Інтерв’ю підготував Олексій Сидоренко. Джерело сайт ХПГ

– Мене звати Віталій, мені 22 роки, живу у селищі Димер, Вишгородський район Київської області. Займаюся дитячою психологією, я психолог за освітою. Також працюю відеооператором на продакшені. Сам з Донецька, переїхав у 2017 році дитиною. Мені було на той час 17 років, я залишив там усе, зібрав речі, документи зі школи і сюди влаштувався. Мене тут прийняла Ірина Сазонова, яка була начальницею табору. Вона взяла наді мною опіку і я тут далі сам вже. Мої батьки залишились там з сестрою. Я жив від Донецька в 35 кілометрах, це Мар’їнський район, село Максимільянівка. На той момент там була війна. Ну, і зараз війна, просто тепер уже друга хвиля. Перша хвиля тоді була, тоді там було дуже небезпечно. Там нічого не працювало, крім школи. Жодних гуртків, ніякого розвитку. Усі заводи, увесь підробіток, де можна заробити,  – усе зачинялось. Лише магазинчики та кіоски, де можна було купити алкоголь та наркотики. Мені це набридло і я зрозумів, що потрібно щось змінювати. І от прийшла мама з роботи та каже: є безкоштовна путівка до Києва на два тижні. Я кажу: давай спробуємо. Я приїжджаю в табір «Лісова застава», це зовсім поруч від Димера, мені дуже сподобалось. Приїхав додому і за тижден знову їду у табір, на другу зміну. Після цього я приїжджаю додому і кажу: мамо, я переїжджаю до Києва. Кажу, якщо вона мене не відпустить, я сам поїду.  Мені немає чого тут робити, розвитку ніякого. Друзі всі почали пити, вживати наркотики. У нас вісім кілометрів до бойових дій. Тобто Мар’їнка знаходиться за вісім кілометрів від села і там постійні бойові дії. Прильоти до нас були, кілька разів на городі прилітало у батьків. Такі величезні вирви були. Пару разів проривався ДНР до нас. Заїжджали на наш город та ставили гаубиці і з нашого городу стріляли по позиціях української армії. Це було десь у 2015 році приблизно. Я переїхав у сімнадцятому році і у вісімнадцятому закінчив гімназію та вступив до університету. Зараз я вже працюю.

 – Думали, що буде повномасштабне вторгнення росії?

– Так, я насправді думав, просто я не вгадав дату. Я вважав, це буде наприкінці березня, але на місяць промахнувся. Ми ще приїжджали до кумів наших 22 лютого і ми якось з ними говорили: чи буде війна? Кум каже: я думаю, що так.  Ми якось так побалакали, і я до цього готувався, але… 24 лютого Оля, моя дружина, прокидається о п’ятій ранку від того, що мільйон повідомлень приходить у телеграм канали. Вона мене будить: війна почалася! Я кажу: яка війна, лягай спати! Вона сиділа у телефоні, читала новини, потім спустилась на перший поверх та почула вибух. Я чую, хтось плаче знизу, вона підіймається нагору, я кажу: Олю, заспокойся нічого немає це здається! Вона тільки лягає і тут як прилетить. Бабах! Ну просто такий вибух! Я схоплююсь, сиджу і про себе думаю: Боже, ну навіщо це знову до мене дісталось. Я від війни поїхав і знову почалося. Ми одразу поїхали на заправку, простояли три години у черзі, щоб заправитись. Оля пішла до банкомату знімати гроші тому, що черги були кілометрові. У всіх людей паніка. Вони не розуміють, що робити, куди їхати, що коїться. Ми також заїхали до магазину, скупились, потім сиділи вдома та читали новини – у нас ще тоді було світло. І буквально наступного дня о п’ятій ранку ми прокинулись від того, що їде величезна колона російської техніки. Вона починалась у нас тут у Димері і завершувалась у Феневичах, тобто це буквально тридцять кілометрів. Відчуття… я не знаю, у мене емоційно все вимкнулось… У мене був якийсь план у голові, емоцій   – жодних. Тобто я думав так: їдуть росіяни, відтак нам потрібно зібрати наплічники, покласти у машину, машина заправлена, бути напоготові, якщо що – то, щоб ми могли кудись одразу виїхати. Та у нас 25-го числа підірвали усі мости, це Демидівський міст, підірвали дамбу у Козаровичах, до Гостомеля вже не можна було заїхати, бо там вже була русня і там також підірвали мости. Тобто ми опинились у такому котловані. Нікуди не виїхати, нічого не можна зробити. Тобто машиною не виїдеш, відтак будемо пішки. Але ми посиділи, поговорили, що куди йти? Мама тут, у сусідньому селі ще бабуся. Бабусі 83 роки. Кидати її? Ну куди кидати? Ми на два села, я переміщувався, катався, бабусі ліки возив. Ну якось так.

