живут ребята в комнатах по 20 человек. За работу в воспитательной колонии получают зарплату – от 48 до 200 грн. в месяц. На нее они могут приобрести в местном магазине питание и предметы первой необходимости». (газета «Товариш», № 70, вересень 2005р.)

Трапляються й неприємні випадки. Прокуратурою Донецької області порушена кримінальна справа за ст. 127 ч. 3 КК України за фактом застосування катувань до засудженого в Маріупольській виховній колонії. Як повідомляла прес-служба прокуратури Донецької області, встановлено, що вихователь відділення № 3 колонії навмисне завдав тілесних ушкоджень підліткові (газета «Акцент» № 163 3 листопада 2005 р).

Станом на кінець 2005 року в 13 жіночих виправних колоніях перебувало 8,5 тис. жінок (на початок 2003 року – 8 016 жінок, на 01.01.2005 – 9 265). У двох колоніях для дорослих засуджених жінок є Будинки дитини – в Одесі та Чернігові.

Про проблеми засуджених жінок іноді пишуть у ЗМІ. Газета «Товариш» в № 76 за вересень 2005 року повідомляла:

«В Качановской исправительной колонии (Харьков) отбывают наказание более 900 женщин от 18 до 77 лет. Начальник колонии считает, что перевоспитать человека в таких условиях невозможно, его можно лишь приучить к режиму.

Молодые девушки, с которыми поговорили журналисты, надеются на передачи продуктов от родственников, а также самостоятельно пытаются приготовить еду с помощью кипятильника. Почти все жаловались на отсутствие в магазине при колонии элементарных средств гигиены для женщин и на то, что многие «бегают в администрацию по поводу и без – закладывают друг друга.» Еще одно заметное ограничение – обязательно носить косынку на голове.

Основной контингент колонии – это молодые женщины от 22 до 35 лет, отбывающие наказания за кражи и убийства. …статистика свидетельствует, что основная масса освобожденных после выхода на свободу не находят себе работу».

Про цікавий досвід повідомляє газета «Досьє 02», № 6 квітень 2005 р.: «У Тернополі спостережною комісією та громадською організацією «Тернопільська обласна асоціація жінок» створено постійно діючий консультаційний пункт для вирішення питань жінок, що звільняються з місць позбавлення волі, який сприятиме соціальній адаптації цих жінок».

Активно та дуже плідно працює з Чернігівською жіночою колонією № 44 Жіночий правозахисний центр (Чернігів). Ним створена громадська приймальня при Чернігівській жіночій колонії № 44, яку за неповний рік відвідало більше двохсот засуджених. Практична діяльність свідчить, що найбільш поширені:

  порушення трудового законодавства щодо тривалості робочого дня;

  спонукання засуджених до купівлі товарів та продуктів харчування за зароблені в колонії гроші замість виплати їх при звільненні;

  ненадання допомоги в отриманні паспорта, що унеможливлює нормальну адаптацію після звільнення.

У ході прийому жінок, засуджених довічно, було виявлене грубе порушення умов їх тримання, що містить ознаки жорстокого поводження.

У деяких колоніях існує дивна і своєрідна практика примусу персоналу установ у літній період збирати лікарські рослини або в лісосмугах абрикоси тощо.

Як повідомив тижневик «События» (№ 32, 10 серпня 2005), «начальник Артемовского СИЗО подтвердил информацию о том, что «в свободное от работы время специально выделяются люди (работники СИЗО), которые занимаются сбором трав, цветов для заключенных. Делается это с целью обеспечить витаминами заключенных. Как утверждает начальник СИЗО, «это практикуется во всех колониях. Государство не может в полной мере обеспечить заключенных витаминами, вот мы и стараемся сделать жизнь людей, отбывающих наказание, полегче». На вопрос, могут ли сотрудники отказаться от сбора трав, начальник ответил, что с ними проводится «разъяснительно-профилактическая работа. Это как общественная нагрузка. Помните, раньше пионеры собирали металлолом? Сказали надо – значит надо. И я сдаю чай и сухофрукты для заключенных, и мои замы, и ничего негативного в этом мы не видим, только пользу».

У сусідній області в ЗМІ теж з’явилося аналогічне повідомлення. Газета «Слава Краснодона» від 03.09.2005 повідомляє: «В Суходольской колонии для пополнения запасов продовольствия, где только можно было – в посадках, заброшенных колхозных садах, собраны три тонны яблок и абрикосов, которые сушат на зиму. Сотрудники в балках и по степям собрали пять тонн различных лекарственных трав для приготовления лечебных отваров».

Наскільки поширена така практика в установах Департаменту, невідомо.

13. Утримання довічно ув’язнених

Довічне позбавлення волі є відносно новим для України видом покарання. Після скасування смертної кари суди України, які до цього виносили по півтори сотні вироків до смертної кари щорічно, такими ж темпами засуджують до довічного позбавлення волі. Департамент не встигає створювати нові місця для нормального утримання цієї категорії в’язнів. На кінець 2005 року кількість таких осіб перевищила 1200.

Проблемам утримання довічно ув’язнених осіб велику увагу приділяє Європейський Комітет із запобігання катувань (ЄКЗК). Наявність проблем з їх утриманням визнає й Департамент, адже певна частина засуджених перебуває у слідчих ізоляторах, які, як правило, не пристосовані для тримання такої категорії ув’язнених

Кримінально-виконавчий кодекс визначає надто суворі умови тримання довічників. Вони мусять носити спеціальний помаранчевий одяг, за межами камери ходити в наручниках. Часто для їх супроводу поза камерами використовують собак.

Між тим світова практика застосування довічного ув’язнення свідчить, що стимули для довічно ув’язнених мусять бути гнучкими та надавати людині, яка скоїла жахливий злочин, реальні шанси для каяття та для повернення у суспільство. Європейські стандарти й підходи визначені, зокрема, у Доповіді ЄКЗК за наслідками візиту до України у 2000 році, де у п. 75 говориться:

«ЄКЗК хоче наголосити, що він не бачить виправдання факту тримання засуджених, чиї смертні вироки були змінені на довічне ув’язнення, відокремлено від інших довгостроково засуд­жених. У багатьох правосуддях довічно ув’язнених не вважають обов’язково більш небезпечними ніж інших засуджених; багато з них мають довгостроковий інтерес у стабільному і безконфліктному середовищі. Оцінка ризиків та потреб довічно ув’язнених має проводитись індивідуально. Такий підхід зробить можливим розміщення засуджених неподалік від їх дому та покращить їх контакти із зовнішнім світом.

ЄКЗК рекомендує українській владі взяти до уваги всі вищевикладені чинники в політиці тримання довічно ув’язнених і передбаченого для них режиму. Комітет також рекомендує заохочувати тюремний персонал спілкуватися і розвивати позитивні стосунки з цією категорією засуджених».

