Київська волонтерка Антоніна Дембицька бере інтерв’ю в українців, в життя яких увірвалася війна. Щоб зберегти голоси свідків для історії і майбутнього трибуналу над воєнними злочинцями. Перед вами – її розмова з мешканцем Миколаєва, квартиру якого зруйнували ворожі «Гради».

Інтерв’ю Антоніна Дембицька. Джерело сайт ХПГ

– Я Антоніна, мені 32 роки, я волонтер у місті Києві, працюю зараз волонтером. Розкажіть, будь ласка, про себе, про ваше життя до 24 лютого 2022 року.

– Мене звуть Баранов Олексій. Нещодавно виповнилося 55 років. Ми з дружиною проживаємо у місті Миколаєві, в Україні. Місто суднобудівників, чудове місто. Тут живемо з 1992 року – цього року вже 30 років буде. Разом із дружиною навчалися в інституті, закінчили один із профільних «транспортних» вузів країни – це Дніпропетровський інститут інженерного транспорту. За спеціальністю будівництво мостів та тунелів. Я особисто вже понад 30 років працюю на будівництві мостів, причалів у нашій рідній країні. Працюю зараз виконробом, говоритимемо чесно – працював, на жаль. Ми багато чого зробили, залишили слід після себе. У нашій країні збудували з нашими хлопцями, мостобудівниками – по всій країні ми займаємося, збудували багато мостів. Це і Одеса, і Дніпро, Запоріжжя, Київ, Карпати – Західна Україна. Коротше, працюємо по всій країні, працюємо по відрядженнях постійно… Дружина моя – теж будівельник, але вона трохи зараз в іншій області працює. Ось ми у 99-му році придбали квартиру у місті Миколаєві. Мої юність та молодість пройшли у місті Херсоні, я сам херсонський. Але з 92-го року почав жити у Миколаєві, у 99-му придбали квартиру у хорошому місці. На виїзді з Миколаєва, на околиці. Вулиця Космонавтів. Восьмий поверх. Дуже нам подобалося, було видно завжди з нашого поверху все місто, а з іншого боку видно околиці Миколаєва у бік Херсона. Але виявилося, що це добре, коли мирний час. Ось… Дуже любимо своє місто, пишаємося, що ми живемо в такому місті, тим більше сьогодні наш президент присвоїв нашому місту звання міста-героя.

– З чим я вас і вітаю! І нас теж – я родом із міста Миколаєва, справді дуже пишаюся. 

– Одна з добрих речей… звісток останнім часом. Бачите, і з моєї батьківщини гарні новини, як то кажуть: наше місто впирається у моє рідне місто юності – Херсон. Зараз ще ця Чорнобаївка (прим. – село, де на 26 березня вже 10 разів було знищено техніку та особовий склад російських окупантів) дає прикурити цим гадам! Чесно кажучи: у мене родичі є під Волгоградом, у Ростовській області, на Кубані: далекі родичі по материній лінії. І саме українці вони! Ну, свого часу вийшло, коли був Союз вони потрапили, хтось за розподілом, хтось по-різному… Спілкувались і, скажімо так, я б ніколи не подумав, що могло таке статися. До останнього не вірив, що може розпочатися війна між Росією та Україною. Ну це, як то кажуть, фантастика для мене була, не вірилося. За ці вісім років, говоритимемо чесно, часто нас попереджали то до Дня Перемоги, що Росія наступає, то під Новий Рік… Ну якось так, знаєте… Ну, не вірилося просто, ну просто не вірилося.

–  Розкажіть, як ви дізналися про те, що почалася війна?

