18. Права людей з інвалідністю

[1]

Деякі загальні дані

В Україні за даними Мінсоцполітики станом на 1 січня 2013 р. чисельність осіб з інвалідністю становила 2 788 226 осіб або 6,1 % від загальної чисельності населення країни, проти 5,3 % у 2006 році. Таким чином, чисельність людей з інвалідністю станом на 1 січня 2013 р. на 293,0 тис. осіб більше порівняно з чисельністю людей з інвалідністю станом на відповідну дату 2006 р. (мал. 1).

 

Мал. 1. Динаміка загальної чисельності людей з інвалідністю в Україні станом на початок 2006 – 2013 рр. (за даними Мінсоцполітики)[2]

Водночас, потрібно зазначити, що ці дані не відображають реальної ситуації. Невідповідність статистики викликана відсутністю постійного моніторингу і недосконалістю системи збору даних зі сторони державних органів, а також небажанням самих людей отримувати статус «інвалідності» через бюрократичну систему оформлення та роботи медичних комісій. Цілий ряд медичних діагнозів не дає права на отримання статусу інвалідності: онкозахворювання, ВІЛ, туберкульоз та інші.[3] Рівень державного захисту осіб з інвалідністю є відображенням рівня розвитку суспільства в цілому. Обов’язком держави є створення в суспільстві умов для забезпечення безперешкодного життєвого середовища для осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення.

У Всесвітній доповіді про інвалідність до числа головних бар’єрів, які не дозволяють особам з інвалідністю відчувати себе на рівні з іншими, віднесено: неадекватні заходи, політики та стандарти; негативне відношення до людей з інвалідністю; нестача послуг і проблеми з їх наданням; недостатнє фінансування; відсутність безперешкодного середовища; неадекватність інформації та комунікації; відсутність консультування та включення у суспільне життя; брак досвіду та даних.

З метою визнання рівності прав людей з інвалідністю на повноцінне життя у суспільстві, Україною у грудні 2009 року було ратифіковано Конвенцію ООН про права інвалідів[4] (далі –КПІ). Зокрема Україна взяла на себе зобов’язання щодо дотримання загальнолюдських прав цієї групи громадян. Згідно із статтею 9 КПІ держава повинна вживати належних заходів для створення безперешкодного доступу до фізичного оточення, транспорту, інформації та зв’язку, оскільки участь людей з інвалідністю в суспільно-значущих процесах неможлива без належного доступу до необхідних соціальних об’єктів.

Основними нормативними актами, які повинні забезпечити людей з інвалідністю правом на повноцінне життя та створити для маломобільних груп населення безбар’єрне середовище, є Закон України від 05.11.2009 №1704-VI «Про будівельні норми», Закон України від 17.02.2011 № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності», Закон України від 20.05.1999 № 687-XIV «Про архітектурну діяльність»; Закон України від 21.03.1991 № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів України», ДБН В.2.2-17:2006 «Будинки і споруди. Доступність будинків і споруд для маломобільних груп населення». Також, Постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 2009 р. № 784 був затверджений план заходів щодо створення безперешкодного життєвого середовища для осіб з обмеженими фізичними можливостями та інших маломобільних груп населення на 2009-2015 роки «Безбар'єрна Україна», а Постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2012 № 706 затверджено Державну цільову програму «Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів» на період до 2020 року.

Окрім цього, у Верховній Раді України зареєстровано законопроект № 3351 «Про Технічний регламент будинків, будівель, споруд, лінійних об'єктів інженерно-транспортної інфраструктури та будівельних виробів». Відповідно до положень даного законопроекту будівлі та споруди в цілому або їх окремі частини, повинні бути придатними для використання за призначенням відповідно до вимог чинних державних будівельних норм та правил щодо безпеки життєдіяльності людини протягом всього життєвого циклу будівель та споруд. При цьому будівлі та споруди повинні бути спроектовані і побудовані з урахуванням доступності і використання особами з інвалідністю.

Крім спеціального законодавства, права людей з інвалідністю також закріплені іншими законами, зокрема, Цивільним Кодексом України, Законами України «Про вибори Президента України», «Про звернення громадян» тощо.

Однак з-поміж усіх діючих в Україні законодавчих актів найбільш універсальним нормативно-правовим актом у сфері прав людей з інвалідністю все таки є Конвенція про права інвалідів (надалі – Конвенція), що після ратифікації стала частиною національного законодавства України.

Проблема архітектурної доступності

Для того, щоб в повній мірі забезпечити самостійний спосіб життя людей з інвалідністю, держава повинна створити безбар’єрне середовище. На сьогодні архітектурне середовище є малодоступним, а в деяких містах України зовсім недоступним для людей з інвалідністю, особливо це стосується населених пунктів зі старим житловим фондам та сільської місцевості.

У цьому контексті важливо зазначити, що діюче на сьогодні законодавство України містить норми щодо необхідності забезпечення пристосування до потреб осіб з інвалідністю інформації, будинків, доріг, транспорту та інших об’єктів фізичного оточення.

Водночас слід відмітити відсутність в Україні дієвих засобів контролю за дотриманням прийнятих законів, що стосуються створення безперешкодного життєвого середовища для людей з інвалідністю, на етапі проектування.[5]

Спрощення системи отримання дозволів на будівництво споруд І-ІІІ категорії складності (що складає 98 % загального об’єму будівництва громадських споруд в країні) унеможливлює здійснення контролю за їх будівництвом та реконструкцією. Від проектантів та забудовників не вимагається проведення експертизи проектів та закінчення забудов.

Відповідно до ЗУ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» планування і забудова населених пунктів, формування мікрорайонів, проектування, будівництво і реконструкція об’єктів фізичного оточення без пристосування для використання інвалідами не допускаються. Особи, винні в порушенні вимог цього Закону, несуть установлену законом матеріальну, дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну відповідальність (ст. 42).

На жаль, в Україні відсутні законодавчі акти, які регламентували б здійснення громадськими організаціями людей з інвалідністю функцій контролю на всіх вище перерахованих етапах створення безбар’єрного середовища.

