Інтерв’ю підготував Тарас Війчук. Джерело сайт ХПГ

– Мені 42 роки, проживаю в місті Харків, працюю звичайною медсестрою у звичайній міській поліклініці. З першого моменту війни нас обстрілюють із сторони Росії. Снаряди летять весь час, з першого дня, з 4-ї ранку 24 лютого, коли почались бойові дії. Школи були закриті, закрились усі магазини, купити продукти особливо не було де, зовсім. Обходились тим, чим було у будинках, що лежало в холодильнику, якісь запаси. Потім, напевно, пройшло кілька днів, якось люди намагались відкрити магазини, хоча б продуктові, привозили хліб. Ціна на початку була просто божевільна, від 37 гривень, могла і вище підніматися, але діватись людям було нікуди, треба було купувати. Потім люди намагались діставати муку, щоб щось і самим спекти. Відповідно, зникли в магазинах і дріжджі. Потім в магазинах почали з’являтись продукти, то стало трошки легше, але були дуже великі черги, потрібно було відстояти 1,5 години на морозі, щоб хоча б потрапити в магазин і купити якісь продукти. Відповідно, куплялось якесь таке, що не швидко псувалось, консервація якась. Відповідно, м’яса та м’ясних продуктів не було зовсім в магазинах. Можна було купити лише консерви, хліб, макарони і найбільш,  що було ходове, то це була мівіна – те, що можна швидко запарити, швидко зварити, бо ніхто не розумів, чи ти сьогодні залишишся живий ввечері, чи ні.

Коли обстріл починався, то дітям спати було неможливо. Обстріли йшли, десь з четвертої до години дев’ятої – десятої, потім була невеличка перерва, знову обстріли і ввечері з години сьомої. Сильні обстріли тривали з одинадцятої до третьої ночі. Зрозуміло, що ти не висипаєшся, не можеш спати, діти спати не можуть, тому що ти намагаєшся якось захистити дитину. Починаєш розповідати, що якщо я буду прикривати тебе своїм тілом, то… Ніби й час пройшов, а ти не можеш заспокоїтись від того, що ти просто пережив.

– Де ви переховувались під час обстрілів міста?

– Бомбосховищ, як таких, у місті не так багато, укриття – це метро. До метро, щоб нам доїхати, не дійти, а доїхати – це  15-20 хвилин їзди на тролейбусі. Відповідно, з першого дня війни, ще день-два трамваї ходили, тролейбуси, а потім це все було виключено, тому що вони почали бомбити, вони бомбили по всіх інфраструктурах: садки, школи, поліклініки дитячі і дорослі. Сховатись десь чи піти, чи отримати якусь допомогу було неможливо. У нашій поліклініці, наприклад, де я працюю, залишили лише чергових лікарів. Коли включалась сирена, то лікарі спускались у підвал і потім знову виходили, то сиділи лише один черговий хірург, черговий терапевт, черговий хірург-стоматолог, при можливості, тому що ніхто, на той момент, не говорив про лікування зубів. Люди намагались виживати, як можливо. От так, й по сьогоднішній день наші терапевти продовжують працювати онлайн. Комусь, кому можливо – дають допомогу по телефону, якісь консультації проводять по телефону, навіть вже не знаходячись в межах міста, тому що теж багато, хто поїхав. Поліклініка, ніби, вся закрита, але якщо вам необхідна допомога, то можна звернутись і отримати звичайну елементарну допомогу щоб не звертатись десь у стаціонари.

– Що Ви знаєте про руйнування Харкова та його околиць?

– Там, де я проживаю, знаходиться великий медичний комплекс, який включає в себе перинатальний центр, всім відомий у Харкові, далі за ним – великий пологовий будинок, п’ятиповерхова будівля з великим комплексом послуг для породіль, для матерів, у яких проблема патології вагітності. Далі за ним будівля, де травматологія, ортопедія і хірургія, тобто людям давали, безпосередню допомогу, якщо у когось проблеми з хребтом, якщо якісь хірургічні були втручання, де можна було отримати першу допомогу після травми. За нею наступна будівля – терапія, неврологія.

