Права людини в Україні - 2006. IV. Право на справедливий судовий процес

Право на справедливий процес гарантується статтею 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Проте воно в явному вигляді не закріплено ні в Конституції, ні в українському законодавстві. Лише окремі аспекти цього права захищаються українським законодавством.

Даний розділ містить оцінку окремих аспектів права на справедливий процес.

Протягом 2005-2006 років Президент України та інші вищі посадові особи неодноразово звертали увагу на проблеми функціонування судової влади.

Відповідно до соціологічних опитувань населення, абсолютна більшість громадян уважають найважливішою проблемою в країні – забезпечення справедливого та незалежного судочинства. Найбільшими проблемами судів, ті, хто туди звертались, вважають занадто довгий судовий процес (10,4%), безвідповідальність суддів (9,7%), недостатню поінформованість громадян (9,5%), дорогі послуги юристів (9,3%). Ті, хто не звертався до суду (населення) також уважають основною проблемою судів занадто довгий судовий процес (16,1%), занадто великі офіційні витрати (12,9%), необхідність платити неофіційно хабарі (12,8%), несправедливі рішення судів (12%), неефективне виконання судових рішень (11,5%). Тобто, неефективність роботи судів є навіть більшою проблемою, ніж їхня корумпованість.[1]

З огляду на назрілу потребу реформування судочинства та значний суспільний запит на такі дії влади, у грудні 2005 року Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, що є дорадчо-консультативним органом при Президенті України, розпочала розробку концепції судової реформи. 10 травня 2006 року Президент України схвалив Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів[2], що була розроблена Національною комісією.

Справедливе судочинство та належний захист прав людини та основоположних свобод можливі лише за наявності досконалого процесуального законодавства. Проте правове регулювання кримінального судочинства в Україні залишається не реформованим ще з радянських часів: Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року, незважаючи на деяке оновлення, не відповідає вимогам захисту прав людини відповідно до європейських стандартів. Господарські суди розглядають спори за правилами, що не відповідають сучасним тенденціям розвитку цивільного судочинства. Незважаючи на ухвалення Кодексу адміністративного судочинства України, дотепер не прийнято закон про адміністративні процедури, де було б визначено стандарти відносин особи з органом влади (посадовою особою), додержання яких мають перевіряти адміністративні суди.[3] Розгляд справ про адміністративні правопорушення взагалі відбувається з порушенням багатьох стандартів права на справедливий суд: численні обмеження щодо права на захист, неможливість оскаржити рішення в апеляційному порядку тощо.

У справі Гурепка проти України[4] Європейський суд з прав людини, зокрема, зазначив, що певні адміністративні правопорушення через суворість санкцій слід відносити до фактично кримінальних правопорушень: „З огляду на свою усталену прецедентну практику, Суд не має сумніву, що в силу суворості санкції дана справа за суттю є кримінальною, а адміністративне покарання фактично носило кримінальний характер з усіма гарантіями статті 6 Конвенції, та, відповідно, й статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції”. У цій справі Європейський суд також дослідив процедуру перегляду рішень, передбачену Кодексом України про адміністративні правопорушення. Зокрема, вона може бути ініційована лише прокурором або за рішенням голови вищестоящого суду. Враховуючи, що ця процедура не була доступна стороні провадження та не залежала від його або її волі та аргументів, Суд вважає, що така процедура не була достатньо ефективним засобом захисту для цілей Конвенції та визнав порушення Україною статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції.

Надзвичайно позитивним кроком влади в 2006 році стало запровадження відкритого реєстру судових рішень. Парламент прийняв Закон України «Про доступ до судових рішень»[5], проект якого було розроблено Центром політико-правових реформ і внесено до парламенту народним депутатом України В.Онопенком[6]. Законом передбачено створення Єдиного державного реєстру судових рішень як бази даних судових рішень, доступ до якої є відкритим для кожного через Інтернет. Із текстів судових рішень, відкритих для загального доступу, вилучаються дані, які дають можливість ідентифікувати фізичну особу – учасника процесу, а також відомості, для дослідження яких проводилося закрите судове засідання. Крім того, визначено механізм доступу осіб, які не брали участі в справі до повного тексту судового рішення та матеріалів справи, якщо судове рішення безпосередньо стосується їхніх інтересів. Реєстр запрацював з 1 червня 2006 року й поступово наповнюється. Правда, протягом року ця робота гальмувалася через брак фінансування. Іншим недоліком самої бази даних рішень є практична відсутність контекстного пошуку в наявних рішеннях судів, що обмежує їхнє практичне застосування. Фактично, користувач бачить тільки назву суду та дату винесення рішення й номер справи. Тому в такій базі неможливо знайти справи за предметним показником.

1.  Проблеми системи судів

Існуюча система судів загальної юрисдикції не повною мірою відповідає конституційним засадам організації правосуддя.

Нераціональна побудова системи судових установ та розподіл між ними юрисдикції нерідко спричиняють розгляд спору різними судами одного рівня та несправедливе обмеження права на оскарження судових рішень в окремих категоріях справ (наприклад, про адміністративні правопорушення). Саме проблему юрисдикції експерти зазначали, як одну з головних причин рейдерства. З іншої сторони, таке широке поле для маневру у визначенні підсудності завжди було предметом певних маніпуляцій. Нераціональна система судів також призводить до непропорційного навантаження суддів різних судів різного рівня.

Кожного року зростає кількість справ і матеріалів, які надходять до судів. У січні-червні 2006 року середньомісячне надходження справ і матеріалів на одного суддю місцевого загального суду збільшилось порівняно з першим півріччям попереднього року і становило 127 справ і матеріалів (перше півріччя 2005 року – 116,5). У той же час збільшення загальної чисельності суддів місцевих загальних судів було не суттєвим, усього на три одиниці в порівнянні із 2005 роком. За таких умов суддя не може здійснювати правосуддя без порушення процесуальних строків розгляду справ.

Через недосконалість системи судів та недоліки процесуального законодавства, Верховний суд України перевантажений справами, котрі роками не розглядаються. Нерозглянутими залишаються майже 60 тисяч справ, що знаходяться у ВСУ. І кожного року ця цифра зростає. У свою чергу, це дає ґрунт для певних маніпуляцій: ВСУ розглядає справи не почергово за датою надходження, а керуючись іншими, нікому не відомими чинниками. Наприклад, ВСУ одні справи розглядає протягом місяця-двох, а інші перебувають там по декілька років, хоча й надійшли на декілька років раніше. Тобто, ВСУ розглядає лише йому потрібні справи, що є неприпустимим.

Парламент 22 лютого 2007 року схвалив зміни до Закону України «Про судоустрій України», застосувавши тимчасові заходи для вирішення проблеми. Був установлений тимчасовий порядок розгляду цивільних справ у касаційному порядку. Зокрема, цивільні справи за касаційними скаргами на судові рішення і касаційні скарги, нерозглянуті ВСУ до 1 січня 2007 р., крім тих, за якими проведено попередній розгляд, мають бути передані для розгляду і вирішення до колегій суддів апеляційних судів АРК, областей і міст Києва та Севастополя. Формування складу цих колегій суддів покладається на президії апеляційних судів, що не суперечить їх повноваженням з організаційної діяльності суду. Цивільні ж справи за касаційними скаргами на судові рішення і касаційні скарги, подані до ВСУ після 1 січня 2007 р., вирішуватимуться Судовою палатою у цивільних справах ВСУ.

Видається, що такий захід підриває саме розуміння касаційної інстанції, а про виконання функції щодо забезпеченню Верховним судом єдиної судової практики взагалі не може йти мови. Крім того, легко прогнозувати, що на кінець 2007 року у ВСУ знову збереться нерозглянутими щонайменше 5 тисяч касаційних заяв, оскільки системна проблема залишається.

Дотепер не завершено формування цілісної системи адміністративних судів, обов'язком яких є захист прав і свобод особи в її відносинах із суб'єктами владних повноважень. Ці суди мали б стати ефективним інститутом для утвердження верховенства права та захисту прав і свобод від зазіхань органів влади. Проте їхнє створення активно гальмується Верховним судом України, котрий взагалі почав виступати за їхню ліквідацію як окремої системи судів.

Центр політико-правових реформ, УГСПЛ, Асоціація правників України, Інститут громадянського суспільства, Лабораторія законодавчих ініціатив та Громадська мережа „Опора” 18 грудня виступили з відкритою заявою проти гальмування створення адміністративних судів.[7] „Сьогодні працює лише Вищий адміністративний суд, укомплектований суддями лише на дві третини. Окружні та апеляційні адміністративні суди уже два роки перебувають на організаційній стадії і справ не розглядають – у них нема приміщень, а якщо і є, то не призначається достатньої кількості суддів, щоб ці суди не почали працювати”, – було зазначено у цій заяві.