Якщо питання нормативного забезпечення будівництва об’єктів містобудування, пристосованих під потреби людей з інвалідністю, повністю врегульовано державними будівельними нормами, то проблема адаптації існуючого фонду забудови залишається дуже гострою і до цього часу. Досвід останніх років свідчить про факти порушень вимог діючих нормативних документів під час реконструкції та переобладнання існуючих об’єктів, прийняття нераціональних рішень, пов’язаних з відсутністю практики забезпечення необхідних умов для людей з інвалідністю або небажанням окремих інвесторів вирішувати ці проблеми, недостатню увагу з боку органів влади на місцях, а інколи – надто формальний підхід. Відсутність у переважної частини суспільства толерантного ставлення до людей з інвалідністю, усвідомлення їх проблем і потреб та необхідності вжиття з цього приводу відповідних заходів є однією з причин гальмування процесу створення безбар’єрного середовища[6]

Громадські організації відзначають, що за наявності законодавчо-нормативних актів з питань доступності однією з причин фактичної недоступності є відсутність ефективних механізмів контролю за дотриманням цих актів, а також відсутність розуміння у посадових осіб соціальних та економічних переваг запровадження принципів доступності та універсального дизайну.

До того ж при вирішенні питань фізичної доступності не приділяється належна увага питанням безпеки для людей з інвалідністю при плануванні евакуації в надзвичайних ситуаціях.

Крім того, громадські організації відзначають, що держава не вживає належних заходів щодо впливу на приватний бізнес у питаннях створення доступного середовища для людей з інвалідністю. Банки, магазини, готелі, кінотеатри, спортивні споруди та заклади громадського харчування залишаються у своїй більшості фізично недоступними.[7]

Щодо судового захисту права людей із інвалідністю на забезпечення доступності, то потрібно зазначити, що в Україні є досить мало позитивної судової практики за цими справами. Але певні позитивні приклади все ж таки трапляються. Одним із таких прикладів є справа Дмитра Жарого. Так, 11 грудня 2012 р. Дніпропетровський апеляційний суд ухвалив безпрецедентне для країни рішення за позовом Дмитра Жарого (громадянина, який пересувається на кріслі колісному) проти аптек, які не обладнано пандусами, зобов’язавши Державну службу з лікарських засобів поставити видання аптекам ліцензій у залежність від забезпечення права людей з інвалідністю на фізичну доступність середовища. Дмитро Жарий звернувся до суду і домігся рішення, яке може припинити ганебну практику встановлення пандусів, непридатних для використання.

Як висновок, можна зазначити що, незважаючи на прийняття протягом останніх років центральними та місцевими органами влади ряду заходів, націлених на забезпечення доступності для людей з інвалідністю до житлових та громадських приміщень, оточуюче середовище, а також усі види громадського транспорту, продовжують залишатися здебільшого недоступними для людей з інвалідністю. Усе ще наявні перешкоди та бар’єри як всередині, так і ззовні місць громадського користування. Тротуари, узбіччя, пішохідні переходи, транспортні зупинки тощо залишаються недостатньо пристосованими для вільного пересування людей з інвалідністю. Ліфти і домофони у будівлях не оснащені відео чи іншим пристроями для передачі текстових повідомлень для зв’язку нечуючої особи з диспетчером або з відвідувачем.

Проблема доступності судів

Українські суди практично недоступні для маломобільних груп населення – саме такий висновок зробили координатори Всеукраїнської кампанії «Правосуддя без бар’єрів», оприлюднивши результати моніторингу 72 українських судів у 16 областях України.[8] Окрім фізичних бар’єрів є чимало безглуздих правил і заборон, які ускладнюють для громадян реалізацію свого права на справедливий суд.

Понад 50 % наших співвітчизників є маломобільними. Іншими словами, питання доступності (архітектурної, інформаційної), стосується кожного другого жителя України. І немає таких родин, які хоча б один раз у житті не зіткнулися із бар’єрами на своєму шляху.

Суд має бути доступним. Це не кафе і не магазин, які завжди можна підібрати під свої можливості й смаки.

Тож під час моніторингових візитів перевірялися очевидні критерії доступності: безперешкодний вхід до будівлі суду, вільне пересування в приміщенні суду, простоту перепускної системи, можливість відвідувачами користуватися санвузлом тощо.

Зокрема, за результатами моніторингу 72 судів, виявилося:

у 19 судах немає доступних елементів інформування про об’єкт;

тільки 29 судів обладнані пандусами, із них – 12 відповідають вимогам Державних будівельних норм (ДБН);

в 46 судах встановлені рами металошукачів та турнікети;

69 будівель суду не одноповерхові, із них – 65 не обладнані ні ліфтами, ні підйомниками;

звичне для українських судів – завузькі двері, у 46 судах двірні пройми мають пороги понад встановлених норм;

завузькі коридори, найчастіше – з порогами та перепадами;

недоступні канцелярії судів;

у 60 судах санвузли не позначені, дуже часто доступ відвідувачів до вбиралень обмежений.

За словами співкоординатора кампанії «Правосуддя без бар’єрів», координатора проектів правозахисного центру «Поступ» Юлії Красільникової, «Розпочинаючи нашу кампанії, ми очікували подібні результати. Однак моніторинг доступності українських судів нам дав не тільки кількісні показники. Інформуючи про перебіг нашої кампанії, ми до неї привернули увагу ЗМІ, громадськості, і, безперечно, працівників суду та судової адміністрації. Ми сподіваємося, що інформаційний тиск вплине на відповідальних за організацію безперешкодного доступу до суду, що допоможе змінити ситуацію».

Під час кампанії «Правосуддя без бар’єрів» були виявлені й інші цікаві спостереження. Так, забороняється проведення фотозйомки саме в приміщеннях суду (однак законодавчо це жодним документом не регламентовано).

Майже у третини відвіданих установ (23) є власні правила допуску громадян до приміщень суду. Зокрема, в деяких судах забороняється джинсовий одяг, «з відкритими частинами тіла та без взуття», «ляпанці», «сильно забруднений одяг», одяг, який не сумісний з місцем перебування, цирковий, театральний чи маскарадний одяг.

«Конституцією України кожній людині гарантовано право звернутись до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод. Та, виявляється, суди самі вирішують, хто достойний звертатися до них... Є чимало обмежень, які можуть стати причиною недопуску до суду. Так, в одному із сімферопольських судів забороняється пропускати осіб з візками та велосипедами. При цьому, формально не зроблено ніякого виключення для осіб, які пересуваються на візку чи для осіб із дитячими візками.

«Доступність є інструментом реалізації прав громадян України. Якщо люди не мають можливості потрапити до приміщення суду – це обмежує їх право на судовий захист та породжує дискримінацію», зазначає – Михайло Тарахкало, директор зі стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ).

 

Проблема доступності транспортної та вуличної інфраструктури

Важливою умовою повноцінної інтеграції людей з інвалідністю до суспільного життя виступає забезпечення для них доступності не лише оточуючого середовища, але й всіх видів транспорту та транспортної інфраструктури.

