Прийнявши 16 липня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет України1, Верховна Рада започаткувала утворення нової держави на Європейському континенті. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Постанову “Про проголошення незалежності України” і “Акт проголошення незалежності України”2, які де-факто перетворили Україну на повноправного суб’єкта міжнародного права.

Проголосивши державний суверенітет України, ці документи закріпили також основні конституційні принципи новоствореної держави: верховенство влади народу – народ України є єдиним джерелом державної влади; повновладдя народу, яке реалізується на основі Конституції як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної Ради та місцевих рад; верховенство Конституції та законів на всій території держави; розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу та судову; гарантії громадянства та дотримання прав і свобод людини й громадянина в державі; рівності усіх перед законом; принципи територіального верховенства, економічної самостійності, екологічної безпеки, культурного розвитку, зовнішньої й внутрішньої безпеки, міжнародних відносин3.

У подальшому ці демократичні принципи були втілені в Конституцію незалежної держави, яка була прийнята 28 червня 1996 р. Стаття 1 Конституції проголосила Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою, в якій (ст. 3) “…людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”4. Виходячи лише з цих конституційних обов’язків держави перед її громадянами, можна стверджувати, що Конституція України є одною з найбільш демократичних Конституцій Європи. Але чому за такий незначний історичний проміжок часу в Україні постало питання про зміну форми правління державою із президентсько-парламентської на парламентсько-президентську? Історичний досвід свідчить, що такі конституційні зміни можуть відбуватись, зазвичай, у період буржуазно-демократичних революцій як це було, наприклад, в Англії у XVII ст. (Протекторат Олівера Кромвеля 1653-1658 рр.), у Франції у XVIII ст. (Конституція 1791 р., перша республіка у Франції). Натомість у США, із часу прийняття Конституції 1789 р. і до теперішнього часу, вносились лише поправки, які ніяким чином не стосувались зміни форми правління та перерозподілу владних повноважень. Відбувалось лише розширення конституційно закріплених повноважень окремих гілок влади, як, наприклад, Верховного Суду США, який отримав право визначати чи відповідають прийняті Конгресом США закони Конституції5. Новоутворені Європейські держави продовжують свій поступальний розвиток державотворення, виходячи з історично-сформованих реалій6. Тоді які ж процеси відбуваються в Україні, що спонукають до конституційних змін?

Запропонований Президентом України і винесений на всенародне обговорення, як і передбачається Конституцією, проект Закону України “Про внесення змін до Конституції України”7, отримав схвалення та значну підтримку в трудових колективах під час його обговорення, але збурив депутатський корпус Верховної Ради. Депутатські фракції розробили свої проекти Закону України “Про внесення змін до Конституції України” та звернулися до Конституційного Суду з поданнями про їх відповідність вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Конституційний Суд, розглянувши три справи: №1-40/2003 від 30 жовтня 2003 року (№1-в/ 2003)8; №1-39/2003 від 5 листопада 2003 року (№2-в/2003)9; №1-47/2003 від 10 грудня 2003 року (№3-в/2003)10, дійшов висновку, що всі вони відповідають вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Висновки Конституційного Суду у вказаних справах є обов’язковими до виконання, остаточними і не можуть бути оскарженими. Судді Конституційного Суду можуть мати окрему думку, наприклад: Іваненко В.І. та Скомороха В.Є. у справах : №1-40/2003 від 30 жовтня 2003 року (№1-в/ 2003); №1-39/2003 від 5 листопада 2003 року (№2-в/2003); Вознюк В.Д. у справі №1-47/2003 від 10 грудня 2003 року (№3-в/2003), а законослухняні громадяни можуть скористатись конституційним правом, закріпленим в ст. 34 Конституції – “Кожному гарантується право на свободу думки й слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”11 та висловити свої погляди із приводу окремих статей зазначених проектів Закону “Про внесення змін до Конституції України”. Думки окремих громадян України ніяким чином не можуть вплинути на рішення Конституційного Суду, а тим більше на депутатів Верховної Ради, основний обов’язок яких – захищати інтереси народу та виконувати волю народу. Згідно ст. 5 Конституції – “Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ… Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою”12. Тому результати всенародного референдуму щодо конституційних змін та пропозиції депутатських фракцій у зазначених законопроектах, у першу чергу, повинні бути спрямовані на захист прав і свобод громадян та інтересів держави в цілому, прийматись Верховною Радою постатейно шляхом обговорення, а не політичного компромісу. Наглядним прикладом того, як народні обранці вносять зміни до Конституції та захищають інтереси народу, можуть слугувати пленарні засідання Верховної Ради. Жорстке політичне протистояння, напруга політичних пристрастей переконують, що про права й свободи громадян мова не йде, а натомість бачимо безкомпромісну боротьбу за владу і за власність, яка ще десять років тому була державною. Це і є, на наш погляд, основною причиною “бархатної революції” в Україні, яка відбувається в межах території Верховної Ради та офісів політичних партій і зумовлює необхідність конституційних змін у державі, які, на жаль, відбуваються шляхом політичного компромісу між окремими політичними силами, а не шляхом волевиявлення народу України. Яку роль буде відведено народу в цій “боротьбі”, і як він до цього поставиться, покажуть найближчі президентські вибори.

