Україна воює кожен день. Воює, відстоюючи, передовсім, цінності, через які в Україну лізе орковійсько з оркостану, для якого ці цінності є неприйнятними й небезпечними. Це цінності свободи, незалежності, демократії, можливості здійснювати вибір і не толерувати авторитаризм.

Саме тому, що ми маємо ці цінності і відстоюємо їх, нам на допомогу надсилають зброю, розвіддані, сучасні засоби боротьби з орковійськом, завдяки чому Україна вистояла ці 95 днів і має реальні шанси, отримуючи допомогу від союзників, досягти перелому у цій війні і перемогти.

Але якщо ми самі не будемо перетворюватись на путіна, ламаючи незалежні інституції, підминаючи і просто викидаючи з каналів мовлення опозиційні засоби масової інформації, які, хоч і є національно-патріотичні, але контролюються не підконтрольні владі опозицією і критикують її.

І ось тут питання, навіщо давати зброю і захищати того, хто своїми руками нищить крихкі інструменти демократичного суспільства?

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Цей інститут був створений в Україні в 1998 році, під чемним тиском і за сприяння Ради Європи, яка консультувала, допомагала створити закон, надавала експертну допомогу і випрацювати саме українську модель.

Але з цим інститутом Україні якось було пороблено, від самого початку за цю посаду почали змагатись саме виключно парламентарі, які мали відносно теоретичне уявлення про захист прав людини, але намагались посісти цю посаду, відпихаючи один одного, в тому числі, і на рівні закону. Саме тому і до сьогодні в чинному законі існує норма про віковий ценз в 40 років, і вона закріплена через те, що Ніна Іванівна Карпачова, 1957 року народження, в 1998 році, коли розроблювався і був ухвалений закон і відбулись перші вибори, мала якраз 40 років, і саме Ніна Іванівна і була ініціатором такого вікового цензу у законі…. Інший реальний кандидат, теж член парламенту, до речі, автор непоганого законопроекту про Уповноваженого, Сергій Кириченко, не досяг цього віку, і був відсіяний через молодість, оголосив голодування на знак протесту, відростив був бороду – теж на знак протесту, чи щоб видаватись на сорок років, хто зна…. Мабуть, прокляв цей інститут, підозрюємо, бо з ним щось пороблено.

Ніна Карпачова зробила найбільше для фізичної розбудови Офісу Уповноваженого, будівля на Інститутській – це її рук заслуга, як і ремонт з претензією на розкіш, навіть серйозно говорили про створення на противагу Палацу Ради Європи у Страсбурзі «Палацу прав людини в Україні», але до того не дійшло. Знов таки, Ніна Карпачова не відзначалась політичною нейтральністю – у 2006 році під час парламентських виборів вона увійшла до першої п’ятірки Партії регіонів, на чолі якої тоді був Віктор Янукович…

Щодо неоднозначності постаті першого Уповноваженого, то зазначимо неабияку роль Ніни Іванівни в ратифікації Верховною Радою Європейської конвенції з прав людини. Її вміння переконливо вести кулуарні переговори серед парламентарів справді були вагомим фактором у той вечір, коли з третьої спроби вдалось таки проголосувати за це справді доленосне рішення – ратифікувати Європейську конвенцію.

Партія регіонів, обличчям якої виступила в 2006 році Ніна Карпачова, через виключну прихильність Ніни Іванівни до опозиційної переслідуваної Юлії Тимошенко, відтак, «зраду» партійній вірності регіоналам, доклалась до того, щоб замість Ніни Карпачової у 2012 була обрана інша Уповноважена ВРУ з прав людини – Валерія Лутковська. Тиск на парламент під час голосування був просто шаленим, для нас особисто показником стала присутність на цьому процесі Юри «Єнакієвського», який був у парламенті один чи два рази фізично, але тут його рекрутували, і він став бойовим штиком, який просував кандидатуру від Партії регіонів. Валерії Лутковській опозиційні парламентарі, які виступали проти її обрання в 2014, від 2014 року – після перемоги Майдану – не пробачили саме таке обрання, і, незважаючи на її досягнення на цій посаді – створення Національного превентивного механізму, поширення функції парламентського контролю на сферу захисту персональних даних і доступ до публічної інформації, розвиток мережі регіональних представників Уповноваженого, активну співпрацю з правозахисним середовищем, активну роботу на міжнародному рівні, закріплену практику підготовки щорічних доповідей Уповноваженого – весною 2014 року народні депутати вимагали відставки Лутковської з посади Уповноваженої. Було обрізання фінансування, Верховна Рада перестала заслуховувати Щорічну доповідь (єдиний раз у випадку Лутковської вона була заслухана у Парламенті в 2013 році!), але Офіс Уповноваженого ВРУ продовжував працювати, і Парламент «забув» своєчасно коректно і прозоро провести процедуру відбору кандидатів, натомість в 2017 році намагався  «пропихнути» і призначити вже визначеного кандидата, яким була Людмила Денісова. Що дуже нагадує сьогоднішню ситуацію, коли партія слухняних кнопконатискачів планує призначити свого кандидата. Але в 2017 році для такого рішення не вистачало голосів, і треба було контролювати депутатів, які «вагались», для чого були теж в кривий спосіб внесені зміни до законодавства і ухвалена норма саме про відкрите голосування, а не голосування бюлетенями, як це було визначено попередньо. Процес «пропихування» і внесення змін до законодавства про вибори Уповноваженого тривав від червня 2017 до березня 2018.

