ГРОМАДСЬКА ОЦІНКА ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ПРАВ ЛЮДИНИ. Загальний огляд

[1]

Наша доповідь присвячена стану з правами людини і основними свободами в Україні в 2006 – перші п’ять місяців 2007 року. Це був дуже складний період, насичений боротьбою різних політичних сил за владу, який закінчився повномасштабною політичною кризою. Про права людини опоненти згадували головним чином для легітимації своїх дій, а реальних кроків для покращення ситуації зроблено не було. По-перше, питання утвердження і захисту прав людини не були пріоритетними для уряду, а по-друге, доволі важко робити щось для цього в умовах політичної нестабільності, коли будь-який крок органів влади, законопроект чи призначення на посаду оцінювалися насамперед з точки зору отримання переваг в політичній боротьбі. Політизація будь-якого питання і вирішення його через призму інтересів своєї політичної сили, а не через завдання задоволення інтересів суспільства і держави, призвели до того, що стан з правами людини в цей період або залишався незмінним, або погіршувався. А ті зміни на краще, які все ж таки відбулися, здійснені зусиллями правозахисних організацій, відбулися скоріше не завдяки підтримці держави, а всупереч їй.

Висловлена загальна теза буде розгортатися і уточнюватися в розділах доповіді як щодо окремих суспільних процесів, так і щодо окремих прав і свобод.

Політичне протистояння вкрай негативно позначилось на незалежності і належному функціонуванні судової влади та дотриманні принципів верховенства права.

Одне з відомих визначень демократії належить Леху Валенсі: це війна всіх проти всіх під контролем права. Війну всіх проти всіх ми спостерігаємо, а от контролю за нею з боку права з жовтня 2005 року у нас не було, оскільки фактично не працював Конституційний Суд (КС). Блокування роботи КС є одним з яскравих прикладів тенденції зловживання правом, яка поступово набула у владному організмі розмірів епідемії. Українські політики вважають можливим вчиняти будь-які політично доцільні з їхньої точки зору дії, не зважаючи на порушення Конституції і законів, принципів верховенства права.

Так, колишній спікер парламенту Володимир Литвин свідомо ухилявся від приведення конституційних суддів до присяги, мотивуючи це намаганням забезпечити "порядок" і "стабільність" в державі. Колишній голова Верховного Суду Василь Маляренко на час парламентської виборчої кампанії пішов у відпустку – формально – через включення його кандидатури до першої п’ятірки кандидатів у народні депутати за списком політичного блоку Литвина. Цим своїм кроком колишній Голова Верховного Суду не тільки порушив спеціальне законодавство про судоустрій та політичні партії, яке забороняє суддям будь-яку політичну діяльність, але й унеможливив свою присутність в офіційній якості на процедурі приведення суддів Конституційного Суду до присяги.  

Можна зробити висновок, що парламент намагався в період з жовтня 2005 по квітень 2006 р. присвоїти собі роль якоїсь "головної влади" в державі. В результаті, він не тільки не призначив належну йому за квотою кількість конституційних суддів, але й не дозволив уже призначеним суддям розпочати свою роботу. Як би різко це не звучало, дії Українського парламенту в даній ситуації необхідно кваліфікувати як небезпечне посягання на принцип конституційної законності, а реалізовані особисто спікером Литвином та колишнім головою Верховного Суду Маляренком політичні стратегії – як, хоча й політично забарвлене, проте пряме зловживання своїм службовим становищем. І коли сьогодні Володимир Литвин висловлює різку критику політичної реформи і каже, що на початку 2005 року треба було провести парламентські вибори, то це свідчить про його нещирість як політика. Ще один приклад такого ж ґатунку – участь у виборчій кампанії парламентського Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової, про що детальніше йдеться в підрозділі, присвяченому аналізу діяльності Уповноваженого.

Нещирість, нечесність, небажання українських політиків називати речі своїми іменами, зневага до дотримання процедури, зневага до суду і невиконання його рішень якраз і мають наслідком ігнорування верховенства права.