2.  Незалежність судді

Одним із ключових питань справедливого судочинства є гарантії незалежності судді. З однієї сторони, це забезпечується загальними гарантіями незалежності судової влади. З іншої – це гарантії для кожного окремого судді. При цьому основними критеріями незалежності є: фінансова та адміністративна незалежність.

Процедура добору суддів є непрозорою, що може створювати сприятливі умови для зловживань та залежності суддів від посадових осіб, задіяних у цій процедурі.

Станом на 1 січня 2007 року кількість вакантних посад суддів у місцевих судах загальної юрисдикції (крім адміністративних судів) становило 971, із них: у місцевих загальних судах – 452 або 46,45 %, у апеляційних загальних судах – 399 або 41 %, у місцевих господарських судах – 47 або 4,84 %, у апеляційних господарських судах – 73 або 7,51  %. Проте ніде не можливо знайти ні оголошення на зайняття цих посад, ні процедури, за якою можна було б подати документи на зайняття цієї посади.

Державною судовою адміністрацією України (ДСАУ) було розроблено Положення про порядок формування резерву кадрів на заміщення вакантних посад суддів, яке погоджено рішенням Ради суддів України 7 липня 2006 року № 82, затверджено Наказом ДСАУ від 4 серпня 2006 року № 79 та зареєстровано в Міністерстві юстиції 21 серпня 2006 року № 991/12865. Проте повне реформування цієї процедури можливе лише після прийняття змін до закону про статус суддів.

Немає чітко встановленої законом системи визначення суддівської винагороди. Неналежний рівень матеріального забезпечення суддів зумовив непривабливість посади судді для висококваліфікованих юристів. Водночас наявність сприятливих умов для одержання на цій посаді певних вигод, сумнівних з точки зору законності, перетворює ці посади на привабливі для осіб, цілі яких не мають нічого спільного з неупередженим правосуддям.

Тому великою загрозою для незалежності суддів є недостатній рівень їх матеріального та соціального забезпечення, особливо в місцевих судах, а також неналежне фінансування судів, що змушує суди вишукувати інші можливості для забезпечення потреб у якісному здійсненні правосуддя.

Судді, які перебувають на адміністративних посадах, здійснюють не властиві для посади судді адміністративно-господарські функції. Голови судів розподіляють справи між суддями, формують колегії суддів для розгляду справ, мають вплив на вирішення питань кар'єри та соціального забезпечення суддів (відпустки, премії тощо). З огляду на це, доцільно розглянути можливість після усунення залежності ДСАУ від виконавчої влади перепідпорядкувати апарати судів органам державної судової адміністрації. Голови судів, у свою чергу, через необхідність залучення додаткових коштів до суду, залежать від осіб, що надають такі кошти: місцевих та центральних органів влади, а також комерційних підприємств.

Нерідко при ухваленні рішень на суддів чиниться тиск як з боку представників органів влади, так і з боку заінтересованих осіб. Недосконала процедура відкриття провадження в кримінальних справах щодо суддів дозволяє використовувати її для впливу на них зі сторони обвинувачення.

Неефективна система відповідальності суддів в одних випадках дозволяє їм уникати професійної відповідальності, в інших – створює сприятливі умови для тиску на тих суддів, які у своїй діяльності виявляють незалежність і принциповість.

З іншої сторони, відомі лише два факти надання згоди парламентом на затримання та арешт судді:[8]

- Олега Пампури – судді Арбузинського районного суду Миколаївської області (постанова ВРУ від 22.02. 2007 р.);

- Зиновія Коваля – судді Долинського районного суду Івано-Франківської області (постанова ВРУ від 13.07. 2000 р.).

Президент України протягом року відсторонив від посади судді в зв’язку з кримінальним обвинуваченням лише 3 суддів.

Значно частіше використовується адміністративний тиск на суддю через дисциплінарні провадження, а також при провадженні щодо порушень присяги судді. Останнє взагалі надає широке поле для маніпулювання широким за змістом та неточним текстом присяги.

Протягом 2003-2005 років кваліфікаційними комісіями суддів загальних судів було завершено 624 дисциплінарних провадження щодо суддів і накладено дисциплінарні стягнення на 250 суддів (в тому числі 187 доган, 22 пониження кваліфікаційного класу і 41 рекомендація до Вищої Ради юстиції про звільнення суддів). Кваліфікаційна комісія господарських судів отримала понад 1 тисячу звернень, на підставі яких було порушено 45 дисциплінарних проваджень і оголошено догану 4 суддям. Вищою кваліфікаційною комісією суддів було проведено 25 дисциплінарних проваджень щодо суддів апеляційних судів.[9]

Експерти Американської асоціації юристів уважають однією з найсерйозніших проблем судової системи сторонній вплив на прийняття суддями рішень, який може проявлятися в багатьох формах. У суспільстві поширені уявлення про корумпованість судової влади. І хоча серед суддів переважає велике небажання обговорювати прояви хабарництва чи позапроцесуального втручання з боку голів суддів і вищестоящих судів, вони досить відверто висловлюються про сторонній вплив на їхню діяльність з боку представників інших гілок влади, а також з боку прокурорів, адвокатів і ЗМІ.[10]

Вплив здійснюється за допомогою різних засобів: починаючи від листів, телефонних дзвінків і особистих візитів до суддів та голів судів і закінчуючи відвертою критикою судових рішень у конкретних справах, якщо ці рішення відрізняються від їхнього бачення правосуддя. При цьому позапроцесуальні стосунки між сторонами та суддею не заборонені законодавством і є звичним явищем.

3.  Фінансування судової влади

Є усталеною практика визначення в Державному бюджеті України видатків на утримання судової влади, які є значно меншими від необхідних для забезпечення реальних потреб судів, особливо тих, що пов'язані зі здійсненням правосуддя. Незважаючи на те, що роль і функції судів та навантаження на них радикально змінилися в сторону збільшення, методика визначення щорічних видатків на їх утримання не зазнала істотних змін за останні багато років.

Крім того, на сьогоднішній день порушується принцип розподілу влади щодо судової влади: суди здійснюють правосуддя і повинні бути незалежними від будь-якої іншої гілки влади та окремих осіб, у той же час суди залежні від виконавчої влади в питаннях фінансового, матеріально-технічного і соціального характеру. Підтвердженням цього є статус Державної судової адміністрації України, як центрального органу виконавчої влади.

Державне мито, яке сплачується за звернення до суду, не спрямовується безпосередньо на потреби судів. Здебільшого його розмір є надто низьким.

Станом на 1 січня 2007 року мережа судів в Україні налічувала 780 судів, з них: 666 місцевих загальних судів, 13 військових судів гарнізонів, 27 апеляційних загальних судів, 2 військових апеляційних суди; 11 апеляційних господарських судів, 27 місцевих господарських судів, 7 апеляційних адміністративних судів та 27 окружних адміністративних судів.

 Загальна штатна чисельність суддів по Україні становить 7672 судді, з яких: у місцевих загальних судах – 4622, військових судах гарнізонів – 54, апеляційних загальних судах – 1713, військових апеляційних судах – 23 одиниці, апеляційних господарських судах – 341 одиниця, місцевих господарських судах – 638 одиниць, апеляційних адміністративних судах – 66 одиниць, окружних адміністративних судах, – 215 одиниць.

Видатки державного бюджету на 2006 рік за видами судів становили:

- місцеві господарські суди – 120,4 млн. грн., із них 66,5 млн. грн. – на оплату праці;

 – апеляційні суди – 312,3 млн. грн. та 142,9 млн. грн.;

 – місцеві суди – 709,9 млн. грн. та 374,4 млн. грн.;

 – військові суди – 24,6 млн. грн. та 14,3 млн. грн.;

 – апеляційні господарські суди – 73,3 млн. грн. та 37,9 млн. грн.;

 – апеляційні адміністративні суди – 8,1 млн. грн. та 1,3 млн. грн.;

 – місцеві адміністративні суди – 8,9 млн. грн. та 2,1 млн. грн.

Проте слід зазначити, що за даними ДСАУ[11] рівень видатків на безпосереднє здійснення правосуддя в бюджеті 2006 року становив 59,7 % від дійсної потреби, що відповідно вплинуло на організацію роботи судів.

Істотною проблемою є неповне фінансування видатків, запланованих на утримання судів. Тобто, навіть ті малі кошти, що передбачені бюджетом не доходять до судів. Недофінансування видатків на утримання судових органів станом на 1 січня 2007 року становило 87,4 млн. грн. Наприклад, програма придбання житла суддям недоотримала понад 30 % від запланованої суми.

