Archives: Блоги

Мінський процес та його тонкощі досі обходять пересічних українців стороною, оскільки ЗМІ дуже непросто доносять до нас його перебіг. Ми, як звичайні громадяни, досить приблизно уявляємо собі – що дійсно відбувається на цих перемовинах? Причина цього невідання проста: держава ще не готова виконувати перед громадянами свій простий, але складний обов’язок – казати правду.

Ця тривіальна річ (казати правду) є настільки важливою, що вже понад 40 років в країнах, що пережили збройний конфлікт, національними урядами створюються спеціальні «комісії зі встановлення правди» (Truth Commissions), функцією яких є надзвичайно проста та важлива річ – чесно сказати громадянам про те, що, власне, відбулося в країні і чия провина лежить на людських втратах внаслідок цього конфлікту.

З 1974 року щонайменше 25 таких Truth Commissions було засновано у пост-конфліктних країнах з однією метою – донести до громадян правду про національну трагедію, що сталася: її причини, обставини, наслідки. Робота таких комісій не є оперативною. Наприклад, робота британської спеціальної слідчої комісії для встановлення істини у кривавих подіях 30 січня 1972 року, коли британські військовослужбовці застосували зброю проти мітингувальників у Лондондеррі (Північна Ірландія), тривала 12 років. Втім, комісія визнала той факт, що солдати втратили самоконтроль та в цілому діяли неправомірно, через що прем’єр-міністр Великої Британії Д. Кемерон публічно вибачився від імені уряду Великої Британії перед сім’ями загиблих.

Для України вже існує правова обґрунтованість діяльності держави у цьому напрямку. Це, власне, Резолюція ООН “Право на встановлення істини” (A/HRC/RES/12/12, 2009) та “Основи політики Європейського Союзу щодо підтримки правосуддя перехідного періоду” (The EU’s Policy Framework on support to transitional justice, прийняті ЄС на 3426-му засіданні, 16 листопада 2015 року). Проте чи готова Україна в особі парламентарів та представників органів владі реалізувати їх?

Наприклад, міжнародні документи пропонують національним урядам пост-конфліктних країн вжити наступних заходів:

• створення ефективної системи документування подій, що стосуються збройного конфлікту, забезпечення участі різних сторін у процесі документування, обмін необхідною інформацією між органами влади та неурядовими організаціями;
• розсекречення архівів та забезпечення доступності документів щодо перебігу подій на території усієї країни, що мають безпосереднє відношення до конфлікту;
• розроблення правових механізмів, що унеможливлюють викривлення історичних подій та спекуляції на темі збройного конфлікту;
• організація та підтримка громадських розслідувань, діяльності слідчих комісій з метою повного розслідування порушень, які мали місце в період збройного конфлікту або становили репресивний характер щодо цивільного населення: встановлення перебігу подій, перевірки фактів, ідентифікації жертв, встановлення винних;
• максимально повне та правдиве інформування населення про перебіг та наслідки збройного конфлікту.

Що з цих рекомендацій може вже сьогодні виконати влада України?

Коли мова заходить про примирення, як віддалену перспективу завершення війни, зазвичай обидві ворогуючі сторони є дуже далекими від того, щоб навіть промовляти це слово.

Проте примирення відбувається вже тоді, коли лунає останній постріл. Це досить незвично для нас, оскільки у національних стереотипах «примирення» зазвичай асоціюється із святом, квітами, обіймами з «дружнім народом»/«визволителями»/«поєднаними родинами» та ін.