–  24-го лютого, близько 5 години ранку ми з дружиною прокинулися від того, що забренчали сильно шибки, і сталися якісь хлопки вибухів. Ми вийшли на лоджію, що дивиться у бік околиці: там за нами прямо за будинком йде промзона, немає вже висоток. Думали десь або підстанція електрична – ну буває, що колись там перенапруження… Потім уже сталися вибухи – ми їх бачили, бачили вибухи з нашої лоджії. Чесно сказати, навіть видно на обрії військовий аеродром миколаївський. Бачили, як там сталися вибухи, це було ще темно, ми не зрозуміли – зайшли до Інтернету, увімкнули телевізор: поки що не було жодних повідомлень, це було п’ята ранку. У подиві почали дзвонити одне одному знайомі. Теж вони кажуть, що й у нас тут вибухи… До Одеси зателефонували, до Херсона – кажуть: «Те саме». Незрозуміло, думали: якісь диверсії. Найстрашніше, що коли трошки розвиднілось, десь о сьомій ранку, о пів на сьому, я вийшов знову на лоджію покурити – ніби вибухи припинилися, а мені як на долоні видно виїзд з Миколаєва на Херсон. Я підняв голову вгору – це було кошмарне видовище, я не забуду це ніколи, як у сповільненій зйомці метрів за п’ятдесят від нашої дев’ятиповерхівки, де я жив, пролітає «сіра сигара» до двох метрів, розумієте? Потім вона перелітає через наш будинок і відразу пішла на зниження і пішла-пішла якраз у бік військового аеродрому. І потім я побачив вибух. Звичайно, це було страшно. Я зрозумів, що почалася війна. Ми, звичайно… тут уже відразу пішли повідомлення по телебаченню, по Інтернету, що Росія почала так звану їхню «операцію» військову. Звичайно, ми всі були нажахані: здавалося, що ми або не прокинулися, або… Ну, звичайно, були шоковані цією усією справою. Дзвонили друзі, дзвонили родичі з Херсона, і з Одеси, і з Дніпра, із Києва родичі теж дзвонили. Те саме там діялося, і в Західній Україні теж знайомі… Ну, коротше, ми зрозуміли, що почалася війна.

 

–  Ось ви казали, що у вас є родичі у Росії. Вони виходили із вами на зв’язок? Цікавилися?

– Виходили, я з ними спілкувався, так. У мене там двоюрідна сестра по материній лінії, їй уже за 70, вони давно вже там живуть. Там мій дядько, якому 92 роки, дідусь вже. Брат двоюрідний, правда, я його ніколи не бачив, йому близько 60-ти… Але, чесно кажучи, я з ними спілкуюся, Ну… їм  нас шкода, якби дзвонять: «Ну як ви там? Бережіть себе! Може їдьте звідти!». Ну, розумію я їх взагалі. А коли починаєш розмовляти про події, навіть у свій час там у них цей самий ютьюб, можна було спілкуватися. Я можу тільки з телефону на телефон перезняти або з телевізора щось відправити, або зробити фотографію – скріншоти. Ну… чесно сказати, навіть ось моя сестра каже: «А ти впевнений, що це зробила Росія?». Я кажу «Ні, Людочко! Це НЛО прилетіло. Коли потрапив снаряд до моєї квартири, це НЛО прилетіло і скинуло цю бомбу. Це не ви, рідна!»

–  Вони не вірять однаково навіть тим, хто…

–  Все одно пропаганда! Розумієте, хоч і є родинні зв’язки – так люди задурені. Не вірять вони. Ну, вірять ніби, але все одно вони вважають, що нам не все правильно доносять тут. Я розумію, що пропаганда будь-якої країни все одно свою державу вигороджує. Але тут уже нікуди не подітися, тут видно явне руйнування та все інше по всій Україні. Ну, і потім же ми дізналися, що коїться в Сумах, що коїться у Харкові… У нас родичі – у моєї дружини родичі, у Києві. Вони змогли лише на другий день вирватися! Із Києва поїхали за 150 кілометрів, за Білу Церкву. І так вийшло, що дружини рідна сестра – вона буквально у нас гостювала тут, у Миколаєві, за тиждень поїхала до цих подій. Ми з нею Новий рік зустрічали. Сестрі було 73 роки, і в неї серце не витримало, і вона померла. 2 березня, на жаль…

–  Мої співчуття… Повернімося до 24 лютого: які були ваші перші дії. Ну… зрозуміло, що спочатку шок, заперечення, і потрібен був якийсь час, щоб прийняти та усвідомити те, що насправді відбувається. І ваші подальші дії, ваші рішення, як ви провели цей день, перший день війни?