Багато хто сподівався, що відновлення дієздатності КС в серпні змінить ситуацію на краще. Це значно важливіше, ніж обрання уряду: уряди в Україні існують не більше року-півтора, а суддів обирають на 9 років. За відсутності КС усі рішення органів державної влади були, взагалі кажучи, нелегітимними. І тепер КС міг теоретично їх скасувати. Саме панічним страхом перед скасуванням КС змін до Конституції, прийнятих 8 грудня 2004 року, і було викликане гальмування його діяльності, що є ні чим іншим, як певною узурпацією влади парламентом. Саме цим страхом можна пояснити наївні міркування, що, мовляв, відповідно до Перехідних положень до Конституції парламент має право її тлумачити за відсутності КС. Саме цим страхом було викликане і прийняття закону №1253, яким Конституційному Суду заборонялося (!) скасовувати зміни до Конституції, прийняті 8 грудня 2004 року. А Президент, який мав би скористатися правом вето, покірно підписує цей закон, який вочевидь порушує Конституцію.

Проте сподівання на позитивний вплив КС виявилися марними. Він виявився нездатним прийняти жодне рішення за 10 місяців, навіть рішення про неконституційність закону №1253 – внаслідок, по-перше, низької кваліфікації великої частини суддів, а по-друге,  залежності від політичних сил, які стояли за їхнім призначенням. Зміни до Конституції великою мірою позбавили суддів КС незалежності – після впровадження цих змін Конституція надає можливість парламенту і Президенту не тільки призначати суддів на посаду на 9 років, як було раніше, а й звільняти їх з посади. В поєднанні з найвищою заробітною платнею в країні – близько 60 тисяч грн. на місяць – це зробило суддів КС вразливими щодо політичного тиску. Остаточно довіру до КС підірвали обвинувачення судді Сюзанни Станик в корупції. Мусимо констатувати, що КС сьогодні корумпований, і є питанням, чи будуть українські політики підкорятися його рішенням. Сьогодні Україну не можна вважати правовою державою, оскільки право здійснюється саме через Конституційний Суд, і така ситуація зберігається вже майже два роки. Час покаже, чи зможе КС відновити втрачені повагу та авторитет.

Приклади зловживання правом можна наводити далі й далі. Воно може бути не тільки у формі дій, а й у вигляді бездіяльності. Так, Президент був просто зобов'язаний звернутися до Конституційного Суду з питанням щодо відповідності Конституції процедури голосування змін до неї "в пакеті" із змінами до ординарних законів. Але політичні домовленості виявилися для нього важливішими, ніж обов'язки гаранта Конституції та прав людини.

З грудня 2004 року правозахисні організації багаторазово і публічно говорили про загрози, які несе реформа Конституції. Боляче сьогодні спостерігати, як усі прогнози збуваються. Її запровадження створило конкуренцію легітимних і непідробних центрів влади – Президента і Прем’єра – в межах однієї, виконавчої гілки влади, що призводить до втрати керованості країни. Фактично реформа створила загрозу державному суверенітету і незалежності взагалі. Вона розірвала єдність зовнішньої і внутрішньої політики, запровадила засади найгіршого політичного колективізму, перетворивши депутатів парламенту на голосуючі автомати, цілком залежні від волі лідерів, я би навіть сказав, власників фракцій. Реформа значно посилила вплив егоїстичних інтересів потужних фінансово-промислових груп на парламент, одночасно зменшуючи доступ народу до влади. Сьогодні слід визнати, що добра і справедлива мета – ліквідація авторитаризму Президента через обмеження його повноважень – досягнута невдалими правовими засобами. Згубні наслідки реформи вимагають її перегляду.

Знову стало вкрай актуальним вже трохи призабуте за два роки протиставлення "ми-вони". Ось який красномовний текст я прочитав в листі одного з рядових членів партії "Батьківщина":

"Вони" забрали у нас все національне багатство. Зараз воно сконцентроване в руках кількох сотень сімей. "Вони" забрали у нас право вибирати достойних людей до Верховної Ради. Ми змушені голосувати за "їхні" партійні списки.. "Вони" забрали в нас право впливати на політику країни через Президента – забравши у нього повноваження. "Вони" забрали у нас місцеві ради, а зараз, після впровадження Закону "Про імперативний мандат" вони чітко підпорядкують їх собі. Прощавай, місцеве самоврядування! Доля будь-якої територіальної громади тепер буде залежати лише від волі "партійного куратора" даної території. "Вони" прагнуть нових виборів, щоб остаточно відсіяти всіх інших.

