Артем Іванов жив у селі Нова Буда у Бородянському районі. Від війни село рятувалося, як і 80 років тому: в лісі копали землянки – на тому ж місці, де вони були під час Другої світової. 

Інтерв’ю підготував львівський журналіст Тарас Зозулінський. Джерело сайт ХПГ

---

 

– Народився я у місті Києві, прописаний у Київській області. Разом із матір’ю ми переїхали. Жили у Бородянському районі. Навчався у Києві. Це університет, школа. Потім і призивався до армії з Києва. У мене сім’я – дівчина була з дитиною. Ми були разом, але дитина була не рідною. Але для мене ріднішої не було.

– Яким ви запам’ятали перший день повномасштабної російської агресії?

– Вранці, на роботу: я прийшов на свою станцію, у нас село Нова Буда, а станція залізнична – це Спартак. І ось, половина людей – шоковані. І половина людей – вже просто не їхали на роботу. Ми Ірпінь проїхали, потім наступна зупинка і все. Електричка зупинилася, і все. Ми далі вже не їдемо. Тобто всі люди вийшли, і намагалися вже виїхати чим тільки можна було.

Уже до роботи виїхати не можна було – у бік Києва. Це було двадцять четверте число. Тобто – жоден транспорт. Ні електрички, ні маршрутки, нічого. Довелося електричкою наступною, що ще їхали з Києва – які їхали у бік Коростеня – їхати назад.

Але ще не було свідомості повномасштабної війни, і взагалі слова «війна» ще не було.

– Як ваше село провело наступні дні?

– Перше, що почали робити, – землянки в лісі. Тому що в нас, виходить, село, як я думав раніше, що воно Богом забуте село. Що воно нікому не потрібне, туди ніхто не зайде, і взагалі. Сільська школа – немає інфраструктури.

Але односельці почали готуватись. Літні люди – сорок років, п’ятдесят. Шістдесят. Готуватися саме до війни. Почали копати землянки. Навколо ліс, і ось у лісі почали копати землянки. Техніка, було кому допомогти, екскаватори, крани.

Усі дружно рили землянки. І що тоді мене здивувало, що землянки рилися на тому місці, де за розповідями під час Другої світової теж робилися землянки.

Але навіть не цей факт здивував: де наша родина та сусіди рили землянку, бо рили не лише на одну сім’ю – ось поряд горб був насипаний. Цей горб – могила невідомого солдата, який загинув у Другій світовій війні. А поряд – наша землянка. Як нам викладач у школі казав – історія повторюється. І на жаль, ніколи не вірив у ці слова.  яка історія може повторюватися? Але коли почали рити, там, де рили раніше, ти розумієш. Історія, на жаль, повторюється.

Самої сирени в селі, як такої – не було. Її й бути не могло, бо її не було чути. А тривога у сільських місцевостях – це церква. Це дзвони.

Але тривога – це були вибухи.

Вибухи, коли реально почалися, –  Бородянка. Бородянка поряд, і воно чути, воно все тремтить. Але ще цього не боялися. А от коли почали літати літаки, винищувачі… Реально їх багато, і вони летять низько, і таке почуття, ти навіть подивитися на них не можеш вгору, бо такий гул, що тебе приглушує.

Ось тоді почали боятися, і почали тікати саме до лісу. І ось це постійно – до лісу біжиш, у лісі сидиш під землею. На вечір повертаєшся, бо спочатку на вечір було тихо. Вранці знову вибухи, їх реально не видно, але їх скрізь чутно.

Спочатку ми не збиралися виїжджати. Але через днів шість-сім до нас почали в село звозити людей. У нас не було центру, просто біля церкви вивантажували людей із Бородянки. І розселяли у нас їх просто вдома.

І вони були настільки залякані – ми цього ще просто не розуміли. Десь там “полетіло”, десь там вибух, вікна тремтять. Але ти ще на свої очі це не бачиш. Ти не розумієш. Але все одно боїшся.

А ось люди, яких привезли з Бородянки, летить винищувач, летить літак, ми на це дивимося. А люди з Бородянки просто падають та лежать на землі.

Падають, ховаються під будь-що – аби тільки заховатися. Діти залякані, бояться.

– Як коментують військову агресію ваші знайомі з росії?

– Зараз дуже популярні різні онлайн-ігри. І знайомі там – не лише з росії. Але більшість – росіяни. На жаль, не на кожен сайт ти тепер можеш зайти в ігру. Але навіть куди ти можеш зайти – ти не можеш спілкуватися з ними. Абсолютно. Тому що ти ставиш якесь питання: «Як ви до цього ставитеся, що конкретно у тебе там відбувається? Які саме причини? Я дивлюся новини, опитування, що ви так підтримуєте наступ на Україну. І не лише на Україну.Що ж відбувається. Ще місяць тому ми могли нормально спілкуватись, ми друзі, знайомі. Тут, раптом, ми стали ворогами».

І на ці запитання немає відповідей. Відповіді і не буде. Тому що відповідь одна: «Про це я не можу говорити».

А коли конкретно питаєш: «А ти підтримуєш?» – він відразу не відповідає. А потім відповідає: «Так».

– Чи бачили ви події, в яких військові проти таких мирних мешканців, як Ви, вчиняли злочинні дії?

– Стовідсоткове свідчення з Бородянки, де у підвалі чоловік знайомої. Я не знаю, як він залишився живим. Він живий, але він психічно хворий. Йому понад сорок років, а за розмовою – йому років шість.

Там ситуація просто… Там, скільки їх у підвалі було людей, конкретно я не знаю цифру, але чоловіків розстріляли – я не знаю як він вижив. Але він вижив. Чоловіків розстріляли одразу. Але там були кадирівці. Це просто бридкі тварюки, які чоловіків розстріляли відразу.

Жінок ґвалтували поголовно. Не було жодної жінки з підвалу, яку б вони не гвалтували. І гвалтували натовпом — по п’ятнадцять, по двадцять чоловік. Це те, що знайома розповідала. Це не те, що ти прочитав в інтернеті – це що насправді є.

А маленька дитина була, сім чи вісім років – вона хотіла захистити маму – діти як, діти завжди хочуть захистити маму. Так вони не роздумуючи, одразу цю маленьку дитину розстріляли.

Ось вам кадирівці.

Ось вам «русский мир».

Мене звати Тарас Зозулінський, я журналіст зі Львова, продовжуємо нашу боротьбу.