У липні 2009 року ветеран і інвалід праці 3-ї групи Євген Прийма, який працював робітником на кар’єрі ВАТ «Північний гірничо-збагачувальний комбінат», подав заяву про надання чергової щорічної відпустки. У зв’язку з кількаразовою відмовою збоку адміністрації у задоволенні заяви робітник звернувся до Тернівської районної прокуратури м. Кривого Рогу зі скаргою.

 

Прокурор районну спершу дійшов висновку, що «проведеною перевіркою в діях адміністрації підприємства не виявлені порушення вимог чинного законодавства». Після того, як заявник двічі звернувся до прокурора Дніпропетровської області, йому вдалося одержати копію постанови районної прокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи, але цього разу прокурор змушений був констатувати, що « ненадання гр. Приймі Є. В. відпустки з 30.07.10 р. не відповідає вимогам ст. 10 Закону України «Про відпустки» та Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні». Є.

 

Прийма цю постанову оскаржив як незаконну та необґрунтовану і поставив вимогу повернути матеріали для додаткової перевірки та прийняття рішення в порядку ст. 97 КПК України. Але ж, відвідуючи прокуратуру двічі на день з 12-го по 15-е квітня, одержати очікувану копію нової постанови він не спромігся.16 квітня Є. Прийма потрапляє на особистий прийом до прокурора району В. П. Лантушенка. Він наполягає на наданні копії постанови щодо його заяви про злочин у зв’язку з вичерпанням всіх передбачених законом строків її розгляду. Розгніваний прокурор викликає міліцію і Є. Прийму доставляють до міліцейського відділку. Від невідкладного засудження його врятувало призначення відповідного амбулаторного, а згодом стаціонарного лікування. Про подальший розвиток подій розповів сам наполегливий шукач правди.

 

18 травня поточного року о 22 годині 30 хвилин у моїй квартирі пролунав дверний дзвінок. На цей час я вже заснув, і двері відчинила дружина. Перед нею стояв охоронець нашого спокою, дільничний Жицький М. О. Він повідомив дружині, що йому судом доручено вручити її чоловіку повістку про виклик до суду. Дружина мене розбудила, і дільничний вручив мені під розпис за 15 хвилин до 23-ї години повістку до суду на … 9-ту годину наступного дня. У відповідь на моє запитання про крайні строки вручення подібних повісток не забарилося посилання на доручення суду.

 

З огляду на підірваний стан мого здоров’я, можна зрозуміти, що моє самопочуття від цього не стало кращим і мені було вже не до сну. Я сів готувати заяву до суду про перенесення розгляду справи на іншу дату у зв’язку з таким станом здоров’я, моїм конституційним правом на правову допомогу та необхідністю пошуку і вибору захисника.

19 травня близько дев’ятої години ранку у Тернівському районному суді я звернувся до старшого секретаря канцелярії суду Черказьорової В.Ф., щоб зареєструвати письмову заяву про перенесення розгляду справи суддею Тарасенком С. В. на іншу дату. У відповідь почув, що вона не може зареєструвати згадану заяву без … резолюції секретаря судді Тарасенка С. В. Секретар Махоня Н. Ю. підтвердила, що вона заборонила Черказьоровій реєструвати заяви, які я буду подавати .?!

 

Почувши, що я перебуваю у приймальні, суддя покликав до себе і у відповідь на мою заяву про перенесення розгляду сказав, що нічого переносити він не буде, засідання відбудеться і мені призначено захисником адвоката Білову Н. В. На цей час у суді появилися представники Тернівського РВ міліції, які почали доглядати за мною, щоб я не покинув приміщення суду. На початку судового засідання я заявив адвокату Біловій Н. В., яка навіть не спілкувалася зі мною, недовіру і попрохав її взяти самовідвід, що вона проігнорувала. Суддя відмовив у задоволенні заявленого мною клопотання про перенесення судового засідання. Моє клопотання про ведення технічного запису судового засідання також було відхилено. Адвокат не доклала жодних зусиль для мого захисту. Лише, для годиться, зачитала заяву про скасування постанови, а коли суддя пішов до нарадчої кімнати, покинула залу засідання. Так виникла Постанова іменем України від 19 травня 2010 р. про піддання адміністративному арешту строком на 10 діб Прийму Євгена Володимировича.

 

Постає питання, чому це робилося з такою поспішністю, ігноруючи всіх і вся? Як пізніше стало відомо, суддя Тарасенко О. В. йшов у щорічну чергову відпустку, а тим часом збігали передбачені Кодексом про адміністративні порушення строки накладення адміністративного стягнення і Прийма міг залишитися без покарання.

 

Зрозуміло, що з таким «судом» і здоровій людині стане зле, а такій, як я, і подавно. Цього разу працівники міліції викликати швидку допомогу не перешкоджали. Дякуючи медикам, допомога була надана своєчасно і якісно.