У ЗМІ іноді з’являється інформація щодо тримання довічників. Наприклад, газета «Донбасс» від 9 червня 2005 р. так пише про тих, хто відбуває довічне ув’язнення: «В Енакиевской колонии № 52 самому молодому смертнику – 19 лет, 22 чел. – моложе 25 лет, самому старшему – 65. И больше половины – 73 чел. – первоходки. В двухэтажном здании 48 камер, медчасть, хозчасть, еда подается в камеру. Смотреть ТВ можно только в определенное время, если родственники передали ТВ, читать. Работы нет, но планируется. Еженедельно баня, ежедневно – час прогулки в дворике, как камера, но без крыши. Ни травинки, ни былинки».

Суворість тримання довічників частково пояснюється загальним мізерним фінансуванням системи. Проте є чимало випадків, коли доцільність деяких мір вбачається сумнівною. Наприклад, рекомендації ЄКЗК не застосовувати наручники при виведенні цих засуджених із камери залишаються невиконаними. Згідно з п. 10.2 Положення про організацію виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі «У разі виведення засуджених із камер, конвоювання на території установи та за її межами до них застосовуються наручники. При застосуванні наручників руки засуджений тримає за спиною. Конвоювання засуджених здійснюється по одному в супроводі двох молодших інспекторів та кінолога зі службовою собакою.»

Майже всі довічники не забезпечені роботою, а отже, позбавлені можливості заробляти бодай невеликі гроші.

З деякими нюансами поводження з довічно ув’язненими можна дізнатися з їхніх листів до батьків або до правозахисних організацій.

Засуджений Б., який тримається у тюрмі № 1, Вінниця, у листі до рідних пише:

«Хотів відправити скаргу голові [ Департаменту] Кощинцю В.В., однак її не відправили. Вона була наступного змісту:

Адміністрація навмисне створює проблеми і не вирішує їх. Зокрема, я за свої особисті кошти зробив в камері ремонт, а через тиждень мене з тієї камери викидають, переводять в іншу камеру... Чи я маю за свій рахунок робити для інших ремонт? А сам маю сидіти в камері, де санвузол не відповідає елементарним вимогам санітарії, оскільки унітаз напряму з’єднаний з каналізацією без коліна і увесь сморід з каналізації і уся зараза йде в камеру, що сприяє зараженню ув’язнених туберкульозом та іншими хворобами. Мене посадили до людини, яка курить, хоча я сам не курю і змушений тепер труїтися тютюновим димом, що порушує моє право на охорону здоров’я, гарантоване ч. 1 ст. 49 Конституції України. Мої звернення до Генеральної прокуратури про злочини не відправили, принаймні, про це не повідомили. Віддав я конверт 30.08.2005 року, мені його повернули через тиждень 07.09.2005 року, хоча мали б відправити протягом доби. Я вдруге подав його для відправлення 08.09.2005 р. Копії скарг суворо заборонено надсилати додому, а тим паче з якимись скаргами на адміністрацію. А лист до Генпрокурора так і не відіслали, він зник, як завжди буває.»

Довічно ув’язненний Ю. тримається у Замковій ВК № 58, Хмельницька область. Його тітка повідомила, що «приїхавши на побачення до племінника, вияснила, що продуктову передачу, котру вона йому перед цим передала, в нього вилучили та віддали на склад, позбавивши його права нею користуватися. Короткострокове побачення було дозволено тривалістю 15 хвилин». Вона поскаржилась начальникові колонії, що племіннику не надають медичну допомогу, хоча він хворіє. Проте у своїй відповіді начальник колонії зауважив, що «скарг та претензій з боку Ю. на порядок і умови покарання не поступало, про що свідчать його особисті пояснення», «кваліфікована медична допомога» йому буде надана, якщо він звернеться. Сам засуджений надав на ім’я начальника колонії 11 січня 2005 року два письмових пояснення. В одному з них (орфографія оригіналу збережена) він стверджує: «С приводу мені заданих мені запитань роз’яснюю, що я не маю претензій з приводу надання мені медичної допомоги.»

Дружина засудженого В, який тримається у тюрмі у Вінниці, пише, що «нет личных свиданий, не разрешают радио-видео, в камере запрещены холодильники, не разрешаются овощные-фруктовые передачи… письма [адміністрації установи] по закону можно только смотреть, но не читать, а если будет нецензурная брань или тайнопись – они уничтожаются. Значит, письма фактически читают, иначе как можно узнать про брань...»

Чимало зусиль для поліпшення тримання довічно ув’язнених докладає Батьківський комітет «Порятунок», який об’єднує батьків, чиї діти відбувають найсуворіше покарання. У листі на ім’я Генерального прокурора України Батьківський комітет зазначає, що «явно обурливими виглядають дії керівництва колонії у зв’язку з взяттям пояснень у засудженого Ю. про відсутність претензій до адміністрації. Засуджений Ю. є повністю залежною від адміністрації тюрми особою, перебуває фактично в їхніх руках, тому взяття таких пояснень є незаконною і неприпустимою практикою. Про це вказувала Європейська Комісія з прав людини в доповіді за справою № 38812/97 Полторацький проти України».

У зверненні Комітету «Порятунок» до Президента, надрукованому у «Правді України» восени 2005 року, говориться:

«Наших дітей уже кілька років не просто тримають у в’язницях, а методично і цілеспрямовано піддають тортурам. Те, що побачив шановний Президент у виправній колонії № 71, ще не є справжнім жахом у порівнянні з тим, що довелося пережити нашим дітям. Факти тортур, котрими ми володіємо, не вписуються у поняття людяності.»

Батьки одного з довічно засуджених Б. констатують: «Ми неодноразово зверталися до Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства юстиції України, однак ані підтримки, ані розуміння проблеми не знайшли. Особливо нас прикро вразила позиція Голови ДДУПВП п. Кощинця В.В., котрий не сприймає ані критики, ані пропозицій нашої громадської організації, не намагається вникнути у нормативно-правові проблеми і тим більше вирішувати їх».

Європейський суд з прав людини виніс декілька рішень за справами осіб, які відбувають довічне ув’язенння, та визнав порушення їх прав. Проте після рішення Європейського суду з прав людини у справі «Полторацький проти України», в якому було визнане порушення Україною ст. 3 Європейської Конвенції з прав людини, яка забороняє тортури, порушення цієї статті щодо Полторацького та інших засуджених продовжуються (газета «Правда Украины», 13 жовтня 2005 р.).

