Слово «катування» зустрічається доволі часто в лексиконі пересічних громадян, чиновників різних рангів, прокурорів з великими зірками на пагонах, суддів з розумними обличчями, президента – гаранта Конституції і  омбудсмана.

 

Катування – це знущання над людьми,  тортури і приниження.

 

Статистика свідчить, що майже в кожній четвертій українській сім’ї є жертви «катів у формі».Але навіть не зважаючи на вражаючі і жахливі цифри, в нашому суспільстві досі не існує духу нетерпимості до порушень прав людини.

 

Доволі звичною є ситуація, коли людина, якій  завдають фізичного болю і моральних страждань, терпить їх  і,  зціпивши зуби,  лише подумки нарікає на власну долю, на український менталітет, на те, що народилася не в тій країні.

 

У  чому  ж причина такого терплячого ставлення людей  до катувань ? Вона в єдиному – люди не усвідомлюють,  що саме вони є носіями влади,   обирають її, виховують і відповідають за її безлад.

 

Якщо говорити про катування в міліції, то тут логіка  проста. Людину підозрюють у скоєні злочину.  Слідчі, які не вміють, або не хочуть працювати, вибивають з неї зізнання.  Після цього довести в суді свою непричетність до інкримінованого правопорушення стає майже неможливим. 

 

А от навіщо катувати вже засуджених ? Тут логіка відсутня і залежить від кон’юнктури специфічної галузі, яка ще з часів Радянського Союзу була закритою для суспільства і утворювала в собі державну таємницю.

 

І якщо про катування в міліції суспільство дізнається  в багатьох випадках, то про тортури і нелюдські знущання  в закритих установах системи  виконання покарань дізнатись майже неможливо.

 

На жаль, і через  двадцять років від  моменту проголошення незалежності України, створення  Державний департамент з питань виконання покарань  продовжує тільки  декларувати прагнення до відкритості і приведення пенітенціарних закладів у відповідність до  європейських  вимог.

 

В рамках Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань, ратифікованого Україною ще 2006 році, влада має виконати наступні вимоги:

·         Створити систему  незалежних механізмів національного контролю, який здійснюється незалежними національними та міжнародними органами, за місцями відбування покарань, з метою попередження тортур та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність випадків поводження та покарань, стаття 1.

·         Створити глобальну систему регулярних відвідувань, що здійснюються незалежними міжнародними та національними органами, місць, де знаходяться позбавлені волі особи, з метою недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання.

 

На сьогоднішній день право здійснювати громадський контроль за діяльністю органів і установ виконання покарань законодавець прямо визначає тільки за Спостережними комісіями. Але вони явно не виконують своїх функцій. Неможна навести жодного прикладу  ініціювання Спостережними комісіями розслідування фактів катувань у місцях позбавлення волі і притягнення до відповідальності винних, хоча кількість таких випадків облічується вже не одиницями, а десятками. 

 

Імітуючи кроки, спрямовані на виконання вимог Факультативного протоколу Конвенції ООН проти катувань,  Міністерство юстиції нещодавно підготувало доволі дивний законопроект «Про внесення змін до закону «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини».  Цим документом омбудсману пропонується здійснювати регулярні відвідування місць несвободи та отримувати інформацію щодо умов тримання з метою забезпечення дотримання прав людини та попередження катувань.

 

Але Уповноваженому  Верховної Ради  з прав людини  і зараз ніщо не заважає відвідувати ці місця. Він наділений  правом  безперешкодного доступу до будь яких місць несвободи задля виявлення і припинення випадків порушень прав людини. А те, що омбудсман використовує це право  тільки від випадку до випадку, то  тут проблема не у відсутності повноважень, а у неналежному виконанні ним передбачених законом функцій. Чому Міністерство юстиції вважає, що після внесення несуттєвих доповнень до існуючого закону,  омбудсман суттєво змінить своє відношення до роботи – незрозуміло. 

 

Головною родзинкою зазначеного законопроекту є пункт 8 пояснювальної записки до нього, в якому зазначено, що“проект акту не потребує консультацій із громадськістю”.Тоді для кого він власне приймається і хто, як не громадськість повинна готувати, обговорювати і реалізувати всі надбання в демократичному суспільстві?

 

На моє переконання,  створювати і запроваджувати в життя роботу національних превентивних механізмів по запобіганню катувань це є доля громадськості.  Це майданчик,  на якому   з часом  зійдуть перші паростки   громадської  нетерпимості  до такого ганебного, брудного, гидкого явища, як катування. І цю народну нетерпимість до катувань треба виховати, охороняти і спостерігати за розвитком, щоб потім засвідчити на міжнародному рівні  факт її існування.

 

Мабуть це і є святою місією демократичного цивілізованого суспільства і керівництва держави в першу чергу.

Чи може хто не згодний?!

 

Картинка з сайту: http://www.museumonline.at