З іншої сторони, значна частина коштів для судової влади використовується не за призначенням чи з іншими порушеннями законодавства. Протягом перевірок, проведених у 2004-2006 роках виявлено фінансових порушень на загальну суму 13766,0 тис. грн. із них: втрачених фінансових ресурсів та незаконних видатків на суму 1432,1 тис. грн., формування небюджетної кредиторської заборгованості на суму 954,4 тис. грн., нецільових витрат на суму 6,8 тис. грн., інших порушень фінансової дисципліни – на суму 11372,7 тис. грн.[12] Невідомі випадки порушення кримінальних справ за ці зловживання.

Важливою в 2006 році стала зміна системи нарахування заробітної плати суддям згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005 року №865 “Про оплату праці суддів” та працівників апарату згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 9 березня 2006 року №268 “Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів”. У 2003 році фонд оплати праці порівняно з 2002 роком зріс на 41 %, у 2004 році порівняно з 2003 роком – на 27 %, у 2005 році порівняно з 2004 роком – на 36 %, а в 2006 році порівняно з 2005 роком – майже на 59,1 %. Упродовж останніх років відбувалося зменшення різниці між середніми розмірами заробітної плати суддів, зокрема, загальних апеляційних і господарських судів. Станом на березень 2006 року мінімальна зарплата судді становила 2,5 тис. грн.

Переважна більшість судів розміщується в приміщеннях, у яких через брак площі немає можливості створити належні умови для здійснення правосуддя. У судах немає достатньої кількості залів судових засідань, нарадчих кімнат, приміщень для конвою та підсудних, судових розпорядників, кімнат для прокурорів та адвокатів, свідків тощо, тобто відсутні передбачені процесуальним законодавством приміщення, без чого неможливо належним чином розглядати справи. Тому з об’єктивних причин у багатьох випадках розгляд справ відкладається, що призводить до тяганини та порушення прав і законних інтересів громадян. Суд, покликаний здійснювати правосуддя, сам змушений порушувати закон.

Мають місце непоодинокі випадки, коли новоутворені (у зв’язку з проведенням судово-правової реформи) суди взагалі не забезпечені службовими приміщеннями, що, у свою чергу, унеможливлює здійснення подальших заходів, пов’язаних із реформуванням.

Державною судовою адміністрацією України було проаналізовано стан виконання заходів, передбачених регіональними програмами організаційного забезпечення діяльності судів на 2003-2005 роки.[13] Відповідно до даних цього звіту, станом на 1 січня 2005 року в межах заходів, передбачених регіональними програмами, приміщеннями забезпечено 127 судів, що становить 68,3 відсотка від запланованого. Водночас, слід зауважити, що стан багатьох приміщень, які надаються судам, є досить проблемним і не завжди дозволяє здійснювати їхню нормальну експлуатацію. Так, зокрема, із загальної кількості отриманих судами приміщень 95 відсотків потребують ремонту, більше половини (53 %) мають меншу від потреби площу. У березні 2006 року Колегія Рахункової палати за результатами перевірки використання коштів, отриманих на виконання цієї програми, зробила висновок, що програма не виконана:[14]

„Неефективна управлінська діяльність Державної судової адміністрації України стосовно виконання завдань Державної програми, відсутність внутрішнього контролю за повним і своєчасним її впровадженням перешкодили вирішенню найгостріших проблем організаційного забезпечення діяльності судів, а також матеріального та соціального забезпечення суддів і працівників судів.”

Отже, на думку Рахункової палати питання виконання цієї програми не тільки в недостатньому фінансуванні, але й нерозумному використанню наданих коштів ДСАУ.

У 2006 році ДСАУ провело моніторинг приміщень судів. За його результатами станом на 1 січня 2006 року із 766 судів загальної юрисдикції (крім військових) лише 63 суди (8 відсотків) розташовано в приміщеннях, які повністю відповідають вимогам щодо здійснення судочинства. Решта приміщень судів потребують реконструкції або нового будівництва.

Опосередкована величина загальної площі приміщення, що

припадає на одного суддю

Однак проблема полягає також у тому, що надані судам приміщення потребують ремонту та реконструкції в зв’язку з необхідністю пристосування їх під суди, а відтак, певного обсягу капітальних вкладень. Чверть із них було відремонтовано та реконструйовано. У решті приміщень необхідні будівельно-ремонтні роботи не розпочиналися через відсутність коштів. У зв’язку із цим більшість наданих судам будівель роками стоять без опалення й охорони та поступово приходять у занепад.

Для забезпечення системного підходу щодо вирішення проблеми забезпечення судів приміщеннями ДСАУ розроблено Державну програму забезпечення судів належними приміщеннями на 2006-2010 роки, яка була затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 4 липня 2006 р. № 918. За умови її виконання всі суди загальної юрисдикції будуть забезпечені приміщеннями, які відповідатимуть вимогам щодо здійснення правосуддя. Відповідно до орієнтовного розподілу обсягів фінансування заходів щодо реалізації зазначеної Програми державі необхідно виділити близько 2 млрд. гривень.

Зокрема, цією програмою передбачено:

-  реконструкцію 209 приміщень судів до 2008 року;

-  реконструкцію та добудову приміщень 313 судів до 2010 року;

-  спорудження 195 нових будівель для судів до 2010 року.

Згідно із цим планом фінансування обсяг бюджетних асигнувань у 2007 році визначено в сумі 464,4 млн. грн. Однак у Законі України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" на реалізацію заходів Програми передбачено лише 30 млн. грн., тобто 6 відсотків від необхідного.

Рівень забезпеченості комп’ютерами судів є незадовільним: для суддів загальних судів він становить 60%, господарських судів – 75%. Слід зазначити, що із загальної наявної кількості персональних комп’ютерів, що використовуються в судах, 20 відсотків можна використовувати тільки як малопотужні друкарські пристрої, які фактично потребують заміни.

Майже всі суди мають хоча б одне місце для виходу в Інтернет і використовують у своїй діяльності електронну пошту.

4.  Доступ до правосуддя

Вільний доступ до правосуддя є конституційним правом особи й основою справедливого судочинства. Принцип вільного доступу до правосуддя передбачає: обов'язок судів не відмовляти в розгляді справ компетентної юрисдикції з метою захисту порушеного права, свобод та інтересів особи; територіально зручне місцезнаходження судів; наявність достатньої кількості судів і суддів на території України.

Судові витрати, які несе особа, не повинні бути перешкодою для судового захисту її прав. Отже, вимогу про доступність правосуддя буде додержано лише тоді, коли буде створено ефективну систему надання правової допомоги, особливо малозабезпеченим.

Однією з важливих умов доступності правосуддя є поінформованість особи про організацію і порядок діяльності судів; правосуддя не стане доступним, якщо система судів лишатиметься для особи складною та незрозумілою щодо визначення компетентного суду для вирішення її справи.

Водночас доступність до правосуддя не виключає можливості для особи вирішити свій спір у позасудовому порядку. Держава повинна сприяти розвитку таких недержавних інституцій, як третейські суди, посередники (медіатори) тощо, які допомагають залагодити спір, не доводячи його до суду.

Інформація про порядок звернення особи до суду є недостатньо відкритою, часом незрозумілою. Тексти судових рішень переважно є недоступними для осіб, які не були залучені до справи, але інтересів яких рішення безпосередньо стосуються. Рішення судів нижчого рівня практично не публікуються. Через брак приміщень для проведення судових засідань судді часто розглядають справи в робочих кабінетах, має місце практика здійснення судочинства з порушенням принципів відкритості (публічності) судового процесу, не забезпечено повсюдно повної фіксації судового процесу технічними засобами.

У контексті обмеженого доступу до правосуддя слід розглядати неможливість особам оскаржити до суду закони, Укази Президента та Постанови Верховної Ради України в разі обмеження ними прав і свобод. Неконституційними ці правові акти можна визнати виключно в Конституційному суді, проте особи не мають право подавати конституційну скаргу.

Істотною є проблема доступу до судів громадян, котрі проживають у віддаленій сільській місцевості. Результати проведеного дослідження засвідчили, що переважна більшість районних центрів в Україні не є географічними центрами територій районів, що об’єктивно зумовлює нерівні можливості дістатися сільському мешканцю до відповідного місцевого суду. Відсутність ж транспортного сполучення ще більше погіршує, а іноді й унеможливлює доступ сільського населення до суду. Це означає, що місцеві (районні, міськрайонні) суди для певної частини сільського населення продовжують об’єктивно залишатися недоступними через свою значну віддаленість та/чи відсутність транспортного сполучення між населеними пунктами, де знаходяться суди та де мешкає сільське населення.[15]

Певною проблему в доступі до правосуддя можна буде вважати створення окружних адміністративних судів, оскільки запропоновані округи є надто великими, що створює явні незручності для учасників процесу.

5.  Право на захист

Українське законодавство не встановлює достатньо гарантій права особи на захист. Особливо багато проблем виникає в кримінальному процесі та при розгляді справ про адміністративні правопорушення.

Типовими проблемами права на захист залишаються наступні.