Свого часу Шамберлайн написав в своїй праці "Україна – поневолена нація", що українська політична еліта постійно зраджувала свій народ. Але він писав це про часи політичної несвободи, а тепер ми спостерігаємо моральну зраду українського народу політичною елітою вже в обставинах державного суверенітету.

Невдале політичне реформування привело політичну еліту і народ до конфлікту. Довго цей конфлікт тривати не міг. Відчуваючи це, Президент Ющенко взяв ініціативу в свої руки і спрямував країну на дострокові парламентські вибори і створення нової Конституції. І яке б незграбне юридичне обґрунтування цих дій не було (детальніше про це дивиться в підрозділі „Стан та динаміка конституційного законодавства”), з моральної точки зору, на нашу думку, дії Президента виправдані. Проте конфлікт не знятий, а перейшов в пасивну фазу. А „пейзаж після битви” справляє вкрай сумне враження: майже всі інститути влади скомпрометовані. Єдиним виходом вбачається повернення до права, яке видається неможливим без відмови від сьогоднішньої конституційної моделі, створення нової Конституції і без проведення судової реформи, яка забезпечить справжню незалежність судді та суду.

Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів[2] була розроблена в грудні 2005 Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Концепція отримала схвальний відгук експертів Венеціанської комісії Ради Європи, а пізніше була схвалена Президентом через прийняття Плану заходів на 2006 рік по реформуванню судової системи на основі розробленої Концепції. Концепція, в першу чергу, спрямована на удосконалення системи судів, реформування системи набору та підвищення кваліфікації суддів, зміну системи дисциплінарної відповідальності суддів, а також збільшення ролі самоврядування суддів й зменшення адміністративної ролі голів судів. Концепція окремо вирішує питання фінансування судів. Фактично уся критика цієї концепції звучала лише від суб’єктів, котрі захищають свої власні корпоративні інтереси та незацікавлені у істотному реформуванні. На нашу думку, дана концепція за умови її підтримки парламентом може значно посилити судовий захист порушених прав. Законопроекти, що були спрямовані на реалізацію Концепції, були внесені в парламент Президентом в кінці 2006 року. Але їх прийняття під загрозою внаслідок політичного протистояння і захисту корпоративних інтересів суддями вищої ланки. Слід також зазначити, що судова реформа гальмується невизначеністю статусу прокуратури. Більше того, реформа Конституції повернула органам прокуратури старий радянський загальний нагляд, що взагалі суперечить створенню сильної і незалежної судової влади. Це величезний крок назад у справі реформування прокуратури відповідно до європейських стандартів і порушення своїх зобов’язань, наданих Україною при вступі до Ради Європи ще у 1995 р.

Починаючи з грудня 2006 року стан з деякими правами людини в Україні погіршився порівняльно з періодом 2005 – осінь 2006 р. (про це, зокрема, свідчить відсутність прогресу у втіленні рекомендацій попередньої доповіді – дивіться порівняльну таблицю нижче). Насамперед це виявилося в посиленні адміністративного тиску на малий і середній бізнес у зв’язку з поверненням перевірок суб’єктів підприємництва податковою інспекцією з наперед визначеною сумою штрафу, який за планом треба стягнути (це фактично повернення до практики кучмівських часів). Бізнес-клімат, типовий скоріше для африканських ніж європейських країн, відсутність податкового кодексу і щорічна гра з податками, корумповане чиновництво, постійно виникаючі загрози спрощеній системі оподаткування – усе це гальмує розвиток малого бізнесу і, як наслідок, затримує ріст середнього класу. Сьогодні Україна має приблизно 1 млн. суб'єктів підприємницької діяльності, а мало би бути в чотири рази більше, якщо порівнювати з кількістю таких суб’єктів в США та інших країнах з високим рівнем життя (у співставленні на кількість населення). У цьому контексті слід також згадати про тенденцію зрощення структур виконавчої влади та контролюючих органів (КРУ, податкова інспекція та інші), які контролюються однією політичною силою – Партією регіонів України та повернення старих схем ухилення від плати податків «своїх» підприємницьких структур, як це було за часів Кучми.