– Ну, скажу вам чесно, справа в тому, що перед Новим Роком я пережив операцію із заміни тазостегнового суглоба, я взагалі перебував на лікарняному. Я тільки перестав ходити на милицях, я ще ходжу з паличкою. І вже майже почав ходити без палички, але через  нервовий стан  мені знову доводиться зараз себе підтримувати… З тростиною ще ходжу, бо важко мені, тільки операція пройшла. Я був на лікарняному, ну і… пересуватись мені важко через це, восьмий поверх… Ну а мої дії: по-перше, у мене в Херсоні залишилася племінниця. Брат мій помер, на жаль, молодим, це його дочка. Вона з дитиною – 4 роки, вважається, моя двоюрідна онука. А її чоловік та її мати поїхали на заробітки ще наприкінці літа. І вона сама: я переживав, я ставлюся до неї як до рідної дочки, їй 32 роки. Ну… почав дзвонити родичам, зокрема, почав пояснювати, розповідати… Як треба поводитися, що, можливо, вона до нас переїде, вона відмовилася. Але відразу надійшла інформація від друзів з Херсона, що російські війська дійшли до Херсона вже. Що вони вже в Олешках, під Антонівським мостом – це, звичайно, взагалі був для мене жах. Звісно, хотілося б, чесно сказати, згодом запитати, чому ці війська за добу дійшли аж до Херсона? Чому так сталося? Я думаю, ми колись про це почуємо також, чому так сталося. Чому перші ракети впали на нашу країну, чому їх не збивала ППО, зараз, дякувати Богу, хлопці збивають – молодці! Ну, що… Дзвонив на роботу. Теж дізнавався, як там, що. У мене ще, до речі, проблема: я працюю у фірмі,  офіс якої  знаходиться в Маріуполі, і там вся документація, трудова книжка, звісно, плюс мені теж зараз залишилися проблеми, я ж не отримав повністю за лікарняним листом свої гроші. Адже треба зараз за щось жити і все інше…

24-го телефон у нас був червоним. Ми з друзями, з родичами ділилися враженнями, ділилися порадами, багато хто був у шоці. Переживали за своїх дітей, за родичів. Ось такий у нас був стан.

–  А планів поїхати, у вас не було, так? Ви планували залишитись?

– По-перше, чесно сказати, я не сильно, як кажуть, транспортабельний через операцію. По-друге: ну, якось, знаєте, тут наші друзі, наші родичі, тут наша хата, тут наша земля, тут наші пращури поховані. Я, до речі, ще хотів сказати, ось чому теж не вірилося, бо – ось у дружини навіть батько 1915 року народження, мій тесть, вона третя дитина – пізня, в сім’ї… Мій тесть пройшов Вітчизняну Війну, з першого дня! Звільнився з армії аж 46-го року, бо ще громив Квантунську Армію в Китаї, розумієте? Легендарна людина! Нагороди, ордени… Мої два діди теж: один з них і Фінську пройшов, і пройшов Вітчизняну. Один закінчив у Празі війну, інший був поранений у Кенігсберзі. Важко говорити! Тому через це не вірилося, що… Стільки років жили поряд, і через якогось, вибачаюсь за вираз, мудака, що сидить у Кремлі, ось це все почалося.

– Розкажіть про те, як розвивалися далі події, і я так розумію, що ви переїхали в інше житло…Як, як так вийшло, що ви переїхали?