– Що робили під час окупації? 

– На третій день я стояв у черзі до аптеки в лікарні (в нас тоді аптека ще працювала) бабусі за ліками. У неї цукровий діабет. Чоловік один виходить із черги та питає: «Хто тут є з лікарів? У нас багато поранених в лікарні, потрібна допомога». Я не лікар, я прийшов додому і кажу Олі та її мамі: так і так, потрібно до лікарні, бо там дуже багато поранених. Ми зібрались і туди поїхали. І всі тридцять шість днів ми там чергували, залишались на змінах, я був присутній на всіх операціях. Я бачив за ці 36 днів все. І відірвані кінцівки, і мертвих людей, ну просто все, що тут відбувалося. Це були лише цивільні, військових у нас не було, тому що військові сюди не заїжджали. Тому, що тут було дуже небезпечно. Тут майже все було забите руснею. Вони стояли у кожному будинку, біля кожного будинку. Тут була величезна кількість техніки. Наші солдати стояли на точці нуль, це за Демидівським мостом одразу. Там у них був опорний пункт.

– Чи скоювали окупанти злочини проти цивільного населення?

– Ну дивіться: тут можна розділити людей на два типи – ті хто постраждали просто так і такі люди, які напились і підходили та розповідали, як їм правильно жити. Тобто я можу сказати, що відсотків 60-70 – це постраждалі, які провокували окупантів, приставали. А половина, які реально потерпіли. От для прикладу, у нас була така дівчинка Даша. Вона їхала з родиною через Катюжанку сюди, до Димера, вже ввечері і їх просто розстріляли. Тобто машину розстріляли, батька і мачуху вбили на місці, дідусь закрив собою Дашу, тобто він її виштовхав з машини. Їй 12 або 13 років, я точно не пам’ятаю. Він її закрив собою, виштовхав з машини і каже повзи, тікай звідси. Тобто дідусь ще встиг сам випасти з машини, його не помітили, а у Дашу, вона повзла і росіяни просто кричали: ціль, ціль!  –  і стріляли в неї. У неї кульове поранення в ногу і в руку. Вона ще пролежала у Катюжанці добу або дві, і її потім привіз священик з Катюжанки. Її там, як могли, перемотали, вона дві доби лежала, у неї вже були величезні синці, набрякли руки та ноги, їй було дуже боляче, але у нас тут був дуже хороший лікар, який її за два тижні на ноги поставив, дівчинка вже бігала. Приїхав «Червоний Хрест» і ми її відправили до Києва на лікування. Бо тут у нас коридорне відділення, можна так сказати. Особливого нічого не було. Ми її відправили і через п’ятнадцять хвилин приїжджає дідусь.  Він не знав, що із нею. Не знав, чи жива. Ми кажемо: ну ви запізнились буквально на 15 хвилин. А він каже: «Я не знав, що із нею. Я за неї дуже хвилювався. Я просто божеволів і я просто взяв велосипед, хай там як, застрелять так застрелять, але я хоча б побачу онуку! Ну слава Богу, що вона жива!»