З метою створення належних умов для доступу людей з інвалідністю до об’єктів транспортно-дорожньої, туристичної інфраструктури та поштового зв’язку, які належать до сфери управління Мінінфраструктури, розроблено відповідну Програму на 2012 – 2016 роки, якою передбачено за власні кошти підприємств здійснити 296 заходів. На сьогодні вже виконано 159 заходів, на які витрачено понад 9 млн. гривень.

Під час будівництва нових, проведенні реконструкції та капітального ремонту існуючих об’єктів транспортно-дорожньої інфраструктури, поштового зв’язку враховуються нові вимоги будівельних норм і стандартів з урахуванням потреб осіб з обмеженими фізичними можливостями, зокрема ДБН В.2.2-17:2006 „Доступність будинків і споруд для маломобільних груп населення”, ДСТУ-Н В.2.2-31:2011 „Настанова з облаштування будинків і споруд цивільного призначення елементами доступності для осіб з вадами зору та слуху”, ВБН В 2.3-1-2008 „Споруди транспорту. Проектування, будівництво та експлуатація будівель і службово-технічних споруд залізничного транспорту при швидкісному та високошвидкісному русі поїздів”, ГБН В.2.3-218-549:2011 „Споруди транспорту. Автомобільні дороги. Стоянки і майданчики для відпочинку та короткочасної зупинки автомобілів. Загальні вимоги проектування”, ГБН В.2.3-218-550:2011 „Споруди транспорту. Автомобільні дороги. Зупинки маршрутного транспорту. Загальні вимоги проектування” тощо.[9]

Певні покращення державою зроблено щодо доступності для людей з інвалідністю до залізничного, автомобільного, пасажирського автомобільного транспорту.

Водночас, попри всі офіційні покращення, чи кожен може скористатися «кінцевим продуктом» – доступним транспортом, інфраструктурою, сервісом? На думку фахівця Національної асамблеї інвалідів України Л.Байди, це не так.

 На думку Л. БайдиҐ розробка та впровадження політики «доступного» транспорту сприяє покращенню життя людей, в тому числі і осіб з інвалідністю. Поняття «доступний транспорт» можна розглядати, по-перше, як доступність самого транспортного засобу; по-друге, як облаштовану відповідно до діючих стандартів та потреб людей з інвалідністю і маломобільних груп населення транспортну інфраструктуру (місця для паркування, входи до терміналів, ліфти і ескалатори, телефонні кабіни, заклади торгівлі та харчування на території вокзалів; універсальні туалетні кабіни; забезпечення інформацією у відповідних форматах тощо).[10]

Забезпечення доступності у сфері транспорту регламентується відповідними стандартами і вимогами. Але…

Пригадуєте вислів: «Добрими намірами пекло встелене». Щось подібне відбувається зараз у питаннях формування та впровадження політики «доступного транспорту».

Купуючи квиток на залізниці за таку ж вартість, як й інші пасажири, людина з інвалідністю, подорожуючи 8-10 годин, а то і більше, в поїзді, не може скористатися туалетом та послугами нарівні з іншими.[11]

В Україні за офіційними даними в експлуатації знаходяться 19 вагонів для пасажирів з інвалідністю, і в кожному вагоні одне адаптоване купе з туалетом, а кількість потенційних користувачів – сотні. Отже, 19 осіб можуть скористатися «людськими» умовами. А як же подорожують всі інші люди з інвалідністю? Можна здогадатися відразу – з приниженням людської гідності, долаючи чимало проблем…

Ніби найкращі наміри мають розробники нового пасажирського спеціального вагону і наголошують на тому, що враховують потреби людей з інвалідністю. Насправді ентузіазм великий, але ідея та продукт є катастрофою для цієї групи населення та інших людей з обмеженою мобільністю.

Проектуючи «спеціальні вагони», які ніколи не зможуть задовольнити потреб значної кількості людей з інвалідністю, ми формуємо своє «недоступне» майбутнє на багато років (вагони експлуатуються 30-50 років).

Ще приклад. Наразі, для метрополітену планують випустити/закупити нові вагони, де є спеціально відведені місця для пасажирів з інвалідністю, що користуються інвалідним візком. Добрі наміри – так. Але хочеться спитати: «Хто ж зможе ними скористатися, якщо вхід до метрополітену та самі станції залишаються архітектурно недоступними?». І вся доступність вирішується на руках чергових по станціям.

Пропагування і надання «спеціальних послуг і прийняття спеціальних рішень» має бути винятком, бо вони є «спеціальними», тому більш дорожчими.

Звернемось до теми нових трамваїв та тролейбусів, які згідно з Державною цільовою програмою міського електротранспорту на період до 2017 року скоро мають з’явитися на вулицях наших міст.

Добрі наміри – так. Але, згідно з фінансовою складовою цієї програми, бачимо, що вже із самого початку були закладені кошти на транспорт, який є недоступним для людей з інвалідністю та маломобільних груп населення. Отже, знову на рівні держави формується політика транспортної недоступності в наших містах, яку потім, витративши «подвійні кошти», будемо ліквідовувати. Але ж ми багата країна і можемо собі дозволити платити двічі.[12]

Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що добрі наміри тих, хто приймає рішення, приймають ті чи інші нормативно-правові акти, дуже часто не враховують потреби всіх пасажирів – людей з інвалідністю, батьків з дітьми, людей похилого віку й тих, хто подорожує з важкими валізами, наших батьків, дружин, дітей.

Проблема інформаційної доступності

Стаття 19 Конвенції прав інвалідів зобов'язує державу-учасника сприяти у веденні самостійного способу життя людям з інвалідністю. Не дивлячись на те, що Україна ратифікувала вищезазначену Конвенцію, в державі все ж таки спостерігається систематичне порушення прав людей з інвалідністю на доступність інформації, що в свою чергу призводить до обмеження можливостей їх вільного пересування та мобільності, а отже порушує їх право на самостійний спосіб життя. Серед головних порушень відзначають відсутність дублювання у громадських місцях візуальної інформації звуковою інформацією чи інформацією, відображеною шрифтом Брайля тощо.

Зокрема, в усіх об’єктах громадського призначення має бути візуальна інформація про розташування пристосованих для людей з інвалідністю місць та послуг. Інформація має бути представлена відповідними піктограмами та символами, що застосовуються у міжнародній практиці. Розташування візуальної інформації в будівлях і спорудах повинно бути зручним для користування людей з інвалідністю на кріслах-візках. Попереджувальну інформацію про наближення до перешкод для людей з інвалідністю з вадами зору рекомендується забезпечувати зміною кольору і фактури поверхні поля.