Адміністративний тиск на мешканців країни посилився також у зв’язку із значним збільшенням тарифів на житлово-комунальні послуги та квартплату. Зрозуміло, що держава не може безкінечно дотувати збиткові ЖКГ, і їх треба передавати іншим власникам, ясно, що при цьому мають збільшитися тарифи. Але це підвищення має бути прозорим, обґрунтованим і не викликати зниження рівня життя. Проте нові тарифи  малозрозумілі, а держава нічого не зробила, щоб пом’якшити його наслідки. Розрахунок на субсидії є примарним, оскільки процедура їх отримання є дуже складною і принизливою, а значна частина людей взагалі не може її отримати. Порушення прав полягає в  бездіяльності держави, яка не забезпечила  адекватного соціального захисту тих, хто  неспроможний сплачувати за комунальні послуги за  новими тарифами. Зміни в процедурі отримання  субсидій недостатні: вона все одно залишається  довгою і принизливою. Очевидно, має місце масове порушення права на достатній життєвий рівень. За офіційною статистикою, 28% українців мають доходи нижче межи бідності – 352 грн., і хоча тут не враховані не легалізовані доходи, все одне, значна частина українців не живе, а виживає, а тут ще й підвищення тарифів, за якими ці люди просто не зможуть платити. А це вже створює загрозу праву власності, оскільки скоро постане питання щодо примусового виселення неплатників з їхніх квартир (як в Москві, де будуть комунальне житло напівбарачного типу – один санвузол на три родини – за окружною дорогою). Необхідно терміново прийняти новий закон про субсидії, щоб зняти це напруження і захистити соціально слабких. Бюджет-2007 такого захисту фактично не передбачає.

Знову, після півторарічної  перерви, загострилася проблема бідності і соціальної нерівності. На жаль, дуже небезпечна  тенденція — все більш зростаючий розрив між  багатими і бідними — знову, стала виявлятися повною мірою. Є принцип, сформульований Джоном Роулзом в книзі «Теорія справедливості», –  нерівність, вигідна усім: якщо хтось розбагатів, то всім іншим від цього повинно бути хоч трохи краще. У нас цього немає. Мінімум п'ята частина населення живе украй важко. Різниця в доходах між багатими і бідними в 7-10 разів більше, ніж в країнах Західної Європи і США. Не може країна бути благополучною, де багато людей не живуть, а ледь виживають. Це породжує значну нерівність, коли бідні родини не в змозі надати своїм дітям якісну освіту, а хвороба – це вже просто стихійне лихо! Про яку рівність в Україні можна всерйоз говорити, коли безробітний парламентарій здобув собі право одержувати щомісяця приблизно 4 стипендії дійсного члена Національної академії наук України, або приблизно 6 зарплат професора українського університету IY (вищої) категорії, або 12-13 зарплат лікаря вищої категорії, або приблизно 20 зарплат шкільного вчителя вищої категорії, а один діючий депутат парламенту коштує бюджету України як вісім діючих академіків, або 12 професорів, або 26 лікарів-хірургів, або 40 вчителів середніх шкіл? Пенсія ж народного депутата коливається в межах 80-90% від діючої на момент виплати зарплати народного депутата. При цьому вилка зарплат для всіх, хто працює в бюджетних установах, дорівнює співвідношенню 1:40, такі дані сховані в документах з обмеженим доступом і закриті від громадськості Для порівняння в Західній Європі 1:4, у США – 1:5, і ці дані є відкритими і визначені законом. І цей же парламент ухвалює бюджет на 2007 рік, в якому призупиняється дія законів про пільги для більшості категорій пільговиків, що є очевидним порушенням Конституції! Проблема бідності і нерівності підсилюється характером відносин між роботодавцями та найманими працівниками, які часто нагадують феодальні. Тут усе залежить від особистих якостей власника, який у своїх забаганках фактично нічим не обмежений. Поширення бідності і нерівності підсилюється ставленням держави до освіти, яка фактично кинута напризволяще. Можливо, це найбільша провина української політичної еліти. Особливо потерпає сільська освіта. Необхідна твереза оцінка знань, які надаються середньою та вищою школою, і є всі підстави вважати, що її результати будуть просто вбивчими.