1)  право вибору захисника та право вільного таємного спілкування з ним

Відповідно до статті 261 Кодексу України про адміністративні правопорушення особа взагалі не має права на зустріч зі своїм захисником та й під час подальшого розслідування такої справи й розгляду справи в суді наявність адвоката не є обов’язковою. При цьому, Європейський суд розглядає в багатьох випадках ці процедури як кримінально-процесуальні за своєю суттю, а отже, на них повністю повинні поширюватися права особи на справедливий суд.

Також недосконале кримінально-процесуальне законодавство. Усе починається з того, що саме слідчий своєю постановою допускає адвоката до справи. Крім того, слід відзначити ускладнене спілкування захисника з особою, що позбавлена волі. З однієї сторони, особа, що взята під варту, має право на побачення із захисником наодинці, без обмеження кількості побачень та їхньої тривалості. З іншої – для цього кожного разу необхідне повідомлення від слідчого до адміністрації установи тимчасового тримання. Цим часто користуються слідчі.

Також є проблеми таємниці листування осіб, що взяті під варту. Відповідно до законодавства, усі листи, окрім листів до омбудсмена, прокурора та Європейського суду з прав людини переглядаються адміністрацією та, відповідно, цензуруються. Таким чином, листування із захисником не є таємним, що є очевидним порушенням права на захист. Також часті випадки незаконного перегляду листів, що спрямовані до Європейського суду з прав людини, не зважаючи на законодавчу заборону таких дій.

Істотними є проблеми з наданням безкоштовної правової допомоги, що надається в кримінальних справах, котра існує швидше формально (дивіться наступний підрозділ цього розділу). При цьому правова допомога в цивільних справах взагалі не надається, що не узгоджується з вимогами статті 6 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Іншою проблемою є розгляд справ, особливо цивільних та про адміністративні правопорушення, без захисника особи або у відсутності особи чи її представника.

Колегія суддів Судової палати в кримінальних справах Верховного суду України Ухвалою від 27 червня 2006 року скасувала рішення Донецького апеляційного суду та направила справу на новий розгляд. З матеріалів справи вбачається, що кримінальна справа відносно Г. за його апеляцією розглядалася апеляційним судом Донецької області 5 серпня 2005 р. Напередодні, 4 серпня 2005 р. Г. звернувся через канцелярію суду з письмовою заявою, в якій заявив клопотання про перенесення розгляду справи за його апеляцією у зв'язку із захворюванням, наполягаючи на розгляді справи з його участю. Однак, апеляційна інстанція не вирішила питання щодо клопотання засудженого і розглянула його апеляцію без його участі, чим порушила його право на захист, зокрема, передбачене ст. 358 КПК України право засудженого на участь у розгляді справи за його апеляцією.

2)  Нерівноправність суб’єктів процесу та обмежені права захисника

Ця проблема яскраво виникає в кримінальному процесі та при розгляді справ про адміністративні правопорушення, де принципи змагальності та диспозитивності залишаються декларацією.

Забезпечення змагальності неможливе з такими обмеженнями прав особи на захист, що існують в українському законодавстві. Зокрема, мова йде про порядок допуску адвоката до захисту особи, що здійснюється виключно за дозволом слідчого, значно обмежені права захисника самостійно збирати докази невинуватості особи (на стадії досудового слідства тільки сторона обвинувачення має право призначати експертизи, допитувати свідків, витребувати докази тощо).

Також захисник має певні складнощі з ознайомленням з матеріалами справи при розгляді справ про адміністративні правопорушення: можна ознайомитися з протоколом про адміністративне правопорушення, проте з іншими матеріалами (наприклад, з висновками експертизи тощо) – ні, оскільки такого права не закріплено в законодавстві.

6.  Система правової допомоги

Однією із найбільш масових системних проблем у сфері дотримання прав людини є порушення права на захист та ненадання кваліфікованої правової допомоги. На даний час не сформовано єдиної державної політики в сфері забезпечення фізичних осіб безоплатною правовою допомогою.

На сучасному етапі стан надання безоплатної правової допомоги в Україні є незадовільним та таким, що не відповідає основним європейським вимогам забезпечення доступу особи до правосуддя.

Законодавство України містить окремі розрізнені положення, які регулюють питання щодо надання безоплатної правової допомоги, але системи, яка б забезпечувала реальний доступ осіб до такої допомоги, не створено. Так, законодавство України надає право на безоплатну правову допомогу багатьом категоріям осіб, але до цього часу державне фінансування було передбачено лише для оплати правової допомоги в кримінальних справах у випадках, визначених Кримінально-процесуальним кодексом України.

Порядок призначення адвоката (захисника) через адвокатські об'єднання, як це передбачено Кримінально-процесуальним кодексом України, був запроваджений за інших історичних обставин і тому не враховує сучасних форм та умов функціонування адвокатської професії, а відтак, не забезпечує надання якісної та своєчасної правової допомоги.

Для категорій осіб, визначених іншими законодавчими актами, не передбачено фінансування безоплатної правової допомоги та не визначено порядку її одержання.

Передбачений чинним законодавством розмір оплати праці адвокатам з надання правової допомоги в кримінальних справах за призначенням становить 15 гривень за повний робочий день. Такий розмір оплати праці, а також ускладнена процедура підтвердження адвокатом його участі в цій категорії справ, не сприяють забезпеченню систематичної та ініціативної участі адвокатів і належної якості правової допомоги, що надається за рахунок держави.

Протягом 2006 року громадяни отримали безоплатну адвокатську допомогу за рахунок держави в 1591 кримінальній справі. Фактичні видатки на безоплатну правову допомогу в кримінальних справах за рахунок держави склали 1 637 000 гривень (у 2005 році – 233,7 тис. грн. за 1827 кримінальними справами). Бюджетною програмою “Надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави” на ці цілі були передбачені кошти в обсязі 1 960 900 грн.[16] Тобто, при фактичній відсутності ефективної правової допомоги, виділені для цього мізерні державні кошти не використовуються в повній мірі.

Законодавством на Міністерство юстиції України покладено лише функцію оплати за рахунок держави участі адвоката в кримінальній справі за призначенням. Проте моніторинг фактичних потреб осіб у наданні безоплатної правової допомоги не проводиться, а бюджетне фінансування здійснюється на підставі застарілих показників.

Міжнародний Фонд „Відродження” (далі – МФВ) у співпраці із Міністерством юстиції України, Правовою Ініціативою Інституту Відкритого Суспільства (Будапешт), Благодійною організацією “Фонд Віктора Пінчука – соціальна ініціатива”, Спілкою адвокатів України, Асоціацією правників України та іншими партнерами, минулого року в рамках Благодійної програми „Безоплатна правова допомога”[17] розпочав комплексні заходи із формування системи безоплатної правової допомоги в Україні.

Мін’юст України 24 січня 2006 року видав Наказ № 58/7 „Про заходи щодо реформування безоплатної правової допомоги”, яким утворив та затвердив Положення про Раду з координації реформи безоплатної правової допомоги.

За експертної підтримки МФВ, Рада з координації реформи безоплатної правової допомоги при Міністерстві юстиції України розробила Концепцію формування системи безоплатної правової допомоги, яка була схвалена Національною Комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права та пізніше Указом Президента України від 9 червня 2006 року №509/2006.[18]

Концепція формування безоплатної правової допомоги в Україні спрямована на реалізацію права людини на доступ до правосуддя відповідно до Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Концепція встановлює загальні принципи формування і функціонування системи безоплатної правової допомоги в Україні, зокрема:

-  установлює критерії доступу особи до безоплатної правової допомоги;

-  створює умови для добровільної та ініціативної участі в наданні безоплатної правової допомоги представників юридичної професії;

-  пропонує нові підходи до формування бюджетного забезпечення системи;

-  визначає принципи організації управління системою.

У Концепції передбачена поетапна реалізація запропонованих підходів до формування системи безоплатної правової допомоги в Україні.

19 вересня 2006 року в межах реалізації етапів формування системи безоплатної правової допомоги, передбачених Концепцією, розпочато діяльність першого пілотного проекту з надання безоплатної правової допомоги в кримінальних справах у Харкові на базі Комінтернівського районного відділу УМВС України в Харківській області.

Угода, укладена з УМВС у Харківській області передбачає додаткові гарантії для затриманих осіб, зокрема, такі:

-  доступ до адвоката пілотного проекту до того, як затриманий буде допитаний працівником міліції;

-  можливість відмови від адвоката лише в присутності адвоката;

-  повідомлення адвокатам проекту про всі випадки затримання осіб.

Комінтернівський районний відділ Головного управління не завжди повністю дотримувався умов Угоди, проте під час додаткових зустрічей Начальник Головного управління МВС України в Харківській області та інші вищі посадовці Головного управління підтвердили готовність міліції співпрацювати за умовами Угоди.

