Четвертий рік Світлана (ім’я змінено з міркувань безпеки) перебувала в ув’язненні з тяжкими хворобами. Жінка мала ВІЛ-позитивний статус, до якого за ґратами додалися проблеми із сечовим міхуром. Стан здоров’я потребував негайного втручання лікарів, натомість Світлана отримувала лише принизливі коментарі, як «заробляй собі на памперси», від працівників колонії. 

За справу взялися юристи Української Гельсінської спілки з прав людини. Першочерговою задачею було надання якісної медичної допомоги, але зрештою довелося вимагати дострокового звільнення клієнтки. Це вдалося зробити завдяки десяткам звернень від адвокатки.

Що сталося зі Світланою в ув’язненні, чому їй не змогли надати лікування та як вдалося звільнити клієнтку достроково, – розповідає адвокатка УГСПЛ, юристка Центру стратегічних справ Орина Чилутьян. 

УГСПЛ в справі

Наприкінці 2021 року Світлана перебувала за ґратами вже четвертий рік і стан її здоров’я постійно погіршувався. Вона скаржилась на проблему з сечовипусканням після невдалої операції та низьку імунну відповідь на ВІЛ.

Зі слів клієнтки:

– післяопераційні ускладнення, в умовах Державної кримінально-виконавчої служби України, лікарі не могли усунути і просто пропонували їй видалити сечовий міхур;

– імунна відповідь на ВІЛ визначалася «однією клітиною» (мова йде про кількість СД-4 клітин, критично низький рівень яких призводить до СНІД).

Цього не можна було допустити, але щоб визначити як саме діяти, треба було отримати та проаналізувати всі медичні документи клієнтки, вивчити проблематику та узгодити стратегію.

 

В січні 2022 року ми ознайомились з документами, поспілкувалися із клієнткою і зрозуміли, що вона має також ряд інших захворювань. Більшість з них Світлана набула вже під час відбування покарання, а основний діагноз, з яким звернулася по допомогу (дивертикул сечового міхура) – був наслідком залучення її до важких робіт у місцях несвободи. Справі було надано статус стратегічної і ми почали співпрацю.

 Операцію не провели «через відсутність наркозу». Історія Світлани

Світлана застудилася в СІЗО ще під час досудового розслідування, їй діагностували цистит. В перші ж місяці відбування покарання проблема загострилася. На додаток до цього, під час робочої зміни у колонії, клієнтка переміщувала вантаж і отримала виробничу травму – сталося опущення органів малого тазу. Вона звернулася по допомогу до медичної частини, але натомість отримала відповідь, цитую: «Той що? Засунь назад пальцем».

 

Без належного догляду, в органах жінки почалося загнивання та утворилася нориця сечового міхура. Думаю, слова про те, який дискомфорт та біль при цьому переживала клієнтка, будуть зайвими.

 

Тільки через рік, в іншій колонії, їй провели операцію з видалення дивертикулу, але вона не була успішною. Біль та неприємні симптоми нікуди не зникли. Тоді ж їй порекомендували проведення повторної операції, втім не провели «через відсутність наркозу».

Протягом трьох наступних років, попри перебування в медичних частинах і лікарняних установах при чотирьох колоніях, ці ускладнення так і не були усунуті. На момент звернення по правову допомогу клієнтка вже мала функціональний розлад сечового міхура – не мала позивів до сечовипускання, що також є зайвим коментувати. Вона скаржилась на те, що з цих підстав не може вживати достатню кількість рідини.

За ці чотири роки вона також пройшла резекцію правої грудної залози (у зв’язку з виявленням онкології), а також почала приймати високоактивну антиретровірусну терапію (ВААРТ), для зниження вірусного навантаження при ВІЛ. Терапія виявилася доволі ефективною і по показниках демонструвала хорошу імунну відповідь. Попри це, вона мала погане самопочуття, не могла вживати їжу через нудоту, мала дефіцит маси тіла в 11%.

До того ж, за словами клієнтки, після того, як рідні дізналися про її ВІЛ-статус, вона втратила з ними зв’язок, але при цьому розповідала, що різні знайомі передавали їй все необхідне в колонію.

Наполягали на лікуванні, але єдиним порятунком стала вимога звільнення

Життя клієнтки було під загрозою: на той момент мова йшла про низький рівень СД-4 клітин. Також вона потребувала негайного втручання медиків через нездатність до нормального сечовипускання. Тож ми вимагали термінового втручання медичних спеціалістів: обстежень, аналізів, лікування, а в разі неможливості отримати лікування в місцях несвободи – планували просити суд звільнити клієнтку від відбуття покарання у зв’язку із хворобою.

Медичні документи говорили, що у Світлани висока прихильність до антиретровірусної терапії, тож, за умови подальшого прийому препаратів, ризики відсутні. Лікарсько-консультативна комісія також підтвердила, що стан здоров’я клієнтки дозволяє їй відбувати покарання.