Придушення політичних опонентів, використання правоохоронних органів як інструментів політичної боротьби нами не спостерігалося. Під час політичної кризи квітня-травня 2007 року такі намагання були, але правоохоронні органи уникнули дій, які можна було б трактувати таким чином.

Жорстокість кримінально-правової політики залишається великою проблемою. Національною комісією з питань зміцнення демократії і утвердження верховенства права підготовлено прогресивну Концепцію реформування кримінальної юстиції. Характерною є реакція керівництва правоохоронних органів на цю Концепцію. Кожен з них схвалює її в цілому, але пропонує зберегти статус-кво відносно його установи. Те ж саме стосується й проекту Кримінально-процесуального кодексу: один проект, що розглядався багато років не відповідає міжнародним стандартам, а інший, що готується робочою групою Національної комісії на стадії завершення та узгодження з науковцями. Можна сподіватися, що цей новий проект відповідає сучасним вимогам, але яка доля його чекає – важко прогнозувати, усе знов-таки залежить від політичної кон’юнктури. Без змін законодавства зберігається і практика. Широко розповсюджене затримання без санкції, яке за Конституцією має бути винятком. Навпаки, винятком є затримання за санкцією суду. Правоохоронні органи й надалі надто широко застосовують запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Фактично, з-за недоліків законодавства та складеної практики, особи є беззахисними перед правоохоронцями й повністю залежать від їхньої волі, особливо в перші години після затримання. Правозахисні організації продовжують отримувати скарги на застосування катувань та жорстоке поводження під час дізнання та попереднього слідства. Допоки не запроваджені ефективні заходи із протидії катуванням у міліції. Скарги на дії правоохоронних органів, як правило, розглядаються прокуратурою поверхово та упереджено. Кількість осіб, виправданих судами, залишається мізерною: у 2006 році закінчено розгляд справ відносно 177 578 осіб, з них виправдано 910 підсудних,  а за вироками, що набрали законної сили, ще менше – тільки 516 осіб[3].

Залишається не реформованим Державний департамент з питань виконання покарань, який залишається закритим для громадського контролю, як парламентського, так і позапарламентського, у якому цілковито відсутня система розгляду скарг на дії адміністрації установ. Відповідно до листа Департаменту від 20.09.06, за 2005 і перше півріччя 2006 року туди надійшло, відповідно, 295 і 178 скарг на неправомірні дії працівників органів і установ виконання покарань, однак відомості, викладені в них, не підтвердилися. Випадків залучення працівників до дисциплінарної і кримінальної відповідальності за результатами розслідування цих скарг не зареєстровано. Для порівняння наводимо аналогічні дані, отримані від МВС: у 2006 році до МВС надійшло 5128 скарг на незаконні дії, з яких було задоволено 435 скарг (8.5%, приблизно такий саме відсоток підтверджених скарг на дії поліції у розвинених демократіях). У той же час відомо про численні спроби суїциду та членоушкодження в установах виконання покарань, після яких ЗМІ повідомляли про знайдені прокуратурою порушення з боку персоналу. Викликають стурбованість жорстокі дії спецназу, який був створений в структурі Департаменту і який фактично не підлягає зовнішньому контролю. Підтвердження тому, що практика використання спеціальних підрозділів досить укорінена в Державному департаменті з питань виконання покарань, свідчить лист голови Департаменту від 20 грудня 2006 року, у якому він визнає, що за 9 місяців 2006 року спецпідрозділ 9 разів проводив тактико-спеціальні навчання і 43 рази залучався для проведення обшуків засуджених і приміщень, оглядів територій жилої і виробничої зон в установах виконаннях покарань і в слідчих ізоляторах.