Один з засуджених у червні звернувся до Генеральної прокуратури зі скаргою, у якій писав, що під час перебування у СІЗО № 12 у 1998 році «по приказу начальника был избит. 2 сентября 1998 года, когда я был уже сине-черного цвета, поскольку проявились все синяки, меня продолжали бить в клубе СИЗО по причине, мне не известной. Однако причина прояснилась после того, как меня привели (а точнее, дотащили) в полусознательном состоянии в кабинет начальника. Он приказал снять с моей правой руки наручник (потому что я должен что-то писать) и прикрепил левую руку к столу. Потом положил передо мной конверт и листок, приказал работникам СИЗО выйти за дверь, а мне сказал: «Пиши!». На мой вопрос, что я должен писать, он сказал писать в Европейский суд по правам человека, что я отказываюсь от своих предыдущих показаний по своему уголовному делу и подтверждаю показания, по которым меня приговорили к высшей мере – смертной казни.» Кузнєцов відмовився це зробити його знову побили і все є змусили написати такого листа в Європейський Суд.

В Україні тримається 11 жінок, засуджених до довічного позбавлення волі, які до жовтня 2005 року відбували покарання у Чернігівській жіночій колонії №44. Вони довгий час утримувалися з порушенням чинного законодавства. Спроби правозахисників Чернігова виправити ситуацію довгий час не знаходили належної реакції з боку керівництва Департаменту.

Як зазначають фахівці Жіночого правозахисного Центру, за попереднім Виправно-трудовим кодексом України, правовий статус жінок, які відбували покарання в колоніях суворого режиму, був інший, ніж у чоловіків, які утримувались на особливому режимі. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджені наказом Департаменту №275 від 25.12.2003 року в розділі 4 «Особливості тримання засуджених до довічного позбавлення волі» не надавали конкретної відповіді про правовий статус жінок, засуджених до довічного позбавлення волі. Цей розділ деталізував порядок відбуття покарання засудженими довічно чоловіками, об’єм їх прав і обов’язків, місце, порядок і умови виконання та відбуття ними покарання.

З 1 січня 2004 року з набранням чинності новим Кримінально-виконавчим кодексом України, до жінок, засуджених до довічного ув’язнення, почали застосовувати ст. 150 КВК, тоді як вона стосується засуджених чоловіків. Застосування до цієї категорії жінок положень ст.151 в повному обсязі звужує обсяг їх законних прав. Засудженим до довічного позбавлення волі жінкам безпідставно не надаються тривалі побачення, зменшено суму коштів на придбання продуктів харчування, кількість посилок протягом року. Їм встановлено одяг спеціального зразку, пересування їх за межами камер здійснюється у наручниках. Відмовитися від такої практики щодо всіх довічно ув’язнених Європейський Комітет з запобігання катувань радив Україні ще під час візиту 2000 року (п.76 Доповіді ЄКЗК 2000): «Комітет рекомендує вжити термінових заходів для перегляду існуючої практики надівати наручники на ув’язнених кожного разу, коли їх виводять з камери. Така практика є дуже спірною, тим більше, коли вона застосовується тривалий час у безпечному середовищі. Можна й потрібно віднайти інші міри протидії ризику небезпеки».

Інформація про порушення прав жінок направлялась Жіночим правозахисним центром (Чернігів) голові Держдепартаменту, до прокуратури Чернігова, Уповноваженому Верховної Ради з прав людини п. Карпачовій Н., проте без будь-якого результату. Лише після звернення до Президента України Генеральною прокуратурою було вжито заходів щодо відновлення порушених прав вказаних жінок. Департамент на вимогу Генпрокуратури, хоча і з порушенням визначених законом термінів, все ж таки відреагував.

Проте замість зміни умов тримання на початку жовтня 2005 року без будь-яких пояснень ці жінки раптом були переведені з Чернігівської колонії в жіночу колонію в м. Харків. Це переведення співпало з початком візиту до України делегації Європейського Комітету із запобігання катувань. Перевірити умови їх тримання на новому місці чернігівським правозахисникам тепер набагато складніше. Про повне виконання вимог Генпрокуратури щодо зміни умов тримання жінок, засуджених до довічного позбавлення волі, Чернігівській правозахисній організації невідомо.

У травні 2005 року громадська організація «Донецький Меморіал» звернулася до Президента України, Прем’єр-Міністра, деяких членів Верховної Ради, а також до членів Комісії з помилування при Президентові України з пропозиціями щодо утримання довічно ув’язнених, зокрема пропонувалося наступне:

  переглянути главу 22 Кримінально-виконавчого кодексу України, яка регламентує умови відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі, передбачивши більш людяні умови тримання засуджених до довічного позбавлення волі та більш вагомі стимули для їх виправлення;

  скоротити термін, після відбуття якого довічно ув’язнений може вперше звернутися з клопотанням про помилування;

  помилувати всіх 11 жінок, які відбувають довічне покарання, та замінити їм довічне покарання на позбавлення волі на обмежений термін, в залежності від тяжкості скоєних ними злочинів.

Наразі ця ініціатива залишилася без дієвого відгуку.

14. Покарання, не пов'язані з позбавленням волі

Виконання покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, у Департаменті покладено на Кримінально-виконавчу інспекцію (далі – КВІ). Із введенням у дію нового Кримінального кодексу, значення покарань, альтернативних позбавленню волі, стало зростати. Відчутно стала зростати й кількість осіб, які перебувають на обліку в КВІ.

За даними Департаменту, станом на 1 січня 2006 року виконання покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, покладено на 703 підрозділи кримінально-виконавчої інспекції із штатною чисельністю 1732 працівники, що становить 22 % від потреби, передбаченої законом.

За 2005 рік за обліком кримінально-виконавчої інспекції Департаменту пройшло 316 505 осіб, засуджених до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, при цьому станом на 1 січня 2006 року перебувало на обліку – 156 334 таких засуджених; з яких звільнені від відбування покарання з випробовуванням – 144 247 осіб; неповнолітніх – 8 087.

Середнє навантаження на штатного працівника територіального підрозділу кримінально-виконавчої інспекції становить 96 засуджених, у деяких інспекціях ця кількість доходить до 200. Відповідно до Закону України «Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України» один працівник кримінально-виконавчої інспекції повинен здійснювати контроль не більше, ніж за 20 засудженими.

Вивчення ситуації з дотриманням прав людини цієї дуже великої групи засуджених не входить до завдань даного дослідження. Водночас слід зазначити, що проблеми існують, хоча їхнього систематичного дослідження не проводилося. Серед фахівців ідуть жваві дискусії щодо створення в країні служби пробації, проводяться експерименти. Однак дотепер закону про пробацію немає.

15. Амністія та помилування

Амністія, проведена в 2005 році, торкнулася 32.614 осіб. З колоній та СІЗО було звільнено 8.414 осіб, ще 24.942 особи були зняті з обліку Кримінально-виконавчою інспекцією (газета «Закон й обов’язок» №42, жовтень). За амністією 2003 року теж було амністовано майже 32 тис. осіб, у тому числі вийшли на волю 5.032 осіб.