Втім, ситуація з урологією не була такою однозначною: потрібно було отримати актуальну (після 2019 року) довідку спеціаліста та визначитися із методикою подальшого лікування: чи потрібне повторне оперативне втручання, чи медикаментозне лікування тощо.

Після наших численних запитів та заяв, скарг до Офісу Генерального прокурора, клієнтку декілька разів оглянули різні спеціалісти закладів загальної системи охорони здоров’я. На жаль, висновки спеціалістів не були інформативними і окрім вказівок про «динамічне спостереження», щоб воно не означало, більш чітких рекомендацій отримати не вдалося.

 

Поки я займалася цією справою, з відкритих джерел багато дізналася і про проблеми діагностування, і про проблеми лікування дивертикулів. Це, дійсно, непроста патологія. Вони бувають різних форм і видів. У деяких випадках, навіть на ультразвуковому дослідженні, порожнечу дивертикула можна сплутати з порожнечею самого сечового міхура.

 

Не отримавши конкретних лікарських настанов, ми дійшли згоди, що лікуватися клієнтка зможе тільки на свободі. Тоді здавалося очевидним, що стан її здоров’я не дозволяє подальше відбування покарання. Але лікарська комісія з нами не погодилася.

До речі, виглядає доволі дивно, що людина з ІІІ клінічною стадією ВІЛ та дефіцитом маси тіла в 11 % не має права на звільнення, в той час як IV клінічна стадія із втратою ваги більше 10% від початкової – формальна підстава для подання відповідних матеріалів до суду. Виходить, що фактичне погіршення стану здоров’я особи, в тому числі критична втрата ваги, якщо при цьому не сягає стану СНІДу, не має братися до уваги. Але це питання радше до відповідного переліку хвороб, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України, Міністерства охорони здоров’я України 15.08.2014  № 1348/5/572.

Зрештою, умовно-дострокове звільнення було єдиною можливістю для клієнтки. І зараз вона на свободі. 

Протягом 10 місяців активної роботи кожного місяця я писала по 2-4 звернення, паралельно опрацьовуючи попередні відписки та відповіді.

15 вересня 2022 року суд задовольнив моє клопотання і звільнив клієнтку достроково на 9 місяців 24 дні від відбування основного покарання.

Я дуже сподіваюсь, що вона, нарешті, зможе отримати якісну медичну допомогу, якої потребує. Втім, мені про це навряд чи стане відомо, адже після звільнення клієнтка перестала відповідати на телефонні дзвінки. Зараз я намагаюсь відновити зв’язок через її друзів та людей, які комунікували з нею, але поки що безуспішно.

Ми мали в планах звернення до Європейського суду з прав людини. Якщо клієнтка буде готова підтримати заяву, поки не вичерпано строки, про що ми говорили протягом всього періоду співпраці, то варто було б вказати на порушення статті 3 Конвенції. Відповідне ставлення держави: медичного персоналу та персоналу колонії може бути визначено як таке, що принижує людську гідність та становить собою жорстоке поводження.

 Рейтинг перешкод у справі

 Я би зібрала перешкоди в цій справі в такий рейтинг:

1. Приховування інформації про стан здоров’я клієнтки та медичних документів.

Вкрай довго і важко я отримувала необхідні документи, щоб мати об’єктивну картину. А після 24 лютого 2022 посадовці використовували будь-яку нагоду, щоб відтермінувати або просто проігнорувати мої запити. 

Не один раз я направляла клопотання про проведення Лікарської консультативної комісії (ЛКК), а потім запити – чи планується взагалі проведення комісії.

Припускаю, що ігнорування пов’язано з небажанням колонії та інших установ ДКВС давати реальні дані про те, що клієнтка потрапила до місць несвободи цілком здоровою людиною, а протягом чотирьох років набула цілий список хвороб, які належним чином не лікували.

Я звернулася до Інституту урології НАМН України із запитом – дати висновок на підставі наявних медичних документів клієнтки. Мені пояснили, що дані в медичній картці клієнтки та в інших документах, які вдалося отримати, суперечать один одному та коментувати їх просто неможливо. Відтак, частина об’єктивних досліджень або навмисно приховувалась, або «загубилась» під час етапування клієнтки між чотирма різними установами виконання покарань.

2. Відписки.

Моя перша скарга до Офісу Генерального прокурора довго «спускалася» до місцевих прокуратур, які здійснюють нагляд за додержанням законів в місцях несвободи, де моя клієнтка відбувала покарання. Регіональні прокуратури влаштували «футбол» цією скаргою. Вони скеровували її одна одній «для розгляду по суті в межах компетенції». Не відбувалося ані перевірок, ані витребування документів, жодних запитів на отримання пояснень, не було навіть зворотнього зв’язку зі мною чи з клієнткою. Я просто отримала відповідь про те, що «провести перевірку роботи посадових осіб медичної частини щодо надання або неналежного надання медичної допомоги клієнтці немає можливості».

