Інтерв’ю підготувала Ірина Скачко. Джерело сайт ХПГ

Ольга Мирошниченко — корінна мешканка Ізюма. Дівчина пережила піврічну окупацію рідного міста. Каже, завжди вірила, що ворогів проженуть. Тому не боялася казати росіянам в очі все, що про них думає.

— Спочатку росіяни зайняли той бік річки. Вони майже місяць не могли зайти на цей берег, вони його обстрілювали. Майже місяць всі люди сиділи в підвалах. Скидали бомби. Гинули цивільні. Коли бомби падають, підвал — це не те  місце, де можна сховатися.

Ми все на власні очі бачили: і як бомби кидають, і як з вертольотів ракети летять. Виходиш з собакою на кілька хвилин, а тут небо страшне. Щось летить, ти це чуєш. Було страшно.

Перші дні, коли центр міста руйнували, ми були на п’ятому поверсі. Ми нікуди не спускалися, не вірили, що таке може бути. А потім перейшли на перший поверх у мамину квартиру. Тому що на першому поверсі не так страшно, як на п’ятому.

Окупація

— Я бачила перших росіян, які щойно перейшли ріку й зайшли в нашу частину міста.  Я йшла з району, де приватний сектор. Ми ходили туди шукати харчі. Там у людей ще щось можна було купити. Там свиню різали, і ми купили шматок сала з м’ясом і несли його в мішку. Ми йдемо, вулиця пуста, і вони йдуть назустріч. На них не було ні прапорців, нічого. Ідуть військові. Ми не знаємо, хто це.

Питають російською: “А город чистый?” Я їм кажу: “Город чистый, а на той стороне русских сволочей, как саранчи!” Потім питаю: “А ви з якої армії?” “С русской!” “Ну, чого я тоді буду з вами розмовляти…” І розплакалась.

Вони кажуть: “Успокойтесь, успокойтесь! Мы пришли вас освобождать!” Я питаю: “Від кого?” “От фашистов!” Кажу: “Ну, я фашист… Застрілись, звільни мене!”

— Ви можете пригадати дату, коли сталася ця розмова?

— Важко сказати: все злилося в один день. Ми ж сиділи у підвалі. Не було вже не світла, ні води. Весь день у темряві. Це було важко. Свічки закінчилися. Їсти нічого. Води немає.  Готували на дворі. Робили пічки. Дрів не було. Друг прийшов з бензопилою, ми спилювали дерева сухі, і робили вогнище. Всі разом готували — двома під’їздами. Була черга, хто за ким кип’ятить чайник.

— Як було з їжею?

— Допомагали друзі. Ми почали шукати одне одного. І мені дуже допомогли друзі. Вони принесли макаронів, картошки, овочів. А взагалі, я дуже переживала, чим годувати собаку, коли почнеться війна. Тому я скупила все, що могла дістати для нього: печінку, крупу, макарони. Все, щоб годувати собаку — про себе не думали. І ось потім, у найтяжчий місяць у підвалі, ми їли всі разом те, що їла собака. Разом спали. На підлозі, в спальниках туристичних. Собака нас гріла. А в квартирах замерзала вода. Перейшли в квартиру, коли вже було плюс вісім. Це вже було тепло.

У нас квартирі захований прапор! У шафі лежить. А на кухні у мами маленький прапорець навіть не знімали. Він як був в букеті з квітами, так і залишився. На будинку мого друга є тризуб з кришечок викладений. Його не прибереш. Вони примусили його ганчіркою закрити.

— Російські військові дуже пресували ізюмчан?

— Не можу сказати, що вони жорстко чіпали цивільне населення. На блокпостах, коли я не показувала паспорт чи казала їм: “Що ви тут робите? Ідіть звідси!” і казала їм напрямок, куди йти, то погрожували розстріляти. Всяке було. Затримували тричі, але просто проводили бесіди.

Я з ними нецензурно розмовляла. Вони  зі мною також. Я відповідала, як могла. На емоціях. Вони на мене кажуть “зомбі”, я на них кажу “зомбі”. На тому й розходились.

— До вас приходили з обшуком…

— З обшуком приходили тому, що був перепис населення, а я не дала сфотографувати паспорт… До того ж я звернулася до них українською, бо на формі одного з російських військових я побачила резиночки — жовту і блакитну поруч. І сказала: “Хлопці, так приємно бачити національні кольори на російській формі! Ви зробили мій день! Дякую! Може на чай зайдете?” Вони: “Нет, нет…” Я кажу: “Та в мене ціаністого калію немає, заходьте!” Пішли, а за дві години виламали хвіртку, оточили будинок. Як в кіно. Всі в балаклавах, з автоматами. Я почала кричати на них, через те, що вони мені занавіску на вході обірвали. Вони за кобуру. Потім проводили бесіду. Вони знали, що я вчителька. Питали, чому не працюю. Я англійську викладаю. Кажу: “Яка робота? Тут війна. І ви тут. Підете —  я піду працювати”. Все перевірили, нічого не знайшли. Навіть в дрова лазили. Машину забрали. Вони у всіх забирали машини. Малювали “зедки”, “вешки”, їздили на них, потім кидали побиті.