Водночас в Національній доповіді про становище інвалідів в України наголошується, що стосовно доступності для людей з інвалідністю в Україні сфери інформації та комунікацій необхідно зазначити, що на сьогодні доступність певною мірою забезпечено лише для осіб з порушенням слуху (державою на законодавчому рівні визнано дактильно-жестову мову як засіб міжособистісного спілкування та навчання інвалідів із вадами слуху, випуск новин на національному телеканалі супроводжується сурдоперекладом).

Одним із найбільш сучасних і популярних на сьогодні засобів інформації та комунікації є Інтернет. Інтернет-сайти містять найрізноманітнішу інформацію щодо освіти, можливостей працевлаштування, отримання медичних послуг тощо. Крім того, Інтернет-сайти є каналами виявлення громадської активності та побудови соціальних мереж. Однак в Україні вони залишаються майже недоступними для людей з інвалідністю.[13]

Потрібно зазначити, що одним із факторів, які б сприяли дотримання принципу доступності, є проведення громадських експертиз виконання затверджених державою планів заходів щодо доступності. Принаймні в тих регіонах, в яких вони відбувалися, це приносило певні результати. Як приклад, можна навести громадську експертизу у м. Рівному, яка проводилася протягом серпня-жовтня 2013 року в основному силами Рівненського обласного осередку ВМГО «Генерація успішної дії» у взаємодії з іншими зацікавленими громадськими організаціями інвалідів.[14]

Фінансування заходів, спрямованих на реалізацію прав людей з інвалідністю

Інший аспект дотримання прав людей з інвалідністю – це фінансування заходів, спрямованих на реалізацію прав людей з інвалідністю (в тому числі й соціальне, матеріальне, медичне, санаторно-курортне забезпечення) та на усунення перешкод в їх реалізації.

Чинними законодавчими актами передбачена система соціального забезпечення людей з інвалідністю. Так, зокрема, цим людям виплачуються пенсії, а особам, які їх утримують, виплачується плата за їх догляд. Крім того, людям з інвалідністю надаються різноманітні пільги, зокрема, при лікуванні, придбанні медикаментів, протезуванні тощо.

Однак, як і всі соціально незахищені верстви населення в Україні, люди з інвалідністю перебувають на межі, а часто за межею бідності. Оскільки видатки на соціальні потреби фінансуються за принципом фінансових можливостей бюджету, то всі пенсії, виплати і пільги є скоріше моральною, а не матеріальною підтримкою людей з інвалідністю державою.

За інформацією офіційного сайту Державної служби статистики України, середній розмір пенсії за інвалідністю в Україні у 2013 році становить майже 1360 грн.[15] Залежно від причин інвалідності, групи інвалідності, страхового і трудового стажу та інших факторів розмір пенсії по інвалідності варіюється, однак у досить невеликому діапазоні. Таким чином, станом на 2013 рік, особливо враховуючи специфічні потреби, люди з інвалідністю в Україні перебувають у вкрай важкому матеріальному становищі.

З метою поліпшення становища людей з інвалідністю, 01 серпня 2012 року Постановою Кабінету Міністрів України затверджено Державну цільову програму «Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів» на період до 2020 року.

У цій програмі вказано, що на її фінансування з Державного бюджету України планується виділити 14 мільярдів гривень. Проте там же зазначено, що обсяг фінансування програми уточнюється щороку під час складання проекту Державного бюджету України на відповідний рік з урахуванням його можливостей.

Також потрібно зазначити, що В. Сушкевич, голова Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів підготовив до проекту бюджету на 2014 рік пропозиції, які якраз стосувались фінансування заходів щодо реалізації прав людей з інвалідністю. Але, на жаль, більшість з цих пропозицій не було враховано, що показує відсутність достатніх фінансових ресурсів у держави на забезпечення прав людей з інвалідністю та не пріоритетність фінансування цієї сфери.

З огляду на загальний стан фінансування державою соціальних потреб в останні роки, виконання наведеної програми швидше за все виявиться недосяжною ціллю, а її положення – звичайною декларацією благородних намірів.

Дотримання виборчих прав людей з інвалідністю

Варто також розглянути стан дотримання виборчих прав людей з інвалідністю. Для прикладу, у зв’язку з обмеженими фізичними можливостями не всі особи з інвалідністю спроможні самостійно дістатися виборчих дільниць. Виборчі закони («Про вибори Президента України», «Про вибори народних депутатів України» та «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів») не містять якихось особливих вимог до виборчих дільниць, що забезпечували б їх доступ для людей з інвалідністю.

Як правило виборчі дільниці розташовуються в школах, клубах, інших публічних місцях. Відповідно до існуючих нормативних актів, подібні публічні заклади повинні мати пандуси та інші пристосування для людей з інвалідністю, однак насправді часто все не так, як є на папері, і не всі такі заклади належним чином пристосовані для інвалідів. Це перша перешкода на шляху людини з інвалідністю під час виборів.

В Національній доповіді про становище інвалідів в Україні зазначається, що більшість осіб з інвалідністю з вадами зору мають змогу з’явитись на виборчу дільницю. Проте вони мають труднощі у пересуванні без сторонньої допомоги, і ці труднощі є тим більшими, чим більшим є ступінь втрати зору, що фіксується встановленою групою інвалідності. Зокрема, особи з інвалідністю першої групи мають суттєві проблеми у самостійному пересуванні, тоді як особи з інвалідністю другої та третьої групи хоч і мають відповідні обмеження, однак вони є значно меншими. Рівність громадян перед законом означає їх можливість виконувати відповідні дії у рівних умовах. Тому інваліди по зору, що за станом здоров’я можуть з’явитись на виборчу дільницю, повинні мати можливість усунення тих проблем, що перешкоджають їм пересуватись.

Крім того, проблеми можуть виникнути безпосередньо під час голосування в кабінці. При заповненні та вкиданні бюлетеня до скриньки особа з інвалідністю з вадами зору повинна бути впевнена, що особа, яка надає їй допомогу, насправді реалізує її волевиявлення. Водночас забороняється контроль членів виборчої комісії за заповненням та вкиданням бюлетенів. Таким чином, виборче право особи з інвалідністю з вадами зору буде убезпечено лише тоді, коли особа, що замість неї заповнює та вкидає до скриньки виборчий бюлетень, є її довіреною особою. Отже, особа з інвалідністю з вадами зору повинна мати можливість самостійно обирати собі помічника, якому довіряє, і мати можливість заходити разом з ним до кабінки для голосування. Однак закон прямо не передбачає такої можливості, і на практиці непоодинокі випадки, коли члени виборчих комісій перешкоджають особам з інвалідністю з вадами зору заходити до кабінок для голосування разом зі своїми супроводжуючими.