Право застосування помилування належить в Україні Президентові. Для цього створена Комісія з помилування, яка готує матеріали про помилування щодо осіб, які з таким проханням звертаються до Президента. Однак склад Комісії та її діяльність до 2005 року зовсім не оприлюднювалися. На запити надати інформацію про роботу комісії її голова відмовляв, посилаючись на те, що Комісія – орган при Президентові та статистики не веде. В 2005 році ухвалена Президентом нова редакція Положення про комісію (у січні, а потом вдруге – у липні), оновлений та опублікований її склад. Раніше в середньому за рік одержували помилування близько 500 осіб. У 2005 році помилувано Президентом 447 осіб. Будь-яких відомостей про помилуваних – за які злочини вони були засуджені, скільки взагалі звертається осіб на рік з проханням про помилування – автори даної Доповіді не мають.

Чимало проблем доводиться вирішувати громадянам після звільнення з місць позбавлення волі. Практично в країні відсутня дієва система надання підтримки особам, які звільнилися, відразу після виходу з колонії. Наприклад, у Херсоні в громадські приймальні звільнені особи звертаються насамперед з трьох головних питань: немає паспорта, немає житла та реєстрації, немає роботи.

16. Система подання скарг

У будь-якій в’язничній системі одним із механізмів захисту прав ув’язнених є ефективна система подання скарг. Кримінально-виконавчий кодекс України не містить такого механізму. Дії адміністрації можна оскаржити лише вищестоящому начальникові. Теоретично можна звернутися до суду, але ж скаргу потрібно відправляти через адміністрацію, що практично унеможливлює таке звернення.

«Донецький Меморіал» зробив спробу зібрати статистичну інформацію щодо скарг ув’язнених. Відомості про кількість скарг, доправлених ув’язненими безпосередньо до Департаменту, навести неможливо, тому що попри листування з його керівництвом протягом липня-грудня 2005 року та доправлення низки запитів, керівництво Департаменту уникало надання цих відомостей. На останній із запитів заступник Голови повідомив, що «за всіма скаргами проводяться ретельні перевірки. У разі підтвердження викладених відомостей до працівників, які допустили незаконні дії, вживаються заходи реагування. Враховуючи, що... державна статистика відкрито публікується і до неї забезпечується відкритий доступ, Ви маєте можливість у встановленому чинним законодавством порядку ознайомитись зі статистичною інформацією». Дана відповідь є фактично відпискою, і статистичних даних, попри вимогу закону заступник Голови Департаменту так і не повідомив.

Водночас інформація щодо скарг, доправлених до управлінь Департаменту, управліннями збирається, вона наведена у таблиці 3 «Наповненість установ та подання скарг в кримінально-виконавчій системі України в 2005 р.» За отриманою інформацією можна зробити певні висновки.

Як вбачається з наведених даних, в Управліннях департаменту Вінницької, Волинської, Тернопільської, Полтавської, Херсонської, Черкаської областей з отриманих скарг (від 6 до 67) не визнана обґрунтованою жодна. До Хмельницького управління дійшла тільки одна скарга. Управління Департаменту в Полтавській області повідомило, що отримано було «67 скарг від засуджених, які розглядалися комісійно, з виїздом до установи». Проте навіть таке ретельне ставлення не виявило обґрунтованих скарг. Трохи відмінна картина в деяких інших управліннях. Наприклад, у Донецькій області задоволено 179 звернень засуджених з 308, але це наведена кількість не тільки скарг, а й заяв та пропозицій. Скільки з них саме скарг – невідомо. Про кількість звернень громадян та засуджених Департамент теж надав інформацію – їх було за першу половину 2005 року 3934, з яких задоволено та вирішено питань у 412 випадках. Проте кількість саме скарг залишається невідомою. Управління департаменту в Миколаївській області надало теж кількість звернень громадян та засуджених. Але ж це не ті дані, які запитувалися від управлінь.

Зазначене ставлення до скарг засуджених зовсім не означає, що робота з розгляду скарг та звернень ніде не ведеться, або ведеться скрізь погано. Ось який вигляд має ситуація з розглядом скарг та звернень у Херсонській області.

Представники громадської організації, які брали участь разом з працівниками управління Департаменту у розгляді таких скарг, зробили певні узагальнення.

З 1.01.2005 до 10.09.2005 у соціально-психологічній службі УДДУПВП у Херсонській області зареєстровано 60 звернень як від засуджених та підслідних, так і від їхніх родичів.

Скарги засуджених бувають різними за тематикою. Більшість звернень – прохання з приводу скорочення строку покарання (УДЗ, амністія, помилування), є звернення з приводу аліментів, допомоги при вирішенні трудових та побутових умов, якості трансляції телепередач, неотримання кореспонденції, невиплати пенсії за інвалідністю.

Скарги та звернення можна поділити за типовістю на декілька груп.

Робітники промзон скаржаться на те, що у зв’язку зі збільшенням мінімальної місячної зарплати, їм збільшили норми виробітку так сильно, що майже ніхто цю норму фізично не «витягає», дуже стало важко працювати. Незрозуміло, як їм нараховують зарплату, оскільки вони начебто працюють-працюють, приходять на «отоварку», а в них – або зовсім нічого немає, або копійки, за які нічого не купиш.

Інша група скарг – від хворих. У багатьох сепсис, рани, які гниють, а фельдшер тільки може зеленкою помазати. Ті, у кого інвалідність, стикаються з проблемою її щорічного підтвердження, – для цього треба, щоб їх вивезли до колонії, де є соматична лікарня, пройти там обстеження, співробітникам треба запросити комісію тощо.

Є група скарг – досить численна – на прокуратуру. Ситуація незбагненна: і адміністрація колонії, і спостережна комісія рекомендують засуджених на УДЗ, а прокуратура заявляє протест. І людина залишається в колонії. Причина протестів майже одна й та сама: офіційно на виробництві не працював. А в колоніях із роботою на промзонах дійсно катастрофа. В одній, більш-менш благополучній колонії (СВК №90) з півтори тисячі осіб працює тільки близько трьохсот – немає роботи. І більшість засуджених працюють на території: щось вирощують, збирають, фарбують-білять, ремонтують.

Є підстави вважати, що наведена картина не охоплює всю існуючу практику спроб ув’яз­нених скаржитися. Вона такою спостерігається тому, що більш серйозні за змістом скарги до керівництва управлінь, можливо, майже не доходять. Принаймні, варто взяти до уваги й такі повідомлення.

У згадуваному листі засуджених щодо виправних колоній № 81 та 86, надрукованому у бюлетені «Права людини» № 13 за 2005 рік, відзначається: «Из этих мест невозможно отправить жалобу, а тех, кто жалуется – избивают и всячески притесняют во всем, в чем только можно. Делают из такого человека нарушителя, возбуждают статью, добавляют срок».