Отже, ми маємо три висновки Конституційного Суду у вказаних справах, які є обов’язковими до виконання, остаточними і не можуть бути оскарженими. Постає питання, яким чином депутати Верховної Ради зможуть виконати ці рішення в умовах політичного протистояння? Питання без відповіді. Натомість ми маємо своєрідний прецедент, коли певні політичні сили, користуючись конституційним правом, по суті “перетворюють” Конституційний Суд в інструмент політичної боротьби, на що зверталась увага й раніше13. Як зазначається у Висновку Конституційного Суду від 10 грудня 2003 року №3-в/2003 (Справа №1-47/2003) запропоновані зміни до статей 76, 78, 81, 82, 83, 85, 87, 88, 89, 90, 93, 94, 98, 103, 106, 112, 113, 114, 115, 116, 118, 120, 121, 122, 126, 128, 141, 148 та “Прикінцеві положення” розділу XVI в пунктах 1, 5, 6, 7 є ідентичними відповідним статтям, які містяться в проекті Закону України “Про внесення змін до Конституції України”, що був предметом попереднього конституційного обговорення та висновку від 5 листопада 2003 року №2-в/2003 (Справа №1-39/2003)14. Тому можна припустити, що ймовірним автором цих двох законопроектів був один авторський колектив, або ж одна особа, із якою погодились інші. До того ж розробниками не були враховані застереження Конституційного Суду зроблені у Висновку від 5 листопада 2003 року №2-в/2003 щодо статей 76, 78, 83, 85, 89, 90, 106, 112, 120, 121, 126, 128, пункту 16 статті 148 та розділу XVI “Прикінцеві положення” у зв’язку з неузгодженістю окремих їх положень із чинною Конституцією15. Окрім зазначених застережень, варто було б розглянути та, можливо, внести поправки до окремих статей Конституції, зокрема, такі :

– частина 2 ст. 76 – “До Верховної Ради України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу, (можливо доповнити – вищу освіту) і проживає в Україні протягом останніх п’яти років”. Якісний склад Верховної Ради – це запорука ефективної роботи парламенту. Нині діюча політична еліта, ідейні коливання якої від парламентаризму до авторитаризму виявили її повну непідготовленість і неспроможність до прийняття масштабних, доленосних для держави та народу рішень, спонукають доповнити і частину 3 ст. 76 – “Не може бути обрана до Верховної Ради України (доповнити – одна й та сама особа більше двох строків підряд), громадянин, який …”. Десятирічний термін перебування депутата у Верховній Раді цілком достатній строк, аби в повній мірі реалізувати себе як політика й законодавця та отримати загальнонародне визнання й шану. Парламентські прецеденти із приводу заборони депутатам балотуватись на виборах до парламенту мала в своєму історичному розвитку, наприклад, Англія16 у період буржуазно-демократичних змін у державі; частину 5 ст. 76 “ Строк повноважень (доповнити – депутатів ) Верховної Ради України становить п’ять років”, оскільки повноваження Верховної Ради як вищого законодавчого органу держави визначаються ст. 85 і не можуть бути обмежені в часі;

