Інтерв’ю підготував Тарас Війчук. Джерело сайт ХПГ

– Я приїхала з міста Рубіжне Луганської області.  Виїхала я 26-го березня, ще був коридор з нашого району «Южний». Були дуже жорстокі обстріли, вже здали нерви. 6-го я виїхала і 28-го березня приїхала в місто Сколе.

– Як прийшла війна у Ваше життя?

– Це був шок, мій мозок ще досі не може зрозуміти й сприйняти: як це може бути, чужа країна напала на нашу країну тільки за те, що ми по-іншому думаємо, по-іншому мислимо, по-іншому хочемо жити, щось удосконалювати в своєму житті, вибирати собі країни, з якими спілкуватись, з якими дружити. Чому така ворожа політика до України? Я не можу зрозуміти, чому така ворожа політика з боку Росії? Так, ми хочемо самовизначення, вдосконалення, але хіба за це так карають страшно.. Що це за такі принципи в житті? Це – монстри. Як можна було зруйнувати життя людей тієї країни? Дуже багато жертв. Річ у тім, що у нас  наступ російських військ пішов, амбіційні наміри, захопити Луганську область, в 14-му їм не вдалося, зупинили їх. Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне, Кремінна, Варваровка – це все поряд, і тоді, перед Сєвєродонецьком зупинили їх, але частина території була окупована, на жаль, на жаль… А зараз, ось, вони пішли з 7-го березня… Як я дізналась? В цю ніч, 24-го лютого, я щось довго не спала і дізналась із телевізора, бо увімкнутий був телевізор, і я почула це, що Росія пішла війною на Україну, почалась війна.

– Як розвивались події до Вашого виїзду?

– У нас так швидко розвивались усі ці події. 7- го березня почався  сильний наступ з боку російських військ на Рубіжне. Вони вже тоді дійшли до нас через Варваровку чи звідки. Ми ж нічого, там же поперебивали світло… Без газу, без світла, без води ми вже сиділи там. Ось, із 7-го на 8-е березня снаряд прилетів до моєї племінниці у квартиру, Слава Тобі, Господи, що вони, хоч зазвичай сиділи в коридорі або у ванній кімнаті, саме в цей день спустились у підвал і залишились живі. Бо снаряд влетів, розбив усю стіну, пролетів в іншу кімнату і вибуховою хвилею все понівечив усередині. Там шансів не було б. Вибухова хвиля – це дуже велика сила, це ми відчули на собі… Ось вони переїхали до моєї сестри в інший район. Але туди також прилетіли в дім снаряди і дім на її очах згорів, вони тоді перебрались до іншого району, а потім, чужі люди просто віддали дві машини і вони виїхали.  Наш район дуже, дуже, дуже обстрілювався і зруйнований дуже.

– Де Ви перебували під час бойових дій?

– 17 днів ми просиділи у підвалі, я 17 днів сидячи спала. У нас підвал необлаштований, є якісь єчейки, комірки, люди собі побудували, ну, по-господарськи, ми просились до когось. Виходили тільки кішку нагодувати у хату і двічі застала обстріл, бігла, а потім думаю: чого я біжу, як вже вб’є, то вб’є. Страшно було, що ти не загинеш одразу, а тебе покалічить, бо у нас були випадки, що снаряд прилітав – ноги відривало… Це складно все, їх МНС вивозило. Було таке, що снаряд вибухнув за межами квартири, а скло посипалось і людину дуже порізало, надавали першу допомогу…

– Як Ви харчувались під обстрілами?

– На початку сухарів я насушила, нам ще возили продукти, а потім вже почались обстріли, сказали, що не будуть хліб возити, то я дві хлібини засушила у духовці, посушила хліб. Думаю: коли готувати? А тут газ перебили і вже нічого… Перші 4 дні, то ми сиділи на сухарях та чаї. Тоді, коли перебили газ, всі почали приносити що в кого залишилось. Тоді було холодно, люди почали виїжджати, то вони навіть ключі віддавали і кажуть: ідіть, забирайте з холодильників, з веранд забирайте продукти. Тоді мороз стояв мінус дев’ять, холодно дуже було. Зранку ми варили велику каструлю чогось гарячого. На початку зварили польову кашу із гомілками та пшоном, я о 4-ій годині ранку встала, порізала картоплю, моркву, цибулю…Зварили, усім понасипали у якісь, миски, тарілки. Наступного дня хтось ще щось виніс, зварили, кинули макарони чи ще щось, усім понасипали. Протягом дня усі чаї, каву позносили. Хліба не було. Ми оладки смажили на росолі. Ну, а потім, почали підвозити хліб, гуманітарна якась допомога, консерви нам видавали, але ми ще користувались тим, що люди нам віддали.

– Чи важко було покидати домівку?