І наразі ми маємо для себе, як українці, відкрити різні форми примирення, на які так багатий міжнародний досвід. Наприклад, відомий пам’ятник «Примирення» (Reconciliation, 1998) на території Університету Бредфорд (Велика Британія, Ковентрі) найбільш відповідає нашим уявленням про примирення. Це – фігури чоловіка та жінки, що обіймають один одного. Автор скульптури зазначав, що скульптура «…спочатку була задумана після війни. Європа була в шоці, люди були приголомшені. Я читав у газеті про жінку, яка пройшла через Європу пішки, щоб знайти свого чоловіка, і я обрав цю історію для створення скульптури. Тоді я подумав, що мова може йти не лише про зближення двох людей, але й про возз’єднання тих країн, які воювали». Цей образ возз’єднання виявився настільки універсальним, що копія пам’ятника була розміщена у різних точках планети: на в парку Миру Хіросіми (Японія), в готелі «Стормонт» (Белфаст, Північна Ірландія), Берліні.

Дещо інший аспект примирення ми можемо побачити у Канаді, де на одному з майданчиків Оттави розміщена композиція, присвячена 110 тисячам канадських військових, які з 1948 року взяли участь у миротворчих операціях. Пам’ятник виконаний у вигляді кам’яної гряди, яка височіє над уламками війни. На вершині стоять троє канадських військових-миротворців – жінка та двоє чоловіків. Двоє військових із зброєю в руках спостерігають за діями протилежних сторін конфлікту, в той час як жінка-радистка підтримує оперативний зв’язок із штаб-квартирою. Ця пам’ятка символізує дещо інший, примусовий аспект примирення, до якого час від часу вдається Рада Безпеки ООН для підтримання миру в регіоні та захисту жертв конфлікту.

Ще один аспект довготривалого процесу порозуміння та примирення можна знайти у Річмонді (США), де встановлена 15-футова, півтонна бронзова скульптура, зведена неподалік колишнього рабовласницького ринку Річмонда. Річмонд свого часу був одним з найбільших центрів, де до Громадянської війни було продано більше 300 тисяч невільників. Встановлення скульптури є результатом тривалого взаємопорозуміння трьох країн – Великої Британії, Беніну та США – як знак вибачення за работоргівлю, які досить активно здійснювалася у трикутнику «Ліверпуль- Бенін-Річмонд».

Звичайно ж, питання примирення не можна штучно прискорювати, аби не стати об’єктом такої усебічної критики, що вибухнула 2017 року у відповідь на ініціативу російської окупаційної влади АР Крим щодо встановлення у м. Севастополі пам’ятника, де символічна Батьківщина-матір примиряє білогвардійця-поручика з червоноармійцем.

Безумовно, наведені приклади – не взірець, а лише відправна точка для міркувань суспільства, лідерів громадської думки, політиків. Яким може бути майбутнє України? Чи буде питання примирення стояти у програмах дій уряду та виступати елементом внутрішньої та зовнішньої політики? Тож пропонуємо почати складний процес роздумів у цій непростій сфері починати вже зараз.

Питання надання жертвам конфлікту необхідної допомоги у вигляді реституції, компенсації, реабілітації та сатисфакції є головною темою окремої резолюції ООН A/RES/60/147 від 21 березня 2006 року. Вона покладає саме на державу забезпечення повного та ефективного, негайного і пропорційного тяжкості втрат жертви відшкодування.

Проте на практиці, виходячи з наявності ресурсів, особливостей збройних конфліктів та політичних обставин, кожна пост-конфліктна країна вирішувала це питання у власний спосіб.

Індонезія вирішила надати землі сільськогосподарчого призначення та необхідні засоби для сприяння реінтеграції в суспільство колишніх комбатантів, виплати компенсації політичним в’язням і постраждалим цивільним особам. Урядом гарантується, що постраждалі від конфлікту громадяни отримають також роботу, а в разі втрати працездатності –  відповідні виплати в рамках системи соціального забезпечення.

У Колумбії законом «Про жертв» (2011 р.) також була запроваджена процедура реституції земель для жертв конфлікту, яку мають реалізовувати нові державні агенції – Агенція з підтримки постраждалих та Агенція з реституції земель.

Судан заснував Комісію з відновлення та розселення у Дарфурі, яка мала розробити прості, доступні, прозорі та реалістичні процедури відшкодування збитків. Реалізація процедур покладається на незалежну комісію з розгляду позовів жителів Дарфура на отримання компенсації збитків від конфлікту. Перелік збитків включає фізичні і психічні травми, нервові потрясіння, людські та економічні втрати.