– частина 2 ст. 78, частина 2 ст. 120 – надають депутатом можливість обіймати посади міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, але суперечать раніше прийнятому рішенню Конституційного Суду від 13 травня 1997 року №1-зп17; конституційному законодавству: частинам 1, 2 ст. 3 Закону України “Про статус народного депутата України”18; частині 2 ст. 4.1.2. Регламенту Верховної Ради України19; чинному законодавству: ст. 243-21, 243-25 Цивільного процесуального кодексу України20. Як слід розуміти цю поправку? Як право-привілей для керівників центральних органів виконавчої влади? – тоді це суперечить частині 2 ст. 24 Конституції; як економічна й політична необхідність або доцільність? – тоді – це зрощення влади й капіталу де про права й свободи народу мови не буде. Враховуючи викладене, зміни до вказаних статей можуть мати в подальшому антидемократичне спрямування, оскільки передбачають зміцнення окремих політичних сил, в руках яких буде зосереджуватись вся повнота політичної й економічної влади, а довільність прийнятих змін до окремих статей Конституції лише сприятиме цьому;

– пункт 6 ст. 81 – згідно з яким повноваження депутата припиняються у разі відсутності його без поважних причин на ста пленарних засіданнях Верховної Ради протягом календарного року. Важко зрозуміти чим керувались автори поправки, фактично надаючи депутатам право нехтувати своїми конституційними обов’язками протягом такого тривалого періоду, і чому вони свідомо проігнорували частини 3, 4, 7 ст. 24 Закону України “Про статус народного депутата України”21, які передбачають, що кожний депутат, зобов’язаний бути присутнім та особисто брати участь у засіданнях Верховної Ради; особисто брати участь у голосуванні; додержуватись вимог трудової дисципліни та норм депутатської етики; частин 1, 2, 3 ст. 4.1.6. та частини 3 ст. 4.1.8 Регламенту Верховної Ради України22, які визначають підстави відсутності депутата на пленарному засіданні, а також загальну кількість пропусків без поважних причин – більше 20, які є достатніми для порушення Верховною Радою питання перед виборцями про відкликання такого депутата. Уже зараз, телевізійні новини тому підтвердження, більшість пленарних засідань Верховної Ради проходять при напівпорожньому залі. Хіба потрібна така конституційна поправка? Яка легітимність законів, прийнятих меншістю депутатів парламенту без будь-якого обговорення, хто буде рахувати економічні та моральні збитки, завдані державі такими поправками до Конституції та відповідною діяльністю депутатів? Хто буде нести відповідальність за такий стан справ у державі? Питання без відповіді, але потерпати, зазвичай, буде народ України. На наш погляд, дана поправка суперечить моральним принципам людини, є порушенням клятви депутата, суперечить частині 2 ст. 24 Конституції України, відповідно до якої “Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних переконань…майнового стану…або іншими ознаками”23, відповідно порушується рівність конституційних прав і свобод людини та рівність громадян, зокрема, за трудовим законодавством;

