Інтерв’ю підготував Тарас Зозулінський. Джерело сайт ХПГ

Вчителька Аліна Вещук до 2015 року мешкала у місті Горлівка. Потім втікла від окупації до Краматорська. У 2022 історія повторилася…

– Як вплинули події 2014 року на Ваше життя?

– В 2014 році, як всім відомо, розпочався конфлікт на Донбасі, коли прийшли до нас, так би мовити, «наші брати» захищати нас. І на початку ми вірили, що нас звільнять, що прийде українська армія. Ми сиділи, писали цілими днями переміщення військ орків для наших хлопців. В Твіттері були спеціальні акаунти. «Стоп Терор» називались. Ми надавали все, що могли, ми сподівались, що скоро буде український прапор над нашою міською радою. На жаль, цього не сталося, і десь 7-го серпня, мабуть, все місто відключили від електроенергії, і ми до 20-х чисел серпня були в інформаційному вакуумі. До відключення ми знали, що звільнили Лисичанськ, Сєвєродонецьк, що просувається наша армія до кордонів. А коли все увімкнулось, то дізнались, що вже – Ілловайськ… Тоді постало питання: очевидно, що нас не звільнять ближчим часом.

Потім, у вересні, був перший «Мінськ» і почав  мій хлопець (зараз – це мій чоловік) мене вмовляти, щоб я виїжджала звідти. Але у мене була проблема в тому, що мені виповнилось 25 років, і я здала паспорт для вклеювання фото, і – залишилась без документа, бо все було закрито, почали стріляти. Я не могла виїхати через блокпости. Як мені потім сказали, скоріш за все дівчину б випустили і без паспорта. Але мені було страшно виїжджати, щоб не потрапити у полон. До речі, вони мене арештовували влітку, але дуже швидко, і я не хотіла більше мати з ними таких контактів тісних. Тому ми чекали ще, поки я змогла  знайти підходи через знайомих, як дістати свій паспорт. Я знайшла свій паспорт, коли вже розпочався навчальний рік. Я сказала своєму хлопцю, що я буду чекати вже кінця навчального року. І вже тоді, якщо нас не звільнять, то буду виїжджати. Щоб роботу знайти, бо комусь на шию виїжджати – то як… Я – молода, сильна і можу працювати. Вчителі, як відомо, посеред навчального року нікому непотрібні, тому я дочекалась травня, звільнилась і 14 червня 2015 року виїхала у Краматорськ. Після цього у Горлівку їздила лише кілька разів за речами і все.

– Як відбувалося захоплення росіянами Вашого регіону в 2014 році?

– Захоплення проходило взагалі¸майже безкровно. Це був квітень, після того, як Гіркін зайшов у Слов’янськ і Краматорськ, пройшло менше тижня, як прийшли до нас. Вони захопили першим чином міський відділ поліції, потім районні відділи, а вже потім – міськвиконком. Цей етап був безкровний, ми бачили весь час людей із автоматами, якщо можна сказати людей…

У мене сусідка працювала у наркодиспансері, це був травень. Я  бачу, що вона почала забирати доньку зі школи, а донці на той час було років 12, а школа була у п’яти хвилинах від дому. Я кажу: «Мабуть, вона провинилась, що ти почала її так контролювати?» А вона каже: «Ні, я просто бачу, хто тут стоїть з автоматами на блокпостах». Я питаю: «А хто там стоїть? Знайомі?» А вона каже: «Мої пацієнти усі там стоять з диспансеру».

Друга фаза у нас розпочалась 27-го липня, по нас почали гатити. Наші намагалися звільнити Горлівку, і тоді була перша така жорстка фаза. В перший день загинуло більше десятка людей, це було лише в перший день. Ну потім, звісно, ті, хто міг виїхати, виїхав. Хто міг, сховався. Досить сильно прилітало тоді. Тоді було дуже погано. Було літо, вимкнулось світло в цілому місті, вони влучили у підстанцію кудись і не було ані світла, ані води, бо насоси не працювали. І найгірше – був інформаційний вакуум. Чого тільки не розказували: від того, що наші вже зовсім перемогли, до того, що перемогли росіяни. Майже не було продуктів у місті, хліба не було. Тільки де генератори працювали у магазинах, там можна було в дуже великих чергах постояти і що-небудь знайти. Це була фаза, яка до першого «Мінська» була.

