Юрист громадської приймальні УГСПЛ у Сєвєродонецьку, що на Луганщині, Сергій Сєріков, написав про виїзну консультацію в населеному пункті Кримське. Селище знаходиться в Новоайдарському районі області. Оповідь юриста вирізняється суб’єктивним стилем, що, можливо, навіть цінніше для читача — зрозуміти враження очевидця під час роботи поблизу лінії фронту.

На годиннику 00:35. Cьогодні зазвичай мушу важко працювати — їхати вранці всім складом Сєвєродонецької приймальні УГПСЛ на перший виїзний прийом та на документування/анкетування до «сірої зони» — н.п. Кримське, і тому мав би спати та набиратися сил, але не спиться…

Пригадую події, які відбулися напередодні та обумовили необхідність виїзного прийому: дзвінок на телефон, слова жінки (назвем її Надія), що сама вона родом з «того боку», а зараз — ВПО та мешкає у Кримському. Що вона вкрай потребує допомоги та поради юристів, бо накопичилося стільки, що словами не передати. Що таких, як вона, там у них в Кримському, дуже багато, але приїхати ніяк не можуть через брак коштів, та й тих, кому їх можна віддати задля цього. Що в селі влада існує лише на папері… Ну і як от не поїхати на допомогу, але як воно там буде? З цими думками засинаю.

Огидний «голос» будильника о 07:00. Збираємося дуже скоро, бо на нас вже чекає в обумовленому місці Добрий — керівник служби військово-цивільного співробітництва, з яким заздалегідь домовилися, що він особисто нас повезе до Кримського.

Зупиняємо своє таксі біля овочевого ринку для того щоб скупитися кавунами та навантажити ними повний багажник — стара волонтерська звичка не їхати на «нуль» до наших хлопців с порожніми руками.

08:30. Ми на місці зустрічі з Добрим. Перевантажуємо до нього в бусик кавуни і погнали. Дорога, ми знаємо, буде не більше години, але цього вдосталь, щоб налагодити найкращий контакт з цим щирим, справжнім чоловіком, немолодим за віком, але за духом таким, що дасть молоді фору. Дізнаємося від Доброго дуже багато такого, що можемо потім використати в роботі.

09:20. Ми на понтонній переправі, а далі — страшенно розбита ґрунтова дорога до Кримського, по якій, навіть після легкого дощичка проїхати можна лише на танку. Їдемо! Дощ був два дні тому, отже — проїдемо!

10:00. Позаду декілька кілометрів «ґрунтовки», ми на околиці села, на перший вулиці. Під бусиком раптово щось страшенно заскреготало. Зупиняємось. Добрий лізе під бус та звідти сповіщає, що напевно ми приїхали. Ми виявляємо щире бажання йти пішки оті 4 км до сільради незважаючи на +42 в тіні. Добрий, опікуючись нашою безпекою, показує на зеленку — лісок в 500 метрах (на «ворожій території») та подає нам броники і шоломи. Спочатку погоджуємося, але потім відмовляємося — береженого й так Бог береже.

10:20. Рушимо вулецею і відчуваємо себе «сталкерами» серед, у більшості своїй, німих, пустих бідних хатинок та будиночків покраще: біля калиток навіть тогорічний бур’ян. Подекуди бачимо і жилі будинки, але люди з них виглядають на нас лише через занавіски. Мало кого бачимо таким, що порається по господарству або на городі. І постійно відчуваємо на собі чийсь погляд через оптику із зеленки…

10:30. Чуємо звук міни, що летить, та «лягає» метрах в 700-800 від нас. Одна, друга… Це звичне для нас явище — тільки призупинилися, щоб зорієнтуватися, і йдемо далі.

10:40. Зустрічаємо першу-ліпшу людину на вулиці, представляємося та питаємо нібито дорогу до сільради, а самі заводимо розмову про життя-буття, про права людини, запрошуємо на наш виїзний прийом. «Які там права!», — подейкує жіночка. Мовляв, нікому ми тут не потрібні, у нас дільничний був останній раз місяць тому та й то на півгодини, а місцева ВЦА є безпорадною, от тільки військові декому допомагають. Потім така ж саме історія та ті ж самі слова від другого нашого подорожнього, від третього, четвертого…

10:55. Заходимо в місцевий магазин купити води та виручити продавця. Полиці з найнеобхіднішим. Радіємо від побаченого працюючого холодильника та питаємо продавця про те ж саме. Відмовчується, бо, напевно, не дуже полюбляє людей жовто-блакитними браслетами.

11:20. Заходимо до сільради, представляємося, розказуємо про нашу приймальню, надаємо візитки, роздавальні матеріали. Нажаль є тільки троє співробітників ВЦА, голова щойно виїхав по справах в Сєвєродонецьк, отже зустрічі з ним не буде, але то таке.