– частина 4 ст. 83 – “…за результатами виборів і на основі узгодження та поєднання політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій і депутатських груп,… (доповнити – або за результатами виборів більшість становлять депутати одної політичної партії чи блоку об’єднаних партій), яка відповідно до Конституції вносить пропозиції…”24. Якщо протягом місяця конституційна більшість у парламенті не сформована, то це є підставою для дострокового розпуску Верховної Ради. Ця конституційна норма спрямована, перш за все, на законодавче забезпечення ефективної діяльності парламенту і вона ж суттєво прискорить процес об’єднання політичних партій у політичні блоки та союзи, між якими в подальшому і буде вестись основна політична боротьба за владу в державі. Партія, яка перемагає на виборах, перетворюється на правлячу, бере на себе відповідальність за політичний і економічний розвиток держави. Найбільш сильні партії, які потерпіли поразку, переходять у легальну опозицію до правлячої партії, інші – припинять своє існування, як непотрібні для суспільства. Дев’яносто шість офіційно зареєстрованих Міністерством юстиції України (станом на 01.02.2004 р.) політичних партій не сприяють політичній єдності народу і не відіграють особливої ролі в житті держави. Лідер політичної партії, яка перемогла на виборах, закономірно стає Прем’єр-міністром та формує уряд із партійної більшості. Об’єднані партійною дисципліною та солідарною відповідальністю за свою діяльність, уряд і парламент фактично стають єдиним цілим. Центр законодавчої діяльності поступово буде переміщуватись в уряд (делеговане законодавство) та в комітети й комісії парламенту. Президентська та урядова прерогатива в законодавчій діяльності, за підтримки партійної більшості Верховної Ради, забезпечать ефективну роботу уряду й парламенту. Стримуючими факторами у їхній діяльності будуть Президент, та народ, який своїм волевиявленням може проголосувати проти даної партії, але вже на наступних парламентських виборах. Дана поправка, на наш погляд, започаткувала кращий світовий досвід, тому є підстави сподіватись на подальші демократичні кроки, спрямовані на соціальний захист народу та зміцнення демократичних прав і свобод громадян України;

– пункт 26 ст. 85, частина 2 ст. 148 – “призначення половини (замість третини) складу Конституційного Суду України”; “Президент України, Верховна Рада України призначають по дев’ять суддів Конституційного Суду України”25 суттєво обмежують повноваження судової гілки влади в державі. До того ж, вилучення з’їзду суддів з числа суб’єктів формування складу Конституційного Суду позбавляє судову владу представництва в єдиному органі конституційної юрисдикції держави та порушує принцип рівності й незалежності гілок державної влади, передбачених ст. 6 Конституції України. Для порівняння, в США саме Верховний Суд, який одночасно виконує і функції Конституційного Суду, є гарантом і тлумачем Конституції США, визначає чи відповідають прийняті Конгресом закони Конституції США. Рішення прийняті Верховним Судом, є загальнообов’язковими для виконання для всіх гілок влади, змінити рішення Верховного Суду Конгрес США може лише відповідною поправкою до Конституції26. Таку судову владу необхідно зберегти й Україні, що було конституційно закріплено в частині 2 ст. 148 Конституції України27. Вносити зміни до цієї статті, на наш погляд, недоцільно й шкідливо для майбутнього України;