Про більш суттєві проблеми зі скаргами повідомляє й Батьківський комітет «Порятунок». У скарзі на ім’я голови Держдепартаменту Василя Кощинця від 5 жовтня 2005 р. Комітет зазначає:

«У липні поточного року на особистому прийомі у Вас ми обговорювали питання порушень прав засуджених з наведенням конкретних фактів. З великим жалем змушені повідомити, що наша активна правозахисна діяльність завершилась помстою з боку керівництва установ виконання покарань.

Ми обурені такою політикою Державного департаменту, котра жодних змін на краще не зазнала, а продовжує бути репресивною і ганебною. Ми здивовані тими висновками, котрі зробив Департамент з наших звернень, оскільки жодні з вказаних нами порушень усунуті не були. Натомість ув’язнених, персонажів наших скарг, піддають утискам, а керівництво установ відверто виправдовується».

Організація вимагає негайно заборонити цензуру в установах виконання покарань, уважно поставитися до наведених фактів порушень, забезпечити безпеку засудженим, які скаржаться, не допустити помсти з боку керівників установ та забезпечити суворе дотримання законності.

Листом від 2 листопада за підписом начальника управління М. Ільтяя Департамент повідомив Комітет, що «проведеною перевіркою встановлено, що заходи фізичного впливу і спеціальні засоби до засуджених не застосовувалися, харчування здійснюється згідно з затвердженими нормами... Робота медичних частин установ здійснюється згідно з вимогами відповідного наказу. Порушень нормативно-правових актів Департаменту, неправомірних дій та упередженого ставлення з боку працівників установ до вказаних засуджених не встановлено».

Складається враження, що досить поширеною є практика, за якою адміністрація багатьох установ прагне досягнути стану, коли скарг на її дії не повинно бути взагалі, а якщо й трапляються, то тільки такі, які при перевірці не підтверджуються. Зрозуміло, аби досягти такого стану, потрібен суворий контроль всієї кореспонденції, яка виходить від засуджених на волю, тобто сувора цензура.

Такі припущення цілком співпадають з результатами дослідження «Донецького Меморіалу» (див. вище), за яким у наявності цензури переконані 85% опитаних колишніх в’язнів. Скарги засуджених, які надходять до «Донецького Меморіалу» офіційним шляхом з установ, стосуються виключно проблем вироків, несправедливого суду, процедури оскарження вироку в Європейському суді тощо. Скарги, які надходять до організації на дії адміністрації, відправляються, як правило, нелегальним шляхом.

Важливо підкреслити, що практично завжди скарги, надіслані до Департаменту, перевіряються тільки самим Департаментом, без залучення громадських організацій або спостережних комісій. Тому якість перевірки оцінити неможливо. Разом з тим бувають натяки. Так, після чергової скарги Батьківський комітет «Порятунок» був запрошений до перевірки 19 травня 2005 року Сокальскої колонії № 49, Львівська область.

Після перевірки Комітет у доповідній записці, спрямованій Президенту України, голові Держдепартаменту та начальникові управління у Львівській області, зазначає:

«Батьківський комітет з вдячністю відмічає, що вперше за роки незалежності України до установи виконання покарань, де утримуються довічно ув’язнені, були допущені представники громадської організації.

Доводи, наведені у нашій скарзі, підтвердилися приблизно на 90%. До приїзду представників Держдепартаменту та нашого комітету, начальником УВК № 47 було докладено багато зусиль для усунення вказаних у скарзі порушень. Таким чином побутові умови значно покращилися: налагодилося постачання гарячої води, покращилася якість питної, засуджені переведені у сухі, чисті, просторі і світлі камери, поліпшилося ставлення до засуджених з боку персоналу, перестали використовувати чорні мішки на голові для переміщення засуджених. Однією з головних проблем УВП № 47 є відсутність належного фінансування, що унеможливлює створення гідних умов для проживання, достатнього харчування та лікування».

Проте подібні приклади поодинокі, і наступні звернення Комітету свідчать, що суттєвих змін не відбувається.

17. Перевірки прокуратури

Єдиною структурою в країні, яка уповноважена регулярно перевіряти стан дотримання прав ув’язнених, є прокуратура.

«Донецький Меморіал» направив інформаційні запити до Генеральної прокуратури України та до прокуратур десяти областей України з питаннями щодо нагляду за дотриманням законів установами виконання покарань та реагуванням на скарги ув’язнених. Результати відповідей, зокрема дані про кількість поданих скарг до обласних прокуратур та кількість підтверджених скарг, наведені у таблиці 4 «Нагляд прокуратури за дотриманням прав ув’язнених».

Як видно з таблиці, наприклад, зі 156 скарг, доправлених засудженими та ув’язненими до прокуратури Полтавської області протягом 2004 року, після перевірок не підтвердилася жодна. І це досить типова ситуація для більшості регіонів: у 2005 році в Донецькій області з-понад 280 скарг підтвердилися 3, у Львівській з 83 – 2, у Запорізькій з 65 – жодної. Проте важко уявити, що, маючи такі суворі умови тримання та об’єктивні нагоди для скарг, ув’язнені цих регіонів зверталися до прокуратури виключно з необґрунтованими та надуманими скаргами, які виявилися потім не підтвердженими, і не спромоглися надіслати жодну справді серйозну скаргу. Варто підкреслити, що прокурори самостійно виявляють чимало порушників закону серед персоналу установ. До відповідальності у 2004 році, за даними Генеральної прокуратури, було притягнуто 2 778 працівників кримінально-виконавчої системи, з них лише у Донецькій області понад тисячу. Та й прокурорами приймаються сотні осіб по регіонах. Ці дивні дані ще потребують додаткового вивчення та аналізу.

У контексті дотримання вимог закону безпосередньо обласними прокуратурами слід звернути увагу на те, що на запити «Донецького Меморіалу» не надали відомостей, як того вимагає закон, прокуратури Донецької, Луганської, Дніпропетровської та Запорізької областей. Тільки після звернення громадської організації до Генеральної прокуратури в ці обласні прокуратури нею були надіслані вказівки надати відповідь на інформаційний запит.

Водночас, як уже зазначено вище, що попри майже повну відсутність – за даними прокуратур – підтверджених скарг з боку ув’язнених, перевірки прокуратурами установ системи виявляють численні порушення. Прес-служби прокуратур працюють непогано, тож у ЗМІ з’яв­ляється чимало повідомлень про результати таких перевірок.

Херсонська газета «Гривна» № 36 за 2.09.2005 пише про обласну прокуратуру, що вона «возбудила уголовное дело против инспектора надзора и безопасности Дарьевской исправительной колонии № 10, за попытку передачи заключенному наркотиков. Это уже третий случай задержания в 2005 году сотрудников колоний области».