Уряд Республіки Філіппіни вирішив виділити не менш 8 млрд. філіппінських песо (150 млн. $), а також кошти, отримані від продажу незаконно придбаних Маркосом багатств (684 млн. $), які будуть депоновані в доларах США. З цієї суми уряд зобов’язався надавати відшкодування жертвам порушень прав людини, допущених під час дії воєнного стану. Пріоритет надається позивачам, які виграли судові справи з прав людини проти Маркоса. Цій категорії позивачів гарантуються виплати без зволікань і в повній формі.

Грузія після збройного конфлікту прийняла закон про реституцію та компенсацію власності на території Грузії жертвам конфлікту у колишньому регіоні Південна Осетія (2006). Згідно цьому закону, ВПО отримали право на реституцію нерухомого майна, що залишилося на окупованих територіях. При цьому це право передається у спадок. Уряд Грузії розробив програму надання житла для ВПО, яка включала можливість приватизації ВПО житла, у якому вони проживають протягом тривалого часу; переселення ВПО до відновлених/новозбудованих будинків або надання одноразової компенсації у розмірі 10 тис. $; можливість придбання житла у сільській місцевості; викуп державою житла з приватної власності та передача його у власність ВПО.

В європейській історії пост-конфліктного врегулювання цікавим є досвід повоєнної Німеччини, коли законами ФРН від 1952 р. були надані гарантії виплати матеріальних  компенсацій жертвам війни. Згідно цих законів кожен власник майна Західної Німеччини був зобов’язаний сплатити протягом 30 років до спеціального компенсаційного фонду 50% від розміру належного йому/їй майна. Як результат, у 2001 р. розмір компенсаційних виплат був зафіксований на рівні близько 115 млрд. німецьких марок. Цей випадок досі вважається найбільшим легальним перерозподілом багатств в історії людства.

Не зважаючи на тривалу роботу УГСПЛ з 2015-го року, термін «перехідне правосуддя» (transitional justice) почав набувати усе більш широкої вживаності лише зараз, три роки потому. Причиною тому стала підготовка та презентація у 2018-му році законопроекту «Про засади державної політики захисту прав людини в умовах подолання наслідків збройного конфлікту», який, по суті, претендує стати своєрідною «конституцією» перехідного правосуддя в Україні.

Його громадське обговорення розпочалося з травневого телемарафону «Захист прав людини в умовах подолання наслідків збройного конфлікту» на каналі UKRLIFE.TV. Результати обговорення визначили декілька цікавих та корисних моментів.

1. Кожен зацікавлений «споживач» перехідного правосуддя (жертва конфлікту, ВПО, політик) обирає лише декілька близьких для нього аспектів. Комплексність та взаємопов’язаність усіх заходів перехідного правосуддя при цьому щиро ігноруються.
2. Найбільший інтерес усіх учасників обговорення викликають напрямки, пов’язані із переслідуванням воєнних злочинців та отриманням сатисфакції. Інституційні реформи, що мають гарантувати неповторення конфлікту – є темою для вузького кола фахівців правоохоронних органів та збройних сил. Повне оприлюднення правди щодо окупації та конфлікту, реконструкція та документування перебігу подій, унеможливлення їх викривлення та спекуляцій на темі конфлікту – не цікавить поки що нікого.
3. Далеко не всі правознавці, політики або держслужбовці обізнані щодо того, як багато у світі накопичено правових документів та практичних посібників з перехідного правосуддя, які можна ефективно використовувати в Україні прямо зараз.
4. Перехідне правосуддя, не зважаючи на свій максимально позитивний підхід, викликає серед різних категорій населення певні побоювання, до яких слід ставитися серйозно та прискіпливо працювати з ними.
5. Перехідне правосуддя має бути перекладено на просту мову, зрозумілу усім цільовим групам. Як засвідчив наш аналіз, навіть експерти намагаються усі терміни перехідного правосуддя «перекладати» на більш знайомі та зрозумілі: «кримінальне переслідування» на «покарання», «сатисфакція»/«компенсація» на «виплати»/«пільги» та ін.