– Переїхали на інше житло тому, що… Десь числа, на мою думку, двадцять… не пам’ятаю…сьомого? Коли увірвалися кілька танків у наше місто. Наші хлопці їх відбили. Ми якраз на околиці, постійно були вибухи, ми вже навіть почали розуміти: коли на нас летять, а коли наші хлопці дають їм відсіч. Ось… А це сьомого березня десь, знову ж таки, десь близько 5-ї ранку ми прокинулися з дружиною від шуму, вибуху та… Я глянув у вікно лоджії, яка виходить на околицю міста, і я побачив, як летять вогняні стріли з боку Херсона на Миколаїв. І я зрозумів, що це надзвичайно щось серйозне. Чесно кажучи, ми до цього з дружиною не ходили в бомбосховище. Чому? В нас восьмий поверх! Ліфт відключений – зрозуміло, що я поки що з хворою ногою на паличці спущуся вниз, поки ще прийду, там треба ще з півкілометра пройти до школи, де бомбосховище, тобто закінчиться тривога – немає сенсу. Та ще треба не з порожніми руками, треба якісь сумки з собою там, і воду про всяк випадок, і документи, і все інше. Ну ми з дружиною вирішили, що залишатимемося вдома таки. Ми самі будівельники, та й плюс скрізь в Інтернеті висвітлювалося, де безпечні місця в квартирі. Там хоч би було дві стіни від вікна. Отже, ми в основному в коридорі знаходилися, не виходили при повітряній тривозі чи артобстрілах. А тут я зрозумів, що щось, як то кажуть… Шосте чи сьоме почуття підказало, надто вже близько і голосно були вибухи. Ми тільки встигли сховатися у ванній кімнаті. Тільки присіли – як стався вибух. Попадання снаряда до нашої квартири. Було темно – п’ята ранку, у повітрі був густий пил, запах такий, як палена сірка, дихати не було чим. Що цікаво: що не всі шибки вилетіли… На кухні залишилися шибки цілі. Хотів я відчинити вхідні двері, щоб швидше пішов пил, але двері відчинити не зміг, бо потрапило сміття: після вибуху осколки бетону потрапили під двері, і двері заклинило вхідні. Я почав проходити на кухню, дружина закричала, що не треба, бо темно, не видно, таке відчуття було, начебто, дружина сказала, що там уже й підлоги нема. Але в цій темряві пробралися, тому що дихати було нічим, я відкрив «живі» вікна, щоб швидше зробити протяг, щоб вийшов пил. Дякувати Богу, не було вогню, не було пожежі. Звичайно, були в шоці… Коли вже пил осів, ми пройшли в кімнату – в залу, і побачили, що у нас на стелі отвір більше метра, звисає килим із дев’ятого поверху, від сусідів, який у них лежав на підлозі. Шматки бетону на підлозі, потім їхні речі з дев’ятого поверху, з меблів… Я глянув через отвір, побачив небо. Ну я вже не кажу про шибки, що вилетіли на лоджії, на балконі, в кімнаті, на кухні, де залишилося бите скло. У лоджії раму вирвало на вулицю ось… І отвір у стелі, і плита перекриття, де отвір, вся в тріщинах, і видно, що навіть просіла ця плита. Потім, уже пізніше, хлопці з нашого будинку вилізли на дах, побачили, що у двох під’їздах порушено машинне відділення ліфта. Ну і пробитий дах. Майже у всьому будинку вилетіли шибки з вікон. Ну що… чесно сказати, півгодини я просто не міг розмовляти. Ми дивом залишилися живі, бо уламки летіли добре. Залетіли два великі камені до нас, у ванну, добре, що нас не зачепило. Ми зателефонували до поліції, вони прийняли заявку, що в нас це сталося. Як пояснили сапери: летів смерч, а від нього відлітають болванки, вони бувають спрацьовують, а буває, не спрацьовують. В даному випадку, ось по одній лінії вийшло, що перед будинком на тротуарі була вирва, потім отвір у нашому даху, і за нашим будинком одразу ж знаходиться п’ятиповерховий житловий будинок. І ось у них третя бовдурка потрапила до під’їзду другого поверху, розворотила сходові марші. Слава Богу, без жертв! Ми ще думали, що якась п’ятиповерхівка нашим будинком прикрита, а все одно потрапило і в них. Ну… дякувати Богу, над нами постраждалих не було, там молода сім’я буквально у серпні купила квартиру, зробила ремонт. У них двоє дітей, хлопчик чотирьох років, і другий місяців 3-4: маленьке дитя. Вони, дякувати Богові, поїхали до родичів. Потім з ними зідзвонювалися: вони, звичайно, теж нажахані… Ми зателефонували до поліції – вони зафіксували. Подзвонив я голові ОСББ, вона теж підійшла до нас і всю цю справу подивилася, отже, зафіксувала. Значить після вибуху – ну як? Ми більш-менш прийшли до тями, тут якраз зателефонувала дочка, вона виїхала на Західну Україну. Ми їй пояснили, що сталося, вона запропонувала нам переїхати до квартири, яку вона раніше винаймала: на іншому кінці міста. Друзі відгукнулися, навіть знайомі, з якими ми раніше мало спілкувалися. Пропонували мені мої однокашники із Дніпра до них переїхати. В Одесі у мене друзі також є, пропонували туди до них переїхати жити. Тут під Миколаєвом колишні співробітники по роботі старій теж пропонували до них переїхати, і сестра двоюрідна навіть запропонувала, щоб я туди з дружиною переїхав. Але ми залишились у Миколаєві і тепер тут. Від сьомого березня до сьогодні ми перебуваємо в чужій квартирі. Звичайно, згадуємо з жахом свій стан, все на світі.

