Мешканець Сум Євген Прокопенко, колишній військовий, у минулому – російський офіцер. Він питає у міністра оборони рф шойгу, якого колись знав особисто: “Що з вами? Що ви робите?”. 

Інтерв’ю підготував львівський журналіст Тарас Зозулінський. Джерело сайт ХПГ

---

 

– Мені 49 років, народився я у місті Ромни, Сумська область. Навчався там. Закінчив військове училище у Саратовській області. Служив на Далекому Сході, в Хабаровському краї. І як не сумно це звучатиме – але я колишній російський офіцер. Пишатися цим точно тепер ніколи не буду.

Служив я в Росії, в МНС. На Далекому Сході. І перше, що я хотів би сказати –  це дуже сильно накипіло  –  Сергія Кужугетовича Шойгу я знав особисто. І ось поки я його знав, я пишався, до певного часу, цією людиною.

Я просто хочу спитати: що з вами? Подивіться у дзеркало і згадайте того, ким ви були! Що ви робите зараз? Це повна протилежність тієї людини, яку колись я знав, і з якою в місті Нефтегорськ на Сахаліні, ми рятували ціле місто (після руйнівного землетрусу – ред.). А зараз ви зробили з Маріуполем те саме, від чого ми там рятували. Своїми руками, своїми можливостями. Нехай замислиться про це, просто замислиться.

… Після звільнення з російської армії я приїхав в Україну. Знову ж таки – чому в Україну? У мене був вибір, чи залишитися в росії  –  у будь-якому місті. Або в Україні.

І важливим фактором був той, що в мене батьки тут залишилися. І те, що Чечня вже була. І однією з причин, чому я звільнився з армії, було те, що нас туди хотіли відправити. А я не хотів туди йти. Я не розумів навіщо. І це була одна з причин, чому я поїхав.

 – Чи були у вас припущення про повномасштабну війну?

– Коли б мені багато років тому сказали, що росія воюватиме з Україною… Я завжди вважав, що Україна  – це наймиролюбніша країна, і що якщо десь колись почнеться війна  – то точно не в Україні.

Повернувшись в Україну, я справді потихеньку почав ставати українцем, але не на сто відсотків – я не кривитиму душею. До певного моменту. Цей момент настав 24 лютого цього року.

Я був людиною на дві країни – грубо кажучи. Тобто я був російськомовним, дружина у мене з Черкаської області, говорить українською. Син у мене говорить обома мовами. Читає обома мовами. Спілкується з татом російською, з мамою українською. Жодних проблем із цим ніколи не було.

Десятки років я прожив в Україні. Я по роботі бував і у Львові, я бував практично по всій Україні. І російська мова жодного разу мені не заважала, і жодного разу ніхто нічого мені з цього приводу не сказав.

Останнім часом ми з дружиною жили на два міста – дружина із сином у Києві – там, де ми в принципі багато років жили. А я жив більше у Сумській області, бо маю проблеми з батьками. Мати померла, у батька на цьому ґрунті гіпертонічний криз, інсульт. Тобто я більше часу проводив із батьком.

23 лютого сім’я приїхала до мене.

Лиха ніщо не віщувало. Хоча, знову ж таки, коли навіть із батьком ми сиділи двадцять третього і обговорювали ось це накопичення військ, ось це все все, і ось цей увесь галас, який ні я ні інші люди, з якими ми спілкувалися на цю тему, ніхто навіть не міг уявити. Усі думали, що це так – брязкання зброєю. І потім все це закінчиться.

 – Перший день агресії у лютому. Яким він був для ваших рідних?

– Двадцять четвертого – перший день війни – до мене забіг мій син, який просто бавився у дворі з дітлахами, після обіду, зі словами: тато, а містом їдуть танки.

Я реально не повірив. Але коли ми вийшли з двору, а там йшла ця колона російська, і там не треба було довго думати, чия це колона.