До пілотного проекту залучено п’ять адвокатів та один юрист, які можуть у будь-який день і час швидко та кваліфіковано надати правову допомогу затриманій особі. Таким чином, повною мірою реалізуються вимоги статті 5 та 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод щодо права на свободу та особисту недоторканність у частині права на захист.

З лютого 2007 року такий самий проект реалізується в місті Біла Церква (Київська обл.). Угода про співпрацю в межах реалізації пілотного проекту з додатковими гарантіями для затриманих осіб також була підписана з ГУ МВС України в Київській області.

Третій пілотний проект з надання безоплатної правової допомоги планується реалізувати в Хмельницькій області.

Крім того, за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” проводиться дослідження стану надання безоплатної правової допомоги в Харківському регіоні, а згодом, розпочнеться таке дослідження й у Київській області. Вони допоможуть отримати реальні дані про забезпечення надання безоплатної правової допомоги у випадках, коли цього вимагають норми законодавства та порівняти з даними, зібраними уже після початку пілотних проектів.

7.  Розумні строки судового процесу

Через недосконалість судових процедур, а також не завжди виправдане розширення компетенції судів, зокрема, щодо розгляду питань про адміністративні правопорушення, судді не мають можливості своєчасно і якісно розглядати справи.

Нерідко суди повертають позовні заяви необґрунтовано, судді зволікають з розглядом справ та ухвалюють судові рішення поза межами розумних строків.

Не розроблено чіткого механізму відповідальності судів за тяганину під час розгляду справ, а також суддів за некваліфіковане здійснення суддівських функцій.

Нераціонально розподілено штатні суддівські посади між судами, що є причиною перевантаження одних судів і недовантаженості інших.

Строки розгляду справ, передбачені процесуальним законодавством, практично ніколи не дотримуються. Так, із порушенням строків, установлених Цивільним процесуальним кодексом України, розглянуто 67, 6 тис. справ і заяв, що складають 10 % від кількості розглянутих. На кінець червня 2006 року залишилися нерозглянутими майже 217 тис. цивільних справ позовного й окремого провадження, що становить 26,1 % від усіх справ, які перебували в провадженні протягом першого півріччя 2006 року. Також 24 % всіх нерозглянутих цивільних справ позовного і окремого провадження не знайшли свого вирішення в судах більше 3 місяців.

Українське законодавство фактично не передбачає права учасників процесу оскаржувати надмірну тривалість провадження в справі та не гарантує права на відшкодування шкоди, завданої внаслідок необґрунтованого затягування розгляду справи в суді. Хоча були спроби з боку Мін’юсту розробити подібний законопроект.

Розуміючи цю проблему, Верховний суд України надіслав Головам Апеляційних судів Лист від 25.01.2006 р. № 1-5/45 щодо дотримання розумних строків при розгляді справ. У Листі було проаналізовано причини затягування розгляду справ на основі справ, що розглядалися в Європейському суді з прав людини. У листі основними проблемами вказано:

-  неодноразове повернення справи на додаткове розслідування;

-  призначення судових засідань зі значними інтервалами, що неприпустимо при розгляді кримінальних справ, навіть якщо підсудний перебуває на волі;

-  не з’явлення однієї зі сторін на судове засідання, а суддя не застосовує примусовий привід, коли неможливо розглядати справу без цієї сторони.

У справі "Антоненков та інші проти України"[19] кримінальна справа щодо трьох заявників була порушена 26 червня 1996 р. і передана до суду 3 березня 1997 р. У Шевченківському районному суді м. Києва ця справа розглядалася з 2 квітня 1997 р. до 17 – 19 липня 2002 р. При цьому вона двічі, 22 червня 1998 р. і 20 квітня 2000 р., з тих самих підстав направлялася на додаткове розслідування. 17 липня 2002 р. зі справи була виділена частина, яка втретє була направлена на додаткове розслідування, інша ж частина 19 липня 2002 р. була закрита в зв'язку із закінченням строків давності.

Справа "Сілін проти України"[20]

У вересні 1997 року право на проживання в квартирі державної форми власності, де проживав батько братів Сіліних до своєї смерті (29 грудня 1996 року), перейшло до пана С. 2 грудня 1997 року брати Сіліни звернулися до Ленінського районного суду міста Запоріжжя (Ленінський районний суд) з позовом до ВАТ "Запоріжсталь", Запорізької міської державної адміністрації та пана С. Вони вимагали визнати їх право на проживання в спірній квартирі.

Із 20 судових засідань, що відбулися між груднем 1997 року та жовтнем 2000 року, 14 були відкладені в зв'язку з відсутністю або за клопотанням пана С. або представника ВАТ "Запоріжсталь". 5 жовтня 2000 року суд задовольнив позов заявників, проте 21 листопада 2000 року Запорізький обласний суд, розглянувши касаційну скаргу ВАТ "Запоріжсталь", скасував рішення суду першої інстанції та направив справу на новий розгляд. 6 лютого 2002 року суд у складі колегії із трьох суддів відмовив у задоволенні позовних вимог заявників. 18 квітня 2002 року та 21 лютого 2003 відповідно апеляційний суд Запорізької області та Верховний Суд України відхилили апеляційну (касаційну) скаргу заявників та залишили без змін рішення суду першої інстанції від 6 лютого 2002 року.

Брати Сіліни стверджували, що тривалість провадження в цій справі порушує вимогу "розумного строку", передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Суд зауважив, що оскаржуване провадження розпочалося в грудні 1997 року та було завершено в лютому 2003 року. Загальний строк розгляду справи становив близько п'яти років та трьох місяців.

Він також нагадав, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у світлі конкретних обставин справи з урахуванням наступних критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних державних органів, важливість предмета спору для заявника

Європейський суд визнав, що в цій справі предмет спору не мав значного ступеню складності, що могло би виправдати такий тривалий час процесу. Він також додав, що незважаючи на те, що мали місце певні затримки, які могли статися з вини заявників, до Суду не було надано доказів того, що саме заявники суттєво вплинули на тривалість провадження в цілому.

Суд нагадав, що роль національних судів в організації судових проваджень у тому, щоб зробити їх швидкими та ефективними. Зокрема, національні суди мали можливість встановити, чи були підстави відкладення судового провадження за клопотанням однієї із сторін правомірними, і, якщо це так, встановити період такого відкладення. Крім того, відповідно до українського законодавства суди мали повноваження застосувати до сторін, які сприяють безпідставному затягуванню провадження, адміністративні та кримінальні санкції.

Таким чином, Суд уважає, що державні органи несуть відповідальність за затримку судового провадження в суді першої інстанції, яка в цілому складає приблизно п'ятнадцять місяців і мала місце між груднем 1997 року та жовтнем 2000 року. Суд зазначив, що провадження в судах апеляційної та касаційної інстанцій тривало один рік. Проте, з огляду на затримки, що мали місце під час провадження в суді першої інстанції, та обставини справи в цілому, Суд уважає, що тривалість цієї справи була надмірною та порушувала вимогу "розумного строку".

Відповідно мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

8.  Виконання судових рішень

Існуюча система виконання судових рішень є малоефективною. Фактично відсутня система контролю за діяльністю державної виконавчої служби. Європейський суд з прав людини в рішеннях проти України найчастіше констатує порушення права на справедливий суд саме внаслідок невиконання рішень національних судів у розумні строки.

Протягом 2006 року виконанню органами Державної виконавчої служби (ДВС) підлягало 5 321 378 виконавчих документів, виданих на підставі рішень судів усіх рівнів, у тому числі іноземних судів і арбітражів, без урахування виконавчих документів про стягнення аліментів та рішень інших органів (посадових осіб) на загальну суму 44 773 180 942 грн. Державними виконавцями завершено 3 693 486 виконавчих документів даної категорії або 69,4 % від кількості виконавчих документів, які фактично підлягали виконанню у звітному періоді, на суму 21 209 438 364 грн.[21]

Минулого року підлягало виконанню 855 650 виконавчих документів про стягнення аліментів, виданих на підставі рішень загальних та іноземних судів, з яких завершено 224 844 виконавчих документи, що складає 26,3 % від кількості виконавчих документів даної категорії, які фактично підлягали виконанню в 2006 році. Тобто, майже 74 % таких виконавчих документів не виконується. Проблема виконання рішень судів щодо сплати аліментів знайшла своє відображення в Листах Департаменту Державної виконавчої служби України від 13.07.2006 № 25-4/458/7 та від 09.06.2006 № 25/7-33-4272, у котрих давалися вказівки щодо правильного застосування відповідного законодавства.

Протягом 2006 року в органах державної виконавчої служби перебувало на реалізації майна на загальну суму 583 494 468 грн. На 1 січня 2007 року в органах ДВС залишилося на реалізації майна на суму 158 489 575 грн. З цієї суми зупинено реалізацію майна на 32 394 145 грн.