–  Як ви вибралися з квартири? 

– Ну, я насилу все-таки відчинив вхідні двері. Ми зібрали мінімально найнеобхідніше. Я повторю, що я інвалід третьої групи, встиг до війни пройти МСЕК. Єдине, що я мав 11 березня цю справу оформити у Пенсійному Фонді. Але там же теж запис, треба записуватися заздалегідь… Отримав, тому що мій пенсійний не працював, але вже пізніше треба буде оформити якось мій пенсійний, групу … Ми з дружиною зібрали все необхідне, дякувати Богу, знову відгукнулися співробітники дружини з роботи, допомогли з машиною, тому що міський транспорт під обстрілами не ходив. Наступного дня ми під’їхали на квартиру, і приїхали двоє хлопців – сапери, розгребли цю купу бетону. Сказали, що нічого, дякувати Богові, нема, можна бути спокійним. Ми, звичайно, в шоці, не уявляли, що з цим робити далі, велика дірка, та ще й було холодно, перекриття тріснуте, прогнуте, і ми ж почали переживати, що навіть, якщо ми якось залишимось жити якось на кухні – залишилася більш-менш кухня, то не дай Боже ще прилітатимуть снаряди, вибухи, просто від детонації, від вибухової хвилі могло це перекриття валитися навіть. Тому ми таки з’їхали звідти. А ще, разом із саперами, коли приїхали хлопці-сапери перевіряти, ще приїхала преса із перекладачем із французького телеканалу TF-1. Я їм там на сходовій клітці дав інтерв’ю, розповів також, що сталося, вони цю справу зафіксували.

– А в якому районі міста ви зараз проживаєте? І чи відчуваєте ви себе зараз у відносній безпеці?

– У центральному районі. Далі від обстрілюваних околиць. Та ні, звісно. Тут теж буквально останні два дні… Ось у нас минулої ночі була повітряна тривога з 11 вечора до 7 ранку. Тобто вісім годин була повітряна тривога, і я так зрозумів, що вчора збивали ракети і вчора буквально поряд теж були вибухи. Ну… тобто тут ніби трохи тихіше, ніж на іншому кінці міста. Ми з боку Одеси тепер, а то були з боку Херсона. Тут трошки тихіше… Але теж…Ось дружина, коли десь щось хлопне там чи навіть упала книжка на підлогу, вже якось інстинктивно спрацьовує рефлекс і дружина лякається. Якось на нервах все це переживаємо … Це, звичайно, страшно і жахливо.

– А на якому поверсі ви мешкаєте? Чи є у вас можливість десь поблизу скористатися бомбосховищем, або так само залишаєтеся у квартирі?

–  Ми зараз проживаємо у п’ятиповерхівці, у «сталінці». Тут товсті, добрі стіни, але четвертий поверх. Але знов-таки, розумієте, коли повітряна тривога, мешканці, які залишилися (напевно, півбудинку виїхало все-таки), спускаються до підвалу – це колишня котельня. Там вони якось більш-менш пристосували. Але справа в тому, що я подивився ці зведення по телевізору і все інше … Тобто сам по собі підвал не пристосований, має бути запасний аварійний вихід, повинна бути хороша вентиляція. Тобто, як кажуть, користі від цього не буде, це може бути просто братня могила. Ми вирішили, що ми сидимо з дружиною під час авіанальотів, коли тривога, в коридорі, за двома стінками, вважаємо, що це не менш безпечно, ніж бути у підвалі будинку. Скажімо так.