– пункт 27 ст. 85, частина 4 ст. 126, частина 1 ст. 128 – “обрання суддів строком на десять років”(замість обрання суддів безстроково); “судді обираються на посаду строком на десять років, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше”; “всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України строком на десять років у порядку, встановленому законом”28 також фактично спрямовані на обмеження судової влади в державі, а відповідно і державних гарантій щодо захисту прав і свобод людини, передбачених ст. 3 Конституції. Цією поправкою може порушуватись принцип верховенства права, захисником і носієм якого є саме суди – звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини й громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8 Конституції); обмежуватись незалежність судової влади в цілому й окремих суддів, зокрема. Але заради об’єктивності слід зазначити, що запозичення історичного досвіду європейських держав (Іспанія, Бельгія, Данія, Норвегії, Фінляндія та інші) щодо обрання суддів на посаду безстроково є передчасним через відсутність аналогічного історичного досвіду в Україні, неналежне кадрове забезпечення судів і незавершеність судової реформи в цілому29. Якщо судова система, наприклад, Великобританії протягом століть формувала доцільність незмінності суддів30, то такої історичної спадщини ні наші судді, ні наша влада не мають. Тому, заради справедливого правосуддя, варто було б поєднати строкові періоди професійного зростання, які б, за відповідних умов, могли перейти в безстрокові повноваження. Це необхідно задля того, щоб судді України змогли усвідомити свою роль у демократичному суспільстві, а влада – прийти до висновку, що на благо держави краще мати сильну й незалежну судову владу, а не навпаки. Як приклад можна навести декілька норм права з “Правди Іне”, яка діяла в VII ст. в англосаксонському королівстві Уессексі : “1) Перш за все Ми (король і верховний суддя) повеліваємо, щоб служителі Бога правильно дотримувались своїх канонів. 1.1) Потім Ми повеліваємо, щоб народні звичаї дотримувались так : … 3) Якщо раб працює у неділю за наказом свого пана – хай буде вільним, а пан сплатить 30 шилінгів штрафу”31;

– вилучення з діючої Конституції частин 4, 5, 6 статті 89. Парламентські події, які спонукали парламентарів обговорювати питання про корупцію у Верховній Раді32, а також звинувачення окремих депутатів у корупційних діяннях і судове їх переслідування (Павло Лазаренко, Юлія Тимошенко) переконують, що автори Законопроекту передчасно вилучили частини 4, 5, 6 із ст. 89 Конституції України. Позбавлення, як мінімум, третьої частини депутатського корпусу можливості створювати депутатські тимчасові слідчі комісії для розслідування питань, що становлять суспільний інтерес, позбавлення опозиції у Верховній Раді парламентського контролю за діяльністю більшості є антидемократичним кроком, за яким може наступити черга суттєвого обмеження прав і свобод громадян;

– стаття 93 – вилучення Національного банку як центрального органу державного управління з числа суб’єктів законодавчої ініціативи не сприятиме зміцненню національної валюти України – гривні. “Національний банк є центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження й принципи організації якого визначаються Конституцією України, …законодавством України”33;

– частина 4 ст. 94 – запропоноване доповнення “У разі якщо Президент України не підписав такий законопроект він підписується та офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради” суперечить основному змісту частини 4 ст. 94 Конституції України, згідно якої “ Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів”34. Дана поправка суперечить ст. 88, оскільки серед конституційних обов’язків Голови Верховної Ради України підписування законів за Президента, а тим більше їх оприлюднення не передбачено. До того ж ця поправка суттєво обмежує повноваження Президента, наділяє Голову Верховної Ради невластивими йому повноваженнями та може ускладнювати взаємовідносини між гілками влади;

– частини 1-2 ст. 103 – пропозиція щодо обрання Президента України Верховною Радою спрямована на зміну форми правління в державі – президентсько-парламентської на парламентсько-президентську, суттєво обмежує повноваження Президента України, як гаранта державного суверенітету. Ця стаття позбавляє громадян України права брати участь у виборах Президента держави на основі загального, рівного і прямого виборчого права, права вільного волевиявлення щодо кандидатів на посаду Президента; зменшує вагомість інституту президентства в державі в цілому. Маючи невтішний досвід обрання Голови Верховної Ради, можна лише здогадуватись, що буде відбуватись у Верховній Раді коли парламентарі протягом трьох місяців, передбачених Конституцією, будуть “обирати” Президента.

