Володимир Заїка – мешканець села Мощун що на Київщині. Каже, в Мощуні непошкодженими залишились 5 % будівель. Володимиру самому довелося під обстрілами гасити пожежу, коли ворожі снаряди поцілили в його оселю. З усього обійстя у Володимира вцілів лише сарай. 

Інтерв’ю підготував Олександр Васильєв. Джерело: сайт ХПГ

– Мене звати Володя. До війни різним займався, кондиціонери встановлював, а взагалі моя професія – водій. Зараз я на пенсії по інвалідності після інфаркту.

–  Чи думали ви, що почнеться повномасштабне вторгнення Росії?

– Та ні, ніхто навіть не думав. Навіть коли почалися вибухи, ніхто не думав, що воно буде, як оце зараз, що будинки порозбиває… Ніхто не думав, що вони нападуть. Казали до того, що готуйтесь, підготуйте тривожну валізу, щоб можна було поїхати, документи… А ми документи так і не підготували, вони потім погоріли.

– Яким для вас був перший день війни?

– Звичайний, буденний день. Прокинулися, поки ще не сезон, роботи не було, то робили домашні справи, я перепелиць тримав, годував собак, котів – буденні справи.

– Що з вами було у наступні дні війни?

– У наступні дні сиділи в погребі. Як тільки обстріл починається, так ми одразу в погріб. Спочатку зв’язок був, потім пропало світло. А як світло пропало, потім і зв’язок пропав. Дрони літали над нами, безпілотники.

Спочатку був у теробороні, нам дали на трьох один автомат, ми не знали, чи він стріляє, чи не стріляє… А з 25-го лютого вибухи стали ближче до нас, потім ще ближче, а 6-го березня було дуже сильно, коли орки зайшли в село до нас, дуже сильно гради бомбили і мінами закидували.

Того дня у мене дім згорів, і тоді я виїхав із села, адже російські війська зайшли в нього. Моторошно було. Бачив, як вертольоти летіли на аеродром у Гостомелі… Їх одразу п’ять летіло, а потім я ще нарахував дев’ятнадцять. У нас село можна сказати в ямі, і вони дуже низько летіли, понад лісом, аж верхівки дерев чіпляли. І от напевно через те, що тут яма, а Гостомель вище, то видно їх ПВО одразу і не вирахувало. Але потім, кажуть, три вертольоти збили. Бачив навіть, як висаджується десант їхній…

–  Як ви рятувалися і рятували своїх дітей?

– За день до цього жінку з сином я вивіз до Пущі-Водиці, там є бомбосховище, а сам повернувся назад, додому.  І тут я залишався з сусідом Андрієм сам. Потім, коли був перший прильот до мене, у дровітню коли вдарило, то Андрію (а в нього жінки немає) кажу: «Вивези малих до тещі у Київ або до мами відвези дітей, ти ж бачиш, що робиться!». У мене тоді міна в городі розірвалася, то мені уламком трохи довбануло у лоба, а сусіду в руку, то лише після того він виввіз своїх малих. І от потім я залишився сам. Коли дім горів, то трохи гасив, щоб дровітня не загорілася, погріб, щоб не загорівся, бо поруч воно все. З колонки воду носив і гасив. А рішення евакуюватися прийняв, коли дім догорав і поруч уже почалися у полі автоматні, жорстокі перестрілки. Я пішов до мами і зустрів сестру жінки. Вона сказала, що, якщо ми зараз не поїдемо, то ми взагалі не зможемо потім вибратися. От після цього ми і вирішили їхати.

По асфальту, по центральній вулиці, ми не могли їхати, бо там уже перестрілка була, орки бігали, тож ми лісом, лісом пішли і вискочили на асфальт і уже поїхали в Горенку.

Там бомбосховище в госпіталі. Ми в цей день останніми виїхали.

– Чи бачили ви, як російські військові вчиняли злочини проти цивільного населення?