– Ви сказали, що ви зараз не працюєте, ані ви, ані ваша дружина. Скажіть, ви отримуєте якусь підтримку від держави чи гуманітарну допомогу?

– Значить так: я буквально два-три дні тому, напевно, отримав ці 6500 у Дії – єДія. Ось прийшло мені на карту 6500. Дружина у мене бюджетник, бюджетники не можуть отримати ці гроші (прим. – насправді це не так). Але справа в тому, що я, повторюю, не отримав за два місяці лікарняні. Справа в тому, що офіс моєї фірми в Маріуполі. За даними хлопців, до  яких я зателефонував, які, дякувати Богу, вирвалися з Маріуполя, будівлю нашого офісу розбомбили. Звичайно, вся документація на зарплату, всі ці наші трудові книжки – це все, як кажуть… Тепер я просто не уявляю, як це тепер можна відновити. Людям ні зарплати, ні лікарняних, ні відпускних, і взагалі… Зв’язку з керівництвом немає… Як кажуть, усі очікують на закінчення війни… У нас робітники та інженери-виконроби з усієї України, ви розумієте? Ось у чому справа. Ми працюємо по вахтах: приїхали на 15 днів, чесно відпрацювали по 12 годин на день, і поїхали додому на 14 днів, відпочиваємо. Тож у нас робітники з усієї України! Із Західної, Києва, Дніпра, Маріуполя, Херсона, Миколаєва. Ну а кількість працюючих саме в нашій фірмі, наскільки я знаю, осіб 600-700. Ці люди зараз залишилися без зарплати…

Це зарплатня за січень, за лютий. Ну, а в мене – лікарняні. Це все і зарплата, і відрядження, і, найголовніше, документи. Відділ кадрів – все залишилося у Маріуполі, розумієте? Як тепер це все відновлюватиметься, я не уявляю.

– А яку гуманітарну допомогу в Миколаєві Ви отримували?

– Ну… Говоритимемо чесно, дай, Боже, здоров’я! Користуючись нагодою, хочу подякувати нашому меру, Олександру Сенкевичу. А тим паче всім відомому в Україні нашому губернатору Віталію Кіму. Вони, звичайно, молодці, підтримують мешканців міста, роблять все необхідне, працюють комунальні служби, а головне людей евакуювали з ближніх сіл. Завдяки їм у нас постійно на сайті надходить повідомлення: куди можна звернутися, куди приходить гуманітарна допомога, але в нас поки що все є. Продукти та все інше, тобто, дякувати Богу, зараз – ось за останній тиждень – у Миколаєві налагодилося і з постачанням, у магазинах, скажімо так, як до війни. Знаєте, така страшна річ: зараз з’явився у нас вираз «До війни». Коли ми скажемо «після війни», або «колись була війна і відбувалося таке страшне»? Страшно говорити «До війни». Тобто я дивлюся, що в місті, дякувати Богові, вони (прим. – Кім та Сенкевич) все роблять для обороноздатності міста, для захисту громадян. Наразі переселення йде із сіл, які зруйновані окупантами. Тобто я так бачу, більш-менш… Ось сьогодні, чесно сказати, дружина виходила за хлібом – навіть запрацював у нас Центральний ринок. Магазини, людей дуже багато на вулиці. Ну, тобто я так глянув: впевненість, як то кажуть, у людей, видно з’явилася… Запрацювала безліч магазинів, які не працювали, в аптеках з’явилися ліки. Чого не скажеш, скажімо, про ситуацію в Херсоні. Херсон коли зайняли, у мене, звичайно, кров’ю серце обливається… Говорили, що там незабаром буде гуманітарна катастрофа. Вони ж «гуманітарку» у загарбників не беруть, а в магазинах вже, й особливо в аптеках – у мене там зараз дядько захворів, інфаркт, лежить у лікарні, а ліків… Я дивлюся, що у нас більш-менш налагодилося постачання, я так зрозумів, з Одеси. Ну і плюс те, що область почала виганяти цих гадів навколо. Дороги звільняються, пішло легше постачання. Навіть губернатор повідомив, що хоче зробити велике послаблення на вихідні щодо спиртного. Тобто наші керівники області та міста докладають зусиль, щоби запрацював бізнес, транспорт – постійно йдуть повідомлення, як працює транспорт, яким маршрутом, як працюють аптеки, де знаходяться пункти гуманітарної допомоги. Тобто робота ними ведеться, я вважаю, нормально. Але я ще хочу інше сказати: ви знаєте, я дивлюся, як це – хай би цього не було, – але як лихо згуртувало населення, народ! Ось ми сюди переїхали – до цієї квартири, і нас жителі зустріли з розумінням. Ми виходимо надвір, нас запитують: може вам чимось допомогти, може вам якихось продуктів дати… Ну, тобто чисто людське ставлення, що дуже приємно й відчувається гордість за свій народ.