Виборчий процес нерідко супроводжується оскарженням виборцями певних дій чи рішень виборчих комісій. Частим явищем, наприклад, є відсутність виборців у виборчих списках за місцем своєї реєстрації. У таких випадках фізично-повноцінній людині нелегко відстояти своє право. Важко навіть уявити з якими складнощами особи з інвалідністю можуть зіткнутися в процесі оскарження рішень чи дій виборчих комісій.

Законодавство передбачає досить короткий строк на оскарження дій чи рішень виборчих комісій – 22 години. При цьому, враховуючи непристосованість будівель, вулиць та транспорту для потреб людини з інвалідністю, такій людині практично неможливо самостійно відстояти своє право обирати, не кажучи вже про право бути обраним.

Законодавством передбачена можливість для осіб з інвалідністю проголосувати поза межами виборчої дільниці. У такому випадку члени виборчої комісії повинні прийти до людини з інвалідністю із виборчою скринькою. Однак для того, щоб скористатися таким правом, інваліду спочатку необхідно звернутися з заявою до виборчої комісії, що в свою чергу вже може бути пов’язано з суттєвими складнощами. І знову ж таки оскарження рішення виборчої комісії про відмову у такому голосуванні для людини з інвалідністю є проблематичним.

Обов’язком працівника виборчої комісії є забезпечення рівноправної участі осіб з інвалідністю у виборчому процесі, тобто, таких же умов, як і всім виборцям, проте насправді, звичайно, слід створювати першочерговий доступ людям, яким важко вистояти в черзі та надавати відповідну допомогу тим, кому важко самостійно виконати всю процедуру отримання бюлетеня і голосування. Буква закону вимагає не так самостійного голосування, як самостійного вибору, який в особливих обставинах передбачає отримання необхідної допомоги. Це стосується незрячих виборців, нездатних самостійно скористатись брайлівським трафаретом, адже на цей час існують проблеми з його застосуванням. Шрифтом Брайля, як правило, володіють лише ті особи з інвалідністю з вадами зору, які навчались у школах для сліпих або втратили зір у молодому віці. Учні шкіл для слабозорих та люди, які втратили зір у пізньому віці, здебільшого шрифтом Брайля не володіють. Виходом із ситуації могло б стати запровадження у виборчому законодавстві стосовно виборців – осіб з інвалідністю з вадами зору спеціального інституту «довірених осіб», які повинні допомогти такому виборцю не тільки одержати виборчий бюлетень, але й ознайомити його зі змістом цього бюлетеня, безпосередньо надати допомогу у його заповнені.[16]

Також необхідно зауважити, що наявність певних законодавчих норм щодо забезпечення реалізації виборчих прав осіб з інвалідністю є недостатнім, особливо коли йдеться про осіб з інвалідністю з вадами зору та слуху. Так, жодним законодавчо-нормативним актом не передбачено запровадження для інвалідів з порушенням слуху обов’язкового титрування та перекладу на жестову мову (сурдоперекладу) передвиборчої агітації на телебаченні.

Для осіб з інвалідністю з вадами зору, насамперед, недоступними є законодавчі акти та офіційні повідомлення, що регулюють проведення виборів, передвиборча інформація, що розміщується на виборчих дільницях і адресується усім виборцям. Відсутність рівного доступу до цієї інформації створює перешкоди для вільного і свідомого волевиявлення інвалідів по зору, що суперечить принципам рівності всіх громадян при здійсненні їх виборчих прав.[17]

Отже, виборче законодавство України не враховує всіх потреб людей з інвалідністю. Попри намагання законодавців врахувати потреби цих людей, реалізація людьми з інвалідністю свого права обирати і бути обраним є вкрай ускладненою.

Трудові права людей з інвалідністю

Не відзначаються особливим захистом і трудові права людей з інвалідністю. Так, Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів» передбачена квота для інвалідів на підприємствах у розмірі 4 % від штатної чисельності працівників, а якщо кількість працівників від 8 до 25 працівників, то в штаті має бути щонайменше одна людина з інвалідністю.

Але на сьогодні законодавчо не врегульовано питання здійснення контролю за нарахуванням та сплатою роботодавцями адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу. Відповідно до Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого наказом Мінсоцполітики від 14 квітня 2011 р. № 129, Фонд соціального захисту інвалідів вже не має повноважень щодо проведення перевірок за додержанням законодавства з питань зайнятості та працевлаштування інвалідів, а у Держкомпраці ще відсутні законодавчо визначені повноваження щодо здійснення контролю за нарахуванням та сплатою роботодавцями адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу.[18]

Водночас, обов’язкову квоту для людей з інвалідністю на підприємствах працедавці легко обходять, створюючи посади для людей з інвалідністю без фактичного їх допуску до праці. Ці посади існують тільки на папері, а таким працівникам щомісяця виплачують певну грошову суму в якості компенсації. Таким чином і вовки ситі і вівці цілі. Однак при цьому не відбувається залучення людей з інвалідністю до праці, а отже, і до повноцінного життя.

Така ситуація цілком зрозуміла. Роботодавці намагаються зекономити та не мати проблем з законом. Для працевлаштування людини з інвалідністю, роботодавці повинні створити належні умови праці, адаптувати вже існуючі виробничі потужності та робочі місця, що пов’язано з певними витратами, яких вони і намагаються уникнути.

Отже, існуючий механізм реалізації права людини із інвалідністю на працю не здатен залучити їх до реальної праці та соціального життя, а роботодавців змусити працевлаштовувати людей з інвалідністю. У такій ситуації варто було б відійти від примусу роботодавців, натомість потрібно заохочувати останніх створювати робочі місця для осіб з інвалідністю.

Крім того, необхідно звернути увагу на той факт, що в нашій державі наявні перешкоди для вільного доступу до ринку праці осіб з інвалідністю з вадами слуху, які мають технічну та/або професійну кваліфікацію. Так, наказом МОЗ від 21 травня 2007 р. № 246 встановлені обмеження здоров’я, наявність яких не дозволяє працювати на певних посадах або професіях. Особам відповідної категорії не дозволяється, наприклад, працювати в цехах та на виробництвах, які мають виробничі шуми чи вібрації, а також з машинами і механізмами, які мають рухливі частини. Однак такі обмеження не відповідають міжнародним нормам і стандартам. У зв’язку з наявністю названих обмежень особи з інвалідністю з вадами слуху, які мають спеціальну технічну освіту, не можуть працювати за фахом на металообробних, деревообробних та інших підприємствах і змушені працювати на роботах, які не вимагають кваліфікації (двірник, прибиральниця, пакувальник тощо). Таким чином, з метою забезпечення реалізації права глухим особам, які мають спеціальну професійну або технічну освіту, працювати за отриманим фахом, необхідно внести зміни до вищевказаного наказу МОЗ, усунувши існуючі в ньому заборони (за умов установлення відповідних засобів та усунення ризиків життю цієї категорії осіб з інвалідністю на відповідних виробництвах).