Голова Департаменту Василь Кощинець вказує, що антитерористичний спецпідрозділ використовувався тільки для проведення обшуків. Однак у листі не вказується, що персонал спецпідрозділу під час цих операцій носив маски. Про це свідчать усі повідомлення, у яких згадуються масові побиття спецпідрозділами ув'язнених. Ці свідчення узгоджуються також з тим міркуванням, що, як правило, особистості бійців спеціальних підрозділів антитерористичної спрямованості ховаються для забезпечення безпеки них самих і членів їх родин. На нашу думку, використання спецпідрозділів антитерористичної спрямованості, споряджених спеціальним устаткуванням, для проведення обшуку абсолютно позбавлено сенсу, оскільки придушення збройної погрози з боку терористів чи утихомирення тюремного бунта вимагає зовсім іншої підготовки, ніж проведення обшуку. Тому важко повірити в те, що персонал, навчений ефективному застосуванню насильства, використовується не за призначенням, а для проведення обшуку. Наявність спецпідрозділу у складі Департаменту – це нонсенс. Він мусить нарешті перетворитися на цивільну службу, як в усіх європейських країнах.

Незаконне насильство щодо тих, хто підозрюється у вчиненні злочину або відбуває покарання за вироком суду, виховує ставлення до жорстокості, як до цілком припустимих дій, які можна застосувати з доброю метою. Але жорстокість породжує ще більшу жорстокість, і рівень насильства в суспільстві росте. Дуже швидко можна перейти від злочинців до усіх інших.

Взагалі рівень насильства зріс порівняльно з 2005 – першою половиною 2006 року. Політичне протистояння призводить до зростання агресії, пошуку ворогів.  Було декілька випадків осквернення пам’ятників, загострилися міжконфесійні, міжетнічні конфлікти. Починаючи з вересня 2006 року значно збільшилася кількість випадків насильства на расовому та етнічному ґрунті, головним чином, на сході країни. За словами іноземних студентів, було навіть декілька вбивств (фактично підтверджено одне). Іноземці, що навчають в Україні, кажуть про справжній моральний терор, який вони відчувають. Факти вказують, що ці явища (марші скінхедів вночі зі свічками, які закінчуються побиттям усіх «нерусских») є, скоріше за все, інспірованими ззовні. Виникає враження, що деякі організовані акції, які мають явний присмак  ксенофобії, організовано й оплачено ззовні — наприклад, марші ввечері біля гуртожитків у  Харкові, в яких живуть іноземні студенти, зі  скандуванням: «Україна для українців» та інших  агресивних гасел — російською, між іншим, мовою. І держава,  і суспільство повинні зайняти набагато активнішу й  непримиреннішу позицію щодо тих, хто розпалює  ворожнечу. Необхідно змінити статтю 161 Кримінального кодексу, яка  карає за розпалювання міжнаціональної та  міжрелігійної ворожнечі та образу гідності на  цьому ґрунті, адже вироків суду за цією статтею немає. Слід зауважити, що поняття «дискримінація» відсутнє в українському законодавстві. Немає поняття ані прямої, ані непрямої дискримінації, а заборона дискримінації відсутня в Конституції та законодавстві.

Залишається  проблемою стеження силових служб держави за її громадянами та інші втручання в приватне життя. Значні порушення права на приватність пов’язані з бажанням держави ввести єдиний універсальний код особи відповідно до концепції Єдиної державної автоматизованої паспортної системи (ЄДАПС), який буде фігурувати в усіх 14 реєстрах, які формуються державними органами. ЄДАПС вводиться явочним порядком, незважаючи на відсутність закону про ведення реєстрів та базового закону про захист персональних даних. Це призведе до створення розподіленого банку даних, з якого можна буде за лічені секунди отримати досьє на будь-яку людину – дані про сімейний стан, доходи, податки, нерухомість, кредитну історію, поїздки, наявність судимості тощо. Державу, в якій запроваджена подібна система можна назвати тільки одним словом – поліцейською. В лютому 2007 року парламент ухвалив постанову, якою затвердив Положення про новий закордонний паспорт.  Положення дозволяє вписувати в закордонний паспорт ідентифікаційний податковий номер і вміщувати чіп з біометричними характеристиками людини – які саме дані захочуть вміщувати, наразі невідомо. Ці дії є незаконними. Постанова була прийнята навмисно, бо якби це був закон, як це мало би бути, то Президент безумовно наклав би вето на цей закон (до речі, ця практика парламенту – ухвалювати постанови замість прийняття законів, щоб Президент не міг скористатися правом вето – є усталеною і також красномовно свідчить про зловживання правом. Зауважимо що ці постанови за чинним законодавством неможливо оскаржити в суді).

