Інтерв’ю підготував Олексій Сидоренко.  Джерело: сайт ХПГ

Мене звати Головата Світлана Іванівна. Проживаю у селі Мощун на вулиці Лісній. До війни я працювала у магазині “Фора”. Зараз, звісно, ніхто не працює. “Фора” наша розгромлена, тому поки сидимо вдома.

Ви могли уявити, що буде війна?

Ні! Не очікувала. Про всяк випадок зібрала документи, але вони в принципі завжди зібрані в одному пакеті. Більше нічого ніхто не збирав. Жодних речей, тому що просто не вірили. Двадцять четвертого лютого ми спокійно пішли на роботу. О третій годині нам сказали зачинятися. Чоловік приїхав та забрав мене. Але двадцять п’ятого я також поїхала на роботу. Я сказала, що нам потрібно годувати людей. Але “Фору” так і не відчинили. Ми ледве звідти понесли ноги, можна так сказати. Тому що там вже почалося бомбардування. Почали бомбити міст і після того вже звісно ми сиділи вдома.

Розкажіть про перший день війни, як усе відбувалося? 

В перший день я була на роботі. Чоловік мені постійно телефонував і розповідав про гелікоптери, які пролітали поряд. Потім ми побачили, що розбомбили аеродром у Гостомелі. Літаки, гелікоптери — усе це ми бачили. До нас прильотів ще не було. Бомбили Гостомель.

Ви тікати не думали?

Ні! Думали, що якось пройдуть або відступлять. Ми не планували взагалі виїжджати. Я другого числа теж не хотіла виїжджати. У нас бабуся старенька і син, тільки тому і виїхала. Я спочатку я була противником від’їзду.

Що змусило виїхати?

Змусило, що людина похилого віку була, я за неї переживала. І якщо чесно, коли вже сильні бомбардування були, страшно було, що покалічать, а не вб’ють. От що робити, коли покалічать. Оце було страшно.

Де ви ховались, коли бомбардували?

У льосі. Якось навчилися розрізняти в який бік що летить. Якщо з нашої сторони, то знали, що підуть і на наш бік, і тоді ми спускалися з бабусею та сином. Нас чотири людини тут проживає. Я з чоловіком, його мама й наш син.

Розкажіть про свій будинок.

Будинок на два виходи. Тобто десь сто двадцять квадратних метрів. У нас було дві кімнати, кухня, ванна, коридор. В другій половині син жив. В нього також було дві кімнати, кухня та великий коридор. Планували для нього робити другий поверх. Будинку напевно років сорок, ще свекруха зі свекром його будували. Потім збудували нову частину: окремий вихід для нас з чоловіком.Ми вже разом живемо двадцять п’ять років, і скільки живемо, стільки будуємо. Тут от будували гараж, кухню.

Коли було перше руйнування у вашому селі?

Перше руйнування було у нашого сусіда на городі. Це був приліт прямо у його будинок. Який одразу спалахнув. Його навіть не потушили, хоча були пожежники. Також був приліт у наш будинок, але, слава Богу, він не вибухнув. Ми всі були в цей час в будинку. Бабуся лежала на ліжку, а ми лягли на підлогу у кімнаті. Я готувала обід і сказала, що у льох не піду. Ну і всі залишилися. Бабуся на той момент спала, їй вже вісімдесят років. Ми не схотіли її підіймати та вирішили залишитись у кімнаті. Яким дивом ми врятувались, я не знаю. Якби воно вибухнуло, то…  Всі в одній кімнаті були.

А прилетіло куди?

Під будинок. Не розбило газову трубу, снаряд впав біля газового лічильника. Це було двадцять сьомого числа. Снаряд просто не вибухнув і все. Спершу переживали. Ходили повз, бо він упав на переноску: у нас світла не було, ми приєдналися до генератора сусідів, щоб телефон хоча б зарядити. Генератор не вмикали, бо боялися. Снаряд якраз на дротах лежав. Ходили, дивились на нього. Ну, не розірвався та й не розірвався.

Після цього ночували у будинку?

Звісно! Я сказала, що у погребі ночувати не буду. Ми туди спускались лише вдень. Далі кожен ранок вставали, виходили на подвір’я та спілкувалися. Ніхто нічого не робив, тому що не знали, чим взагалі займатися. Взагалі не знали. Жили собі як могли. Я обіди варила усім.