Газета «Вечерний Донецк» 26 березня 2005 року повідомляє, що «на межведомственном совещании в прокуратуре Донецкой области отмечалось, что в 2004 году правоохранительные органы задержали 5204 человека по подозрению в совершении преступлений. Впоследствии 1005 из них были освобождены судами из-под ареста. А ведь отдельные из этих задержанных провели в СИЗО по два и более месяца, хотя веских оснований и причин для содержания их под стражей не было. Прокурор Донецкой области А В Баганец привел такие факты: из 536 оперативно-розыскных дел, заведенных сотрудниками управления СБУ в Донецкой области, в уголовные дела переросло лишь 81. В 94 случаях суды давали Службе безопасности разрешения на использование оперативно-технических средств. Но в результате этих мер возбуждено крайне мало уголовных дел.»

Чимало порушень виявляється в Донецькій області.

Газета «Донбас» № 69 за 14 квітня 2005 року сповіщає:

«Должностные лица Торезской исправительной колонии № 28 более десяти месяцев незаконно удерживали в своем заведении гражданина Н. Его срок отбывания наказания закончился в июне, но его не освободили. Только после проверки прокуратуры Донецкой области справедливость была восстановлена. «Отличились» и сотрудники СИЗО № 5 г. Донецка, где осужденный К. получил тяжелые телесные повреждения, опасные для жизни. Сейчас по этому случаю возбуждено уголовное дело, городская прокуратура проводит расследование.»

Помітна робота у цій сфері й Генеральної прокуратури України. Як повідомляє сайт for-ua.com, «Генеральная Прокуратура Украины провела проверку состояния соблюдения требований законов администрацией исправительных колоний и центров Государственного департамента Украины по вопросам исполнения наказаний, в ходе которой выявлен ряд существенных нарушений.

Как сообщили в пресс-службе Генпрокуратуры, в частности, выявлены многочисленные факты несвоевременного рассмотрения материалов в отношении осужденных, которые отбыли пре­д­усмотренную законом часть срока наказания, незаконного отказа или безосновательного направления в суд представлений о применении к ним условно-досрочного освобождения от наказания или замены наказания более мягким.

По результатам проверок внесено 56 документов прокурорского реагирования, на основании которых за допущенные нарушения закона привлечены к дисциплинарной ответственности 74 должностных лица уголовно-исполнительной системы и отменен 61 незаконный правовой акт, передает «УНИАН».

Генеральной прокуратурой направлено представление председателю Государственного департамента Украины по вопросам исполнения наказаний Василию Кощинцу на устранение выяв­ленных нарушений законов и письмо прокурорам областей об усилении прокурорского надзора за соблюдением законов при применении к осужденным условно-досрочного освобождения от наказания или замены наказания более мягким, а также освобождения по болезни».

Наведені приклади результатів перевірок органами прокуратури установ системи свідчать про те, що в діяльності установ кримінально-виконавчої системи є чимало проблем. Силами тільки прокуратури та Уповноваженого Верховної Ради з прав людини виявити їх важко, багато з виявлених порушень залишаються невідомими громадськості, тому не стають предметом громадського обговорення. Покладатися в уявленні про стан системи тільки на ту порцію інформації, яку видає суспільству Департамент з питань виконання покарань, навряд чи є виправданим. Тож більш активне залучення громадськості, зокрема, громадських організацій, до діяльності установ системи та до їх контролю, зокрема, активізація діяльності спостережних комісій й проведення моніторингів може дозволити скласти більш повну та об’єктивну картину стану дотримання прав ув’язнених. Тільки на підставі повної інформації слід вирішувати питання подальших шляхів розвитку кримінально-виконавчої системи України, включаючи важливі питання її підпорядкування та ролі громадських організацій у здійсненні громадського контролю за установами системи.

18. Висновки

1.  З 1998 року статус Державного департаменту з питань виконання покарань зберігається як автономна структура. Така ситуація є порушенням зобов’язання України, наданого при вступі до Ради Європи в 1995 році про підпорядкування кримінально-виконавчої системи Міністерству юстиції.

2.  Тривала автономія відомства стала одним із чинників надто повільного процесу реформування кримінально-виконавчої системи.

3.  Попри прийняття нового Кримінально-виконавчого кодексу пріоритети Департаменту у сфері законотворчості помітно не змінилися, а тому косметичні зміни в цій сфері не встигають за вимогами часу.

4.  Дотримання прав людини та повага до гідності людини досі не стали домінуючим чинником кримінально-виконавчої політики, а існуюча практика поводження із ув’язненими побудована на суворому вимаганні адміністрацією установ беззаперечної покори ув’язнених. Це доповнюється відсутністю ефективного механізму подання скарг.

5.  Поліпшення умов тримання ув’язнених іде надто повільно, хоча є значною мірою наслідком загального складного соціально-економічного стану в країні. Це обумовлено, зокрема, і вкрай недостатнім фінансуванням системи, яке іноді доповнюється безгосподарністю структур Департаменту при витрачанні бюджетних коштів, а іноді й витратами не за призначенням.

6.  Умови роботи персоналу важкі, він соціально слабо захищений, а невиважена кадрова політика Департаменту сприяє відтоку кваліфікованих кадрів, і цей процес набирає в деяких регіонах загрозливих масштабів.

7.  Занадто вузькі рамки взаємодії з громадськістю, у першу чергу, з неурядовими організаціями, обмеження її лише питаннями матеріальної допомоги системі, несприйняття деякими керівниками Департаменту критичних думок представників громадськості щодо фактів та процесів у кримінально-виконавчій системі руйнує досить тривкий громадський інтерес до проблем системи.

8.  Громадський контроль за діяльністю установ відсутній, громадські колегії при управліннях Департаменту та безпосередньо при Департаменті протягом року так і не запрацювали, що значною мірою спричинено незацікавленістю керівництва органів системи у їх роботі.

19. Рекомендації

1.  Виконати зобов’язання перед Радою Європи та вирішити питання підпорядкованості Департаменту Міністерству юстиції, як про це йдеться в черговій Резолюції ПАРЄ № 1466 (2005).

2.  Змінити пріоритети в нормотворчій діяльності, віддаючи перевагу гуманітарним цінностям перед проблемами технічного функціонування відомства. Підвищити увагу до питань дотримання прав людини, поваги до гідності як осіб, які перебувають в ув’язненні, так і персоналу установ, та не обмежуватись тільки словами про це.

3.  Широко впроваджувати моніторинги умов тримання ув’язнених та підготовку річних звітів щодо ситуації в системі силами неурядових організацій, у тому числі й за державні кошти, включаючи підготовку й альтернативних звітів, звітів з проблем або за напрямками діяльності установ.

4.  Якісно підвищити інформування суспільства про стан та проблеми системи шляхом регулярного проведення широкого кола публічних заходів, таких як прес-конференції, «круглі столи», а також спрощення процедури доступу громадськості та журналістів до установ.

