Інтерв’ю підготував Тарас Зозулінський. Джерело сайт ХПГ

Мене звати Макаренко Микола Борисович. Народився 20 травня 1964 року у місті Лебедин Сумської області. У вісімнадцять мене призвали в збройні сили радянського союзу. Направили в навчальний підрозділ, місто Фергану, Узбецької РСР. Наступним місцем проходження служби була Демократична Республіка Афганістан, де я прослужив півтора року.

Після демобілізації повернувся додому, влаштувався працювати на Лебединський військовий завод спочатку учнем токаря, потім токарем. Пропрацював три роки, але завод закрили. Треба було якось влаштовувати своє подальше життя. Мені запропонували піти в школу прапорщиків, щоб продовжити військову службу. Я погодився.

Закінчив її у 1989 році. Був призначений у військову ракетну частину, на посаду техніка по колісному шасі МАЗ–543. Прослужив до 1992–го року, військову частину розформували через закриття ракетного потенціалу радянського союзу та кожен залишився сам по собі. Оскільки в мене було звання та досвід роботи, знайомі хлопці запропонували вступити на факультет протиповітряної оборони Харківського військового університету, на посаду старшини курсів протиповітряної оборони. Прослужив до 2010–го року та вийшов на пенсію.

Після пенсії відпочив трошки, але сидіти вдома вже не міг, тому що неможливо сидіти в чотирьох стінах, нічим не займаючись. Ми з сином почали займатися ремонтами квартир. Це в нас непогано виходило. Це продовжувалося до двадцять третього лютого. Ми повинні були зранку зустрітися і поїхати на роботу.

Якими були для вас у Харкові перші два місяці повномасштабної агресії?

Двадцять третє лютого був звичайний день. Двадцять четвертого я прокинувся не розуміючи, що відбувається. Почулись якісь чи то вибухи, чи то грім. Я в вікно подивився — ніби нічого, нормальний день. І раптом почалося. Перші ракети полетіли на військові об’єкти. Хоча, Харківське танкове училище військовим об’єктом дуже тяжко назвати. Там було близько шести–семи одиниць танків, як навчальна матеріальна база. Та студенти — діти по 13,14,15 років. Там взагалі військового нічого не було.

Через дорогу знаходився кадетський корпус — його рознесли в друзки. Я не знаю, були там жертви, чи ні. Ніхто цього не очікував. Зруйнували ринок “Казка” на Полтавському шляху. Снаряди попали в будинок, знесло майже весь кут дому. Потім ДСНС розбирали —там просто дірки через весь будинок, метрів десять пробоїни. Пошкодили супермаркет “Класс” на протилежній стороні. Рознесли корпус слідчого ізолятора, я не знаю скільки там заарештованих було.

Потім почалися обстріли, бомбили так, що це важко описати… Гуло кожний Божий день по кілька разів на день. Не пам’ятаю, якого числа, о десятій ранку я розмовляв із сином телефоном. Чую — гудять винищувачі над хатою. Кричу: “Сину, нас бомблять!”

Ракета пройшла майже над хатою та поцілила в приватний сектор біля вокзалу. Вибух був такої сили, що хата ходуном ходила.

Потім виглянув у вікно — чорний дим такий валив! На моє подвір’я залітали частки попелу.

Було дуже багато міток. У тому числі в мене на паркані були намальовані фарбою, я їх випадково побачив, коли ходив по воду. Вийшов, дивлюся, якісь оранжеві кружечка намальовані. Сусіда питаю: “Чуєш, у нас їх не було, тому що гараж цегляний, цегла була всюди чиста. Окрім показників, кабелів там не було нічого”.

Я спробував мітку зіскребти — вона не зішкрібається. Потім на другу сторону на вулиці вийшов, дивлюся — на стовпах теж мітки. Де бачив, там замазував. Багато було міток на асфальті по Полтавському шляху.

Чи зустрічалися вам події, в яких ви бачили злочинні дії проти таких мирних жителів, як ви?

До центру міста прилетіла авіабомба на площу. Там стояв волонтерський намет з 2014 року. В землю був закопаний снаряд від “граду”, який нам “брати” наші надіслали. Бомба влучила якраз в намет, де були волонтери. Ось таке трапилось із нашим містом. І це тільки те, що я бачив. А те, що залишилося від Салтівки… Знищили практично цілий мікрорайон.

Багато людей загинуло. Дівчинка йшла з кров’ю на нозі. Люди стояли в черзі за продуктами, влучив снаряд, бабусі відірвало ногу, а кров бризнула на дівчинку.

Бабка лежала під магазином, нога — в стороні. Дівчинку питаємо, що та як, каже: “Бабці ногу відірвало, кров на мене попала”. Дівчинка шокована була, їй років п’ятнадцять–шістнадцять.

Дуже постраждала Олексіївка, П’ятихатки. Там також немає військових об’єктів — одні житлові будинки. У нас тільки зробили нормальні дороги. Парк Горького — як Діснейленд. Все, що можна було знищити, — все знищили. В Циркунах — це передмістя Харкова, мешкав мій знайомий. Ми робили йому ремонт. Його будинку немає. Батько цього хлопця теж постраждав. Снаряд поцілив в помешкання і знищив в попіл.

Там куди не глянеш — навколо одні руїни, особливо, ближче до кордону… У Сумській області Охтирку стерли з лиця землі. Це невеличке містечко розбомбили повністю. Там від військової частини була тільки одна назва.

Як ставляться до повномасштабної агресії ваші родичі з росії?

Є в мене сестра двоюрідна, в Архангельську мешкає. Є сестра по матері в Севастополі. Та, що в Севастополі, чекає, коли окупанти підуть із Криму. А та, що в Архангельську, ну як сказати…  Немає в мене більше сестри! Вона мені сказала, що я — Бандера, що бандерівці вбили її діда.

Я кажу: “Ти хоч бандерівців в очі бачила, ти хоч розумієш, хто такий Бандера? Чоловіка скільки років немає, а ви його боїтеся досі. Ви там божевільні!”

Але доводити щось було марно, там промитий мозок.  Ти — Бандера, я тебе знати не хочу. На цьому все і закінчилося, більше я з нею не спілкувався… Дуже хочу, щоб усе, що вони зробили, їм повернулося! Я більше не хочу нічого…

Матеріал підготовлено Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).