Найвищий відсоток реалізації органами державної виконавчої служби арештованого майна у Відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби (100 %), а також у Харківській (61 %), Волинській (55,7 %) та Вінницькій (55,8 %) областях. Найгірший – у державній виконавчій службі Автономної Республіки Крим (15,3 %), Закарпатської (12,8 %) та Івано-Франківської (12,2 %) областей.

Із загальної суми залишку за всіма категоріями виконавчих документів виконання зупинено за 165 941 документами (6,5 % залишку документів) на суму 16 940 353 724 грн. (65 % від залишку нестягнутих сум), що на 1 897 документів менше та на 3 392 546 997 грн. більше, ніж у 2005 році. З них:

-  на підставі пункту 8 частини першої статті 34 Закону про виконавче провадження, у зв’язку з порушенням судом провадження в справі про банкрутство боржника виконання зупинено за 62 364 документами (37,6 %) на суму 8 024 978 569 грн. або 47,4 % від суми зупинених проваджень;

-  на підставі пункту 6 частини першої статті 34 Закону про виконавче провадження, у зв’язку із зупиненням виконання посадовою особою, якій законом надано таке право виконання зупинено за 18 863 документами (11,4 %) на суму 1 564 206 544 грн. або 9,2 %;

-  на підставі пункту 13 частини першої статті 34 Закону про виконавче провадження, у зв’язку з наданням судом відстрочки виконання рішення виконання зупинено за 3 816 документами (2,3 %) на суму 620 430 683 грн. (3,7 %);

-  на підставі пункту 5 статті 35 Закону про виконавче провадження, у зв’язку з поданням до суду скарги на дії державного виконавця або відмову в його відводі виконання зупинено за 1 667 документами (1,0 %) на суму 1 004 706 512 грн. або 5,9 %.

У зв’язку з дією Закону України „Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” виконання ускладнено за 97 334 документами, що становить 3,8 % від загальної кількості залишку невиконаних документів на суму 8 682 809 587 грн. (33,3 %).

У розрізі регіонів найгірші показники роботи органів державної виконавчої служби виглядають наступним чином.

За кількістю завершених виконавчих документів нижче за середній показник по Україні (64,4 %) у м. Севастополі (45,7 %), Тернопільській (54,4 %), Закарпатській (56,1 %) та Полтавській (56,2 %) областях.

За сумами за завершеними виконавчими документами нижче за середній показник по України (47,9 %) у Донецькій (29,8 %), Івано-Франківській (37,2 %), Рівненській (39,3 %) областях та в м. Севастополі (30,9%)

За кількістю фактично виконаних виконавчих документів нижче за середній показник по Україні (33,7 %) у Сумській (26 %), Житомирській (27,4 %) областях та в м. Севастополі (22,5 %).

За сумами за закінченими виконавчими документами в зв’язку з фактичним повним виконанням нижче за середній показник по Україні (10,9 %) у Сумській (7,4 %), Івано-Франківській (7,1 %) областях та м. Севастополі (5,2 %).[22]

У 2006 році органи прокуратури виявляли суттєві порушення органами державної виконавчої служби вимог чинного законодавства під час виконання судових рішень зі стягнення коштів до держбюджету. Мають місце випадки бездіяльності та зловживань службовим становищем з боку працівників органів державної виконавчої служби.

У минулому році Сектором внутрішнього контролю Департаменту державної виконавчої служби здійснено 15 перевірок діяльності територіальних органів ДВС, за результатами проведення яких 11 осіб притягнуто до дисциплінарної відповідальності.

На кінець 2006 року відносно працівників органів державної виконавчої служби було складено 63 протоколи про адміністративні правопорушення. З них: 39 протоколів закрито внаслідок відсутності складу правопорушення; за 20 – застосовано заходи впливу у вигляді штрафів та попереджень; за 1- пропущено строк притягнення до відповідальності; 1- направлено для усунення недоліків; 1- залишено судом без розгляду; 1 матеріал перебуває на розгляді в суді.

За роки розвитку і становлення судової системи та вертикалі державної влади у цілому Державна виконавча служба також неодноразово реформувалась. У 2006 році ця служба зазнала чергового реформування. Цим останнім «експериментом» є прийняття 22 грудня 2006 р. Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін у закони України «Про державну виконавчу службу» і «Про виконавче провадження» відносно реформування органів державної виконавчої служби». Головною ідеєю цього документу є повернення Державної виконавчої служби в структуру Міністерства юстиції України. Потрібно зазначити, що до цього Державна виконавча служба мала особливий статус урядового органу державного управління в складі Міністерства юстиції й така «автономія» цієї служби повною мірою відповідала Рекомендаціям Ради Європи. А її діяльність у цьому статусі ще була занадто короткою для того, щоб визначити її ефективність. Незважаючи на це, було прийнято рішення про повернення становища, яке існувало до реформи, що фактично означало відновлення так званого «подвійного підпорядкування» регіональних і територіальних органів державної виконавчої служби одночасно департаменту Державної виконавчої служби й територіальним управлінням юстиції. Крім того, подвійне підпорядкування означає й подвійний контроль за діяльністю органів Державної виконавчої служби, що не сприяє чіткості діяльності цієї служби.

На жаль, здебільшого реформування Державної виконавчої служби в Україні викликано політичними причинами, необхідністю підвищення контролю за діяльністю цієї служби, перетворення її на інструмент впливу в політичній боротьбі.

На противагу такій боротьбі за контроль, залишаються невирішеними питання кадрових проблем, посилення правового і соціального захисту державних виконавців, удосконалення законодавчих норм, які безпосередньо регулюють процедури виконання рішень. Правовий статус державних виконавців потребує суттєвого доопрацювання, оскільки вони наділені певними повноваженнями стосовно здійснення примусових заходів у процесі виконання рішень, зокрема, арешту і вилучення майна, примусового проникнення до житла або до іншого володіння особи, накладення штрафів на боржників, ініціювання відкриття кримінальної справи щодо боржника. Під час використання таких заходів можливе чинення супротиву, застосування погроз, насильства та інших протиправних дій боржника стосовно виконавця. Однак, чинним законодавством державний виконавець майже не захищений від таких дій порівняно з працівниками правоохоронних органів і судів. Це питання залишається відкритим, незважаючи на те, що удосконалення правового статусу працівників виконавчої служби призвело б до підвищення ефективності роботи цієї служби.[23]

З огляду на згадані системні проблеми Президент своїм Указом від 27 червня 2006 року № 587/2006 затвердив Національний план дій із забезпечення належного виконання рішень судів, виконання якого, безумовно, зрушить ситуацію з мертвої точки.

Певною проблемою є виконання рішень Європейського суду з прав людини. Це рішення повинне бути виконано як щодо заявника (індивідуальні заходи) так і щодо попередження подібного порушення в майбутньому (загальні заходи). З огляду на це був розроблений та прийнятий Закон України від 23 лютого 2006 року “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, який значно покращив ці процедури. На виконання вищезазначеного Закону було прийнято постанову Кабінету Міністрів України від 31 травня 2006 року № 784 "Про заходи щодо реалізації Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", якою на Міністерство юстиції покладено функції органу, відповідального за забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та виконання його рішень. Загалом слід зазначити, що цей Закон увібрав у себе всі сучасні напрацювання Ради Європи, спрямовані на всебічне вирішення питань виконання державами-членами рішень Європейського суду з прав людини.

Позитивним прикладом виконання рішення Європейського суду з прав людини є виконання рішення в справі „Салов проти України”. Верховний суд України при перегляді справи в порядку виключного провадження 26 січня 2007 року своєю Ухвалою скасував постановлені щодо Салова вироки та закрив кримінальну справу в зв’язку з відсутністю в його діях складу злочину, передбаченого статтею 127 Кримінального кодексу України.[24]

9.  Презумпція невинуватості

В умовах чинної кримінальної-процесуальної системи часто порушується презумпція невинуватості особи. Цьому сприяють як недосконале законодавство, так і відсутність поваги до презумпції невинуватості посадових осіб, у тому числі й тих, що займають найвищі посади (Президент України, Міністр МВС, Генеральний прокурор та інші).

Крім того, законодавством не гарантується презумпція невинуватості в справах про адміністративні правопорушення.

Право не свідчити проти себе є частиною презумпції невинуватості, проте й надалі частими є випадки, коли особу спочатку допитують у якості свідка, а потім ці свідчення використовують проти неї вже при обвинуваченні.

Порушенням презумпції невинуватості в законодавстві можна вважати:

1)  інститут повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування;

2)  можливість порушення кримінальної справи проти конкретної особи, а не за фактом події злочину.