Ці перші спостереження відкривають для громадянського суспільства практично новий обрій інформаційно-просвітницької роботи, тривалість якої не обмежується навіть найближчими чотирма-п’ятьма роками. Вочевидь, що слід розширяти інформаційний простір, створювати інформаційну стратегію, досить чітко пояснювати усім зацікавленим учасникам – де саме їх місце в реалізації перехідного правосуддя, що саме вони можуть для цього зробити.

Без цієї величезної роботи законодавці не зможуть побачити необхідних для України орієнтирів. Правоохоронці та судді будуть триматися за «класичні», але неефективні в умовах війни методи роботи. А населення буде потерпати від того, що держава, при усій чисельності бюрократичного апарату, не може забезпечити зручні та зрозумілі правила життя для не менш чисельних жертв конфлікту.

Фото обкладинки – Олег Шинкаренко

У рамках запровадження перехідного правосуддя, незалежно від країни та характеру збройного конфлікту, завжди постає питання – якою може бути амністія для колишніх комбатантів? І чому таке питання виникає?

По-перше, обговорення амністії ініціюється не лише з боку комбатантів /«повстанців»/«сепаратистів»/ «заколотників» та ін., але й їхніми родинами, що автоматично збільшує групу зацікавлених осіб щонайменше втричі. І таку кількість населення не кожна країна може дозволити собі ігнорувати.

По-друге, Протокол ІІ до Женевських конвенцій прямо встановлює, що після воєнних дій органи влади «…прагнуть надати якомога ширшу амністію особам, які брали участь у збройному конфлікті, та особам, позбавленим волі з причин, пов’язаних зі збройним конфліктом».

Чому ж питання амністії зустрічає такий опір під час запровадження перехідного правосуддя, якщо воно підкріплюється не лише бажанням частини населення, але й міжнародними вимогами?

Тут слід визнати непопулярну для інституту амністії річ.

Положення амністії після збройного конфлікту сприймаються сьогодні критично не лише через певну різницю умов 1970-х років, коли писалися Женевські конвенції. До уваги береться й світовий негативний досвід застосування амністій, який за останні 15 років втратив підтримку навіть з боку керівництва ООН. Причиною тому стала практика застосовуваних широких амністій, які не виправдали себе жодним чином, за виключенням унікальної ситуації та обставин Південно-Африканської Республіки.

За цих обставин ООН наголосила на необхідності більш ретельно розроблених законів про амністію, оскільки “…у мирних угодах, які підтримує ООН, не може міститись обіцянка амністії за геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності або грубі порушення прав людини” (К. Аннан, 2004).

Проте, попри скептицизм, кожна пост-конфліктна країна обов’язково проходить етап обговорення формату та масштабу амністії. Причиною тому є чи не найбільш вагомий аргумент – практичні міркування внутрішньої політики.

Якщо взяти умови України, то першим практичним аспектом є кількість осіб, які потенційно можуть підпасти під кримінальне переслідування. За досить приблизними підрахунками такими особами можуть бути більше 63 000 представників силових та правоохоронних формувань (військові, поліція, прокуратура) на окупованих територіях, з них понад 37 000 на території т.зв. «ДНР»/«ЛНР». Чи зможуть бути позбавлені свободи (за умови доказу вини) хоча б 30% цих осіб (за умови, що населення українських місць несвободи наразі витримує лише 44 000 засуджених? Тобто, збільшивши цю кількість майже вполовину? Навряд. Вихід один – вдатися як до альтернативних видів покарання, так і до амністії.