– частина 3 ст. 103 – “Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд”. Зміст цієї конституційної норми не передбачає подвійного тлумачення, а тому важко погодитись з рішенням Конституційного Суду від 25 грудня 2003 року №22-рп/2003 у справі №1-46/2003 щодо строків перебування на посаді Президента України35. Формальне рішення Суду підтверджує припущення, що окремі політичні сили використовують Конституційний Суд як інструмент політичної боротьби з політичними противниками. Не важко передбачити, які рішення буде приймати Конституцій Суд сформований лиш двома суб’єктами права – Верховною Радою та Президентом, обраним Верховною Радою. Якщо в нинішньому складі Суду ще є судді, які мають власну думку (із якою важко не погодитись) щодо рішення більшості суддів Конституційного Суду України, наприклад, : Савенко М.Д. – “положення частини третьої статті 103 Конституції України необхідно розуміти так, що одна й та сама особа не може бути Президентом України більше двох конституційних строків підряд незалежно від часу вступу на цей пост, правового статусу, функцій, повноважень Президента”; Ткачук П.М. – “… нині діючий Президент України перебуває на цій посаді другий строк підряд”; Шаповал В.М. – “…незастосування цільового способу тлумачення стало однією з причин недостатності Рішення і юридичної помилковості зроблених у ньому висновків”36, то найближчим часом їх може зовсім не бути, оскільки склад Конституційного Суду буде формуватись не за професійною ознакою, а за “партійною”. Якщо це відбудеться, то є велика ймовірність того, що Конституційний Суд стане заручником у політичній боротьбі за владу, судова влада в цілому втратить самостійність і незалежність, яка передбачена ст. 126, 127, 129 Конституції України, міжнародним37 та чинним законодавством38, авторитаризм влади набуде завершеного вигляду. Минуле, від якого ми так намагаємося відійти – повертається?;

– пункт 5 ст. 121 – “нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержання законів із цих питань органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими й службовими особами покладається на прокуратуру”. Визнання необхідності конституційного захисту прав і свобод громадян України, які й до цього визнавались вищою цінністю і гарантувались державою (ст. 3 Конституції), а також те, що посадові та службові особи органів державної влади та місцевого самоврядування також повинні додержуватись законів щодо цих питань свідчить про те, що найбільш вразливим місцем в державі є саме незахищеність прав і свобод громадян, які потерпають, зазвичай, саме від всевладдя й безкарності посадових і службових осіб органів державної влади й управління, місцевого самоврядування. Згідно інформації державного секретаря МВС України Олександра Гапона “…протягом поточного року станом на 01.07.03 р. до адміністративної відповідальності притягнуто 22948 співробітників міліції, із них 16 тисяч – за недоліки у виконанні службових обов’язків39. Чи зможе прокуратура забезпечити належне виконання конституційного обов’язку без підтримки інших владних органів, а також суду, незалежність якого внесеними поправками обмежується? Очевидно що ні, а тому ця поправка потребує законодавчого регулювання, оскільки носить дещо декларативний характер.

Аналіз висновків Конституційного Суду України у справах про відповідність трьох проектів Закону України “Про внесення змін до Конституції України” вимогам статей 157 і 258 Конституції України показав, що пропоновані зміни до Конституції й висновки Суду до них, законослухняними громадянами можуть оцінюватись по-різному. В обґрунтування своїх висновків, Конституційний Суд по кожній пропонованій зміні статті Конституції вказує, що “…ця зміна відповідає вимогам статті 157 Конституції України як така, що не передбачає скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина”, або ж “…зміни до статей…Конституції України не спрямовані на скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина”40. Однак, із цим не можна погодитись, наприклад, щодо статей : ч. 2 п. 6 ст. 81; вилучення частин 4, 5, 6 ст. 89; п. 27 ст. 85, ч. 4 ст. 126, ч. 1 ст. 128; ч. 1-2 ст. 103; ч. 2 ст. 120, які закріплюють права-привілеї для депутатів, міністрів, керівників центральних органів виконавчої влади, зменшують гарантії судового захисту громадян та позбавляють громадян України права брати участь у виборах Президента держави на основі загального, рівного й прямого виборчого права, права вільного волевиявлення щодо кандидатів на посаду Президента41. Дострокове припинення пленарних засідань Верховної Ради, на яких планувалось обговорення змін до Конституції, “революційні події” у залі засідань Верховної Ради, які отримали відлуння в залі засідань Парламентської Асамблеї Ради Європи як політична криза – яскраве тому підтвердження.