Тобто, на машинах номери військових частин, хлопці у Камазах. Сиділи пацани  –  за великим рахунком пацани. Нехай він не розказує, що там строковиків не було. Там Камази були забиті цими солдатиками.

У них теж – російську мову відрізнити від української, навіть суржика – цілком реально, І вони тупо йшли ці колони. Причому добрі колони.

Ну і в той момент, я для себе особисто зрозумів, що це повномасштабна війна. Перейшло з розряду брязкання, в розряд окупації.

Що таке російська армія, я знаю не з чуток. А я стояв на військовому обліку у Бородянці, що на Київщині. Відповідно, я зібрав сім’ю. Єдине – батько. Його і перевезти не можна. І вік у нього майже вісімдесят років. Батько сказав, що нікуди не поїде.

Я попросив сусідів – щоб вони його доглядали.

Я забрав сім’ю, і ми поїхали. Спочатку, у нас під Полтавою є будинок, ми приїхали туди, буквально побули добу там. І вже коли зрозуміли, що це почалася бомбардування, стрілянина, я дружині сказав: ми їдемо до Києва і далі за ситуацією.

Я їхатиму до Бородянки, я буду відновлюватися у військах. Я людина військова – чого ховатися. Мене до цього готували.

І справді, я українець і з українським громадянством, і в душі я теж українець.

І в мене сім’я тут уся моя.

 – Наступні дні війни ви провели у столиці. Як вони пройшли? Ви бачили військові злочини?

– Ми живемо у Києві, біля аеропорту Жуляни. Ближче до окружної дороги. Вдома у нас був льох такий, у кімнаті. Маленький, неглибокий. Так от, у тому льоху, як не дивно, примудрилася поміститься вся моя сім’я. Хоч раніше, там кішці місця мало було. І ми сиділи там майже п’ять діб. Ось дружина з дитиною прожили у мене в цьому льоху п’ять діб. У прямому значенні слова. Буквально на другий день повилітали шибки в нашому будинку. Бо коли був перший ракетний удар по Києву, багатоповерхівку зрізали. Її зрізали на Жулянах. Так ці дві ракети пролетіли над нашим будинком, я не знаю, може метрів тридцять від сили було. Знесли сім поверхів. Два попадання ракети знесли сім поверхів у будинку. У двадцяти трьох поверхівці. Тобто там з одинадцятого до дев’ятнадцятого просто зрізало. Але тільки сам проліт цих ракет, не попадання, а просто проліт – у мене в будинку повилітали шибки.

Потім почалися спочатку далекі бомбардування, потім ближче – ближче. Згодом все пішло серйозніше, у нас і будинок ходуном ходив. І все інше. В Бородянку я не зміг потрапити, бо там ці орки вже окопалися. І потім я бачив, що вони зробили з Бородянкою – не лишилося ні військкомату, ні міста.

… Були бомбардування, були повітряні бої – ми їх бачили просто – ми виходили на двір. До речі, ми бачили і “привид” Києва. Цього нашого аса. Ну, тобто в дії. Адже Васильків не так далеко і був цей повітряний бій. І в межах Києва, і поза окружною. Але все це було в межах Києва. Ми бачили ці розриви, ми бачили, як стріляли ці балістичні ракети, як наші хлопці їх збивали. Але знову ж таки – збити ракету – це половина справи. Від неї ж є уламки, які теж несуть вражаючий фактор. Були і Гради. Слава Богу – я кажу – десь вони потрапляли, десь вони не долітали.

Був вибух, коли у Василькові вони “вдарили” по нафтобазі. Я виходив вночі палити – там освітлення не треба було. Тобто, від мого будинку до нафтобази кілометрів тридцять – а небо світилося, як улітку на світанку. Яскрава заграва. І воно всю ніч горіло. Реально це все було страшно. У мене син реально жив чи п’ять, чи шість днів не роздягаючись, не знімаючи ні одягу, нічого. Він жив у цьому льосі. І дружина мало не по пластунські, щоб голову вище не піднімати, якось примудрялася якісь сухарики готувати. І ось так дитині туди подавали.