До проблем кримінального переслідування додається проблема катастрофічної нестачі слідчих та суддів. Це призводить, у свою чергу, до середнього щорічного навантаження на слідчого поліції від 80 до 200 проваджень, на прокурора – близько 350-600 проваджень. Щомісячне навантаження судді місцевого загального суду складає 57 справ та матеріалів. Минулого року в українських судах знаходилося понад 26 тис. справ, провадження в яких тривало більше одного року, понад 4 тис. справ, які перебували у проваджені більше 2 років, та 2303 справи, які перебували у провадженні суду більше 3 років. Чи зможе ефективно бути вирішена проблема правосуддя за таких умов без застосування альтернативних видів покарання та амністії (повної, часткової або умовної)? Навряд.

Другим практичним аспектом є державні інтереси у справах, пов’язаних із розслідуванням воєнних та міжнародних злочинів. Не секрет, що Велика Британія вдалася до амністії терористів з Північної Ірландії в обмін на інформацію, необхідну органам слідства. У певних випадках свободу отримували навіть колишні бойовики, які отримали до дев’яти довічних строків ув’язнення. Ця вимушена акція була настільки непопулярною серед британців, що прем’єр-міністр регулярно здійснював неофіційні особисті візити до родин загиблих «на чашку чаю», аби знизити рівень соціальної напруги.

Досить можливо, що після закінчення конфлікту на Донбасі Україна також буде вимушена вдатися до актів амністії, аби довести у міжнародних судових інстанціях вину Російської Федерації та добитися виплати репарацій.

Третім практичним аспектом застосування амністії є необхідність досягнення соціальної рівноваги та стабільної безпеки на рівні громад. Першою спробою у цьому напрямку можна вважати Закон України «Про недопущення переслідування та покарання осіб – учасників подій на території Донецької та Луганської областей» від 16.09.2014 р., який неофіційно називають законом про амністію. Закон передбачає звільнення від відповідальності «учасників збройних формувань», членів самопроголошених органів у Донецькій і Луганській областях, а також людей, які протидіяли проведенню антитерористичної операції. Закон через недосконалість отримав виключно критичні відгуки юристів. Проте основний вектор його змісту усе ж пролягає не у сфері кримінального покарання, а у спробі знизити рівень ворожнечі та несприйняття серед різних верств населення. М. Гнатовський справедливо підмітив: «Закон про амністію на Донбасі настільки недосконалий, що, вірогідно, не розрахований на те, щоб його застосовувати, а розрахований скоріше на те, щоб показати договороспроможність учасників переговорного процесу з боку України».

Отже, попри непопулярність самої ідеї амністії у пост-конфліктному суспільстві причини обговорювати цей механізм як складову перехідного правосуддя усе таки є. Підходи до використання інституту амністії можуть передбачати проведення національного референдуму, формування механізмів альтернативних видів покарання та люстраційних заходів, деталізацію умов, строків та обсягу амністії для кожної категорії осіб. До цього слід додати необхідність тривалої та узгодженої роботи академічної спільноти, міжнародних експертів, практичних працівників правоохоронної та судової систем. Сподіваємося, що у держави вистачить політичної волі до просування у цьому напрямку.

Якби зараз усі 34 000 учасників збройних формувань т.зв. “ДНР”/”ЛНР” постали перед судом, то  українська Феміда змогла б визнати винними лише… 12 410 осіб. Чому так може статися?

У міжнародних документах першим напрямком перехідного правосуддя завжди згадується притягнення винних до відповідальності. До категорії винних при цьому потрапляють різні категорії людей (військові, повстанці, політики, урядовці та ін.), але з однією загальною ознакою – їх дії зробили можливою соціальну трагедію у суспільстві.

Звичайно, вина кожного з винуватців у розв’язанні громадянської війни або зовнішньої агресії, встановленні воєнної диктатури або проведенні геноциду також різниться. Саме тому особлива місія у пост-конфліктних країнах належить суду, що кваліфікує дії винних осіб як міжнародні, воєнні або загально-кримінальні злочини. На рішення суду особливо очікують жертви конфлікту, оскільки справедливий вирок є першим кроком для їх моральної сатисфакції та згодом може стати відправною точкою для мирного співіснування колишніх супротивників.