Також, слід констатувати той факт, що в Україні на державному рівні не впроваджуються активні заходи щодо розвитку для людей з інвалідністю надомної форми організації праці. Однак варто зауважити, що багато інвалідів бажають працювати саме на таких умовах. Так, проведене у 2010 р. фахівцями науково-дослідного інституту соціально-трудових відносин соціологічне опитування майже 3 000 тисяч осіб з інвалідністю свідчить про те, що для 54,3 % з них відсутність на ринку праці роботи на умовах гнучких форм та режимів організації праці є бар’єром для їхньої інтеграції до трудового життя.

Слід констатувати той факт, що в Україні на сьогодні жодної інформації щодо суб’єктів господарювання, що використовують надомну працю, в офіційних статистичних даних не існує. Немає також даних про чисельність зайнятих на надомних робочих місцях за категоріями працівників (пенсіонери, люди з інвалідністю, жінки, молодь тощо). Таким чином, проаналізувати обсяги застосування надомної праці серед людей з інвалідністю у ринковій економіці України на сьогодні неможливо.

В Україні законодавством не передбачено жодного положення, що стимулює вітчизняних роботодавців до започаткування або поширення використання надомної форми організації праці. Не ратифіковано Україною також базовий міжнародний документ у цій сфері – Конвенцію МОП № 177 «Про надомну працю» (1996 року). Поряд із цим необхідно прийняти оновлене Положення про надомну працю, яке регулюватиме трудові відносини з цією категорією працівників, організацію та умови їх праці, оплату праці, відпустки, соціальне страхування, а також передбачатиме пільги тим роботодавцям, які використовують надомну працю, та включатиме орієнтовний перелік робіт, рекомендованих для виконання в надомних умовах.[19]

Право на освіту

У ст. 53 Конституції закріплене право кожного на освіту.

Гарантії права на освіту для усіх без виключення громадян України, у тому числі людей з інвалідністю, закріплені також у таких базових документах з питань освіти, як закони України „Про освіту”, „Про дошкільну освіту”, „Про загальну середню освіту”, „Про професійно-технічну освіту”, „Про вищу освіту”, „Про охорону дитинства”.

Крім зазначених вище документів право на освіту безпосередньо для людей з інвалідністю закріплено також у спеціальних законодавчих актах з питань соціального захисту та реабілітації людей з інвалідністю – законах України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” та „Про реабілітацію інвалідів в Україні”. Таким чином, можна констатувати той факт, що в Україні на законодавчому рівні визнане право людей з інвалідністю на освіту на основі рівності можливостей з іншими громадянами.

Чисельність дітей з інвалідністю досягає 6,1% від загальної чисельності людей з інвалідністю. В Україні щороку понад 18 тисяч дітей стають інвалідами.

Впродовж останніх років ведеться розмова та впроваджуються кроки щодо реалізації в державі інклюзивної освіти, де кожна дитина з інвалідністю має змогу разом з іншими дітьми відвідувати дитячий садок, школу, нарівні із іншими здобувати якісну середню та вищу освіту.

Станом на 2013 рік цей проект реалізують 20 експериментальних закладів освіти, які налічують 49 експериментальних груп. 178 дітей з особливими потребами здобувають знання у класах інтегрованого навчання, на базі чотирьох інститутів післядипломної освіти реалізуються проблемно-тематичні курси. 393 педагогічні працівники пройшли курс навчання за програмою «Залучення дітей з особливими потребами».

За статистичними даними у 2012/2013 навчальному році функціонувало 380 спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів, де навчались 45 357 учнів з особливими освітніми потребами, у тому числі 12 742 дитини з інвалідністю, зокрема:

– 328 спеціальних шкіл-інтернатів із контингентом у 39 682 учні;

– 32 навчально-реабілітаційні центри, де навчались та отримували комплексні реабілітаційні послуги 4 987 дітей з особливими освітніми потребами, зумовленими складними вадами розвитку;

– 20 спеціальних шкіл з продовженим днем, у яких здобували освіту за місцем свого проживання 688 дітей з порушеннями розвитку.

Крім того, 5 675 таких дітей навчались у 508 спеціальних класах загальноосвітніх шкіл.

Поступово розвивається і вдосконалюється й нормативно-правова база, орієнтована на впровадження інклюзивного навчання. На сьогодні створено новий Державний стандарт початкової загальної освіти для дітей з особливими освітніми потребами, що забезпечить дітям (з порушеннями зору, слуху, з мовними порушеннями, з розумовою відсталістю, затримкою психічного розвитку, дитячим церебральним паралічем) рівні можливості для отримання ранньої корекційної допомоги, здобуття якісної освіти (Постанова КМУ від 21 серпня 2013 р. № 607).

Проте, незважаючи на пожвавлення роботи із запровадження інклюзивної освіти й певні успіхи на цьому шляху, є чимало перешкод для її успішного розвитку. Головним негативним чинником є брак фінансування інклюзивної освіти. Окремого фінансування освіти для дітей з особливими потребами немає і його не закладено в бюджет. Унаслідок цього постає проблема недостатнього матеріально-технічного та кадрового забезпечення загальноосвітніх навчальних закладів.

Станом на 1 грудня 2012 р. лише 20,0 % від загальної кількості навчальних закладів системи освіти є доступними для дітей з інвалідністю. Забезпечення повної доступності навчальних закладів потребує значних коштів.

Однією з основних проблем у сфері освіти дітей з інвалідністю є також відсутність послідовності в наданні освітніх та реабілітаційних послуг на всіх рівнях навчально-виховного процесу з обов'язковою психолого-педагогічною, медичною та фізичною реабілітацією. Сьогодні відсутня і класифікація психофізичних порушень, що визначала б, з якими порушеннями діти можуть приходити до загальноосвітнього навчального закладу.

Реалізація в нашій державі права на освіту дітей з інвалідністю відбувається в основному в закритих установах: спеціальних дошкільних закладах, школах інтернатного типу, реабілітаційних центрах, що гальмує особистісний розвиток і обмежує коло спілкування таких дітей. Відповідно, дуже малий відсоток людей з інвалідністю стають студентами вузів, коледжів, училищ.