Після цього у нас були певні сумніви: залишатись чи ні. Друга фаза була перед другим «Мінськом», коли захоплювали Вуглегірськ і Дебальцево. Захоплювали від нас, і тоді ми подивилилсь, як вони ставляться до своїх військових. Бо це вже була, зокрема, регулярна армія і контрактники різні, й  ці буряти. Є відео, до речі, де їдуть на БТР-і чи на танку і кричать: «Привіт Улан-Уде!»  Їдуть по вулиці, яка паралельна моїй, у моєму місті. Коли була найгарячіша фаза, то ніхто нікуди  не виходив, обстріли могли тривати і по 18 годин на добу, усі сиділи на місці. Потім воно потроху почало віддалятись від нас, коли вже взяли Вуглегірськ і йшли бої за Дебальцево, то ми вийшли на роботу. Ще дітей не було, але ми ходили, там у нас вікна побило, то ми ходили прибирати. Зранку, коли ми їхали на роботу (це була зима, світало пізно), то їхала колона техніки. Першими їхали поліцейські машини, потім –  колона з танків, більш важкої техніки, потім їхали «Урали» з живою силою противника, а потім – різні гаубиці, РСЗВ. А коли ми йшли з роботи, перед заходом сонця – вони їхали назад. Першими також їхали поліцейські, а от другими йшли декілька швидких допомог. Їх було дуже мало, 3-4, не знаю, можливо, вони по кілька людей грузили… А от далі їхав рефрижератор. Кожного разу, я не знаю, скільки там тіл, але кожного разу їхав рефрижератор. Зрозуміло, що вони возили не м’ясо… Ми сподівались, що, можливо, там наші нанесуть їм якесь ураження, що вони і нас потім звільнять, але після цього був другий «Мінськ», ми вже, навіть, не вірили, що він наступить, бо домовлялись вони дуже довго. Домовились, що буде перемир’я. Тоді було остаточне рішення, що потрібно виїжджати, бо зрозуміло, що вже звільнення близького нам не бачити.

– Наскільки неочікуваними були для Вас події 24 лютого?

– Ну, звісно, що до 24 лютого багато казали, що буде війна, але от в повномасштабне вторгнення, чесно сказати, я не вірила. Я писала в усіх соціальних мережах, що цього не може бути, що той дід, із сусідньої країни, не зовсім же божевільний. Але, як виявилося, – зовсім. Я не вірила, усіх заспокоювала, казала: «Не розводьте паніку! Буде, мабуть, екскалація, як  завжди. Он до нас смерчі дістають, можливо, прилетить по нас смерчами… Може,  по аеродрому»… Бо смерчі стріляють десь 120 км, а від нас до найближчої точки «ДНР» – десь 80, тобто так, із запасом діставали. 24 лютого ми прокинулись від вибухів, звісно, в наше місто прилетіло, і я подумала, що це прилетіли смерчі. Моя робота, школа, –  біля аеродрому, і мій друг, який з Краматорська, живе неподалік від нього, навіть ще ближче до аеродрому. Я спочатку кинулась дивитися, чи не по ньому прилетіло. Відкрила стрічку Твіттера і бачу: Бровари – вибухи, Київ – вибухи, Івано-Франківськ – вибухи. Тоді я зрозуміла, що туди смерчі ніяк не можуть дострілити. Зрозуміло, що пішли обстріли через кордон і , як мінімум, якісь балістичні ракети чи крилаті ракети. Чесно кажучи, все одно я думала, що по нам прилетіло смерчами, аж доки мій чоловік не пішов на роботу. Йому раніше на роботу йти, ніж мені. Я вагалась, чи мені йти на роботу, чи вести дитину в садочок, мені ніхто нічого не каже. Ми пишемо в групи в робочі – кажуть: «Ідіть на роботу». Я кажу: «Як дитина? Я – в одному районі, а дитина – в іншому. Чи його із собою взяти? Чи не буде заважати мені уроки проводити?» Поки я це все з’ясовувала, чоловік пішов на роботу, йде мостом, дзвонить мені і каже: «Летить якась фігня». Я кажу: «Фігня? Що?». Він каже: «Літак летить!» Я: «Який літак? Звідки тут може бути літак? По аеропорту нашому вдарили, то не можуть злетіти, чи ворожий – так швидко не може бути». Він відповідає: «Ні, не літак, щось інше летить. Щось довге, біле, з крилами, але не літак». Як вже потім прогуглили, то були калібри. Це був другий удар, який ми теж чули. Ще був третій якийсь, не знаю по чому, мабуть вони намагались ППО знищити. Але, до речі, їм це не вдалося. На щастя, воно працює по сьогоднішній день там, в тому напрямку.