– Я рада, що на даний момент ситуація більш-менш контрольована і стабільна, і що мешканці міста нічого не потребують. Ми всі дуже віримо в те, що незабаром це все закінчиться, і у нас, як ви кажете, з’явиться можливість сказати: «Як було під час війни». У минулому часі.

–  І «коли була війна»! (прим. – сміється). Хотілося б, щоб був такий вислів… Ну, а ми з дружиною теж якось хоч і постраждали, якось по-своєму намагаємося допомагати. Дружину, буває, на роботу викликають. Їздити боїться, бо, самі розумієте, їхати треба у транспорті – а в нас частенько й досі бувають нальоти, повітряні тривоги. Ось сьогодні вона навіть пішла за хлібом, тільки-но вийшла, і тут почався якийсь гуркіт. Мабуть, або збили ракету, або що. Але дружина, коли ми ще на тій квартирі жили, зібрала реч теплі і віднесла до приймального пункту для армії. Потім ми навіть деяку суму перерахували для перемоги наших збройних сил! Ну… як змогли, як то кажуть.

–  Кожен зараз бере участь, як може. Ніхто не залишається байдужим.

–  Виїжджати ми не збираємось. Ми віримо в перемогу, віримо в наші збройні сили, віримо нашому Президентові, віримо нашому меру та губернатору, звісно. Я дуже,  як і всі, не те, що захоплений, але відчуваю гордість, що серед нас є такі молоді люди, які вміють і настрій підняти, і підтримати. Як той же Арестович, той самий Кім, наш Віталій. Молодці! Дай їм Бог здоров’я! Підтримують населення якось. Окреме спасибі, звичайно, Територіальній Обороні, хлопцям нашим, які на початку бойових дій тут вибили тих гадів, які зуміли проникнути на центральний проспект – пішли їхні танки. Триматимемося, віритимемо в нашу перемогу. Іншого немає у нас шляху…

–  І вона буде,  і це просто питання часу. 

– Так!  Звичайно ж, хотілося б швидше.

– Ну, ми все для цього робимо.

– І ви знаєте, недаремно кажуть, що думки матеріальні. І ось у нас старенький будинок, де ми тимчасово живемо, думаю, напевно, йому десь років сімдесят – «сталінка». І ось знаєте, таке в мене відчуття, мені здається – кінець у цього буде, і ми до цього доживемо, і ми побачимо і братимемо участь у цьому, коли буде перемога. Люди, мешканці, вийдуть у двір, винесуть усі хто що має за один спільний стіл. Поставлять і випити, і закусити, випити за перемогу, згадають героїчно загиблих: і військових, і цивільних – за все! Я гадаю, це буде. І гадаю, це буде скоро.

– Так, ми теж у це віримо, я вам теж бажаю здоров’я, витримки, дякую, що знайшли час дати це інтерв’ю, це дуже важливо. 

–  Спасибі! Я переживав, щоб вони не оголосили повітряну тривогу, щоб ми встигли поговорити. Що робити? Я, до речі, коли був ще дитиною, коли батьки, старші родичі зустрічалися за столом  на Новий Рік чи день народження, говорили: «Аби не було війни!». Я тоді їх не розумів!  Не розумів до 24 лютого. Вони як діти Другої Світової, ну а ми, моє покоління, виходить як.. онуки! А тепер усі діти цієї… Не знаю, як її назвуть – Українсько-російська, чи російсько-українська… Але ця війна – це страшна справа. Остання справа на Землі – ця війна.