5.  Приділяти більше уваги соціальному захисту персоналу установ, підвищенню його кваліфікації, залучати до вирішення цих питань ресурси неурядових організацій.

6.  Сприяти здійсненню комплексного аналізу норм Кримінально-виконавчого кодексу та нормативних актів Департаменту, а також практики їх застосування, сприяти їх поліпшенню, залучати до цієї роботи фахівців, у тому числі Пенітенціарного товариства України.

7.  Сприяти впровадженню громадського контролю установ виконання покарань та не обмежувати його рамками діяльності спостережних комісій.

8.  Прийняти Концепцію реформування кримінально-виконавчої системи тільки після проведення незалежної експертизи та її громадського обговорення.

Таблиця 1. Умови перебування ув’язнених в ізоляторах тимчасового тримання

 

 

 

 

Показники

 

 

 

УСЬОГО
по МВС

Дніпропет­ров­ська

Донецька

Житомирська

Кіровоградська

м. Київ

Полтавська

 

Харківська

1

Кількість Ізоляторів тимчасового три­мання (ІТТ) в області

501

27

27

21

20

1

25

20

2

Кількість місць в ІТТ

10400

959

1024

265

 

125

525

261

3

Кількість осіб, які утримувалися в ІТТ області станом на 01.01.2005

 

 

49118

13103

9954

1931

21683

12244

4

Кількість осіб, які утримувалися в ІТТ області станом на 01.07.2005

 

 

18049

6855

4637

2470

10212

5071

5

Кількість скарг на незаконні дії працівників органів внутрішніх справ у 2004 році

4,6 тис.

0

0

0

0

0

 

1

6

Кількість працівників, яких було притягнуто до дисциплінарної відповідальності у 2004 році

1451

0

0

0

0

0

 

0

7

Кількість скарг на незаконні дії працівників органів внутрішніх справ у пер­шому півріччі 2005 року

13 тис.

0

0

2

0

0

 

0

8

Кількість працівників, яких було притягнуто до дисциплінарної відповідальності у першому півріччі 2005 року

757

0

0

Один
частково

0

0

 

0

9

Суми, витрачені на утримання осіб в ІТТ у 2004 році та

33782, тис.

 

1863,0

220800

1100

756558

58529

1761

706000

668900

10

У розрахунку на одну особу

 

 

37,9

16,8

76,0

30,3

32,6

54,6

11

Суми, витрачені на утримання осіб в ІТТ у першому півріччі 2005 року

11623,6 тис.

 

806,6

184900

1300

266536

78886

343000

350000

12

У розрахунку на одну особу

 

 

44,7

27,0

57,5

31,9

33,6

69,0

13

Кількість встановлених випадків перевищення строку утримання під вартою без рішення суду

 

0

0

0

 

0

0

0

14

Кількість осіб, які вмерли під час пере­бування в ІТТ області в 2004 році

 

0

 

0

1

 

0

0

15

У тому числі випадків суїциду

 

0

 

0

0

0

0

0

16

Кількість осіб, які вмерли під час пере­бування в ІТТ області у першому півріччі 2005 року

 

0

 

0

3

 

0

0

17

У тому числі випадків суїциду

 

0

 

0

1

0

0

0

Таблиця 2. Чисельність ув’язнених в установах виконання покарань станом на 01.07.2005 р.

 

 

Показники

 

 

 

УСЬОГО

АР Крим

Вінницька

Волинська

Дніпропетровська

Донецька

Житомирська

Закарпатська

Запорізька

Ів.-Франківська

 

1

Чисельність осіб, які утримуються в установах кримінально-виконавчої системи

187599

4153

6899

2040

18813

25449

6395

353

11930

2703

із них

засуджених у виправних колоніях,
у т. ч.

147397

2358

5698

1520

14205

20038

5298

0

9859

2177

жінок

9526

0

0

0

1793

1056

0

0

163

99

неповнолітніх

2603

0

0

158

291

328

0

0

140

0

засуджених до довічного позбавлення волі

1175

6

318

1

44

160

172

1

58

4

осіб, які тримаються
у слідчих ізоляторах,
у т. ч.

36492

1795

1201

291

4264

5020

1097

353

1908

526

жінок

2424

139

43

19

360

340

41

10

103

38

неповнолітніх

1653

90

27

11

211

288

28

17

106

23

2

Осіб, хворих на активну форму
туберкульозу

10375

22

15

7

1326

1786

0

9

621

7

3

Чисельність засуджених,
які надійшли з СІЗО до установ виконання покарань

28878

392

1347

240

2757

3755

1071

0

2040

360

4

Чисельність осіб, звільнених
з установ виконання покарань

28383

403

1224

190

3004

3338

1128

0

1713

425

 

у  т. ч.

Умовно-достроково

15751

216

692

140

1728

1995

633

0

684

206

5

Чисельність осіб, звільнених
із слідчих ізоляторів

7337

319

154

133

761

785

183

73

371

138

6

Чисельність осіб, які перебувають на обліку в кримінально-виконавчій інспекції

191286

12107

6404

3670

17438

21595

5554

3256

10582

2675

7

Чисельність осіб, які померли
під час перебування в установах кримінально-виконавчої системи

504

5

16

0

39

154

10

0

12

3

 

у т. ч.

Від суїциду

19

0

1

0

4

2

1

0

0

0

 

Київська

Кіровоградська

Луганська

Львівська

Миколаївська

Одеська

Полтавська

Рівненська

Сумська

Тернопільська

Харківська

Херсонська

Хмельницька

Черкаська

Чернігівська

Чернівецька

7860

3968

15594

7534

7679

7895

7656

4297

4963

2774

16464

7211

6045

4496

2579

1849

5166

3010

12897

5972

6798

5150

6054

3511

4268

2264

12493

6136

5541

3842

1708

1434

0

0

442

21

0

1471

625

0

0

1245

1003

0

0

423

1185

0

0

0

283

189

0

0

297

240

0

214

207

0

0

0

256

0

7

8

78

50

20

10

10

48

70

3

62

11

12

4

13

5

2694

958

2382

1316

881

2539

1232

489

695

265

3396

1075

504

654

542

415

188

58

161

99

80

171

115

25

52

9

154

67

29

41

53

29

93

40

146

52

41

101

34

24

33

13

127

55

16

35

17

25

55

50

1115

24

995

56

482

4

27

206

1397

2132

6

22

11

0

1123

555

2398

1165

1234

848

1399

598

773

535

2496

1503

1049

666

349

225

1121

645

2760

870

1065

1076

1586

729

756

430

2570

1262

872

697

334

185

503

371

2034

357

585

688

1132

447

378

251

1381

479

256

363

177

55

580

283

475

199

280

640

249

136

174

51

709

149

87

183

158

67

13187

5148

14546

5910

6955

10212

6762

2715

3722

1998

14119

6406

4505

4865

4736

2219

21

4

25

12

12

19

15

4

7

3

47

73

12

5

4

2

2

1

0

2

2

0

0

0

1

0

0

0

0

3

0

0

Таблиця 3. Заповненість установ та подання скарг
у кримінально-виконавчій системі України в 2005 р.