Коли вирішили поїхати та чому?

Другого числа я пішла до сестри збирати документи племінниці: вона залишила документи, якими не користувалася. До мене прибіг чоловік та каже: “Ми від’їжджаємо!” Я кажу: “Як від’їжджаємо? Ми нікуди не їдемо!” А він каже: “Ні, ми  від’їжджаємо, бо сказали, що потрібно їхати”. У нас, слава Богу, була машина. Що в нас залишилося, так це наша машина на якій ми виїхали. Вона стояла заправлена.

Спочатку поїхали у Полтавську область до мого батька. Нас їхало п’ятеро людей, з нами поїхав ще сусід, бо він залишився сам й у нього не було можливості виїхати. І ми там п’ятеро людей в одній кімнаті два місяці перебували.

Якщо чесно, я просто виїжджала на два-три дні, не більше, та ще переживала, що морозильна камера не повністю розтанула. Я не планувала їхати надовго. Але потім почалися дуже сильні бойові дії. Волонтери вивозили сьомого та восьмого числа останніх людей в яких не було можливості виїхати самостійно. Які залишились у своїх же погребах. У нас не було зв’язку та неможливо було комусь зателефонувати. Ми вже знали, що не можна повертатися, бо йдуть бойові дії.

Коли ви довідались, що ваш будинок знищили?

Мені сказав хлопчик, який у нас жив. Він до нашого будинку пішки якось примудрявся приходити. Сказав: “Тітко Світлано, вибачте, але вашого будинку немає”. Він сказав мені це десятого березня. А його зруйнували сьомого або восьмого березня, але він не хотів псувати мені свято. Тому й не сказав вчасно.

Коли ви вирішили повернутися?

Ми чекали до дев’ятого травня. Повернутися хотіли набагато раніше, але чекали. Десятого ми приїхали. Всі хто заїжджав раніше, фотографували та відправляли нам фото нашого будинку. Тому ми були вже готові. Будинок зруйнований вщент. Таке враження, що у цьому будинку не було ні ремонту, ні меблів. Усе згоріло. Єдине, що лишилося — холодильник, посудомийка бойлер.

Ліжка, шафи, усі меблі з дерева, навіть телевізор — усе згоріло. Таке враження, що тут нічого не було. Літня кухня і повністю гараж згоріли.

Ми взагалі, коли їхали, сподівалися, що літня кухня у нас жива. Там повністю ремонт був і можна було заселятись і жити. І моя перукарня, яку я не запустила. Думали робити дві сумісні кімнати. Ми так і плануємо зараз робити, якщо дадуть якусь допомогу. Тому що власними зусиллями це просто нереально: зараз усі без роботи. Моя “Фора” зараз не збирається запускатися. В чоловіка роботи також немає. Якось так.

Чи заходили у ваше село окупанти?

Скоріш за все вони жили тут. Вони заходили до чоловіка, який залишився у будинку. Гадаю, вони ховалися у підвалах зруйнованих будинків. От у нашому підвалі чомусь нікого не було. В нас усе ціле в погребі: і картопля, і консервація, усе ціле. Може тому, що поруч ще будинки є. А далі на п’ятачку, там де зруйновані будинки, нам показували, що у підвалі стоять продукти та вода. Помітно, що хтось мешкав або переховувався, і то були не наші.

Де ви зараз живете?

Зараз мешкаємо у сестри. Вона за кордоном на заробітках. Я в її будинку у Мощуні поруч. Племінниця виїхала до Івано-Франківська й залишилась там працювати: знімає собі квартиру. Нас взагалі троє сестер. Тому завтра приїде ще одна сестра, у якої також повністю знищений будинок. Тобто, будемо разом жити. У нас хоча б щось стоїть, а в них там взагалі нічого не має.

Що плануєте робити далі?

Відбудовуватися. Спершу відбудуємо літню кухню з гаражем. Заселимось сюди. Всі рідні звісно, але все одно хочеться жити окремо на своєму подвір’ї. Відтак, будемо відбудовуватися.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Дуже сильно! По-перше, тому, що війна. По-друге, я не розумію, чи вони реально зомбовані люди, чи не розуміють, що в нас коїться. Не розуміють, не підтримують нас. Дуже погане ставлення до росіян зараз. Не бачити, не чути, нічого не хочеться!

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).