І коли він у льосі сидів, і ось коли всі ці вибухи, реально підлоги піднімалися. Ходуном ходили. А найстрашніше, як для мене, як для живої, буденної людини – було те, що на сьомий чи восьмий день – у мене син просто взяв горнятко з водою. І ось цей день я теж не забуду, бо я побачив, як у мого сина вода з горнятка просто вихлюпається. Руки ходуном пішли. Причому він цього навіть не помічав. Я до нього – син, що з тобою – а він нічого не може відповісти. У нього обидві руки, як у хворих людей, паралічем – у нього пішло ось так.

І ось це був уже переломний момент. А за цей час у дружини було два нервові зриви – кожен по-своєму переносить. Хтось у собі, хтось інакше. Тобто це все страшно. Стрілянина ця у нас ночами, автоматні черги. У мене вже дружина навчилася  відрізняти, де й з чого стріляють. Вона почала відрізняти, де авіація працює. За звуками. Чесно кажучи, ми жили за звуками, не сиренами.  Ага, далеко бабахнуло, значить можна вийти в магазин. Хлопці- волонтери приїжджали, давали дві булки хліба. І то раз на три дні. Ось ми виходили, взяли дві булки, поки по вулиці додому дійдеш, а там дідусі, бабусі, які взагалі з дому не виходили, але які лишилися по хатах. Тобто багато хто виїхав, багато хто залишився. І додому якщо дійдеш, і четвертинку хліба маєш – це вже добре. Справді – роздавали. Там ніхто про це не думав – не було такого.

– Як ви вирішили поїхати з Києва? Наскільки складно було вибиратися?

– І ось коли в сина почали “ходити” руки ходуном, і коли я побачив, що у мене дружина на “межі”, я просто на залізничний вокзал. На вокзалі ми в першу електричку, що трапилася, забилися, як у консервну банку. Так воно й було. Тобто, ми не знали куди. Просто поставили електричку та сказали – на Захід. І народ, з дітьми, із собаками, з кішками, хто в чому, хто як. Але єдине, що це було якось по-людськи. Тобто, всі розуміли, що лихо спільне.

Я вам чесно скажу, я ніколи у своєму житті не бачив електричок на шістнадцять вагонів. Тобто, це дві електрички, так поєднали, щоб якнайбільше людей вивезти. І ось у цій електричці я одиннадцять годин простояв до Львова катаючись на одній нозі. Тому, що насправді, у нас діти, п’ять, дев’ять років – вони просто у проходах лежали, їх клали куди могли. Жінки брали на руки чоловіків – я вам цілком серйозно кажу. Тобто чоловіки були, хто з інвалідністю, хто ще – тобто таке було.

За всі ці одинадцять годин у нас електричка зупинилася одного разу – жіночці у вагоні реально стало погано, бо таке скупчення. Потяг зупинили, щоб її просто винести. І в процесі, коли ми їхали електричкою, ми до Фастова ще не доїхали, це не так далеко від Києва – дівчинка у вагоні сиділа і знімала селфі. І в цей момент – ми їхали вночі –  і в цей момент реально ракета пролетіла повз вікно електрички. “Лупили” чітко по електричці. І розуміли ж, видно було – що поїзд якийсь їде.

– У вас багато знайомих та рідних у Харкові, на Сумщині. Вони вам розповідали про злочини росіян?

– За містом лиха вони наробили чимало. Вони вгробили, наскільки я знаю, як мені батько казав, елеватор. Тобто там де зерно. Вибачте мене, але це теж свинство.