Інший аспект кримінального процесу був визнаний порушенням презумпції невинуватості особи Європейським судом з прав людини. У справі "Пантелеєнко проти України"[25] Європейський суд звернув увагу, що закриття кримінальної справи за нереабілітуючими обставинами може становити порушення презумпції невинуватості, оскільки особа вважається невинуватою до моменту винесення обвинувального вироку судом, проте в цій справі винуватість була визначена до обвинувального вироку.

„Суд відмітив, що справу заявника було закрито на досудовому етапі слідчими органами на тій підставі, що малозначимість злочину, вчиненого заявником, робить його кримінальне переслідування недоцільним. Національні суди, переглянувши це рішення, погодилися з тим, що (ненаведений) доказ, що міститься в матеріалах справи, є достатнім для доведення вчинення злочину заявником, а також малозначимості злочину... Суд також зазначив, що в даній справі судові рішення про закриття кримінального провадження проти заявника було сформульовано таким чином, що немає сумнівів щодо їх думки про те, що заявник скоїв злочин, який йому інкримінується.

Зокрема, Деснянський суд зазначив, що матеріали справи містять достатньо доказів щодо встановлення факту підробки заявником нотаріального документа та вчинення недійсної нотаріальної дії, єдиною причиною для припинення провадження є недоцільність переслідування у випадку малозначимості злочину. Це рішення було залишено в силі Апеляційним судом, і Верховний Суд відхилив клопотання заявника про дозвіл подати апеляційну скаргу за касаційною процедурою. На думку Суду, формулювання, що використовувалися Деснянським судом, самі по собі були достатніми для встановлення факту порушення презумпції невинуватості. Той факт, що позов заявника про компенсацію було відхилено на підставі висновків, зроблених у ході кримінального провадження, тільки загострив ситуацію. Хоча Деснянський суд дійшов висновку після слухання, проведеного в присутності заявника, що попередні провадження були не кримінальними за природою та їм бракувало багатьох елементів, зазвичай властивих кримінальному розгляду. У зв'язку з цим не можна дійти висновку, що судовий процес закінчився чи мав намір закінчитися "доведенням вини заявника відповідно до закону". За таких обставин, Суд уважає, що аргументи, представлені Деснянським судом, підтверджені під час апеляційного розгляду, а також відхилення клопотання заявника про компенсацію на тих же підставах становлять порушення принципу презумпції невинуватості.”

Тобто, Європейський суд зазначив, що спочатку суд повинен визначити винуватість особи, а потім закривати справу за малозначністю. Відповідно до чинного КПК, справа за малозначністю може бути закрита взагалі до судового засідання, а значить й до визначення винуватості особи.

Проте, як зазначалося, значні проблеми створює відсутність належної правової культури вищих посадових осіб. Практично кожна прес-конференція вищих посадових осіб МВС чи Генеральної прокуратури супроводжується фактами про розкриття злочину та виявлення злочинців, що відбувається далеко до винесення вироку судом за цими кримінальних справах.

Доповідачі Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) також закликали найвищих посадових осіб поважати принцип презумпції невинуватості.[26]

Також порушенням принципу невинуватості є застосування амністії до осіб, щодо яких триває розгляд кримінальної справи.

10.  Корупція судової влади

Президент України Віктор Ющенко 25 травня 2006 р. у своєму виступі на відкритті першої сесії Верховної Ради України п'ятого скликання заявив, що глибока корумпованість судів, на його думку, є критичною, глибинною загрозою національній безпеці України. У відповідь на це, Рада суддів України 26 травня 2006 року оприлюднила заяву, в якій виразила своє несприйняття побіжної оцінки й зазначила, що такі виступи підривають незалежність і авторитет правосуддя.[27]

Наведемо усі відомі УГСПЛ випадки притягнення до кримінальної відповідальності суддів.

До трьох років позбавлення волі з конфіскацією майна, позбавлення кваліфікаційного класу та заборони займати посаду судді був засуджений у квітні 2006 року в минулому Голова Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області В.Мануляк. У серпні 2005 року Генеральна прокуратура України за матеріалами СБУ порушила кримінальну справу за фактом вимагання цим суддею хабара. Суддя вимагав одну тисячу доларів за перекваліфікацію дій обвинуваченого за іншою статтею Кримінального кодексу, що передбачає більш м’яке покарання та в подальшому дозволяє звільнитися від покарання за амністією. Суддя був затриманий на місці вчинення злочину після передачі хабара.

У червні 2006 року Апеляційний суд Львівської області засудив суддю Івано-Франківського міського суду до півтора року позбавлення волі. Суддя був обвинувачений у причетності до злочинного угрупування, котре займалося ввезенням дорогих іноземних автомобілів на територію України без сплати відповідних зборів, реєстрації їх у МВС та подальшим перепродажем. Через нього проходили завідомо фальшиві адміністративні справи. Суддя за матеріальну винагороду виносив завідомо неправосудні рішення, відповідно до яких автомобілі начебто правопорушників конфісковувалися в дохід держави та передавалися членам організованого угрупування. При цьому особи, проти яких виносилися рішення суду, ніколи не були власниками цих автомобілів та взагалі не знали про винесення таких судових рішень. Проте такі рішення були підставою для легалізації автомобілів.

За зловживання владою або службовим становищем, що спричинило тяжкі наслідки, до 3 років позбавлення волі умовно з позбавленням права обіймати посади, пов’язані із судовою діяльністю, засуджено суддю Великолепетинського районного суду Херсонської області.

Також у 2006 році була засуджена суддя Запорізького районного суду Запорізької області О.Євсєєва за одержання хабара в особливо великому розмірі та призначено покарання 4 роки позбавлення волі з конфіскацією майна та забороною займати посади, пов’язані із суддівською діяльністю.

Уже в березні 2007 року парламент надав згоду на затримання та арешт судді Арбузинського райсуду Миколаївської області Олега Пампуру. У березі 2006 р. щодо судді було порушено кримінальну справу за ознаками злочину «одержання хабара службовою особою». У зв'язку з обвинуваченням у червні 2006 р. Президент відсторонив О. Пампуру від посади відповідно до ст. 147 КПК, а сам суддя з того часу перебуває в розшуку.

Президент України своїми Указами:

- № 480/2006 від 3 червня 2006 року відсторонив В.Калічака від посади голови Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області в зв'язку з притягненням його до кримінальної відповідальності.

- № 1124/2006 від 25 грудня 2006 року відсторонив Л.Носовську від посади голови Харцизького міського суду Донецької області в зв'язку з притягненням її до кримінальної відповідальності.

Проте про значно більшу кількість випадків корупції суддів повідомляли МВС та СБУ. Але ці справи зникли з поля зору. Ось, наприклад, характерне повідомлення, яке поки що нічим не закінчилося:

 „Прокуратура Львівської області порушила кримінальну справу стосовно заступника голови одного з місцевих судів Львівської області за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 368 ККУ, причетного до вимагання та одержання хабарів за винесення завідомо неправомірних рішень у судових справах”.

У липні 2007 року був оприлюднений аналітичний звіт за результатами дослідження „Корупція та надання послуг у судовій системі України”[28].

Відповідно до цього звіту серед державних установ за рівнем корумпованості суди знаходяться на четвертому місці після державної автоінспекції, міліції та митних органів. Більшість населення України вважає, що корупція переважно поширена в цих органах.

Такої ж думки притримуються люди, які мали безпосередній досвід звернення до суду: 43,6% респондентів уважають, що корупція поширена серед посадових осіб у суді, майже одна четверта (23%) уважають, що корупція поширена 50/50, 22% респондентів затруднялись відповісти на дане запитання. Лише 11,4% респондентів уважають, що корупція не поширена серед посадових осіб у суді.

Тим респондентам, які користувались послугами посередників, у т.ч. юридичних, або адвокатів (45,3% користувалось) у суді, задавалось питання про передачу неофіційних платежів посадовцям суду через таких посередників. Так, одна п’ята 20,7% (або 9,3% всього у вибірці) з них вважають, що кошти сплачені посередникам, включали неофіційні платежі посадовцям суду; більше половини з них (58,2) заперечують таку можливість неофіційного платежу посадовцям суду, 21,1% затруднялись відповісти на дане запитання або відмовились від відповіді.

64,7% опитаних юристів вважають, що тією чи іншою мірою корупція поширена у судовій системі, натомість ствердити, що корупція у судовій системі „зовсім не поширена”, змогли лише 6,1% респондентів.

Середній відсоток неофіційного платежу посадовцям суду від суми, сплаченої посередникам, становить 48,4%.

Якщо взяти до уваги відсоток (21,1%) тих, хто вагався відповісти на запитання про передачу неофіційних грошей через посередника, а також припустити, що ті, у кого немає посередників, також можуть давати хабарі, то можна з певністю припустити, що не менше 20% громадян, які зверталися до суду, давали хабарі (20,6% всього громадян по Україні давали гроші або подарунки посадовцям протягом останнього року).