Після цього мене було доставлено до міської лікарні №14. Завідувачка терапевтичного відділення Яхно Л. М. та завідувач неврологічного відділення Бондаренко В. М. надали довідку про те, що за станом здоров’я я можу відбувати покарання в ІТУ. Таким чином, спочатку була винесена постанова суду, а потім одержано згоду медиків на мій арешт та утримання під вартою. А справа в тім, що поки людина перебуває на лікуванні, як це було в моєму випадку, судовий розгляд припиняється. А у судді Тарасенка О. В. якимсь чином появилась довідка, підписана завідуючим терапевтичного відділення про задовільний стан мого здоров’я.

 

Після відвідин лікарів мене доставили до Тернівського РВ міліції, де було складено протокол про затримання в адміністративному порядку. У відділку я перебував до пізнього вечора, поки оформляли документи ще двох, підданих покаранню.

 

Заодно зазначу, що постанови суду надаються судом працівникам міліції, які супроводжують покараних. Працівники міліції зобов’язані повідомити близьким засуджених про факт покарання, а також надати близьким постанову суду про адмінарешт для можливого її оскарження. Часто-густо міліція «забуває» повідомити людям про їхнє право. Помічник чергового Тернівського райвідділу довго не віддавав постанову суду про моє адмінпокарання моїй дружині, запевняючи, що мені в ізоляторі тимчасового утримання нададуть і протокол про затримання в адміністративному порядку і постанову суду про піддання адміністративному арешту. Воно й справді так, але із ізолятора вже нічого не оскаржиш.

 

Так, ось. Чекання до пізнього вечора завершилось. Лунає команда: «На вихід!». Нас, підданих покаранню, троє, і одна із них – жінка. Нам одягають наручники, з’єднуючи нас у ланцюг. На моє запитання про те, навіщо така крайність, відповідають, що то задля нашої безпеки.

 

У задньому відділі автомобіля (УАЗ) обладнано невеличку кабінку для затриманих, по боках якої розташовані дві лавочки на два місця. Нас туди і садовлять. Нас, двоє чоловіків, – на одну лавку, а жінку, прикуту до моєї правої руки, – на другу. Ось так ми опинилися з розтягнутими через кабіну руками. У відповідь на прохання зняти наручники з причини далекої дороги через усе місто, нам мовчки закрили двері кабінки. Так і довелося їхати з простягнутими руками до Ізолятора тимчасового утримання Криворізького міського управління міліції, що знаходиться в Центрально-Міському районі.

 

Залишається дивуватися, чим викликана нічим неоправдана ненависть до людей, що межує з садизмом?

По дорозі автомобіль дозаправлявся на автозаправці. Зрозуміло, що нас ніхто із машини не виводив. А хто і як рятував би нас на випадок пожежі?

 

Дісталися ми ізолятора по дванадцятій ночі. Для мене розпочалася друга доба без сну. Я ледве тримався на ногах, але на цьому ще не завершилися всі знущання правоохоронців. Нас завели в приміщення ізолятора, зняли наручники та поставили обличчям до стіни. Як-небудь обпертися не дозволяють. Я склав руки на грудях, і тут же команда: «Стати по формі!». По формі – це: руки за спину. Так довелося стояти близько години, поки для оформлення викликали мене. При цьому було вилучено ручку, ключі, гроші і окуляри. Запропонували розписатися про ознайомлення з правами та обов’язками.

 

На запитання, де можна ознайомитися з правилами, відповіли, що в камері.

 

Справді, як пізніше з’ясувалося, у камері на стіні були приклеєні аркуші з надрукованою звичайним шрифтом інформацією про права, обов’язки та розпорядок. Позбувшись окулярів, я нічого прочитати не зміг і попросив однокамерників зачитати ті тексти. І мені прочитали, що я маю право мати у камері певні речі, у тому числі й окуляри. Протягом трьох днів просив контролерів віддати окуляри, на що мав одну відповідь: «Нє положено, лучше – поспітє!». Так всі десять днів мені й довелося відбувати без окулярів, в той час як сусіди по нарах могли хоч книжки та журнали читати.

 

Але, ще до того, як потрапити до камери, необхідно було завершити оформлення. Для цього проводиться особистий огляд. Команда контролера: «Роздягайтесь до трусів!». Дивлюсь, де ж можна повісити сорочку? Контролер: «Кидайте на підлогу! Вона чиста.». Я: ??!

 

Повели до камери. ІТУ має близько 20 камер. Мене помістили до камери, що на першому поверсі, №8. Площа близько 16 квадратних метрів. На висоті трьох метрів видніється загратоване вікно розміром приблизно метр на шістдесят сантиметрів, через яке і надходить повітря. У камері є кабінка, у якій розташовані умивальник та чаша-клозет. Остання вимурована на рівні підлоги. Мабуть, цей чинник спричиняв вихід у камеру каналізаційних стічних газів, особливо тоді, коли зливали у камері над нами. І вдень, і вночі, коли камера переповнювалася запахом каналізаційних газів так, аж очі різало, чашу доводилося промивати. Про стан повітря нічого і говорити… У сьомій камері справи ліпші: чаша-клозет піднята сантиметрів на 30 – 40 над рівнем підлоги і тому має сифон, що перешкоджає газам проходити до камери. У камері стоять четверо двоповерхових нар.