А ще у нас товариш є. Десь на п’ятий день десь окупації вони поїхали на переправу на точку нуль, перевантажувати хліб. Вони під’їжджали до мосту, Михайло тільки відчиняє двері, висовує ногу, висовує пів тулуба і йому зі спини залітає куля. Тобто їх розстріляли.  Вони живі, тільки його одного поранили. Його одразу швиденько завантажили і доставили сюди до лікарні. Хлопцю просто пощастило, зайшло ззаду, пройшло по ребру, не зачепило жодного органу, ані печінку, ані  селезінку, взагалі нічого і застрягло з іншого боку у шкірі. Просто пощастило!

– Багато людей загинуло?

– Загиблих було три людини. Була жінка одна. Ще у другий день окупації, коли вони у Козаровичах на дамбі поставили блокпост, їхав хлопець. Він забирав з Козаровичів маму та її подругу. На одному блокпосту він домовився, на другому він також домовився, вони повертаються назад, перший блокпост вони проїжджають, а на другому їх почали розстрілювати. Жінці влучили у легені, другій жінці влучили в руку і рикошетом відлетіло у потилицю. Та жінка, якій потрапило у легені, загинула. Її просто не зуміли врятувати тому, що не вистачало у нас обладнання і багатьох медикаментів. Це ось перша жертва. Друга жертва, це також був наш товариш. Він бізнесмен, у нього тут свої магазини і під час окупації він усіляко допомагав людям. У нього автозапчастини були, він привозив людям усе, що тільки можна. Все, що вони просили. Акумулятори, свічки, усе, що було потрібно, він привозив. І в один прекрасний… Точніше не так! Це був жахливий вечір… Він приїхав до товариша, каже: так і так, там треба на вікні забити решітку, бо мародери її відкрили, а в магазині багато речей, шкода. Товариш йому каже: не варто туди їхати, бо це вже була четверта, п’ята година вечора. І він каже: добре, я поїду зранку.  Додому так і не приїхав. Близькі дочекались ранку, поїхали у бік магазину, побачили машину, їх туди не пропустили. Вони розмовляли з цими орками, щоб їх пропустили до тіла, забрати його. Дружина його дуже довго вмовляла цього орка. Години дві-три.  І все ж їм віддали. Вони приїжджають до лікарні, знаходять мою маму. Мама каже: вийди на вулицю, там щось потрібно вивантажити із машини. Я ж думав, що привезли, може, гуманітарку. Виходжу, кажу: ну, що хлопці, що вивантажувати? І хлопці відчиняють багажник, а там лежить Дмитро. Я був у шоці, минулого вечора я з ним розмовляв і ще домовлявся купити свічі для машини. Я просто злякався. Я щойно його бачив і його просто застрелили. Його розстріляли, у тілі було понад п’ятдесят куль. Вони з нього сипались. Коли його роздягали, з нього просто сипались кулі. Машини там взагалі немає. Вона уся розстріляна. Прошита наскрізь. Скільки було куль, стільки у нього і всадили. Чому його розстріляли, чому він у цей момент був там, про це ніхто не знає.

– Чому ви вирішили допомагати у лікарні?

– Я така людина, яка не може сидіти без діла. Я під час окупації тут усюди катався, як міг, так і танки ми підривали сухим паливом, бо потрібно було щось робити. І мені Оля сказала: так, напевно давай іди зі мною, щоб ти нікуди не вліз. Бо буде горе! Ну от я пішов із нею і там був медбратом. І тіла носив, і на операціях був, і можна так сказати, допомагав шити. Тобто, усе, що треба було, усе я робив. Тому, що у нас не вистачало медпрацівників. Коли був зелений коридор, вони лишали тут усе і відповідно не вистачало рук.

–  Чи доводилось особисто спілкуватись з окупантами?

