Я, Лещук Ірина Олексіївна, приїхала з Сєвєродонецька, Луганської області.

Інтерв’ю підготував Тарас Війчук. Джерело: сайт ХПГ

Що Вас спонукало покинути рідне місто?

Наше місто, Сєверодонецьк, почали обстрілювати з градів і жити стало неможливо. Я поїхала десь на початку квітня, тому що у мій будинок потрапила ракета. На другому поверсі пробила стіну, почалась пожежа, повністю вигорів стояк. Там жити – неможливо. Ми вже звикли до того, що стріляли кожного дня: «Ага, прильот, можна далі жити спокійно».

Чи були Ви свідком руйнувань цивільних об’єктів?

Я мешкаю на п’ятому поверсі в третьому під’їзді, а ракета влучила в перший під’їзд у торець будинку. А в другому під’їзді раніше повністю зруйнувало стіни: на кухню влетіла ракета і в спальні вилетіла.

Чи постраждав хтось з Ваших рідних та знайомих?

Загиблих у нашому будинку не було, але була пожежа та квартири згоріли. А колись був такий вибух, що у нас асфальт через п’ятиповерховий будинок перелетів. Це вулиця Маяковського, 25. У кварталі, де я мешкала, був спортивний майданчик, а далі – будинок. Там на очах у моєї колишньої сусідки загинула сім’я. Вони були у помешканні, коли ракета влучила в будинок на вулиці Гвардійській 18 А або 18 Б.

Це Сєвєродонецьк. У нас ще поряд був басейн «Садко». В січні після ремонту відкрили, а восьмого березня його вже зруйнували. В тринадцятій школі, де навчався мій син, вікна вибиті.

У нас – красиве місто, але росіяни бомблять так, що нічого цілого вже нема. Новий район також зруйнували. Почали з Луганська: наш район в сторону Лисичанська йде, а новий – зі сторони Луганська. Спочатку почали стріляти по новому місту.

Води, напевно, у нас два місяці не було.Світла та газу також. Я виїхала, коли в мій будинок поцілила ракета, я не могла там більше жити. Тут у мене невістка, каже: «Приїжджайте, тут є де жити». А інші люди там досі у підвалах живуть.

Чи була можливість купувати продукти?

Гуманітарну допомогу привозили. У нас там недалеко є палац відомий, тож люди ходили за гуманітарною допомогою, а потім почали привозити вже до підвалів, щоб люди менше ходили.

Стоїш у черзі щоб хоча б хліба купити та поїсти, а вони стріляють. Люди вже перестали боятись цих пострілів. Вистрілили – пригнулись – все, перелетіло – далі стоїмо, ніхто не розходиться. Стріляли вони, коли бажали, там графіка вже не було.

Чи були підстави в росіян «рятувати» вас від українців?

Це маячня. Ми жили добре. Від кого нас рятувати? Багато жителів Сєвєродонецька розмовляють російською мовою. У нас нема проблем. Область відроджували, будували дороги. Що вони нам принесуть? Своє болото? У болоті краще живеться, ніж у Росії. У нас було все.

Чи спілкуєтесь Ви з родичами, які проживають в Росії?

До мене намагався подзвонити брат із Росії, але я не беру слухавку. Що я йому скажу?

В чотирнадцятому році дзвонив: «Що у вас?». Я кажу: «Війна у нас йде». Він промовчав, а мені що, на нього гроші витрачати? Йому все одно нічого не доведеш, тому що вони нам не повірять. Для них ми – бандерівці.

Чи змінилося Ваше ставлення до росіян?

Україна все одно буде Україною, а з росіянами ми братами вже ніколи не будемо. Для нас росіяни – вороги. Мабуть, треба ставити високу стіну, щоб вони не перелазили, тому що я не хочу, щоб вони у нас були. Наше місто було красиве. Що вони з ним зробили?