– Ну, ви розумієте, мати надію на майбутнє і втратити – це дуже страшно. Ми залишились без нічого, постраждали усі, у племінниці і старшої сестри моєї згорів будинок, згоріло все. Як жити далі? Ну, ми вже про це подумаємо пізніше, а 24-го ж, зятя дід, Кирило, каже: ти також виїжджай. Я кажу: не знаю.  У нас було ще тоді багатенько людей з двох під’їздів, але багато і виїхало. А потім до нас прилетів снаряд. У нас будинки стояли буквою п, два будинки, на вулиці Хіміків. І снаряд прилетів у двір: повилітали вікна у всіх будинків. А снаряди прилітали і в будинки. Потім, прилетів снаряд, що хлопці тільки відскочили. Ми готували їжу, виходили десь в годині 5-ій чи 4-ій ранку. Поки обстрілів таких немає, хлопці розпалювали вогнище, і ми там щось готували. Ми готували на всіх, багато людей сиділо у підвалі. Потім, прилетіли ще снаряди, такі вибухи були сильні, що вибухова хвиля зірвала двері з підвалу. Ну, підвал – це таке: будинок складеться, то хто тебе там відкопає. МЧС-ники їздили і продукти привозили. Потім, гуманітарну стали підвозити, але вже треба було вибирати: чи гуманітарна чи життя. Хтось ходив, хтось не ходив. Наступає такий момент, коли тобі байдуже, думаєш, щоб вже все це закінчилось поскоріше. Я вже із сином прощалась, кажу: «Синку, хто знає: чи доживем, чи не доживем». Вночі також гатили страшно.. Потім все-таки  виїхали… В один день виїхали 12 осіб, і нас з 2-ох під’їздів залишилось п’ятеро. Ну, думаю, прикопати буде нікому. А що ви думаєте? Ховали там… Прилетів снаряд у квартиру, жінка йшла отримувати гуманітарку, її осколком убило, то чоловік сам її на тачці возив, копав яму, ну, хтось ще допоміг, ось так… Людей ховали біля будинків, бо йти кудись… Було холодно, бо весна була якась запізніла, було -9,-10, трупи лежали прямо на вулицях, але в нас, на Южній, не так: в нас забирали.  А в місті лежали на вулицях. 26-го березня я виїхала, нас вивезли волонтери і сказали, що скоро закриють коридор, бо лінія наступу і оборони біля нас. Ми ще дізнались, що прислали кадирівців у наш район, вони і зараз там, розвішують прапори: ЛНР, російський прапор та Чечня. Так, це в нашому місті, Рубіжному такий цинізм, розумієте. 26-го, там треба було записатись, я записалась 25-го і 26 нас вивезли на Новозолотарівку, там нас нагодували, ми зачекали, а люди йшли до нас, щоб виїхати, йшли з міста пішки. Я кажу моїй приятельці (ми колись в інституті працювали якийсь час): «Ліда, а ви як тут?» А вона каже: «Розбомбили усе». Їх 9 осіб: вона, чоловік, діти, внуки маленькі. Вона каже: «Ми пішки йшли зовсім з іншого району, кулі свистять як мухи літають, а ми йдемо, бо дітей потрібно рятувати, пішки прийшли». 26-го нас вантажили в такі бусики невеликі, і от, мене попередили: «Ти в сумку щось наклади, щоб змогла сидіти». Бо не було сидінь. Вони возили гуманітарну, а потім, вантажили людей, ось так вони возили. Нас вивезли на Новозолотарівку, а потім дали дизель, вивезли в Слав’янськ, там скількісь почекали, приїхав поїзд Краматорськ-Львів. Нас попередили, що п’ять вагонів для переселенців безкоштовних, плацкартні вагони. Спочатку було дуже багато людей, що сиділи, навіть, а вже, коли ми виїжджали, то ми вже спали, була можливість. Я хочу сказати «велике дякую» людям, які прийняли нас тут. Я приїхала сюди в жахливому нервовому стані, в жахливому. Я переживала, щоб голова залишилась на місці, щоб….Ти не можеш зрозуміти: як це – хтось взяв, прийняв таке рішення і зруйнував життя стількох людей і моєї країни, як це?… Моя рідня, у мене багато в Рубіжному було рідні, роз’їхалися хто де…Коли ми зустрінемось чи зустрінемось взагалі?..  Я не знаю, це – жахливо. Нехай Господь побачить наші страждання і покарає цього монстра, який прийняв таке рішення, найбільш жорстким методом. Це дуже страшно… Місто – зруйноване, там лише деякі райони залишились. Сєвєродонецьк – на 80% зруйнований. Це – молоде місто,наше місто, з 1915 року. Там був завод «Російська фарба», і біля нього зорганізувалось селище, а потім вже й місто. У нас були підприємства, вони – зруйновані, у нас була робота, у нас було життя, яке є зруйноване, все… Коли це все відновиться – хто його знає..

– Чи залишився хтось з Ваших знайомих в Рубіжному?

– У мене там залишилась тітка з правнуком, чомусь не виїхали. Не знаю долі брата двоюрідного, у них також будинок, вони жили в районі залізничного вокзалу, то у них також будинок згорів. Брат перейшов до дітей, але, що далі – не знаю. Тому це є страхіття…

– Чи утискали російськомовних в Рубіжному?

– Нікого не утискали! У нас – підприємство таке, що фахівців готували російські вищі навчальні заклади, ось таке особливе підприємство. Нікого не утискали. На керівних посадах люди працювали, все життя жили.

– Чи маєте побажання для наших захисників?

– Цим хлопцям, які боронять нас, їм дуже важко, дуже… Вони виконують свій обов’язок перед нами, перед країною, перед родинами, нехай їх Бог боронить. Зараз я розумію, наскільки це важливо, і я усім бажаю життя та здоров’я. Бо я вам кажу: коли ти сидиш, ти не чуєш, коли наші бахкають. Кажеш: так, це наші, це від нас летить – і далі смажиш щось чи вариш… А коли летить снаряд на тебе, коли ти чуєш шелест, як він буде зараз бахкати, ти не завжди зразу можеш  зрозуміти, наскільки це близько чи далеко, – це жахливо, не дай Господь пережити таке. Нехай будуть покарані ті, хто це розв’язав, цю жахливу трагедію нашого народу…

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).