Однак, немає сумніву в тому, що політичне й економічне життя в державі вимагає Конституційних змін, але робити такі зміни треба виважено, цивілізовано з розрахунком передбачуваних здобутків і ймовірних негараздів – політичних, економічних, моральних. Нажаль, саме відсутність розрахунку (прогнозу) можливих наслідків для держави від таких масштабних Конституційних змін і призвели, в значній мірі, до небажаних наслідків в міжнародному плані та загострення політичної ситуації у державі в цілому.

Посилання:

1 Декларація “Про державний суверенітет України”/ Прийнята Верховною Радою Українською РСР 16 липня 1990 року (№55–ХІІ); 2 Постанова (№1427-ХІІ) “Про проголошення незалежності України”. Акт проголошення незалежності України //Відомості Верховної Ради, 1991, №38, ст. 502; 3 Там же; 4 Конституція України // Відомості Верховної Ради, 1996, №30, ст. 141. (№ 254к / 96-вр); 5 Стаття VI, Поправка ХI до Конституції Сполучених Штатів Америки. // Бернхем В. Вступ до права та правової системи США. Додаток А – К.:Вид-во “Україна”, 1999. – С. 525-537. Детальніше див: Черниловский З.М. От Маршалла до Уоррена. Очерки истории Верховного суда США. М., 1982. – С. 7-28. ; Конституция США: История и современность /Под общ. ред. д.ю.н. проф. А.А. Мишина, д.и.н. проф. Е.Ф. Язькова .– М.: Юрид. лит., 1988. – С.72-73; 6 Конституции государств Європы: В 3 т. // Л.А.Окуньков (общ. ред. и вст.слово); Інститут законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве Российской Федерации. – М.: Норма, 2001; 7 Указ Президента України від 6 березня 2003р. №197/2003. Про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України” // “Урядовий кур’єр” від 6 березня 2003 р.;8 Висновок Конституційного Суду України у справі №1-40/2003 від 30 жовтня 2003 року (№1-в/2003) // “Урядовий кур’єр” від 12.11.2003, №213. – Документи. – С.2-16; 9 Висновок Конституційного Суду України у справі №1-39/2003 від 5 листопада 2003 року (№2-в/2003) // “Урядовий кур’єр” від 19.11.2003, №218. – Документи. – С.4-16; 10 Висновок Конституційного Суду України у справі №1-47/2003 від 10 грудня 2003 року (№3-в/2003) // “Урядовий кур’єр” від 18.12.2003, №239. – Документи. – С.18-22; 11 Конституція України // Відомості Верховної Ради, 1996, №30, ст. 141. (№ 254к / 96-вр); 12 Там же; 13 Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи. За ред. Ю.С. Шемшученка. Монографія. – К.: Ін-т держ. і права ім. В.М. Корецького, 2001. – С. 200; 14 Висновок Конституційного Суду України у справі №1-47/2003 від 10 грудня 2003 року (№3-в/2003) // “Урядовий кур’єр” від 18.12.2003, №239. – Документи. – С.19; 15 Там же. – С.19-20; 16 Акт об обеспечении свободы парламентов путем дальнейшего установления условий членства для заседания в палате общин 1790 г.// Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. Т.2. / Под ред. К.И. Батыра и Б.