Так почалась війна для нас. Тоді ми зібрали тривожну сумку, для мене це не було нове, зібрали запаси, воду. Я пішла прибирала у підвалі. Підвал – такий, звісно, не дуже як бомбосховище, але від якихось осколків скла захистить. Чесно кажучи, до останнього не вірила, що буде так, що мені доведеться кудись їхати. Я казала, що поїду лише тоді, коли буде загроза окупації, бо з дитиною вибратись складніше, ніж тоді було мені вибратись самій.

– Як виживали під обстрілами?

– Дуже складно стало в побутовому плані виживати, бо не працювало багато магазинів, не можна було зовсім  розраховуватись карткою. Зняти готівку – був квест на багато днів. Першу партію готівки ми зняли, певно, день на восьмий тільки, кожного дня стоячи в черзі… Напевно, з середини першого дня перестали ходити автобуси, бо адміністрація міста сказала, що запаси палива будуть потрібні, якщо доведеться евакуювати дітей. Всі поставки Краматорська після 14 року зав’язані на Харків. В Харкові дуже сильно стріляли з першого дня, як ви знаєте, і було зрозуміло, що логістика вся пішла шкереберть.

– Чи були Ви свідком руйнувань цивільних об’єктів?

– Ми бачили на власні очі ракети, які збило наше ППО. Це впало близько біля нас, зовсім близько, навіть скло тріснуло. Наші гарно спрацювали, але, на секундочку, то летіло над приватним сектором, де немає жодних військових об’єктів. Коли збивають дуже високо, то це – як салют у небі, вібрація є, але вона така, що вікна не вилітають. Коли збивають низько, коли воно вже заходить на посадку, то ця вибухова хвиля пошкоджує будинки, загиблі бувають, зрізає фасади, просто від того, що наші збили. Воно падало над нами, там, де немає військової частини, нічого. Вони цілили, зрозуміло, куди-небудь. Заводи є, але заводи теж не є об’єктами військової інфраструктури. Тобто вони руйнують просто цивільну інфраструктуру.

Багато потраплянь бачили в Горлівці (в 2014 р. – ред.). Тоді  Горлівка була окупована. Вони казали: по вам стріляє українська армія. Але і з Заходу від нас і з Півдня від нас була «ДНР».  Ми були в тилу, не на тому краї, де українська армія була, і по нас весь час летіло мінометами. Міномет стріляє п’ять, ну максимум вісім кілометрів. Якщо ми дивились по карті, то жоден український міномет не міг би дострелити до того місця, де ми жили. Це говорили чоловіки, які служили в армії, якісь із сусідів: як же по нам прилітає мінами, якщо українська армія – хтозна де? Ось такого ми надивились дуже багато.

Бачили, як в нас з-під вікон стріляють, як ставлять міномет «васильок», такий маленький, він стріляє касетами по декілька разів.  І так само: мінометом не можна до жодної української позиції було дострелити. Вони стріляли взимку 14-го-15-го. Друзі бачили, як виїжджає в поле град, стріляє по Торецьку, тоді ще Дзержинськ називався, там українська армія була, потім, розвертає установку і стріляє по Горлівці: ніби вам відповідь летить.

– Чи відомо Вам про жертви серед цивільних у Вашому місті?