Чи готова сьогодні Україна до здійснення справедливого судочинства стосовно тих, хто вчинив злочини на окупованих територіях та в зоні конфлікту?

Ззовні виглядає, що так – потенційно українські суди можуть, за певних умов, виконувати свою функцію. Для посилення цієї функції у парламенті зареєстровано три законопроекти (№№6170, 7425, 7426), присвячені переслідуванню за прояви колабораціонізму та посиленню відповідальності за державну зраду. Проходить громадське обговорення законопроекту «Про прощення», що розширює компетенції суду в оцінці дій потенційно винних осіб.

У повідомленнях судових та правоохоронних органів ми можемо знайти, наприклад, 199 кримінальних проваджень, відкритих за ст.111 КК України (державна зрада) стосовно колишніх посадовців АР Крим. 439 з них вже повідомлено про підозру. З них – 74 колишніх депутатів Верховної Ради АР Крим, 56 – Севастопольської міської ради, 299 працівників правоохоронних органів.

Нібито усе добре. Проте, що ми будемо мати як результат розгляду цих проваджень в суді?

Ось тут українців чекає неприємний сюрприз. Згідно статистиці судових органів, лише 36,5% проваджень по кримінальним справам у 2017 р. закінчилися винесенням вироку. Якщо перенести ці показники на згадані 199 проваджень по фактам державної зради, то скоріш за все лише 73 провадження закінчаться винесенням вироків стосовно 160 осіб. За таким алгоритмом можна обрахувати ймовірний результат судового розгляду дій тих 34 000 комбатантів, які входять наразі до збройних формувань т.зв. “ДНР”/”ЛНР”. Навіть якщо усі вони постануть перед судом, то українська Феміда визнає винними… 12 410 осіб. Решта 21 590 буде звільнена з-під варти та визнана невинними. Чому так може статися?

По-перше, згадаємо, чи є в Україні ресурси для ефективного розслідування?

Ще в далекому 1992 році «науково обґрунтованою нормою навантаження» на слідчого вважалося 35 кримінальних справ на рік. Реальне навантаження вже в 1995 р. було 74 справи на 1 слідчого. В 2017 р. середнє навантаження складало від 80 до 200 проваджень. Навантаження на 1 прокурора у 2017 р. також складало від 350 (Львів) до 600 (Київ) проваджень на рік. Вочевидь, що при такому стані речей слідчі будуть або невиправдано довго проводити розслідування, або ж займуться лише провадженнями по справах т. зв. “ДНР”/”ЛНР”. Інші провадження пересічних громадян будуть вимушено відкладені «на потім».

По-друге, оцінимо – як зараз працює судова система?

У 2017 році щомісячне навантаження на кожного суддю місцевого загального суду було 57 справ та матеріалів. Реальним же строком для якісного розгляду в суді можна вважати не менше 10 днів на 1 справу (за умови якісної підготовки матеріалів). Саме тому у 2017 р. в судах було зафіксовано понад 26 тис. справ, кримінальне провадження в яких тривало більше одного року, понад 4 тис. справ, які перебували у проваджені більше 2 років, та 2303 справи, які перебували у провадженні суду більше 3 років. То чи є гарантія того, що дії комбатантів т.зв. “ДНР”/”ЛНР” будуть розглянуті відповідно до умов ефективного правосуддя?

Викладене свідчить про державну потребу створити значний кадровий ресурс слідчих, прокурорів, суддів, який дозволив би здійснити захист прав жертв конфлікту (в оптимальні строки, ефективно та неупереджено). В Руанді, наприклад, для того, аби 130 тис. воєнних злочинців були позбавлені волі, уряд створив 10 тис. судів та найняв на службу 250 тис. суддів.

Зрозуміло, що Україна для здійснення ефективного правосуддя може потребувати як міжнародної технічної допомоги, так й допомоги міжнародних експертів у сфері судочинства. Організаційно може бути необхідним створення тимчасової національної агенції з розслідування воєнних злочинів, а також «гібридних» судів із залученням суддів інших держав. Проте сьогодні для цього «неготовими» є відразу декілька компонентів – політична свідомість уряду, законодавство України, судова практика та кваліфікаційний рівень правоохоронців.