– Ми з ними зустрічались щодня, у нас поставили блокпост біля лікарні. Ми до лікарні ходили щодня. По-перше там працювали генератори, можна було зарядити телефони. Світла 56 днів не було. Світло вимкнули майже у перші дні. І з орками ми розмовляли щодня. Перші два тижні, напевно, ми їздили на машині. Ну, по-перше, швидше, лікарня знаходиться в трьох кілометрах від центру Димера,по-друге, холодно тоді було. Перші два тижні їздили, потім… У нас машина не нова, старенька, десь підгнила, але все одно їздити на ній можна. І в одну прекрасну мить вони поклали око на мою машину. Я це зрозумів. Ми приїхали додому, я поставив машину у двір, спустив колеса, витягнув акумулятор, повитягав клеми, щоб машину не зуміли завести і залишив її вдома. На наступний день ми пішли пішки, підходимо до блокпосту і вони:а де тачка!? Я кажу, хто? Тачка! Я кажу: машина, ви маєте на увазі? Так, так, так, де машина? Кажу, по-перше, закінчилося пальне, а по-друге, вона зламалась. А-а-а-а, зламалась, а ми… Ну просто вже натяком було зрозуміло, що вони хотіли віджати. Насправді, вони максимально дурні. По-перше, дурні, по-друге, понабирали людей, які алкоголіки, можна так сказати простими словами. От він стоїть без зубів, з РПГ, махає і каже: я прийшов піднімати тебе з колін. Звісно, ти зараз прийшов мене піднімати з колін, бо в тебе є зброя. І я йому кажу: нам було добре на наших колінах! Я міг спокійно поїхати до Києва, я міг два рази, чи три рази на рік поїхати за кордон. Тобто зараз ти мене позбавив моєї роботи, я не можу поїхати до Києва, я не можу заробляти гроші, я зараз, кажу, сиджу тут, бо зараз ви тут знаходитесь. Ну, ц е не ми, це ваш Зеленський! Я кажу: почекайте, Зеленський це одне, ви зараз стоїте тут, я не можу просто пройти, мені потрібно показати документи, розказати, хто я, звідки, вам. Кажу: мені було добре на моїх колінах! Мені було ідеально. Звісно, я максимально агресивно, напевно, перші днів 10 до них ставився. Просто ми перемовлялись з ними по-хамськи, бо вони приїхали на нашу землю і розповідають, як нам жити! Я навіть казав їм: пацани, валіть звідси! Тому, що вас тут ніхто не чекає! Кажу: валіть, поки ви цілі. Я не знаю, як мене після таких слів не забрали до підвалу. Нічого зі мною не робили, я не знаю. У цей момент я повірив у Господа, що він є. Що він реально мене оберігає. Також кілька разів погрожували, коли ми ще їздили на машині, що в машину з РПГ поцілять. Бо хтось там їм сказав, що ми здаємо якісь їхні позиції, робимо якісь наводки, ну ми і робили ці наводки, але якби… Ну це було очевидно! Тут кожний собака буде здавати, де вони стоять! Навіть бабуся, пенсіонерка, яка там за дев’яносто, розповідала, як вона здавала орків. Вона телефонувала онукам і казала: там стоять вони, можна туди стріляти.

– Що за «підвал» використовували росіяни?

– Ну підвалів було тут дуже багато, от у нас підвал знаходився на заводі «Вікноленд», там тримали полонених. Там над ними знущались. Там все, що хотіли, те й робили. У нас був хлопчина, він інженер. Я не знаю, як це правильно називається, він інженер по дамбам, по оцим всім механізмам, шлюзам тощо. Його забрали ще у перші дні. Йому щодня ламали пальці, по одному пальцю, щоб він розповів, як там увімкнути насоси на дамбі. Йому прострелили ногу, йому прострелили коліно, тобто максимально знущались, щоб він надав інформацію. Але він казав: хлопці, щоб увімкнути насоси, потрібно спершу увімкнути світло. Вони кажуть: як інакше? Він каже: я не знаю як інакше. Без світла тут ніяк! Він пробув двадцять три дні у полоні, там людей було дуже багато. Там було десь двадцять вісім людей. Різного віку, різної статі –  і бабусі, і жінки… Дітей здається не було, хлопці були молоді, по шістнадцять років. Там було двоє хлопців по шістнадцять років. Відпустили їх усіх. Це була також доля, коли наші накривали їх на «Вікноленді», бо там у них ще був склад боєприпасів. Їх просто накривали там жорстко і вони звідти валили, як щури. З вікон вистрибували. І полонених врятував охоронець «Вікноленду», він просто відбив замок і випустив звідти хлопців, які там сиділи. Оцей інженер сам дошкутильгав до лікарніі, йому надали першу допомогу, і потім ми його відправили «Червоним хрестом» на Київ. У нього пальці усі зламані, ноги, одна нога прострілена, коліно прострілене.