Здоровий парламентаризм разом із правозахисниками чинив опір цьому мутнуватому процесу, зокрема, Валерій Пацкан, який очолював тогочасний комітет з прав людини ВРУ, стояв до останнього, поки не був відкомандирований до Рахункової палати на нехуду посаду. Подейкують, що це стало обміном на погодження кандидатури Людмили Денісової, яку швидко після цього обрали за новопризначеною процедурою 15 березня 2018 року. Такий у нас парламентаризм.

Тут треба зауважити, що процес зміни Уповноваженого був, як до речі і в 2012 році, при приході Валерії Лутковської до Офісу, обнулінням усієї попередньої роботи і вибудовуванням власної стратегії, розстановки нових кадрів, зачищенням старих кадрів. Що, звичайно, не йшло на користь справі і розвитку самого інституту Уповноваженого. І кадри не завжди і в кожному випадку змінювались на кращі, втрачалась інституційна пам’ять.  Зносилась попередня історія, знищувався весь попередній матеріал на вебсайті, ситуація нагадувала розправу з переможеним ворогом і зачистку плацдарму, навіть логотип кожна з Уповноважених придумувала свій власний… Мабуть, прокльони, голодування і борода Кириченка таки продовжували даватись взнаки.

Всі три Уповноважені, як видно, були політично залежними і фактично політично призначеними на посаду. Кожна з них була по своєму ефективною в різних напрямках роботи, сама посада Омбудсмана «підтягувала» через мандат кожну з Уповноважених до стандарту побудови роботи, хоч кожній з них є й чим і дорікнути. Але. Але ми маємо на сьогодні акредитовану інституцію зі статусом «А», що означає повну відповідність Паризьким принципам, які висуваються до національних інституцій із захисту прав людини. Цей статус був отриманий в 2009 році ще Ніною Карпачовою, але і за каденції Валерії Лутковської, і за каденції Людмили Денісової Офіс Уповноваженого підтвердив цей статус відповідною переакредитацією.

Від 2019 року правозахисники ставили в якості нагальної вимоги серед інших питань розроблення змін до законодавства про Уповноваженого ВРУ з прав людини, з тим щоб закріпити на практиці принципи відбору гідних кандидатів, які б мали належний правозахисний досвід, авторитет в правозахисному середовищі, і не залежали від політичної або адміністративної волі тих, хто на момент обрання чергового Уповноваженого саме перебуває у політичного керма або може випросити це місце у тих, хто натискає кнопки у парламенті. На жаль, цей процес не відбувся, а спроби його провести були ні чим іншим, як спрямованими проти чинного Уповноваженого законопроектами, один із яких не дійшов до зали голосувань.

Спроби звільнити Людмилу Денісову не припинялись. Оскільки законних підстав для цього не існувало, то треба було їх вигадати. Потрібно було закріпити норму «ВРУ не подобається Людмила Денісова на посаді Уповноваженого ВРУ з прав людини і через це її треба звільнити». Така абсурдна норма була закріплена в Законі від 12 травня 2022 року «Про правовий режим воєнного стану» був цілеспрямовано ухвалений з єдиною метою – створити видимість правових підстав для припинення повноважень Уповноваженого. Рекомендую авторам цього закону уважно прочитати рішення Європейського суду «Волков проти України» і бути готовим отримати рішення «Денісова проти України», УГСПЛ готова надати юридичний супровід цій стратегічній справі де виграш лежить на поверхні. Це до слова.

30 травня стало відомо, що саме цей новоспечений закон народні депутати хочуть використати, виголосивши недовіру Денісовій через вказівку з Банкової. На незалежності інституту Уповноваженого можна поставити жирний хрест, якщо це відбудеться. Цю незалежність вдалось відстояти в зимові місяці Майдану, і пізніше – весною 2014 року у протистоянні з забаганками парламентарів. Але вистояли. Право перемогло сваволю.

Сьогодні сваволя намагається перемогти право.

Ми просимо, щоб зарубіжні партнери допомагали нам зброєю, щоб ми мали можливість захистити наші і європейські цінності. Але в цей час наші парламентарі тишком нищать ці цінності, ухвалюючи закони, що спрямовані НЕ НА РОЗБУДОВУ, і вчиняючи неправові кроки, спрямовані на знищення інституту, який складно вибудовує своє незалежне існування. І тут ми не маємо права мовчати.

Так не має відбуватись процедура позбавлення мандату Уповноваженого. Це є прямим порушенням закону. Без оцінки того позитивного чи негативного, що було зроблене Уповноваженим за час її каденції. Без заслуховування в Парламенті щорічного звіту і можливості обговорення проблем з правами людини, які визначені з рекомендаційними висновками, зробленими офісом Уповноваженого.

Так не повинен починатись процес відбору кандидатів на посаду Уповноваженого. Без жодних консультацій з правозахисним середовищем. За вказівкою з Банкової, як за часів Януковича.

Звертаємо увагу міжнародних партнерів, зокрема, місії ООН, ЄС, Ради Європи, особисто Комісара з прав людини Ради Європи  Дуні Міятович до цієї негативної і руйнівної тенденції, яка має бути зупинена.

Олександр Павліченко, виконавчий директор УГСПЛ

Євген Захаров, Голова правління УГСПЛ, директор Харківської правозахисної групи