 

 

 

 

Показники

 

 

 

УСЬОГО

АР Крим

Вінницька

Волинська

Дніпропетровська

Донецька

Житомирська

Закарпатська

Запорізька

Ів.-Франківська

1

 Чисельність осіб

187599

4153

6899

2040

18813

25449

6395

353

11930

2703

2

 Кількість місць у колоніях

152170

 

7289

2190

14880

20311

 

 

 

2300

3

Кількість засуджених

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4

Відсоток заповненості

 

 

94,6

93,1

126,4

 

 

 

 

117,5

5

 Кількість місць у слідчих

ізоляторах

36992

 

830

 

5208

4721

 

652

 

717

6

Кількість ув’язнених

 

 

790

291

4264

5285

 

349

 

530

7

Відсоток

заповненості

 

 

95,2

 

81,9

112,

 

53,5

 

73,9

8

Кількість скарг від ув’язнених

 

 

13

6

13

308

 

2 ??

 

7

9

Кількість скарг,
визнаних обґрунтованими

 

 

0

0

7

 

 

 

 

1

10

Кількість скарг,
частково обґрунтованих

 

 

0

 

 

 

 

 

 

 

11

Кількість задоволених скарг

 

 

0

 

 

179

 

2

 

1

 

Київська

Кіровоградська

Луганська

Львівська

Миколаївська

Одеська

Полтавська

Рівненська

Сумська

Тернопільська

Харківська

Херсонська

Хмельницька

Черкаська

Чернігівська

Чернівецька

7860

3968

15594

7534

7679

7895

7656

4297

4963

2774

16464

7211

6045

4496

2579

1849

 

3300

 

8050

8000

5700

8470

3830

 

2900

13650

4752

5680

 

 

1940

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

120

 

93,6

96,0

 

90,4

112

 

95,7

120,6

151,7

106,4

 

 

95,3

 

1050

 

1450

1100

2970

1535

669

 

289

3800

885

650

963

810

490

 

975

 

1307

881

2606

1239

489

 

209

3396

1108

491

 

542

415

 

92,9

 

90,1

80,0

 

80,7

73,1

 

72,3

89,4

125,2

75,5

 

66,9

84,7

 

182

 

159

90

47

67

4

 

14

 

43

1

32

94

39

 

 

 

 

 

 

0

 

 

0

 

0

0

0

 

9

 

?

 

 

 

 

0

 

 

0

 

 

0

0

 

 

 

 

 

 

15

4

 

 

 

 

 

8

0

0

26

9

Таблиця 4. Нагляд прокуратури за дотриманням ув’язненних

 

 

Показники

 

 

 

Всього по ГПУ

Львівська

Одеська

Полтавська

Харківська

Луганська

Донецька

Запорізька

Дніпропетровська

1

Кількість отриманих скарг від ув’язнених громадян у 2004 році, в тому числі

1064

131

134

159

 

 

339

 

 

2

у слідчих ізоляторах області

 

 

78

97

 

14

 

 

54

3

у колоніях

 

 

56

 

 

40

 

 

247

4

Кількість обґрунтованих або частково
обґрунтованих скарг

204

5

109

0

8

3

 

 

31

5

Кількість обґрунтованих скарг, у %

 

 

 

 

 

 

 

 

 

6

Число отриманих скарг від ув’язнених громадян у першому півріччі 2005 року,
в тому числі

933.

83

106

119

 

 

282

 

 

7

у слідчих ізоляторах області

 

 

66

72

 

13

60

37

25

8

у колоніях

 

 

40

 

 

45

222

28

80

9

Кількість обґрунтованих або частково
обґрунтованих скарг

103

2

101

2

4

4

3

0

6

10

Кількість обґрунтованих скарг, у %

 

 

 

 

 

 

 

 

 

11

Кількість осіб, звільнених із СІЗО області за рішенням суду, які там утримувалися
незаконно, у 2004 році

21

0

2

0

0

0

0

7

0

12

Кількість осіб, звільнених із СІЗО області за рішенням суду, які там утримувалися
незаконно, у першому півріччі 2005 року

5

0

1

0

0

0

1

0

0

13

Кількість вказівок прокурів на усунення
виявлених порушень закону щодо ув’язнених у 2004 році

3652

19

176

22

504

264

6

257

31

14

Кількість вказівок прокурів на усунення виявлених порушень закону щодо ув’яз­нених у першому півріччі 2005 року

1764

30

91

14

354

250

5

108

6

15

Кількість задоволених протестів прокурорів щодо установ кримінально-виконавчої системи у 2004 році

 

17

 

15

 

 

67

15

 

16

Кількість задоволених протестів прокуро­рів щодо установ кримінально-вико­нав­чої системи у першому півріччі 2005 року

 

6

 

9

 

 

87

8

 

17

Кількість притягнутих до відповідальності працівників кримінально-виконавчої
системи у 2004 році

2778

96

128

65

399

259

1003

190

17

18

Кількість притягнутих до відповідальності працівників кримінально-виконавчої системи в першому
півріччі 2005 року

1286

63

69

55

272

282

656

96

 

19

Кількість осіб, які утримуються в СІЗО,
були прийняті прокурорами протягом 2004 року

 

83

176

48

533*

64

400

154

25

20

Кількість осіб, які утримуються у СІЗО,
були прийняті прокурорами в першому півріччі 2005 року

 

47

87

37

253*

72

320

50

10

21

Кількість осіб, які утримуються у колоніях, були прийняті прокурорами протягом 2004 року

 

312

389

58

 

816

2289

323

307

22

Кількість осіб, які утримуються у колоніях, були прийняті прокурорами в першому півріччі 2005 року

 

182

167

39

 

800

1227

170

156




[1] Розділ підготовлений Олександром Букаловим, головою громадської організації «Донецький Меморіал». Автор вислювлює щиру вдячність за допомогу колегам, які надали інофрмацію для даної роботи: Валентині Бадирі, Ігорю Гнату, Інні Іванченко, Оксані Кравець, Ларисі Полторацькій, Марії Рудик, Костянтину Світличному, Ірині Ухваріній, Миколі Федоруку, Катерині Шмагало. Надзвичайно важливими були й зауваження експерта Тетяни Денисової та Державного департаменту з питань виконання покарань. Автори Доповіді щиро вдячні їм за слушні та професійні зауваження. Низка їхніх зауважень врахована при підготовці остаточного варіанту цього розділу.

* – кількість прийнятих громадян

коментарі


щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном

C��������� �������