Якщо заїхати у Харків по Салтівському шосе, то можна побачити, великі будівлі, які по сьогоднішній день надають людям допомогу. Але те, що робить Росія, переходить будь-які межі, тому що травматологію, в будівлю, в якій було зроблено новий ремонт, поставлені вікна, вони розстріляли. Будівлю намагалися модернізувати, утеплити. Все це приводилось до ладу і тепер все це знову потрібно приводити до якогось порядку, тому що це все громили, руйнували.

У мене таке враження, що вони весь час бомбили не по військових цілях, а по мирному населенню. Що ми, особисто, зробили їм поганого, що вони ось так бомбили дитячі садки? Біля нас, недалеко, знаходиться школа, так її розбомбили наполовину. Є вчителі, які загинули, бо вони там перебували, дехто залишався на чергуваннях в школах, щоб надати якусь допомогу. Школа, де навчається моя дитина, поки що ціла, слава Богу. Там ще намагаються роздавати обіди для людей, тому що деякі літні люди не можуть виїхати, і вони змушені залишатися у Харкові і отримують таким чином допомогу.

Села, які були за Харковом, окупували одразу, в перший день, одразу танками було відрізано електроенергію, а в нас, в основному, теплові мережі, подача тепла і води здійснювались за допомогою електроенергії. Взагалі люди залишилися без тепла, хто не встиг спустити воду – замерзло опалення.

Моя кума проживає у селі Ольховка. Те, що там відбувалося – це жах. Вони переїхали електричні передачі і пошкодили газову трубу, і коли наші хлопці, ремонтники, поїхали туди, щоб людям хоча б щось відремонтувати, то їх туди навіть не допустили. Вони замінували поля довкола Ольховки, щоб наші туди не дійшли або пішли йшли по замінованих полях.

Те, що відбувалось далі… Люди залишилися без тепла, світла, в хатах помирали від холоду. Ми дізналися, що сусід, який доглядав за бабусею, помер. То були літні дідусь із бабусею, вона сліпа, не бачить нічого. Так вона біля трупа просиділа 12 днів. В замерзлій будівлі, зовсім голодна, просто просиділа біля цього трупа. Коли вона мені подзвонила, то перше, про що вона попросила, – це мішки для трупів, бо, можливо, потім дозволять повторно захоронити на кладовищі.

Під час перших поховань, які були в Ольховці, молодий хлопець влетів у вирву, прилетіло на кладовище. Що кладовище зробило їм поганого? Йому відірвало руки і він просто влетів у вирву, де влучив снаряд. Після цього їм заборонили ховати людей на кладовищі, багатьох ховали в себе на ділянках, бо люди помирали і від голоду, і від холоду. Село ж було розраховане на те, що воно опалюєтьсяя електрикою, подача тепла здійснюється саме таким чином.

– Чи зазнав руйнувань Ваш будинок?

– У нас влучило поряд з нашим будинком, вирва біля нашого будинку, єдине, що нас врятувало, – що дім бетонний. Якби приблизно метр-півтори ближче, то, я думаю, що нашого під’їзду могло й не бути зовсім. У нас поруч снаряд влучив прямо у квартиру, це було в сусідньому будинку, і руйнування були, звичайно, значні. Коли йдеш і дивишся на будинок, а на 6-му поверсі – просто величезна дірка і там немає нічого, а в квартирах, які нижче і вище, – просто відкривалися вікна і викидалося все, щоб попередити пожежу і руйнування далі по будинку.

– Що остаточно підштовхнуло Вас покинути Харків?