– Я про це чув, сам особисто не бачив. Але, як вибухали снаряди, як міни рвалися, це я все бачив. БТР-и, БМП-шки їхні з буквою V в село заїхали, двісті метрів від нашого дому.  Вони пролетіли, думали, що там далі є проїзд, а вони вскочили там в болото, трошки зав’язли, вирвалися звідти. От дровітня моя була обстріляна. Невістка народила і дитині ще місяця не було і сиділи ж у погребі. Ввечері топили, щоб дитині тепло було, на ніч у дім заходили, грілися. То ввечері пішов по дрова, а в мене, коли тиск, я не дочуваю, а тут дрон літав настільки низько, що я навіть почув. А на другий день зранку вже одразу був прильот в дровітню.

Потім у сусідів  дім, де знімали серіал “Свати”, 5-го числа згорів. Там чотири будинки поряд згоріли, били з Градів прицільно. Ще один дід з бабою залишалися в селі, не захотіли евакуюватися, старі люди. Цю бабулю після артобстрілу знайшли в погребі, а діда вибуховою хвилею викинуло метрів на сто…

– Що сталося з вашим майном? 

– Мені ось один град прилетів –  загорілася хата. А потім, коли гасив уже, набрав відро води, йду, чую – летить, свистить. Швиденько до погреба добігаю, не встиг двері закрити, як вирвало у мене з рук двері разом з коробкою. В гараж он міна прилетіла, побитий гараж, двері, як решето, можна вермішель відціджувати…

– Що плануєте робити далі?

– Будуватися будемо. Держава казала, що допоможе, але не знаю як, наскільки… Треба жити далі якось. Люди, дякувати Богу, допомагають, їжею допомагають, дали сонячну батарею, фонарики привозять, батарейки, в селі тягнуть струм, обіцяють до кінця місяця дати світло, але ж цілим залишився тільки сарай… Будемо щось думати, будуватися.

– Чи змінилося ваше ставлення до Росії та росіян?

– Звичайно, змінилося. На перший погляд – це наче не люди, щоб йти убивать дітей, гвалтувати жінок. Первісні люди напевно такими не були. Що тільки їм у голову вбив телевізор і їхня влада! Їх же так зомбували…Ми ж до них не пішли убивати і гвалтувати…

–  Чи хотіли б ви звернутися до росіян?

– А яке там до них звернення, це ж не люди, вони не зрозуміють. Типу рятувати нас ідуть… Кого рятувати, від кого рятувати? Що до них звертатися, як це не люди, а скоти.

– Як російські військові поводилися під час окупації Мощуна?

– Он до бабусі, до сусідки, приходили росіяни, чоловік 15 було. Це вона мені розказувала. Вона почула, що хтось по дому ходить –  у неї триповерховий будинок і підвал. Коли росіяни прийшли до неї, вона з підвалу висунулася, так, каже, вони навіть злякалися. Поїсти в неї попросили. Вона їм каже: картоплю беріть їжте сиру… Каже: хлопці, здавайтеся, живі будете! Не знаю, як вона наважилася таке сказати, могли ж її розстріляти, адже такі випадки непоодинокі були… Пішли вони, а вона їх в обличчя запам’ятала, а до ранку їх усіх постріляли… А тут у полі в кінці квітня чи на початку травня зловили двох бурятів. Не знаю – чи самі здалися, чи їх знайшли. Певно злякалися: їх би постріляли, а так хоча б живі залишилися.

– Чи відбувається розмінування на території села?

– Так, майже кожного дня десь щось знаходять. Навіть бабуся нещодавно йшла і знайшла снаряд. Розміновують.

– Що ви відчували, коли повернулися до села після його звільнення ЗСУ?

– Ой, я навіть не знаю, як це передати… Тому що я, коли їхав, то я знав, що мій дім розбитий, але моя мама залишилася тут в окупації (плаче), ми місяць не могли з нею зв’язатися, волонтерів просили, але вона не схотіла їхати і залишалася тут. Дав Бог, що все нормально. Повернулися, в селі мало залишилося цілих будинків, відсотків 5 напевно…

– Чи зверталися ви по допомогу від держави у відновленні зруйнованого майна?

– Дзвонимо, кажуть, очікуйте. Коли ми були на Віниччині в евакуації, я там звернувся в поліцію, в мене були фотографії зруйнованого будинку, написали заяви і надали докази, нам дали акт і відправили документи у Київ, але розгляд напевно буде, коли війна закінчиться. Також документи подавав у Вишневому. У мене є документальне підтвердження, що мій дім зруйнували російські військові.