11:30. Прийшла Надія, рада нас бачити, як рідних. Один з нас починає працювати над анкетуванням з жінкою, інший — з чоловіком, який прийшов, тільки-но нас побачивши. У пані Надії та ще кількох її сусідок-переселенок одне спільне горе — зруйновані вщент будинки на окупованій території, а отже й одне питання — що робити, щоб отримати будь-яку компенсацію від держави, чи від будь-кого? Розуміють прекрасно, що процес дуже тривалий та важкий, але ж починати з чогось треба. У чоловіка — ціла купа величезних правових проблем, які навіть у мирні часи важко було вирішувати.

12:30. В розпачі від почутого під час анкетування, а заодно й від консультування. Тут у селі навіть подати заяву про злочин, або адмінправопорушення нема кому, а отже починати шлях до отримання компенсації можна лише після того, коли ми (!) організуємо (!!) приїзд дільничного.

Два роки поспіль тут не вирішуються питання спадкування, користування/володіння земельними ділянками («паями»), розпорядження будинками та прибудинковими земельними ділянками. Поскаржитися нема кому. З високого владного керівництва останнім тут був Москаль, більше року тому, та й то — тільки наобіцяв. Єдине, чим насправді, слава Богу, опікується влада — капітальний ремонт розбомбленої сільської школи, побудованої ще в 1886 (!) році. Ремонт вже практично закінчений, але за допомогою, в основному, волонтерів та отої служби військово-цивільного співробітництва.

12:50. Розпач переходить в майже істерику, коли дізнаємось, що десь тиждень тому до села приїжджав якийсь адвокат з якоїсь “іноземної правової допомоги” разом із головою місцевої ВЦА, та казав селянам, що їхні нерозв’язані питання щодо неотримання ними на протязі двох років паїв він вирішить шляхом подачі колективного позову, оскільки, мовляв, дорого буде коштувати, якщо кожен позиватиметься до суду окремо.

13:00. Тепер бачимо розпач на обличчях людей, після того, як ми показали їм Закон «Про судовий збір». Так кому, питають, нам тепер вірити? І як бути з нашими планами?

13:30. Дізнаємося ще про одну прикру для нас новину: цим людям за весь час війни ніхто, жоден з представників влади, жоден із «заїзжих» «правозахисників» — не розказав про їхні права та про те, що існує Європейський суд з прав людини, в якому можна добитися справедливості.

14:30. Анкетування трьох осіб закінчено. Проконсультовано ще 9 осіб. Непоганий результат, якому можна радіти. Але відчуття незакінченості справи через величезний та безкінечний клубок нерозв’язаних владою проблем повністю псує настрій та лишає передчуття, що доведеться не кому-небудь, а нам цей клубок розпутувати та вирішувати проблеми.

15:00. Приїхав щасливий Добрий — вдалося хоч якось (аби повернутися до Сєвєродонецька) відремонтувати бусик і роздати хлопцям з блок-посту та інших підрозділів кавуни, а отже можна їхати додому.

15:15. Заїжджаємо по дорозі до місцевої майже відремонтованої школи — Добрий має допомогти своїм товаришам, що привезли до школи будматеріали, розвантажити їх. Спілкуємося з директоркою школи поки хлопці розвантажуються. Вона дуже радіє тому, що нарешті побачила «живих юристів». В неї особисто дуже багато правових проблем. Домовляємося як будемо їх вирішувати та їдемо додому. Пообіцяли всім, з ким спілкувалися, що не кинемо їх — приїдемо через три-чотири тижні.

15:30. До бусика сідає чоловік років під 60, у формі, стрункий, серйозний, але з очами молодої та енергійної людини. З’ясовується пізніше, що він саме та жива легенда Донецького аеропорту, який там воював із самого початку й до кінця, той самий, який має «іконостас» на грудях — з нагород і від влади, і від волонтерів. Показує світлини свої побратимів в камері телефону, місця їхніх засідок в аеропорту. Розказує про загиблих братів. Але то — вже зовсім інша історія…

16:30. Доїжджаємо до міста, завертаємо на СТО, яка належить нашому волонтерському побратиму, передаємо йому Доброго із бусиком і гайда відмиватися від степної пилюки, навіть в зубах.
Наш звичайний робочий день звичайної приймальні УГСПЛ закінчився. Завтра почнемо «добивати» всіх, хто мав щось зробити в селі, але не зробив. Але то теж — вже зовсім інша історія…

Підготував юрист приймальні УГСПЛ у Сєвєродонецьку Сергій Сєріков