– Ми поїхали після вибуху. Ми знаходились дома. Це було приблизно о шостій годині вечора, початок сьомої, стало світліти, і ми почули пронизливий звук, тряслись вікна такою мірою, що торохтіло все у квартирі: люстри, все ходором ходило. Метри три, напевно, летіла така вогняна куля, потім вдарило – різкий крик жінки, який я, напевно, не забуду ніколи протягом усього свого життя. Їй відірвало ногу, а в неї померла дворічна дитина, це було в нашому дворі. Там загинули ще люди, але її крик досі у мене стоїть в голові… А те, що відбувається всюди навкруги, це летіло весь час без перестану, зранку до ночі, кожного дня обстріли, обстріли, обстріли. І раділи, коли снаряд прилетів, десь на дорогу впав, десь там нехай, але нікому не завдав шкоди. У нас намагались якось прибирати… Трупів, щоб так лежали біля нас, не було, а в центрі, спочатку, звичайно, були. Все це лежало, бо нічого не працювало в перший час, люди боялися виходити, але життя продовжується і потрібно було якось…

– Чи зазнали психологічних травм Ваші діти від війни?

– Звичайно, вони є і будуть, і невідомо, як далі. Я думаю, що потрібна буде робота з психологами по тій простій причині, що в нас діти приїхали, заходячи в кімнату у гуртожитку, пішли до вікна і почали дивитись: «Мамо, дивись, там – дим, там щось горить». Ми бачили літак, який падає, коли наші збили літак і, здавалось, він летить прямо на тебе, хоча це було доволі далеко від нас, це не було, навіть, метрів 300, це було далеко, це був інший район, але здавалось, що все, ось це все відбувається в тебе на очах. Вони до сьогоднішнього дня йдуть дивитись, не дай Бог десь там тривога, вони виглядають у вікно, ми весь час кричимо: «Відійдіть від вікон», – до сьогоднішнього дня. Ми закриваємо о 8 годині вечора всі штори, закриваємо все, світло вимикаємо, у нас це до сьогоднішнього дня, ми боїмося всього, а коли ми читаємо у новинах, постійно переглядаємо новини і читаємо, що прилетіло у Львів, то зразу нас починає трясти, ми не розуміємо, що буде через годину чи через дві тут.

– Чи змінила війна Ваше ставлення до росіян?

– Усі ті, хто живе там, настільки дивляться ту пропаганду, що, ви знаєте, це не вкладається в голові. Побачила рекламу, яка йде, і не розумію: люди там при своєму глузді? Таке враження складається, що люди зранку встають, їх годують якимись пігулками, які з них роблять якихось зомбі, бо реклама – лице путіна, йому важко, він приймає рішення: «Нам буде жити всім погано, а потім – добре». Навіщо «погано», хто вас просив сюди йти, ми вас не просили йти до нас, ми від вас нічого не просили, нічого у вас не брали і вам нічого не повинні. Я взагалі не уявляю, як можна з цими людьми спілкуватись, жити поруч. Я б, напевно, побудувала, от знаєте, як в Німеччині був паркан, от так, мені здається, потрібно не знаю, якої висоти паркан, щоб їх ніколи не бачити і не чути. При цьому всьому, що залишились там наші родичі, які розказують: «Ви що, це все – фейк». Я всіх запрошувала до нас у Харків, щоб вони побули там, де ми живемо, нехай приїдуть, подивляться, який це фейк. Мені просто цікаво, як вони собі уявляли цей фейк, як вони його хотіли скласти, як вони назвуть фейком ту картинку розбитого будинку, – до мене ці речі ніяк не доходять. Я ніколи не вважала, що Росія – це якийсь ворог для нас, а після цього…

– Як часто Ви телефонуєте до чоловіка та сина в Харків?

– Кожного дня. Я не запитую, чи живий там будинок, чи що там відбувається, я просто запитую: «Чи ти живий?» – і більше нічого не запитую. Тому що це дуже важко, коли ти виростив сина… і не розумієш, чи буде твій син живий завтра…