Щодо Харкова, я можу сказати, що я працював свого часу у Харкові. І там у мене теж багато друзів на Холодній горі. Я працював у Екопарку, у барі, кухарем. Хлопці, які працювали зі мною – двоє загинули. Там же, в Екопарку. Росіяни рознесли “в пух і прах” цей Екопарк. Питання – чим завинили тварини? Причому в Екопарк і з Брянська приїжджали, і з усієї України. Це був безкоштовний парк для людей, для дітей – було дуже красиво і цікаво. Я реально бачив мільйони людей, які приїжджали автобусами. І з Росії, і наших привозили. І нікому нічого поганого цей Екопарк не зробив. Плюс до всього – він був поза містом. Він був просто у зеленій зоні – це була зона відпочинку. Вони його розбомбили в “пух і прах”. Просто. З людьми, з тваринами.

– Як ваші знайомі з росії ставляться до військових дій?

– Я зараз вам про двох людей розповім. Історія двох моїх знайомих. Один харків’янин. Прожив 57 років у Харкові. Нікуди не виїжджав. Жив там – родина була. Минулого року у травні в нього померла дружина. Йому 57 років. Ми з ним дзвонили, розмовляли. Він туди (в росію – ред.) переїхав, почав оформлювати громадянство, але сам факт, що друзі в моїй особі залишилися в нього тут.

Коли це все почалося, десь через тиждень, я йому зателефонував. І кажу, Влад, ти бачиш там, що з твоїм Харковом роблять. Уточнюю, людина пожила у Росії дев’ять місяців. І він мені каже – то це ваші Бандери роблять.

Я очікував усе що завгодно почути – тільки не цю фразу. Я кажу: “Слухай, Влад, ти прожив все життя у Харкові. Твій Харків, рівняють із землею! Ти за п’ятдесят років, що ти прожив, бодай одного Бандеру, як ти називаєш – бачив? Там? А тепер ти це говориш?”

І ось він мені каже – ти нічого не розумієш, я ось тут пожив – мені очі “відкрили”. Це людина, яка пожила дев’ять місяців. Дев’ять місяців – у нього мізки відключилися.

А другий, з яким я служив разом, з яким ми вчилися, до речі, в одній школі, тут в Україні. Він навчався у Харкові, у військовому ракетному училищі. Так. Служив він уже в Росії, і таке інше. Людина Чечню пройшла, без руки залишилася, бачила що вміють – наші ж – тепер уже їхні військовослужбовці. І в Чечні було теж саме – за великим рахунком. Розповідали та бачили це все. Я йому зателефонував і кажу – Льош, що ж коїться. І він мені приблизно ту саму фразу. Харків’янин – але таку саму фразу: “Це ви, ви хотіли на нас напасти. І взагалі, про що ти говориш – який Київ, який Харків. Яка наша батьківщина?”.

Він теж – у нього батько колись був комдивом у Роменській дивізії. Командиром дивізії був. У Ромнах стояла дивізія. Потім її розформували і роз’їхалися. І він усе дитинство там провів. І з юності ми знайомі. І до моєї родини, до моєї дружини він приїздив зі своєю сім’єю, торік навіть. Ми їздили на море, відпочивали. Всі разом. І я його запитав – слухай, кажу, ти Бандер бачив за скільки ти тут років прожив? Ти з нами їздив до Одеси відпочивати, ти де їх бачив, ось розкажи. Що ж ти несеш?Плюс він приїздив із московським акцентом, і дружина москвичка. Кажу, тебе що тут хтось переслідував, або ще чогось. Або, я його запитав: ти від мене хоч раз українське слово чув? Чи там у Москві, коли я до тебе приїжджав, чи тут в Україні? На що мені сказали: “Ти нічого не розумієш, наші вас рятують”.

І все – я вам чесно кажу – я зробив два дзвінки і на цьому все. А сенс? То це люди, які тут хоч би бували. І то вони такі. Так що говорити про тих людей, які справді про Україну, там у росії, тільки по телевізору й бачили. Для того, щоб у них у головах змінилося, треба їм тур до Маріуполя. Туристичний. Нехай вони до Маріуполя приїдуть. Теж на море. Під свої Гради хай приїдуть. Години вистачить. І потім, ось цю делегацію, відправити назад до росії. Ось тоді в них очі “відкриються”. Така в мене, особисто, думка.