На той момент це частково було правдою, адже тривав другий місяць повномасштабної війни і перевірити, наприклад, колонію, з якої мою клієнтку вже евакуювали через наближеність до зони бойових дій, було неможливо. Але я також просила перевірити колонію, в якій вона відбувала покарання три попередніх роки, і куди її зрештою евакуювали, на підконтрольній і безпечній території.

В скарзі, яка проходила друге коло, я попросила відповідний департамент ОГП звернути увагу на якість роботи прокурорів, які за законом мають набагато більше повноважень, наприклад: виїхати з перевіркою до колонії, де клієнтка відбуває покарання, отримати від неї та персоналу пояснення та медичні документи, а у випадку виявлення порушень – дати письмові вказівки на їх усунення.

Після цього група прокурорів дійсно навідалася до моєї клієнтки. За її словами, вони зачинилися в окремому приміщенні колонії, де довго натякали їй на порушення режиму і відповідні наслідки. Після чого я отримала чергову «відписку» про те, що порушень не встановлено.

Коли я запитала в прокуратури матеріали перевірки, вони бадьоро надіслали мені їх разом із поясненнями, написаними моєю клієнткою власноручно, де вона лаконічно резюмувала: «Скарг не маю».

3. Комунікація з установами.

Відповідати мені ані усно, ані письмово колонії не поспішали. Уявіть, що кожен раз, не отримуючи відповіді, або отримуючи неналежну відповідь на запит, я мала би ініціювати складення адміністративного протоколу тільки тому, що одна з колоній або філій Центру охорони здоров’я при ДКВС, які опікувалися моєю клієнткою в певний період, проігнорували або «неправильно зрозуміли» що я у них питаю. Таких випадків було чимало.

Наприклад, під час підготовки клопотання про умовно-дострокове звільнення (УДЗ). Спершу я звернулася до колонії, яка мала би протягом 30 днів вирішити чи заслуговує клієнтка на УДЗ та направити матеріали до суду. До завершення цих 30 днів я направила колонії запит щодо інформації, на якому етапі розгляд мого клопотання, та просила направити мені характеристику засудженої, довідку про заохочення і стягнення. Коли минули ті 30 днів, колонія дала загадкову відповідь про те, що клієнтка має право на УДЗ через рік після відмови судом. 

Так, минулого року клієнтка дійсно отримала відмову від суду, але рік вже минув, та чи буде колонія розглядати моє клопотання – було неясно.

Коли я спробувала дізнатися про це телефоном, мені повідомили наступне: «Взагалі-то, ми не зобов’язані розглядати ваше клопотання. Це коли вперше людина по строках має право на УДЗ, то так, ми зобов’язані протягом 30 днів розглянути, а так – ні».

Тоді я звернулася з таким клопотанням одразу до суду і попросила витребувати в колонії необхідні документи. Тільки під час розгляду мого клопотання судом, неочікувано, вже на стадії дослідження доказів, суддя оголосив, що в матеріалах справи знаходиться висновок комісії, яка розглянула особову справу клієнтки та дійшла висновку про те, що засуджена довела своє виправлення. Звісно ж, він був проведений «заднім числом».

4. Недбалість посадовців.

Перше судове засідання перенесли через те, що «прокурор не мав можливості вивчити матеріали і підготуватися». Згодом виявилося, що це один з групи прокурорів, яка виїжджала до моєї клієнтки в колонію з перевіркою. Вибіркова амнезія? Питання риторичне.

І обстеження клієнтки різними спеціалістами, і неочікувано виявлена довідка про «доведення виправлення», ймовірно, стверджувати я не можу, були наслідками моїх численних звернень, в тому числі до прокуратури. Як пояснювала мені клієнтка, керівництво колонії дуже втомилося від такої уваги, і від слів «іди заробляй собі на памперси» перейшло до риторики «ну от бачиш, ми тобі і заохочення у вигляді подяки вже дали». Хоча клієнтка сама його заробила, виконуючи роботи з благоустрою колонії, не дивлячись на свій стан здоров’я.

Люди, які живуть з ВІЛ можуть звертатися до громадських приймалень Української Гельсінської спілки прав людини за юридичною допомогою.

Українська Гельсінська спілка з прав людини виконує проект «Налагодження механізму юридичного захисту прав осіб, які живуть з ВІЛ/СНІД, які хворіють на ТБ та уразливих до ВІЛ груп населення» в рамках реалізації  проекту «Прискорення прогресу у зменшенні тягаря туберкульозу та ВІЛ-інфекції в Україні», що реалізується за фінансової підтримки Глобального фонду для боротьби з СНІДом, туберкульозом та малярією.