– У моєї колеги там мама залишилась старенька. Вони просили її поїхати, але ви знаєте, як старі люди: «Я тут помру. Я хочу тут залишитись. Я дороги не переживу». Вона залишилась у будинку своєму. В неї ще є син, то він приходив, їжу їй приносив. І мабуть, тиждень чи півтори тому, туди в чергивий раз прилетіло, денацифікували дитячий садок, школу і зачепили той будинок, де жила та жінка, на неї впала прямо плита, це п’ятиповерхівка панельна. Добре, що були сусіди, вони її відкопали швидко, бо вона там би задихнулась, адже літня жінка себе вже ніяк не відкопає. На щастя, вона – жива, але все тіло в синцях, вся забита і дихати складно, а лікарів майже там не залишилось. Ну, Слава Богу, вона більш-менш іде на поправку. Друга жінка жила поруч із будівлею СБУ.  Це центр міста і поруч стоїть купа житлових будинків, де ще жили люди.  Ще не була оголошена евакуація, людей в місті було ще багато, і їм також дуже сильно дісталось… Вона мала травму голови і лежала в лікарні. Навіть спочатку не впізнавала свого сина. Але, на щастя, лікарі її вилікували, і вона зараз відновлюється. Вони виїхали звідти, і вже лікарі в іншому місті допомагали їй. Знаємо декілька людей, які були моїми інтернет-знайомими, що, на жаль, не пережили цієї війни. В Київській області жила жіночка, з якою ми спілкувались, познайомились в 14-му році. Вона була переселенка, я була переселенка, ми одна одну підтримували – на початку, коли були в окупації, а потім, коли виїхали із своїх міст. Вона з мамою залишилась в Київській області, і останній її «твіт» бачили в середині березня. Потім зв’язок пропав, і вже коли було звільнення у квітні, то знайомі написали, що, на жаль, по них влучила артилерія, і вони не вижили.

– Чи зазнав психічних травм Ваш син від війни?

– Добре те, що він ще погано розуміє про життя і смерть. Він не розуміє, як це померти назавжди, тому він не боїться. Він знає, що від ракети можна померти, але він не розуміє що вмерти – то страшно. Тут мені пощастило, що три роки – це не такий великий вік, тому що він так сильно цього не боїться. Він знає все про конфлікт, він знає, що путін напав на Україну. Перші дні конфлікту він називав його: «Капутін». Було смішно – «щоб йому капут і прийшов». Він знає, що є погані ракети, це ті, які летять по нас, а є хороші ракети – це ППО, яке збиває їх. Він знає, що тато пішов захищати Україну і пропонує гарне вирішення конфлікту. Не знаю, де він це взяв… Мабуть, якийсь ролик в інтернеті побачив. Каже, що якщо путін сидить у бункері, то потрібно його там закопати – тоді війни не буде. На щастя, він не має якоїсь серйозної психологічної травми, на роботу ППО він казав: «Мамо це салют!». Ми сильно не порушували його ілюзії щодо того, що це – салют. Коли ховались, ми сиділи під несучою стіною, в підвалі було дуже холодно сидіти, – така холодна весна цього року, – то він сприймав це більше як гру, на щастя. Навіть коли довго не було повітряної тривоги, то він казав: «Де тривога? Коли мама з татом прийдуть до мене ховатись?» Але звісно, що переїзд – це було нелегко, і що це – не дома. Перший час він думав, що це – ненадовго, а зараз – він розуміє, що ми вже довго тут перебуваємо. Весь час запитує: «Коли ми повернемось додому? Коли ми поїдемо у Краматорськ?». Я навіть не знаю, що сказати, бо на всіх фронтах – контрнаступ і на наш напрямок йде наступ, на жаль, хоч і повільно, але йде. Я кажу: «Це знає, мабуть, тільки путін».

–  Як, на Вашу думку, нам співіснувати з росіянами після війни?

– Як ми з ними зможемо співіснувати? Я думаю, що треба або в рів із крокодилами, або колючий дріт під напругою… Ми вже в 14-му році змінили місце проживання і думали тоді, що 80 кілометрів від лінії фронту – це достатньо. Думали, що вдруге це нас не торкнеться, якщо буде ескалація на фронті. Як виявилось, цього було недостатньо, ми – знову вимушені переселенці. Цього разу це вдається легше, за рахунок того, що держава краще допомагає нам. Так, цього разу – легше, але весь час змінювати місце проживання, – щойно влаштуєшся на одному місці і переїжджаєш на нове, –  звісно, не хотілося б. Кордон потрібно зробити такий, щоб вони не пролізли, навіть, якщо дуже сильно захочуть. Або потрібно демілітаризувати, як вони кажуть, Росію, щоб їм було нічим лізти, як це було колись зроблено з Німеччиною і з такими країнами, які вели себе неадекватно  щодо своїх сусідів.

Мене звати Тарас Зозулінський, я журналіст зі Львова, продовжуємо нашу боротьбу.

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.