Інтерв’ю підготував Тарас Зозулінський. Джерело сайт ХПГ

У харків’янина Олександра Павлова четверо дітей. Перші дні обстрілів ховався із сусідами у підвалі багатоповерхівки. Потім зміг виїхати до Золочева, але війна наздогнала його й там. Каже: від вибухових хвиль хату хитало, як корабель у морі.

– Мені 49 років. Народився у Золочеві. Переїхав із дружиною до Харкова. У мене четверо дітей. Працював у Харкові, вантажником, водієм на м’ясокомбінаті. Ми то квартиру винаймали, то переїжджали з місця на місце. Хотіли свою квартиру мати, заробляли, гроші відкладали. Від батька залишився будинок у селі, зараз стоїть порожній.

– Якими ви пам’ятаєте перші дні повномасштабної агресії?

– Про війну я дізнався ще 23 числа. Сестра мені зателефонувала, у нас в росії двоюрідний брат. Він працює в Москві. Подзвонив моїй сестрі двадцять третього числа. І сказав, що двадцять четвертого, можливо, у нас буде війна.

Я відпрацював двадцять третього числа на роботі, приїхав додому. Працював на Героїв Праці, на Салтівці. Приїхав додому, мені сестра зателефонувала. Я спершу не повірив. Кажу: ну не може бути, щоб Росія з нами почала воювати. А сестра каже: все може бути, сьогодні нормально, а завтра хто його знає.

Вранці я прокинувся від того, що почув вибухи. Я думав може у когось весілля, день народження, хтось там «гуляє», салюти пускають. Але коли сестра мені зателефонувала і сказала: ну що, ти повірив тепер що почалася війна? Героїв Праці почали бомбити, і таке інше. Рознесли там Ринок і далі відбуваються вибухи.

Я до дружини підійшов, кажу: почалася війна, Наталя напевно не збрехала, бо чути вибухи. Це було далеко, але чутно, земля навіть тряслася.

Коли вже до нас підійшло, коли снаряди вибухали прямо біля будинку, то вже такі здорові ями від снарядів залишалися   – це просто не розповіси. Тоді ми вже злякалися.Тещу з собою брали, і тікати до підвалу будинку. Залітав туди цілий натовп. І сиділи. Всі тряслися, бо просто будинок ходором ходив. Як на хвилях його хитало – це така вибухова хвиля була.

Сиділи в цьому підвалі, їсти нічого не було… Ми сиділи голодні, напевно, три дні. Тільки вода. У мене дитина розривалася від плачу, від того, що не було нічого поїсти – ми нічого з собою не взяли, бо це нас спіткало несподівано.

Ми сиділи там, не виходили. Навіть спали там і днями, і ночами. Вдень, коли спокій був, хто міг вийти, купив крупи. У нас була така каструлька і газовий балон. Ми варили кашу, і кожному давали трохи – переважно все ділили дітям…

Розвалювалися будинки – кути відпадали. Ти виходиш із під’їзду і бачиш таке: балкон падає ні з того ні з сього. Це дуже страшно.

Коли ці вибухи припинилися, це день буквально був такий один за тиждень, я дружині кажу: поки що зараз спокійно, можливо ми кудись перемістимося, бо нестерпно так сидіти в підвалі.

Ми зайшли до квартири, зібрали документи. Коли зібрали всі необхідні речі, спускалися на перший поверх, знову почалася стрілянина. Ми дивом забігли до підвалу, і знову сиділи у цьому підвалі. Це тривало по дві-чотири години – ці обстріли.

Першого квітня був спокійний день, ми найняли машину та виїхали до села, в Золочів.

– Свідком яких подій ви були у Золочеві?

– Я бачив руїни, танки підбиті, машини розбиті. Коли проїжджали, на полях стояли машини. Коли ми приїхали до села, я сам собі не повірив – така колона підбитих машин стояла. Але в селі був спокій, ми від цього жаху десь тиждень відпочивали. Приходили до тями.

Але потім уже розпочався новий напад. Коли з Білгорода наступали російські танки, наші відбивалися, росія стріляла по Золочеву, і дуже. У мене хата «підстрибувала», так що жах був.

Ми сиділи у льоху. Я там провів світло. Батько зробив льох потужний, з півметра бетону було й ляда залізна. Від цього вибуху зірвало залізну ляду. І коли ляда зірвалася, ми вже думали із дружиною: нам просто хана.

Коли перестали стріляти, ми вилізли з льоху. Вікна всі в хаті, що були цілі, вилетіли. Шифер теж злетів із даху. Рами також самі випали. Стеля обсипалася, впала.

Усі сусіди, які біля мене жили, – усі по льохах.

Ми зачинили двері в кімнатах, сиділи на підлозі у передпокої. Потім уже лягли на підлогу. Бо хата – ну просто ходором, як на морі, як на якомусь кораблі! Земля просто тряслась. Як на хвилях почуваєшся.

Діти перелякані, всі плачуть. Ти їх заспокоюєш, вони взагалі не реагують. Бачив, як до сусідських хат потрапляли ці снаряди. Розривалися дахи, хати від цих снарядів.

