Голові Верховної Ради України Пану Парубію А.В.

народним депутатам України

Pacta sunt servanda (Угоди мають дотримуватися)
Вельмишановний Андрію Володимировичу!

Шановні народні депутати України!

Попри всю складність політичної ситуації в Україні, ми, як правозахисна спільнота, мусимо знову констатувати небезпечний наступ на права і свободи у сфері боротьби з корупцією, причому як у законодавчій сфері, з боку багатьох народних обранців та урядовців, так і у сфері правозастосування, тобто зі сторони правоохоронних органів.

Дуже небезпечною є руйнація прийнятого у 2012 р. нового Кримінального процесуального кодексу України, який був оцінений міжнародними інституціями в якості зразкового. За чинним КПК тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом. У випадку, коли не йдеться про тяжкий злочин, вчинений насильницьким способом, Кодексом передбачається застосування до підозрюваної особи альтернативних запобіжних заходів.

Останнім часом в цілях боротьби з корупцією в Україні була висунута ціла низка як урядових, так і парламентських ініціатив щодо внесення змін до законодавства і заборони суддям відпускати під заставу підозрюваних у злочинах за рядом статей КК. У Верховній Раді було зареєстровано сім законопроектів на цю тему – №№ 1838, 1871, 2086, 2284, 2330, 2654 і 3066 – щоправда, частину з них уже відкликано. Але з’явився новий, вкрай небезпечний для прав і свобод законопроект № 6519 про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України (щодо забезпечення невідворотності покарання осіб, які вчинили корупційні злочини).

З цього приводу ми мусимо вкотре наголосити на тому, що скасування застави для осіб, що не вчиняли тяжких насильницьких злочинів прямо суперечить § 3 статті 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 р., а також обов’язковій для врахування та застосування в Україні практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), який, зокрема, у справі Ilijkov v. Bulgaria встановив, що система обов’язкового тримання під вартою є несумісною із § 3 статті 5 Конвенції 1950 р. за визначенням. Так, навіть у тому випадку, коли закон формально дозволяє тримання особи під вартою, все одно державою має бути переконливо доведена наявність тих конкретних обставин, які переважають законні аргументи на користь збереження поваги до особистої свободи індивіда, що став об’єктом офіційної підозри.

Обов’язкове тримання під вартою також частково суперечить статті 29 Конституції України, яка визначає, що цей запобіжний захід може бути тимчасово застосований без рішення суду тільки «у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити».

Відтак, останні законодавчі ініціативи в цій ділянці є несумісними з європейським вибором України. Вони неодмінно зашкодять міжнародному іміджу нашої країни, а також з високою вірогідністю призведуть до низки заяв до Європейського суду з прав людини, які Україна, за презумпцією, у подальшому програє. Платникам податків знову доведеться розплачуватися за невиважені й безвідповідальні дії влади.

Ціла низка нещодавніх дій з боку антикорупційних правоохоронних органів, про які нам відомо з відкритих інформаційних джерел, відверто порушують фундаментальний принцип верховенства права, вітчизняну Конституцію і міжнародні зобов’язання  України.

Зокрема, є загальноприйнятним, що докази, отримані за допомогою свідомої провокації, порушують у подальшому право особи на справедливий суд (ст. 6 ЄКПЛ), про що свідчить практика Європейського суду з прав людини (див.: Teixeira de Castro v. Portugal, Vanyan v. Russia тощо). Аналогічний підхід застосовується Європейським судом з прав людини у справах, що стосуються свідомої провокації (з боку правоохоронців) посадової особи до отримання хабаря (див.: Ramanauskas v. Lithuania тощо). Невипадково принцип справедливості в судовому процесі не дозволяє переслідувати судом особу, яка пристала на одержану нею від поліцейського під прикриттям пропозицію вчинити те або інше злочинне діяння.

Брутальними порушеннями ст. 30, 31, 32 Конституції України є також несанкціоновані судом обшуки і прослуховування телефонів осіб, зокрема, й народних депутатів. Подібні вчинки становлять очевидне порушення вимог ст. 8 ЄКПЛ та практики ЄСПЛ (див.: Klass and others v. Germany, Bykov v. Russia тощо).

Усе це спонукає до невтішного висновку про те, що боротьба проти системної корупції в Україні вибірковими репресивними заходами виглядає відвертим й примітивним популізмом. Адже створення й підтримання надійними законодавчими гарантіями справжнього ринку в Україні, поступове подолання корупції іншими системними методами можливе лише в умовах справедливого правосуддя, через задіяння механізмів прозорого управління, послідовної дерегуляції, загальної лібералізації економічних відносин у промисловості й сільському господарстві.

При цьому очевидним залишається те, що шлях інтеграції України з ЄС передбачає реальну й непідробну повагу до прав людини, скрупульозного дотримання Українською державою принципу верховенства права. Це також означає, що народні депутати мають відмовитись від популістських законодавчих ініціатив, що порушують права і свободи людини.

Це також спонукає нас не погодитись із позбавленням депутатської недоторканності депутатів, проти яких були вчинені відверто провокативні, незаконні дії вітчизняними правоохоронними органами.

Ми закликаємо всі владні інституції України вчасно відмовитись від ініціатив скасувати альтернативні запобіжні заходи, адже ця проблема є штучно надуманою, популістською й шкідливою, не кажучи вже про те, що запропоновані шляхи її розв’язання порушують не лише Конституцію України, але й чинне на теренах України міжнародне право.

Ми закликаємо парламентаріїв та урядовців дотримуватись міжнародних зобов’язань України в сфері дотримання й охорони прав і свобод людини й відмовитись від законодавчих ініціатив, що їх порушують.

Аркадій Бущенко, виконавчий директор Української Гельсінкської спілки з прав людини

Євген Захаров, директор Харківської правозахисної групи