Окрім об'єктивних чинників, інтегрування дітей-інвалідів у суспільство ускладнює непідготовленість суспільства до їх сприйняття. Спостерігаються непоодинокі випадки, коли дітям з інвалідністю відмовляють у прийнятті до навчального закладу через упереджене ставлення до них керівників навчальних закладів. З другого боку, до дітей з особливими освітніми потребами часто виявляють надмірну турботливість, що відповідно до європейських стандартів не є рівністю умов. Водночас залишається низьким рівень поінформованості суспільства про інклюзивну систему освіти.

У сільській місцевості охоплення дітей з інвалідністю дошкільною освітою знаходиться не на належному рівні через майже повну відсутність дошкільних груп спеціального призначення (компенсуючого типу).

Для забезпечення реалізації освітніх прав дітей з інвалідністю надзвичайно важливою виступає (нарівні з дошкільною та загальною середньою освітою) галузь професійно-технічної освіти. Наразі відсоток учнів ПТНЗ з особливими освітніми потребами становить 1,4% від загальної кількості учнів. Навчання учнів з особливими освітніми потребами у ПТНЗ переважно здійснюється в загальних групах разом з іншими учнями. Однак є випадки, коли таке навчання неможливе. У таких випадках створюються спеціальні групи, для яких розробляються навчальні плани зі збільшенням терміну навчання, залежно від типу і важкості захворювання та складності навчального матеріалу. У ПТНЗ, де створені спеціальні групи для навчання молоді з особливими освітніми потребами, обладнано навчальні класи та навчально-виробничі майстерні, які забезпечені роздатковими, дидактичними, інформаційними, ілюстративними матеріалами тощо.

Заслуговує на увагу досвід співпраці Міжрегіонального вищого професійного училища зв’язку м. Києва з Київською загальноосвітньою спеціальною школою-інтернатом № 5 для сліпих дітей імені Я. П. Батюка. Завдяки співпраці названих закладів розроблено дві експериментальні програми за професією «Оператор комп’ютерного набору». Навчання проводиться на комп’ютерах, які адаптуються до специфіки їх використання учнями з порушеннями зору.

Водночас потрібно зазначити, що завдяки наданню законодавством України людям з інвалідністю низки певних пільг при вступі до ВНЗ, а також через підвищення власного усвідомлення важливості здобуття вищої освіти самими людьми з інвалідністю, їхня чисельність у ВНЗ України постійно зростає. Так, якщо у 2007/2008 навчальному році у ВНЗ I-IV рівня акредитації навчалося 12 262 студенти-інваліди, то у 2012/2013 навчальному році – майже у 1,5 рази більше (18 825 студентів-інвалідів). Це становить 0,87 % від загальної чисельності студентів вищих навчальних закладів.

За даними Єдиної державної електронної бази з питань освіти, у 2013 році до ВНЗ І-ІV рівнів акредитації всіх форм власності та підпорядкування зараховано на навчання інвалідів І та II груп та дітей-інвалідів віком до 18 років, яким не протипоказане навчання за обраним напрямом (спеціальністю), – понад 5,3 тис. осіб, що складає 1,4 % від усіх зарахованих.

Рекомендації

–   Забезпечити виконання (включаючи відповідне фінансове забезпечення) Національного плану дій з реалізації Конвенції про права інвалідів;

–   Розробити та прийняти зміни до законодавства з метою приведення його у відповідність з вимогами Конвенції ООН про права інвалідів. Існує необхідність закріплення практичних механізмів реалізації основних «стандартів» в сфері захисту прав інвалідів;

–   З метою забезпечення ефективного доступу до медичних послуг людей з інвалідністю прискорити прийняття Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування». Запровадити консультації для жінок з інвалідністю та сімей, де виховується дівчинка з інвалідністю, з питань інвалідності, репродуктивного здоров’я. Забезпечити існування архітектурної доступності цих консультацій, із врахуванням проблематики жінок із опорно-руховими захворюваннями, зору, слуху;

–   Необхідними є зміни на рівні конституційного законодавства України, адже терміни «рівність» (існує в конституційному законодавстві) і «недискримінація» по відношенню до інвалідів не є ідентичними і суттєво відрізняються за змістом;

–   Розробити заходи Міністерства охорони здоров’я, у яких передбачити механізми стимулювання, у тому числі й фінансового характеру, щодо психосоціального та реабілітаційного підходів лікування осіб з психічними розладами;

–   Розвивати систему інклюзивної освіти, враховуючи підвищення кваліфікації викладачів, визначити джерела та обсяги необхідного фінансування з боку держави. Забезпечити видання підручників для дітей з вадами зору, нечуючих, з розумовими порушеннями. Вжити належних заходів для залучення до роботи в сфері освіти осіб з інвалідністю;

–   Забезпечити використання принципів доступності, універсального дизайну, розумного пристосування, що враховує індивідуальні потреби в навчальних закладах;

–   Забезпечити спеціальну підготовку і перепідготовку педагогічних кадрів з питань інвалідності, інклюзивного навчання, супроводу дітей з інвалідністю, створення безбар’єрного середовища навчальних закладів;

–   Впровадити систему моніторингу та оцінки впровадження інклюзивного навчання, дані моніторингів зробити відкритими для громадськості;

–   Залучати громадські організації людей з інвалідністю до процесу прийняття рішень, що стосуються реалізації права на освіту;

–   Забезпечити виконання законодавства України щодо складання індивідуальних програм реабілітації для кожної особи, яка має інвалідність;

–   Розробити ефективний механізм забезпечення людей з інвалідністю технічними засобами реабілітації та виробами медичного призначення, а також порядок грошової компенсації на самостійне забезпечення такими засобами. Ефективний механізм має базуватися на засадах адресності, доцільності, раціональності та ефективності;

–   Забезпечити право на працю людей з інвалідністю. Зокрема, розробити та впровадити інститут професійного асистента фахівця з інвалідністю при здійсненні ним професійної діяльності для забезпечення рівних можливостей при реалізації права на зайнятість;

–   Забезпечувати деінституалізацію та автономне проживання у громаді із комплексною підтримкою громадян з інвалідністю, які потребують постійного стороннього догляду та нагляду, поступово зменшуючи кількість інтернатних установ і розвиваючи систему закладів у громаді для проживання з підтримкою 8-16 повнолітніх громадян з інвалідністю;

–   Здійснювати поступове реформування системи опіки та піклування над громадянами з інвалідністю, які не розуміють значення своїх дій та їх наслідків, зняти обмеження економічних, зокрема майнових, політичних та інших прав названих осіб з інвалідністю, у тому числі передбачених статтею 70 Конституції України та Статтею 32 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»;