Будемо сподіватися, що при активній підтримці громадянського суспільства держава з часом буде спроможна витримати іспит міжнародними стандартами перехідного правосуддя.

Для України реформа сектору безпеки є особливо важливою не лише з огляду на наявність збройного конфлікту, але й з огляду на необхідність запровадження принципів перехідного правосуддя. Серед них окремим блоком передбачаються інституційні реформи, які унеможливлюють повторення конфлікту у майбутньому. Ця позиція озвучується правозахисними організаціями України з 2015 року.

В міжнародній практиці під сектором безпеки розуміють структури та установи, відповідальні за управління, забезпечення і контроль за безпекою в країні: збройні сили та правоохоронні органи, пенітенціарна служба та служба зовнішньої розвідки. Завдання сектору безпеки – реагувати на громадські потреби та гарантувати безпеку як суспільне благо. Згідно європейського підходу, сектор цивільної безпеки передбачає узгоджену у правовому полі роботу цивільних органів безпеки, правоохоронних органів, судової системи та оборонних структур.

Прошу пильної уваги читачів – реформування безпекового сектору не є синонімом реформування у сфері оборони, оскільки воно є більш широким, адекватно відображуючи інтереси населення в цілому та окремих соціальних груп, а також враховує гендерні аспекти. Проте керівництво України та її силових структур, на думку міжнародних інституцій, неприпустимо довго знаходиться лише на підготовчому етапі такої реформи, попри наявність концептуальних і стратегічних документів реформування. Саме тому в України сектор безпеки поки що має назву «сектор безпеки і оборони», в якому працюють щонайменше 590 247 осіб.

Для допомоги Україні в реформуванні сектору безпеки ЄС у грудні 2014 року започаткував Дорадчу місію Євросоюзу (EUAM), мандат якої Рада ЄС продовжила до 31 травня 2019 року з наданням бюджету у 32 млн євро. Одночасно, з 2001 року проблемами сектору безпеки в Україні опікується Женевський центр демократичного контролю над збройними силами (DCAF).

Позитивними змінами в секторі безпеки України за чотири роки стали:

• визначення стратегічного бачення у цій сфері – нова Стратегія національної безпеки України, нова Воєнна доктрина України, нова редакція ЗУ «Про Національну гвардію України», «Про правовий режим воєнного стану», «Про Збройні сили України», «Про оборону України»;
• вдосконалення координації діяльності складових сектору безпеки і оборони, запровадження стандартів НАТО;
• пілотно-реформаційні кроки стосовно діяльності Нацполіції, Національного бюро розслідувань, Національного агентства запобігання корупції, Державного бюро розслідувань, Державного центру кіберзахисту та протидії кіберзагрозам.

Проте в цілому національні та міжнародні експерти вимушені констатувати, що станом на початок 2018 року Україна не виконала низку зобов’язань у реформуванні сектору безпеки.

Найбільші зауваження викликає відсутність закону про національну безпеку, проект якого лише 28.02.2018 був зареєстрований у парламенті. На жаль, цей законопроект зовсім не торкається таких складових, як економічна, інформаційна або екологічна безпека. Він декларує участь органів місцевого самоврядування у забезпеченні безпеки, проте не визначає їх повноважень, а також обов’язки та права громадян у сфері безпеки. Законопроект також не надає вичерпного переліку обмежень прав і свобод людини у зв’язку з функціонуванням підрозділів сектору безпеки.

Україна не спромоглася подолати політичний принцип призначень на адміністративні посади в органах сектору безпеки, що призвело до суттєвого зниження компетенції їх керівництва. Як результат, критично посилилась небезпека втягування органів сектору безпеки у політичні конфлікти на боці різних політичних сил. Одним з наслідків цих процесів стали кримінальні провадження Військовою прокуратурою в 2017 році стосовно 118 злочинів, вчинених як працівниками СБУ (зловживання владою, фізичне насильство щодо затриманих), так й особовим складом військових формувань України.