Мають місце також порушення приватності комунікацій, які виникають внаслідок значних масштабів перехоплення повідомлень (телефони, стільникові телефони, електронна пошта, контроль трафіку в реальному часі). Знов-таки, закон, на підставі якого провадяться подібні заходи, відсутній, а масштаб їх дуже великий – за перші 9 місяців 2005 року йшлося про 11000 санкцій на зняття інформації з каналів зв’язку при тому, що кримінальні справи порушувалися тільки в декількох десятках випадків. Тобто ефективність оперативно-розшукових заходів є вкрай низькою. Але статистика ОРД з серпня 2005 року є засекреченою – чи не для того, щоб сховати від суспільству безпорадність і незаконні дії оперативних підрозділів? Численні заяви державних діячів про те, що за ними стежили та їхні розмови прослуховувалися залишилися без наслідків. Чи були ці прослуховування санкціонованими – невідомо. Слід зауважити, що це питання було постійним предметом уваги Президента, який неодноразово вказував на неприпустимість незаконного стеження і підписав 7 листопада 2005 року Указ № 1556 щодо заходів, які мають цьому запобігти. Але, на наш погляд, силові структури не поспішають підтримати Президента. Навпаки, відсутні будь-які інші ініціативи, що могли б зробити діяльність правоохоронних органів підзвітними суспільству, у тому числі в питаннях контролю за інформаційним обміном. СБУ і надалі впроваджує системи моніторингу телекомунікацій через кількох Інтернет-провайдерів, контролюючи вже більше половини, а в регіонах навіть більше 2/3 українського трафіку.

Побільшали  порушення свободи слова і прав журналістів, насамперед на регіональному рівні. Випадків нападів на журналістів в 2006 році – першій половині 2007 року було значно більше, ніж у попередні півтора роки. Так і лишився непокараним член фракції Партії регіонів Олег Калашников, який у липні 2006 року напав на тележурналістів СТБ. Знову, як за часів Кучми, місцеві влади тиснуть на регіональні ЗМІ. Регіональні ЗМІ знаходяться під впливом влади та волі своїх власників, котрі тісно пов’язані із політикою. Унаслідок цього ЗМІ здійснюють поширення замовлених матеріалів під виглядом новин чи інформації, чим підривають авторитет ЗМІ у демократичному суспільстві та створюють справжню загрозу свободі слова. Особливо це проявилося під час виборчої парламентської кампанії 2006 року, коли без фінансової підтримки практично неможливо було опинитися в новинах навіть при наявності важливого інформаційного приводу. Створення суспільного мовлення і телебачення гальмується. Так і не вироблено зрозумілої позиції з приводу приватизації державних ЗМІ та комунальних ЗМІ. Процес їхнього роздержавлення стримується і самими журналістами, які не хочуть втрачати пільги для журналістів державних та комунальних ЗМІ, яким пенсія нараховується як державним службовцям. Як не прикро, але журналісти недержавних ЗМІ вимагають таких саме пільг і для себе – немовби не розуміють, що це тільки привід тримати журналістів на гачку.

Необґрунтоване засекречування й обмеження доступу до офіційної інформації залишається проблемою. Законодавчих змін в цій сфері не відбулося. Так і не були прийняті зміни до Закону „Про інформацію”, які мали б забезпечити зміни на краще. Як і раніше, прокуратура залишається найбільш закритим органом державної влади в країні, її нормативні акти не реєструються в Міністерстві юстиції і часто взагалі невідомі, бо неопубліковані (наприклад, Інструкція про порядок роботи із зверненнями громадян чи Перелік даних, які відносяться до інформації з обмеженим доступом і на які накладається гриф ДСК (зокрема, «спецповідомлення про катастрофи, аварії, стихійні лиха»?!) – ці документи Генеральної прокуратури потрапили у публічну сферу цілком випадково. 

