Ольга Балабай – директор Петропавлівського ліцею №1 Щастинської територіальної громади. Їй довелося тікати з рідного міста вже під «градами». Зараз Ольга живе у Дрогобичі, активно займається волонтерством.

Інтерв’ю Олександр Війчук. Джерело сайт ХПГ

– Що змусило Вас покинути домівку?

– Коли це почалося в 14-ому році, я навіть не продумувала цей варіант і залишалася на місті. Бо саме моя територія була неокупована, це була українська територія. І тому у мене навіть не виникало такого питання. Протягом усіх цих років до 22-го року, то було так… повільно, розумієте? То поновлювалися бойові дії, то знову вщухали. Але вже в 22-му році саме 17-го лютого в нас пролунали перші дуже потужні постріли. Тоді ще діти в школи наші навчалися – це був четвер… Ми навчалися і почули, що знов працюють «гради», і спустили дітей в бомбосховища. І майже вже весь цей навчальний день провели в бомбосховищі, бо дітей не можна було відпускати по домівках. Ну а 24-го я виїхала зі Щастя. Це вже коли зайшли російські військові і повісили прапори свої. І тоді я вже вирішила, що далі мені тут робити нічого, треба їхати. У мене було 5 хвилин на збори, і мені допомогли виїхати. І виїжджали ми вже по грунтівці, бо вже дорога прострілювалася. Щастя вже було охоплене російськими військовими, і дорога вже була зайнята. І тому вже по асфальту не можна було виїхати. Працювали «гради» безперервно. Саме 24-го почали о 4.20 і майже до 17-ої години вечора. Ввечері не зупинялися, бій не зупинявся.

– Чи бували раніше на Західній Україні?

–  Щодо Західної України. Ми познайомилися з волонтерами вперше в 16-му році. Коли вже пройшли  на нашій території з 14-го до 16-го роки активні бойові дії, то ми познайомилися з волонтерами з міста Дрогобича і Трускавця, а саме з організацією «Дрогобичина SOS». Вони почали їздити на нашу територію, допомагати військовим. І почали запрошувати дітей з нашого регіону, Луганського і Донецького, саме з Авдіївки. Почали запрошувати на свята на Західну Україну, щоб познайомити дітей зі Східної України з традиціями цього регіону.

– Як виникла ідея зайнятись волонтерством?

– Як виникла ідея волонтерства, коли я сюди приїхала? Я навіть не замислювалась, я просто приїхала. Я їхала сюди три доби: так вийшло, бо дорога була дуже важка… І коли я тільки приїхала, мене друзі-волонтери відразу поселили у себе. І я з першого дня вийшла працювати, бо я сидіти просто не могла, це навіть не по мені! Перший тиждень ми з дівчатами варили вареники, ліпили пиріжки в кафе. Хлопці возили це військовим.

– Які ваші подальші плани?

– Ми всі чекаємо одного, ми всі чекаємо перемоги. І кожен робить те, що він може, розумієте? Ну, наприклад, зараз ми можемо допомагати людям з розселенням, з продуктами харчування, з одягом. Якщо ми можемо це зробити, ми будемо це робити! Ну а далі вже будемо думати! Зупинятися не будемо на цьому.

– Який урок ви винесли для себе?

– На жаль, на превеликий жаль, ми дійшли до того, що не треба чекати, коли закінчиться дощ, а треба танцювати, навчитися танцювати під дощем. І жити під цим дощем. Тому я всім-всім бажаю не зупинятися, це ще не кінець – це початок, розумієте? Є слова відомої письменниці: «І кожний фініш – це, по суті, старт». Тому перед нами відкриваються дуже великі можливості. Треба подумати, як жити далі, і будувати країну нашу ще кращу, після війни. Всім перемоги бажаю!