– За що люди потрапляли у «підвал»?

– Та за все. От за все. Погано подивився, щось сказав, могли просто йти вулицею, зупинялась машина, забирали під руки, кидали в машину та завозили у підвал. Перевіряли телефони. У мене кілька разів забирали телефон. Перевіряли, напевно, хвилин по тридцять. Перевіряли інформацію, з ким я переписувався, фото, я слава Богу усе це почистив. Хоча, теж було за що. Бо усі ці телеграм канали… Усе, чим я міг допомогти нашій армії, усе я робив. Я здавав позиції, я писав координати, я фотографував, але я все це чистив. Тому, що усе це було небезпечно. Якщо б мене побачили з фотографією, можливо я б вже не був живий. Здебільшого, вони зупиняли людей, перевіряли телефони, якщо в телефоні щось знаходили, навіть банально якусь фотокартку… Ось у нас був товариш, що просто сфотографував дамбу. Вони побачили це фото і його забрали до підвалу. А що ти там робив? А ти хто? І починалось там перевірка документів, по якійсь там їх базі.

– До вашої оселі навідувались окупанти?

– До нас вони не заходили .Вийшла мама на вулицю і почала з ними розмовляти. Вона представилась хто вона, що вона лікар. І вони сказали: добре, ви лікар, ми до вас заходити не будемо. Тобто до нас у двір вони не заходили. А от до сусідів заходили. Повністю усе перерили, до підвалу залазили, усі шафи перерили, шукали військову форму. Сімки позабирали. До кого заходили додому, забирали сімки. Щоб ні в кого не було зв’язку. Хоча на той момент вже ні в кого й так не було зв’язку. Додзвонитись чи СМС відправити нереально було. Я бачив, як вони мародерили. Вони зламували магазини, вибивали вікна, залазили, усе кидали до своїх машин, а потім приходили за кілька днів і давали усе це як свою гуманітарку.

– Які плани на майбутнє?

– Пережити усе це, забрати Крим, Донецьк, Луганськ. Поїхати одразу до Криму. Працювати, щоб усе тут було добре з роботою найперше. У нас в Димері було три заводи. «Вікноленд», «Літєйка» і компанія, яка перевозила продукти до Європи. Вони практично усі були в одному місці і, коли наші обстрілювали, знищували склад боєприпасів, звісно усе це постраждало. Зараз у нас немає робочих місць. Понад півтори тисячі людей без роботи зараз. Зараз я також на своїй основній роботі не працюю. Туди прилетів снаряд, згоріла вся техніка, згоріла вся апаратура.

– Чи змінилося ставлення до росіян?

– Звісно! Палати їм як флагману «Москва»! Якщо порівнювати чотирнадцятий рік і зараз, то я тоді ще був юним, зеленим, особливо нічого не розумів. Для мене тоді все здавалося не зовсім реальною штукою. Ну, прилітало та й прилітало. Я, можливо, до останнього не розумів, що, якщо прилітає, то вбиває людей. Зараз звісно я розумію, що це катастрофа. Вбивають мільйон людей. Ґвалтують, це все дуже огидно. Дуже шкода людей. Й інфраструктура руйнується. Глобально – це катастрофа! Зараз я розумію, що це труба. Це дуже печально. Усі росіяни винні. Якщо ти народився росіянином, можеш себе поховати одразу, тому що це клеймо не на одне десятиліття і не на один вік. Після такого, що вони зараз роблять і як нас підтримує весь світ, я думаю, росіян на пару сотень років точно будуть гнобити. Тому, що про німців-фашистів і досі пам’ятають. Пройшло скільки? 75 років. І зараз, з росіянами таке саме буде. Навіть гірше, я впевнений, буде.

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.