Найбільш нереформованою структурою сектору залишається СБУ – воєнізована структура, закрита для громадського контролю, зі слабкою аналітико-прогностичною та гендерною складовою. СБУ наразі одночасно виконує як контррозвідувальні, так й невластиві їй поліцейські функції (боротьба з організованою злочинністю, контрабандою), в тому числі – функцію досудового слідства, що не відповідає європейським засадам спецслужб.

Протягом 2014-2017 років регулярно фіксуються факти незаконних дій працівників СБУ в зоні АТО. У травні 2017 року таким, наприклад, було побиття та незаконний фізичний огляд жінки, затриманої в м. Маріуполь за підозрою у приналежності до незаконних збройних формувань. Міжнародні організації отримують скарги мирного населення, яке перетинає КПВВ, на факти примушування працівниками СБУ до підписання документів про готовність збирати інформацію та передавати її СБУ. Лише на підставі інформації СБУ в 2017 році були заблоковані соціальні мережі «ВКонтакте» та «Однокласники», а також застосовані обмежувальні санкції стосовно 468 юридичних та 1228 фізичних осіб. Блокування веб-ресурсів отримало негативну оцінку практично усіх цільових груп, міжнародних та національних експертів через порушення принципу пропорційності втручання держави в свободу слова, а також через відсутність в СБУ кваліфікованої методики оцінювання інтернет-контенту.

Окремою темою реформування сектору безпеки залишається планування військових операцій, оскільки навіть у 2017 році більшість з них не були сплановані або контрольовані у спосіб, який передбачав би зведення до мінімуму шкоди цивільному населенню від застосування зброї.

Правозахисники констатують, що службові розслідування за фактом зникнення безвісти щонайменше 425 військовослужбовців проводяться командуванням військових частин неефективно або взагалі не проводяться, виплати грошового забезпечення членам сімей зниклих безвісти не здійснюються. Національні бази ДНК військовослужбовців та правоохоронців не створені, що робить процес пошуку зниклих та ідентифікації загиблих невиправдано довгим.

Залишається недостатньо ефективною робота в сфері гуманітарного розмінування з оглядом на те, що за оцінками «The Hallo Trust» Україна – одна із найбільш забруднених мінами країн поряд з Афганістаном та Сирією.

Проблема точного врахування втрат та збитків в зоні АТО посилюється через неефективну роботу Національної поліції. Низка населених пунктів АТО не має дільничних інспекторів поліції або їх графік роботи передбачає лише декілька робочих годин на тиждень. Громадяни, чия нерухомість була зруйнована або пошкоджена, не мають можливості звернутися в правоохоронні органи для ініціювання відкриття кримінальних проваджень. Місцеві підрозділи поліції часто не вносять до ЄРДР відомості про злочин з метою зменшити негативну статистику щодо злочинів, пов’язаних з проведенням АТО.

Протягом 2014-2017 років МВС України не спромоглося забезпечити стабільну охорону мирних зібрань. Це стосується, насамперед, нечисельних та регіональних публічних заходів, організованих групами меншин або опозиційними політичними рухами. МВС України не створило належної нормативної бази для організації роботи персоналу під час проведення мирних зібрань, як це планувалося ще у 2016 році. Підрозділи Національної гвардії, Національної та патрульної поліцій, задіяні в охороні громадського порядку, не мають належної координації, уніфікованих та чітких алгоритмів дій, часто – навіть ознак ідентифікації, що створює для учасників мирних зібрань реальну загрозу довільних, незаконних та безкарних дій з боку держави.

Після наведеного переліку недоліків можна поставити майже риторичне запитання: «Чи впевнені Ви, що сектор безпеки України є ефективним та спроможним для забезпечення права громадян на життя і здоров’я?»

Фото обкладинки – Олег Шинкаренко