Я навіть не повірив своїм очам – я ніколи такого в житті не бачив: коли до хати попадає снаряд, вибухає дах, розлітається хата на шматки. Дивом моя хата вціліла. Але підлоги, даху – немає, знесло. Зараз, я не знаю, що з нею там відбувається.

– Як вам вдалося вивезти сім’ю?

– Ми в Золочеві сиділи десь тижнів зо два, гуманітарну допомогу нам видавали. Прийшла СМС через два тижні: евакуюємо людей, тільки дітей та жінок. Я дружині сказав: не чекай нічого – бери дітей, записуйся, виїжджай. Я вже якось сам тут залишусь. Головне, щоб ви були живі. Вона записалася, це було сімнадцятого березня. Я зібрав їх. Останню ніч, з шістнадцятого на сімнадцяте, був дуже сильний обстріл. Постраждали 18 хат. У тому числі мій флігель. Потрапив снаряд – його рознесло. Ми коли сиділи в хаті, у мене й двері випали і ганок рознесло на тріски. Коли ми вранці вийшли, а у коридорі дверей нема. І ганку теж немає. Думаю: нічого собі, як наче танк якийсь проїхав. Дружина там мало не посивіла. Коли ми виходили з хати, я їх вів на автобус, було чути постріли.

Так, ніби з кулемету стріляли – чи що. Ми швидко прибігли з дітьми, добігли до центру, посадив я їх до автобуса, мене туди не пустили. Сказали, що ми чоловіків не беремо, чоловіки лишаються тут, що ми їх не можемо вивезти.

 – Чи були ви свідком інших злочинних дій проти таких мирних жителів, як ви?

– Якщо я не помиляюся, на вулиці Паризьких Комунарів на розі будинок просто висікло. Потім наступний будинок, прямо лицьовий бік взагалі знесло. Коли все стихло, накрили таким синім брезентом і дах, і хату, і вікна. Далі вулицею – кут винесло.

Ще потрапив снаряд у трубу, де вода. Від снаряда такий рів вирило, що просто вода йшла і залила людині весь двір. Бо там центральна труба йшла.

Навпроти будинок – теж руйнувань дуже багато. Це, мабуть, за годину – за дві стільки там зруйнувало хат, штук двадцять будинків. Це точно.

Коли я йшов додому, вже почалися вибухи ще сильніше. Йшов понад парканами, думаю, щоб хоч якось зберегти себе. Біля школи впав снаряд, я ліг на землю.

Обстріл припинився, я піднявся, далі пішов. Коли я вже доходив додому, зустрів свого кума. Каже, якщо хочеш давай залишайся у мене, щоб ти сам вдома не сидів, побудь у мене деякий час. Ми прийшли до нього, він мав чай.

Він живе один, у нього сім’я кудись ще раніше поїхала. Посиділи, обговорили росіян, які напали на нас. Я шокований, ми не очікували, що вони на нас нападуть. І за що? Ми їм нічого поганого не зробили, ми жили завжди в мирі. А тут на тобі, бабах, вони на нас ні з того ні з сього напали.

Тільки чай допили – знову – бабах! – почалися ці вибухи. Ми до нього в льох забігли, сиділи там у льоху. Ну, мабуть, до вечора. З десятої години, ранку і десь до восьмої вечора сиділи. Він набрав баклажку води. Ми сиділи, хліб із сіллю їли, водою запивали.

Такого часу навіть не було щоб сходити в туалет, завжди  – бабах, бабах, бабах!.

Просиділи цілу ніч у льоху. Вранці вилізли. Йому потрапив снаряд у сарай, згорів сарай.

Вийшли на двір дивитися: в паркані дірки від уламків. Ми просто здивувалися – там метал напевно “двійка”. І такі дірки. Що це могло бути?

До городу зайшли – там дві ями здорові від цих снарядів. У нього теплиця була…Туди зайшли – там Бог знає що. Він вирощував зелень, помідори, перець, щоб навесні продавати розсаду. Але там нічого не залишилося – цими снарядами, там просто все «вбито»…

Я прийшов до себе додому, подивився, що в мене від цих вибухових хвиль: вікна всі випали, просто на землі лежали. Я тоді собі думаю, чого мені залишатися – коли холодно. Середина березня, мороз 15 градусів, дрова закінчилися, топити нема чим. Думаю, я поїду напевно до своїх.

– Чи відомо, що з вашою квартирою у Харкові?

– Де ми жили, там пів будинку рознесло. Чи то від ракети, чи від чого. Я коли зателефонував сусідам, сусідка сказала, що панель стоїть, а з іншого боку пів будинку немає…

Пережити таке, це нікому не побажаю, навіть ворогові. Це дуже важко, тим більше з дітьми, коли сидиш, а над тобою снаряди літають. А ти сидиш у льоху, молишся. Щоб тебе не вбило. Або твоїх дітей. Щоб ти не бачив смерті своїх дітей.

Мене звати Тарас Зозулінський, я журналіст зі Львова, продовжуємо нашу боротьбу.

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

 

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.