–   Розпочати впровадження системи підтриманого прийняття рішень із забезпеченням кваліфікованих асистентів для осіб з інвалідністю, які не розуміють значення своїх дій та їхніх наслідків;

–   Внести зміни у чинне законодавство відповідно до зобов’язань за статтею 29 КПІ з метою усунення дискримінації та створити такі умови, коли люди з інвалідністю зможуть повною мірою брати участь у політичному та суспільному житті;

–   Забезпечити контроль за виконанням чинного законодавства з метою недискримінації осіб з інвалідністю під час виборчого процесу;

–   Впровадити концепцію універсального дизайну з метою забезпечення людям з інвалідністю доступу до усіх аспектів політичного та суспільного життя;

–   Забезпечити підготовку посадових осіб, які відповідальні за проведення виборчого процесу, а також тих, хто несе відповідальність за моніторинг виборчих дільниць, з питань інвалідності, спілкування з людьми різних нозологій, з питань обладнання виборчих дільниць, доступу до інформації тощо;

–   Внести зміни у чинне законодавство України з питань гендерної рівності з метою врахування потреб осіб з інвалідністю;

–   Впровадити громадський контроль за становищем дівчаток та жінок з психічними та розумовими порушеннями, які знаходяться у соціальних закладах опіки;.

–   Забезпечити створення системи захисту від жорстокого поводження відносно жінок з інвалідністю, які перебувають у психіатричних установах та інших інституціоналізованих закладах;

–   Забезпечити надання якісних медичних послуг жінкам з інвалідністю, що відповідають індивідуальним потребам у сфері охорони здоров’я. Проводити для персоналу медичних закладів навчання з питань існуючих потреб жінок з інвалідністю та етики спілкування;

–   Сприяти створенню позитивного образу жінки з інвалідністю у засобах масової інформації;

–   Запровадити заходи з метою активного залучення жінок з інвалідністю до працевлаштування у сфері освіти, соціальної політики, охорони здоров’я;

–   Внести зміни у чинне законодавство згідно зі стандартами КПІ щодо забезпечення права на доступ до інформації людей з інвалідністю;

–   Ввести дієвий контроль за виконанням чинного законодавства та ст. 21 КПІ щодо реалізації права осіб з інвалідністю на доступ до інформації;

–   Зобов’язати центральні та місцеві органи влади використовувати при комунікації з людьми з інвалідністю способи та формати, що сприяють доступу до інформації, здійснюючи адаптацію інформаційних продуктів та інформування щодо отримання публічних послуг;

–   Вжити заходів адміністративного та заохочувального характеру через використання механізмів діалогу, соціальної відповідальності щодо поширення інформації приватним сектором у форматах та способах, доступних для людей з інвалідністю;

–   Вжити заходів із стимулювання розвитку ринку аудіо книг, підтримки видань абеткою Брайля, підтримки адаптації інформації з застосуванням методу «спрощеного читання» у культурно-просвітніх установах;

–   За участі організацій людей з інвалідністю запровадити стандарти щодо форм, критеріїв та часу титрування та сурдоперекладу програм (інформаційних блоків, офіційної інформації, дитячих та юнацьких програм, правової інформації та повідомлень охорони здоров’я) як для державних, так і комерційних телевізійних мовників, вжити заходів (у тому числі позитивного стимулювання) щодо адаптації в електронний формат та доступу незрячих до паперових видань;

–   Забезпечити використання нових технологій з метою незалежності та самостійності людей з інвалідністю у реалізації їх права на інформацію;

–   Сприяти запровадженню принципів універсального дизайну до нових розробок у сфері інформаційних та комунікаційних технологій.

 

[1] Підготовлений Л. Байдою, НАІУ, і М.Щербатюком, УГСПЛ.

[2] Національна доповідь про становище інвалідів в Україні mlsp.kmu.gov.ua/document/156474/st.doc‎

[3] Альтернативний звіт « Загублені права» до комітету ООН З прав людей з інвалідністю, НАІУ, 2012 р.

[4] При ратифікації Конвенції Верховною Радою України була використана російська назва документу (одна з офіційний мов ООН), тому в назві було вилучено слово «людина», яке є в англійському варіанті тексту «Convention on the Rights of Persons with Disabilities». Українською мовою назва документу – «Конвенція ООН про права інвалідів» – Альтеративний звіт « Загублені права» до комітету ООН з прав людей з інвалідністю, НАІУ, 2012 р.

[5] Національна доповідь про становище інвалідів в Україні mlsp.kmu.gov.ua/document/156474/st.doc

[6] Національна доповідь про становище інвалідів в Україні mlsp.kmu.gov.ua/document/156474/st.doc‎

[7]  Альтернативний звіт до Комітету ООН з прав людей з інвалідністю « Загублені права», НАІУ, 2012 р

[8] З повною версією Звіту кампанії «Правосуддя без бар’єрів» можна ознайомитися за посиланням - http://bit.ly/1b9RUwD

[9] Національна доповідь про становище інвалідів в Україні mlsp.kmu.gov.ua/document/156474/st.doc

[10] Добрі наміри транспортної політики або доступність «по-українськи» http://blogs.lb.ua/larysa_bayda/232184_dobri_namiri_transportnoi_politiki.html

[11] Добрі наміри транспортної політики або доступність «по-українськи» http://blogs.lb.ua/larysa_bayda/232184_dobri_namiri_transportnoi_politiki.html

[12] Добрі наміри транспортної політики або доступність «по-українськи» http://blogs.lb.ua/larysa_bayda/232184_dobri_namiri_transportnoi_politiki.html

[13] Національна доповідь про становище інвалідів в Україні mlsp.kmu.gov.ua/document/156474/st.doc‎

[14] http://netbaryerov.org.ua/rivnenska/1531-gromadska-ekspertiza

[15] http://www.ukrstat.gov.ua

[16] Національна доповідь про становище інвалідів в Україні mlsp.kmu.gov.ua/document/156474/st.doc, Забезпечення виборчих прав громадян з вадами зору // Режим доступу: http://www.just.gov.ua/content/303/

[17] Національна доповідь про становище інвалідів в Україні mlsp.kmu.gov.ua/document/156474/st.doc

[18] Національна доповідь про становище інвалідів в Україні mlsp.kmu.gov.ua/document/156474/st.doc‎

[19] Національна доповідь про становище інвалідів в Україні mlsp.kmu.gov.ua/document/156474/st.doc‎

 


C��������� �������