 

На верхніх нарах приклеєні повідомлення про те, що це «Полиця для зберігання особистих речей». За цією логікою, камера призначена для утримання у ній чотирьох чоловік. На час, коли мене завели до камери, перша година ночі 20 травня, там уже перебувало шестеро людей. Цебто, я був сьомим. Мені принесли матрац, ковдру і дуже засмальцьовану подушку, вірніше одну із засмальцьованих подушок, через які пройшло багато поколінь вірусів, мікробів, паличок та інших невидимок, що перетворюються в хвороби людини. Не здивуюсь, коли хтось після утримання у Криворізькому ІТУ підхопить туберкульоз. Як подушки, так і матраци, явно потре6бують заміни.

Отже, матрац принесли.

 

А наволочку, простирадло та чохол для ковдри не видали у зв’язку з їх відсутністю. Мені дві доби довелося спати напівсидячи чи дрімати стоячи, поки видали постільну білизну. Певно, постільні комплекти є у наявності в залежності від встановленої санітарної норми від кількості утримуваних. Якщо в 20-ти камерах має утримуватися по чотири чоловіка, то загальна кількість утримуваних складала б 80 чоловік. А якщо у нашій камері №8 було нас семеро, то я та ще двоє людей відбували покарання не на нарах, а на полиці для зберігання речей. Переповнення закладу… Що тут ще можна сказати?! Наші законотворці, збільшуючи список правопорушень, за які людину можна піддати адмінарешту забули взагалі про збільшення фінансування відповідних закладів тимчасового утримання. Це стосується також заробітної платні працівників ІТУ. Ось у переліку прав та обов’язків є таке: «інвалід може мати при собі протез із дозволу лікаря-міліціонера». На час мого перебування у Криворізькому ІТУ там не було такого лікаря та ще до того ж і міліціонера. Були згадки про ветеринара, який звільнився. Та й контролерів, з їхньою мізерною зарплатнею, схоже теж є менше штатної чисельності. Як мені говорили «бувалі»: «Федорович (начальник ІТК) із усіх сил намагається покращити умови утримання арештованих, але без відповідного фінансування багато не зробиш».

 

Отже, сиджу я на полиці, почуваюся препогано: я один, хто не палить, а ті шестеро – курці. Повітря застоюється, руху нема.

 

Що ж до прогулянок, то таке право є: один раз на день, а із медпоказаннями – двічі. 20-го та 21-го числа мешканців камери на прогуляну взагалі не виводили, нібито дощ перешкодив. Для мене це дуже відчутно: лікарі рекомендували якнайбільше перебувати на свіжому повітрі, щоб не осліпнути і на друге око. Та й від хвороби легень нікуди не подінешся. І, певно, я не один там такий був… Значить, треба облаштувати ще один дворик для прогулянок із навісом чи дахом, щоб люди могли ковтнути повітря за будь-якої погоди.

Правом на душ теж не вдалося скористатися. Мотивація: мала ємкість котла.

 

У камері завжди має бути світло. Такий порядок. Одна лампочка, що виконує роль нічного світильника, знаходиться у ніші стінки за сіткою. Інша – для загального освітлення. Без неї у камері напівтемно. Саме ця, загальна, лампочка за два дні до мого звільнення згоріла, і у камері вдень стало напівтемно, як у сараї. Контролери проханнями не переймалися: «Загальне світло – це для нас, коли ми робимо перевірку камер, а вам воно не потрібне». Тобто, сидіть у камері, як у сараї, немов худоба. Дуже важко таке сприймати, але мусіли сидіти…

Харчування – за розпорядком, тричі на день: сніданок, обід, вечеря.

 

Меню: каша, суп, тюфтелька чи котлета, ікра кабачкова, половина буханця сірого хліба на добу. От, тільки сніданок можуть не дати чи дати разом із обідом. За час мого перебування всього лиш разів чотири сніданок давали ранком, за розпорядком. Є у сервісі особливість: ложки, у яких відломлені ручки. Утримати їх можна лише двома пальцями. Варто спробувати ними поїсти, особливо рідке..! Є й пояснення: ручки відломлені з метою безпеки, щоб хто-небудь не скористався, як знаряддям убивства. Принизливо, все-таки маємо 21 століття!

Загалом персонал звертається до арештованих на «ти», інколи здобривши мову добірними слівцями. Контролери не люблять, коли люди домагаються належного, тоді «виховують» всю камеру.

 

Коли я звільнявся, мені вказали підписатися там та ще тут, та ще напишіть, що не маєте ніяких претензій. Я ж відповів, що маю багато претензій і що я просто напишу: «без коментарів». «Ой, краще нічого не пишіть!». Я не здивуюсь, якщо там самі напишуть, що я був щасливий у їхньому закладі.

 

Загалом, можна зробити висновок, що діяльність судів, прокуратури, міліції, які піддають людей адмінарешту та утримують у таких закладах мають ознаки злочину, передбаченого статтею 127 Кримінального кодексу України – катування.