Мені сорок п’ять років. Проживаю у Харкові на вулиці Бучми, перед Північною Салтівкою. Початок війни я зустріла о п’ятій ранку вдома. Прокинулася від вибухів, вискочила у двір. Там уже стояли сусіди біля під’їзду. Зателефонували мої співробітниці. Ми всі не розуміли, що робити. Мій будинок знаходиться біля гаражів та військової частини. Там теж були дуже гучні вибухи.

Інтерв’ю провів Тарас Зозулінський. Джерело: сайт ХПГ

У нас будинок дружний, один з одним спілкуємося та допомогаємо. Мама моя живе через будинок зі своїм чоловіком та свекрухою. Але тоді ми дуже злякалися, а я взагалі не розуміла, що робити. Ми якось об’єдналися — нас було близько тринадцяти чи чотирнадцяти осіб. Я казала, що треба бігти кудись ховатися. Адже сам будинок — дев’ятиповерхівка, не дай Боже щось би прилетіло. Ми побігли у сто двадцять другу школу та ховалися там. Я взяла документи та гроші. Собака, чоловік, син, кума з дитиною, друга кума з дитиною, її чоловік, мати, сусіди — всі побігли до школи. Вибухи були дуже гучні. Я не з боягузливих, але тоді дуже злякалася.

Як минули ваші наступні дні?

Ми ховались у підвалі дев’ять днів. Не вилазили в прямому сенсі слова. У нас велика школа та по периметру школи розташований підвал. Він був повністю забитий людьми. У львівських школах м’які стільці, а у Харкові — дерев’яні. Люди з’єднували стільці та спали на них. Кому місця не вистачило — спали на піску. Ми спали на спортивному маті — чотири людини та дві собаки. Були маленькі діти, немовлята, дорослі, старі — це був жах. Перші п’ять — шість днів обстріли тривали з шостої до восьмої ранку. Їх можна було передбачити. Тому, на п’ятий день ми з чоловіком на свій страх та ризик пішли додому купатися. Я схопила валізу, кинула в неї все, що було в шафі, поставила її ближче до дверей. Мені треба було вибігати з квартири та мчати в цей підвал, тому що тоді це було моє «сховище». Я розуміла, що це не бомбосховище, але … На п’ятий день до нас почали приїжджати волонтери та роздавати їжу.

Чи зустрічалися Вам події, в яких ви бачили злочинні дії проти таких мирних жителів, як ви?

У нас у школі був чудовий чоловік — військовий лікар у відставці, Сергій Іванович. Скільки житиму — стільки його пам’ятатиму. Він розповідав як діяти, бо у підвалі переважно були жінки та небагато чоловіків. Він розповідав, що треба робити. Наприклад, якщо він кричить «літак», то треба падати. А літаки над нами літали та це було дуже страшно. На восьмий день був «приліт» у п’ятиповерхівку біля школи. Десь сто метрів від нас. Це було вже ввечері. У нас у школі були відповідальні молоді хлопці. Дивилися, щоб мітки не ставили: по дві особи ходили навколо школи, щоб, не дай Боже, чужих не було. Коли поциліло у п’ятиповерхівку, хлопці пішли туди.

Там було безліч поранених людей. Почали викликати швидкі, евакуювали людей. Жінку принесли просто шматками. Я виходила, змивала кров.

Для мене це був дикий жах — вірите? Жодній людині такого не побажаєш! Почали приїжджати волонтери до школи та говорити про те, що треба вивозити людей. Підходить волонтер і тихо мені на вухо каже: «Дівчино, їдьте звідси, і чим швидше, тим краще». На десятий день я вже не витримала. Моя машина стояла біля будинку. Я бігла з надією, що моя машина ціла, бо на стоянку теж «прилітало». Всі машини були побиті, а в мене просто цегла на даху лежала. А ось будинку після восьми ударів ракетами майже немає: плити відвалюються, але по ньому все одно б’ють. У перший під’їзд  було перше влучання: обвалилися сходи з дев’ятого, або восьмого по другий, або третій поверх. У моєї сусідки просто дверей нема.

На Північній взагалі нічого немає. Просто нічого. Моя подруга живе на Північній, на МЖК. Коли вони виїжджали, стрибнули з дитиною в машину в чому були та поїхали. Без паспортів та документів на квартиру. Героїв Праці — це місце, де я працювала на ринку. Його теж нема. Північної Салтівки немає. До Героїв Праці — це одна планета. Далі — це вже інша планета. Машини стояли розбомблені зі згорілими усередині людьми. Є багато будинків, до яких навіть наші рятувальники не могли підійти, бо постійно йшли обстріли. Завалюються будинки, люди залишаються у підвалах. Це просто жах. Я ніколи в житті не хотіла смерті жодній людині. Але я бажаю смерті путіну. Нехай Бог мене вибачить.

Хочеться повернутись до Харкова, але повертатися реально нікуди. Салтівки нашої коханої взагалі немає. Дачі немає, квартири немає. Ми маємо у Харкові великий ринок Барабашова. Білгородці завжди приїжджали до нас. Хтось лаявся? Ні! А тепер усе, всі ми вороги для них. Як можна знищувати своїх?

У мене є сусіді по дачі. Дуже хороші люди Валя, Сергій та син Саша. Валя працює в лікарні невідкладної допомоги лікарем. Чоловік і син теж працюють лікарями. У них двадцять шостого та двадцять сьомого лютого бул «приліт» у квартиру. Спочатку один, потім другий. Зараз вони усі живуть у лікарні.

Інна, голова нашого дачного кооперативу. Розповіла, як їх окупували двадцять четвертого лютого. Зруйнували лінію електропередач, щоб у людей не було світла та зв’язку. Потім зайшли росіяни в дачний кооператив «Корунд» та вигнали мешканців на два дні до села Глибоке, а самі мародерствували. Дякую Богові, що хоч будинки не підпалили. Як там зараз живуть люди — незрозуміло. Зв’язку з ними зараз взагалі немає.

Взагалі, звичайно жахливо місто розбомбили. Якщо раніше бомбили лише Салтівку, зараз бомблять усе: ХТЗ, Центр, Олексіївку, Павлове Поле. Загалом немає такого району, де спокійно та тихо.

Як ставляться до повномасштабної агресії ваші родичі з росії?

У мене в Москві живе троюрідна сестра. З чоловіком із сім’єю дуже давно. Я їй телефонувала. Вона мені каже, що просто в дикому жаху. Вона взагалі не за росію. Вона каже, я дуже жалкую, що туди приїхала. У неї рідний брат із сім’єю, мама та батько в Печенігах.

Я кажу: «Інно, а чому ви не виходите на вулицю?» Вона каже: «Ну знаєш, донька закінчила школу з золотою медаллю. І вступила до Медінституту. Якщо я вийду на протест, мені можна одразу просто їхати. Нікуди не візьмуть доньку, мене виженуть із роботи, чоловіка виженуть».