Відсутність інформаційної відкритості, прозорості та підзвітності влади суспільству, необґрунтоване засекречування інформації й обмеження свободи інформаційного обміну уявляються чи не найбільш небезпечними для майбутнього країни в порівнянні з іншими порушеннями прав людини. І справа навіть не тільки в тому, що це створює живильну атмосферу для росту корупції. Інформаційна сфера є основою, на якій базуються всі політичні, адміністративні, економічні та й просто будь-які рішення в царині областей людської діяльності. Ці рішення будуть тим більш обґрунтованими й ефективними, чим більше інформації буде використано для їх прийняття. Найбільш важливі політичні рішення звичайно закріплюються на правовому рівні, фіксуються в тих або інших нормативних актах. Таким чином, ми маємо трьохрівневу систему прийняття рішень: інформація, політика, право. Її можна умовно зобразити у вигляді дерева: корені, стовбур, крона. Дерево тим більше і сильніше, чим більше розвинена у нього коренева система. І коли на правовому (третьому) рівні приймаються акти, що забороняють або обмежують доступ учасників проблемних політичних дискусій (другий рівень) до інформації (до першого рівня), тоді якість політичних рішень неминуче деградує. Виникає неприродна ситуація, коли крона не дає власним кореням живити дерево. Особливо часто вона має місце у випадку, коли інформаційні потоки намагається обмежувати і контролювати виконавча влада або навіть парламентські інституції. Робиться це звичайно з кращими намірами, проте уражені ізоляціонізмом суспільства потрапляють у застій, їхні інтелектуальні еліти емігрують, а економічний комплекс перетворюється в сировинний придаток більш відкритих і тому більш динамічних сусідів. Отже, необхідно переглянути існуючі пріоритети інформаційної політики і закріпити відкритість інформації на законодавчому рівні.

Наведений аналіз засвідчує погіршення стану з деякими правами людини та основними свободами з грудня 2006 року. Втілення попередніх напрацювань – концепцій судової реформи, безоплатної правової допомоги, реформування кримінальної юстиції, ухвалення прогресивних законопроектів про перехоплення телекомунікацій, про захист персональних даних, про зміни до Закону „Про інформацію” – загальмувалося. Фактично невиконаний План заходів щодо виконання Плану дій Україна – ЄС в сфері забезпечення демократії та верховенства права. Загальмоване і виконання Указу Президента №39 від 20.01.2006 щодо виконання Україною зобов’язань перед Радою Європи та інших Указів, спрямованих на забезпечення прав людини.

Залишилася нерозкритою справа Ґонгадзе, оскільки не обвинувачені і не піддані правосуддю замовники та організатори цього вбивства. Не підтверджена автентичність записів Мельниченка, які можуть бути найважливішим доказом у справах Ґонгадзе, Єльяшкевича і багатьох інших резонансних справах епохи Кучми. Не розслідувані справи про отруєння Ющенка, про побиття „Беркутом” прихильників Ющенка в ніч на 23 жовтня 2004 р. біля ЦВК, хоча увесь напад повністю задокументований на відеоплівку, про проникнення до серверу ЦВК і маніпуляції під час підрахунку голосів 21 листопада та інші серйозні обвинувачення в фальсифікації результатів виборів 2004 року.

Узагальнюючи, слід додати, що державна політика щодо утвердження та забезпечення прав людини та основоположних свобод залишається безсистемною, хаотичною і неефективною. При цьому політична доцільність і відомчі інтереси органів влади значно переважають над інтересами громадян, а тому діяльність цих органів переважно спрямована не на утвердження прав людини, а на реалізацію мінливих державних або власних інтересів. Фактично в Україні не існує розробленої й належно затвердженої концепції державної політики щодо забезпечення фундаментальних прав і свобод.

Ми знову змушені нагадати: уся новітня історія свідчить, що політичний режим, який порушує права людини і принципи верховенства права все більше і більше, рано чи пізно приречений на поразку.


 


[1] Підготовлено Євгеном Захаровим, співголовою ХПГ та головою правління УГСПЛ

[2] Текст Концепції доступний на сайтіМінюсту:http://www.minjust.gov.ua/?do=d&did=7306

[3] Лист Державної судової адміністрації України №14-3554/07 від 08.06.07

коментарі


щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном

C��������� �������