З широко заплющеними очима: Україна безсила проти перевертнів у погонах

23.09.2010
автор: Катерина Бессарабова
джерело: human-rights.unian.net

Україна потребує закону, який би створив механізм запобігання тортурам у правоохоронних органах. Правозахисники вкотре нагадують урядовцям: таке зобов’язання перед ООН держава взяла на себе ще у 2006 році, втім, влада змінюється, змінюються посадовці в чиновницьких кріслах, а такого механізму й досі немає. А тим часом щороку більше півмільйона українців піддаються різним формам катувань, побиття та інших знущань.

«Після серії допитів хлопець став інвалідом»

„Тортури і знущання стосуються величезної кількості людей в Україні. Це дуже поширена проблема. І, згідно з результатами опитування Харківського інституту соціальних досліджень, з трьох тисяч людей 3,5% сказали, що вони принаймні раз у своєму житті зазнавали знущань з боку міліції. Якщо ці цифри екстраполювати на населення України, то мова йде про дуже велику кількість людей», – зазначила одна з авторів звіту про ситуацію з правами людини в Україні Хезер Маꥳл з Amnesty International.

Координатор програм харківської правозахисної групи Андрій Діденко знає, що в Україні жертвами знущань може стати кожен, із власного досвіду: сам відбув строк у вісім років за злочин, який не вчиняв.

„У міліції людей катують, змушують зізнатися у скоєнні злочинів, до яких вони і відношення не мають. Людину примушують свідчити проти себе задля того, щоб сфабрикувати матеріал кримінальних справ”, – каже Діденко і наводить документально підтверджені приклади того, як людей засудили та кинули за грати „ні за що”:

„Приміром, справа Олександра Рафальського! Там є докази катування, про це свідчать висновки "Міжнародної Амністії в Україні", про це свідчать висновки Комітету ООН щодо катувань, але держава Україна не підтверджує сам факт катування”, – обурюється правозахисник.

Олександр Рафальський був затриманий вісім років тому за підозрою в скоєнні вбивства. Попри те, що докази були на руках в його адвоката, хлопець таки потрапив за грати: відбуває довічне ув’язнення. Пізніше мати Олександра Тамара розповідала: «Змочували всі частини тіла, підключали струм, тілесні пошкодження були по всьому тілу”.

Не обійшли тортури міліціонерів і ще одного затриманого – Вадима Главатого. Чотири роки тому його запідозрили у крадіжці мобільного телефону, після серії допитів хлопець став інвалідом. Його мати розповідає: „Його так побили, що на третій день він не міг ходити! Його вели під руки. Приїхала швидка – зафіксувала, що він знепритомнів, що у нього була черепно-мозкова травма, численні гематоми. А міліція його потім віддає у СІЗО з іншою довідкою – поранення м’яких тканин. І такого нещасного побитого, його повезли у СІЗО».

Зі свого боку, міліціонери наголошують, що діяли і діють тільки в рамках закону, а прокуратура міста Києва тоді заявила, що підстави для порушення кримінальної справи проти працівників МВС відсутні.

Попередження катувань по-українськи: «псевдомеханіхм»

Правозахисники переконані, що якби запрацював механізм громадського контролю та надавав би змогу на законних підставах безперешкодно відвідувати будь-які місця позбавлення волі, а його висновки б були обов’язковими для держави, тоді б існувала ймовірність суттєвого зменшення випадків катувань в українських правоохоронних органах.

І хоч тепер такий механізм попередження катувань створюється, за оцінками правозахисників, його правильніше називати „псевдомеханізмом”, оскільки його розробляють без залучення громадськості, без консультацій з експертами, без проведення відповідних експертиз.

„Всі повноваження із попередження катувань влада поклала на українського Омбудсмана, яка, між іншим, 22 грудня 2006 року відмовилася від цієї роботи”, – говорить президент міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда – Україна» Катерина Левченко.

Представники громадських організацій скаржаться: нині маємо модель слабкого Омбудсмана, оскільки Ніна Карпачова є незмінною вже 13 років, і всі ці роки вона говорить про те, що змін на краще немає:

„Вона здійснює моніторинг, вона отримує величезну кількість скарг від людей щороку. Більшість скарг стосується порушення громадянського права на справедливий суд та право на свободу від катувань в місцях її позбавлення. Незважаючи на те, що проблема ця відома Омбудсману - вона все одно чомусь не вирішується”, – каже експерт Харківської правозахисної групи Людмила Коваль.

За її словами, реагування на скарги Омбусдманом є неефективним. Найбільш розповсюдженою реакцією є або перенаправлення заяв в інстанції, на які люди ж і скаржаться, або банальне роз’яснення, що ж має зробити людина, права якої порушують. За статистикою, нині тільки 23% впроваджень, які відкриває Ніна Карпачова, закінчуються поновленням прав людини. При цьому у 2005 році – поновили права 27,3 тис. осіб, а у 2009 – лише 22,1 тис. осіб.

Покликана Омбусдман захищати і права людей за гратами. За законом, вона може безперешкодно відвідувати місця позбавлення волі:

„ Але дана інституція з цією проблемою не справляється. Слід звернути увагу й на небажання та нездатність теперішнього Омбудсмана співпрацювати з громадськістю, тобто дія механізму превентивного реагування на випадки катувань є неможливою. Якщо нас просто ігнорують, як це відбувається зараз, то ми маємо змусити Омбудсмана діяти, як того вимагає протокол”, – додає Людмила Коваль.

ЇЇ колега експерт Харківського інституту соціальних досліджень Андрій Черноусов переконаний, якби Омбудсман була частим гостем у місцях позбавлення волі, то і випадків катувань було б менше:

„Коли люди знають, що існують будь-які постійні відвідини для моніторингу, то працівники поводять себе більш лояльно, оскільки знають, що ці незалежні системні відвідини виконують дуже серйозну превентивну функцію. Такий досвід є у Великій Британії, Польщі, Словенії, Чехії. Там державні органи співпрацюють незалежними громадськими організаціями”, - розповідає Андрій Черноусов.

На його думку, нагляд Омбудсмана, спільний судово-громадський контроль за місцями утримання громадян в міліції та місцях позбавлення волі – це була б найуспішніша модель попередження катувань. Катерина Левченко радить додати до цього ще й політичну незаангажованість та швидке реагування на скарги Уповноваженого з прав людини ВР.

Правозахисники переконують: в них є ресурс для створення превентивних механізмів, є й люди, які воліють приймати в цьому участь. Але головне – дати їм зелене світло діяти. А доки цього нема, Україна так і лишатиметься державою, в якій закон руйнують ті, хто обраний його захищати. Державі, де у місцях позбавлення волі позбавляють не лише волі, а подекуди й життя. Державі, де в таких закладах замикають на залізні замки не тільки двері для засуджених, а й для тих, хто хоче потрапити туди, аби домогтися найголовнішого – дотримання прав людини. І жоден з тих, хто такі права порушує, ні на хвилину не задумується, що саме у такій державі колись можуть закрити двері на всі замки і для нього.

коментарі


щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном

C��������� �������