В. Поликарповой. – М.: Юристъ, 1996. – С. 38-39; 17 Висновок Конституційного Суду від 13 травня 1997 року №1-зп. (Справа №03/29-97 “Про офіційне тлумачення статей 58, 78, 79, 81 Конституції України та статей 243-21, 243-22, 243-25 Цивільного процесуального кодексу України”); 18 Закон України «Про статус народного депутата України //Відомості Верховної Ради, 2002, № 35, ст. 264; 19 Регламент Верховної Ради України // Відомості Верховної Ради, 1994, №35, ст. 338. ( №1544-III /1544-14/ від 16.03.2000); 20 Статті 243-21 – 243-25 Цивільного процесуального кодексу України // Відомості Верховної Ради, 1996, №38, ст.175. (№269/96-ВР від 03 липня 1996 року); 21 Закон України “Про статус народного депутата України” // Відомості Верховної Ради, 2002, № 35, ст. 264; 22 Регламент Верховної Ради України // Відомості Верховної Ради, 1994, №35, ст. 338; №1544-III (1544-14) від 16.03.2000); 23 Конституція України // Відомості Верховної Ради, 1996, №30, ст. 141. (№ 254к / 96-вр); 24 Висновок Конституційного Суду України у справі №1-39/2003 від 5 листопада 2003 року (№2-в/2003) // “Урядовий кур’єр” від 19.11.2003, №218. – Документи. – С.4-19; 25 Там же; 26 Williams J.S. Constitutional Analysis. St Paul, 1979. – Р.26. Детальніше див: США : Конституция и права граждан / Под ред. д.и.н. И.А. Геевского, д.ю.н. А.А. Мишина. – М.: Мысль, 1987. – С. 24; 27 Конституція України // Відомості Верховної Ради, 1996, №30, ст. 141. (№ 254к / 96-вр); 28 Висновок Конституційного Суду України у справі №1-39/2003 від 5 листопада 2003 року (№2-в/2003) // “Урядовий кур’єр” від 19.11.2003, №218. – Документи. – С.4-16; 29 Рішення Конституційного Суду України у справі №1-38/2003 від 11 грудня 2003 року, №20-рп/2003 (про Касаційний суд України) // “Урядовий кур’єр” від 20.12.2003, №241. – Документи. – С.12-13; 30Акт об устроении (Акт о будущем ограничении и лучшем обеспечении прав и свобод подданных) 12 июня 1701 г.; Закон о судах 1971 г. // Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. Т.2. / Под ред. К.И. Батыра и Б.В. Поликарповой. – М.: Юристъ, 1996. – С. 35-37; – С. 501-513; 31 “Правда Іне”// Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. Учебное пособие под ред. проф. З.М. Черниловского. – М., 1994. – С. 123; 32 Постанова Верховної Ради України “Про заяви народних депутатів України стосовно хабарництва під час голосування по кандидатурах на посаду Голови Верховної Ради України // Відомості Верховної Ради, 1998, №30-31, ст. 214. (№26-XIV); 33 Ст. 2 Закону України “Про Національний банк України”.( №679-XIV) // Відомості Верховної Ради, 1999, №29, ст.238. (№2922-ІІІ від 10.01.2002) ; 34 Конституція України // Відомості Верховної Ради, 1996, №30, ст. 141. (№ 254к / 96-вр); 35 Рішення Конституційного Суду України у справі №1-46/2003 від 25 грудня 2003 року, №22-рп /2003 щодо строків перебування на посту Президента України // “Урядовий кур’єр” від 21.01.2004, №11.– Документи. – С.6 –13; 36 Там же. – С.9-13; 37 Основні принципи незалежності судових органів / Схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї від 29 листопада та 13 грудня 1985 року; 38 Закон України “Про судоустрій України” // Відомості Верховної Ради, 2002, №27-28, ст. 180; 39 Володимир Чікалін. Ступінь довіри до міліції // “Урядовий кур’єр” №150 від 14 серпня 2003 р. Детальніше див: Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К.: Книжкова друкарня Наукової книги. – 377 с.; “Боротьба з корупцією – життєво необхідна справа”. Виступ Президента України // “Урядовий кур’єр” від 31 січня 2004 р., №19. – С.4-5; 40 Висновок Конституційного Суду України у справі №1-39/2003 від 5 листопада 2003 року (№2-в/2003) // “Урядовий кур’єр” від 19.11.2003 р. №218. – Документи. – С.4-16; 41 Там же.