Найбільш корумпованими (найбільшими хабарниками) серед чиновників судової системи респонденти вважають суддів (19,5%). На другому місці за мірою хабарництва після суддів ідуть слідчі – 10,6% вважають їх корупціонерами, далі йдуть адвокати (9,2%). Всіх чиновників судової системи вважають корумпованими 8,5% респондентів, нікого в судовій системі вважають корумпованим 5,5%. Прокурора вважають корумпованим 7,9%, а голову суду 5,4%.

За результатами оцінки юристами рівнів поширеності корупції у галузях судочинства України найменш корумпованим було визнане адміністративне судочинство (33,5% опитаних оцінили його корумпованість як нижчу за середню), деякою мірою більш корумпованими вважаються кримінальне та цивільне судочинства, і найбільш корумпованою галуззю судочинства виявилося господарське судочинство (38,7% респондентів кваліфікували його корумпованість як „радше, поширену” та „дуже поширену”).

Більше половини юристів (52%) основною причиною існування корупції в судовій системі України називають низьку оплату праці державних службовців; другою за впливовістю причиною була зазначена недосконалість законодавства” (34%), третьою за впливовістю причиною, на думку юристів, є фактична безкарність корупційних дій (30,2%).

11.  Рекомендації

1)  Продовжити реалізацію Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента, зокрема, протягом року необхідно прийняти закон про судоустрій та закон про статус суддів, що були подані Президентом України до парламенту в грудні 2006 року.

2)  Продовжити реалізацію Концепції реформування системи безоплатної правової допомоги.

3)  Продовжити розробку Концепції реформування кримінальної юстиції та почати реалізацію її положень, зокрема, через реформу кримінально-процесуального права й прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України[29].

4)  Вищим посадовим особам слід уникати прямого звинувачення будь-яких осіб у вчиненні того чи іншого злочину, що становить загрозу праву особи на презумпцію невинуватості: подібні звинувачення можуть здійснюватися виключно після набуття чинності вироку суду у відповідній кримінальній справі.

5)  Підвищити ефективність роботи виконавчої служби шляхом посилення правового і соціального захисту державних виконавців, посилення інших гарантій їхньої незалежності, удосконалення законодавчих норм, які безпосередньо регулюють процедури виконання рішень.

6)  Виконати Національний план дій із забезпечення належного виконання рішень судів, затверджений Указом Президента України від 27 червня 2006 року № 587/2006.

7)  Потрібно чітко визначити місце державної виконавчої служби в системі органів державної влади. Особи, які претендують на зайняття діяльністю, пов'язаною з виконанням судових рішень, повинні обов'язково скласти кваліфікаційний іспит та пройти стажування. Доцільно поступово демонополізувати державну діяльність з виконання судових рішень і передбачити можливість передачі її недержавним виконавцям чи виконавчим агенціям під дієвим контролем з боку Міністерства юстиції України.

8)  Підвищити відповідальність боржників за невиконання судових рішень чи за навмисне створення умов, які унеможливлюють їх виконання, а також впровадити мотивацію для добровільного виконання рішення суду.



[1] Аналітичний звіт за результатами дослідження „Корупція та надання послуг у судовій системі України”. КМІС, 2006р. – с. 4.

[2] Указ Президента України від 10 травня 2006 року №361/2006.

[3] Пункт 3 Розділу 1 Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів // Схвалена Указом Президента України від 10 травня 2006 року №361/2006.

[4] Рішення Європейського суду з прав людини в справі Гурепка проти України від 6 вересня 2005 року (заява № 61406/00).

[5] Закон України „Про доступ до судових рішень” від 22 грудня 2005 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2006, № 15, ст. 128. В Інтернеті: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=3262-15. Закон набув чинності з 1 червня 2006 року, а з 1 січня 2008 року в ньому повинні бути внесені всі судові рішення усіх судів.

[6] В.Онопенко в 2007 році був обраний Головою Верховного суду України, а до цього часу був Головою Комітету Верховної Ради України з питань правової політики, що був профільним комітетом за майже усіма законопроектами, котрі стосувалися судової влади.

[7] Звернення: Гальмується створення системи адміністративних судів. Сайт УГСПЛ: index.php?id=1166435441.

[8] Прецеденти надання згоди на арешт та відсторонення від посад суддів // Юридична газета. №9 (93),1 березня 2007 року. В Інтернеті: http://www.yur-gazeta.com/article/934.

[9] Індекс судової реформ в Україні (Випуск II). Грудень 2005 року. Американська асоціація юристів. Стор. 61.

[10] Там же. Стор. 1.

[11] Підсумки роботи ДСАУ за 2006 рік: http://gca.court.gov.ua/court/info/getfile.php?id=14389.

[12] Там же.

[13] Лист ДСАУ від 31.01.05 № 6-484/05 „Про стан виконання регіональних програм організаційного забезпечення діяльності судів на 2003 – 2005 роки станом на 1 січня 2005 року”, в якому робиться аналіз виконання розпорядження Президента України від 11 грудня 2002 року № 395 „Про заходи щодо забезпечення належних умов діяльності судів”.

[14] Чому суди працюють погано. Сайт УГСПЛ: index.php?id=1143645433. Дивіться також по темі: „Результати перевірки використання коштів Державного бюджету, виділених на виконання Державної програми організаційного забезпечення діяльності судів”: index.php?id=1165928793.

[15] Проект „Покращення доступу сільського населення до правосуддя”: Правове регулювання доступу громадян до механізмів вирішення публічно-правових та цивільно-правових спорів (звіт за результатами дослідження) / ТЦ „Каунтерпарт”, Інститут Громадянського суспільства; Упоряд.: О.Врублевський, А.Ткачук. –К.: ІКЦ „Леста”, 2006. – Стор. 13.

[16] 2006 року громадянам було надано адвокатську допомогу за рахунок держави у понад 1,5 тисячі кримінальних справ // сайт Мін’юсту: http://www.minjust.gov.ua/0/8637.

[17] Благодійна програма “Безоплатна правова допомога” фінансується Благодійною організацією “Фонд Віктора Пінчука – соціальна ініціатива” та Міжнародним фондом “Відродження”.

[18] Концепція доступна в Інтернеті за адресою: http://www.prezident.gov.ua/documents/4549.html.

[19] Рішення Європейського суду з прав людини від 22 листопада 2005 року в справі "Антоненков та інші проти України” (заява № 14183/02).

[20] Рішення Європейського суду з прав людини від 13 липня 2006 року (заява № 23926/02).

[21] Тут і далі інформація Міністерства юстиції України: http://www.minjust.gov.ua/0/news/8989

[22] Інформація Про підсумки діяльності міністерства та його територіальних органів у 2006 році та завдання щодо підвищення ефективності їх роботи у 2007 році. Стор. 34.

[23] Как вы службу назовете, так она и… // Юридическая практика. – 2007. – 30 января. – № 5 (475).

[24] Текст рішення Верховного суду доступний за адресою: http://khpg.org/index.php?id=1178807944. Про перебіг справи Салова див: http://khpg.org/index.php?id=1089483480, http://khpg.org/index.php?id=1116947397, http://khpg.org/index.php?id=1088460459, http://khpg.org/index.php?id=1040150598, http://khpg.org/index.php?id=1009128489

[25] Рішення Європейського суду з прав людини від 29 червня 2006 року (Заява N 11901/02)

[26] Див. П. 252 Доповіді п.Ганне Северинсен та Ренати Вольвенд щодо виконання обов’язків та зобов’язань Україною // Документ ПАРЄ „Виконання обов’язків та зобов’язань Україною” від 5 жовтня 2005 року, № 19676.

[27] Заява ради суддів України від 26 травня 2006 року // "Голос України", № 102, 6 червня 2006 р.

[28] Дослідження «Корупція та надання послуг у судовій системі в Україні» було профінансовано Радою Європи під егідою Делегації Європейської комісії в Україні та підтримано Програмою розвитку ООН в Україні. Це дослідження проводилося Київським міжнародним інститутом соціології у співпраці з Міністерством юстиції України з 17 лютого 2006 року по 22 травня 2006 року. Метою дослідження було вивчення думок пересічних громадян України та юристів, що мають досвід роботи у системі судочинства, щодо корупції та надання послуг в системі правосуддя, з особливим акцентом на системі судочинства. Методологічно й організаційно дане дослідження складалося з трьох опитувань: опитування населення (1028 респондентів), опитування у судах (2047 респондентів) та опитування юристів (966 респондентів).

[29] Слід зазначити, що мова йде не про проект КПК, що вже багато років знаходиться на розгляді в парламенті, оскільки він не встановлює процедури для дотримання прав і свобод під час кримінального процесу, визначені міжнародними стандартами. Мова йде про проект, що розробляється робочою групою Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права.

коментарі


щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном

C��������� �������