13 вересня Конституційний Суд України поставив крапку у питанні про те, чи повинні організатори мирних зібрань отримувати дозвіл органів місцевої влади, чи досить лише повідомити їх про це.

Суд розглянув подання уповноваженого Верховної Ради з прав людини Валерії Лутковської, у якому вона просила визнати неконституційними положення ч. 5 ст. 21 закону «Про свободу совісті та релігійних організацій», які передбачають, що проведення публічного богослужіння, релігійного обряду, церемонії та процесії в місцях, відмінних від установлених у законі, здійснюється з дозволу відповідного місцевого органу влади.

У цьому процесі брала участь також і Українська Гельсінська спілка з прав людини.

«Ми подали експертний висновок, в якому ставили під сумнів конституційність положень, що оспорювалися, — розповідає Директор Центру Стратегічних Справ УГСПЛ Михайло Тарахкало. — Конституція містить норми прямої дії, і там передбачено повідомний характер проведення мирних зібрань. А положення, які оспорювалися, мали дозвільний характер. Тобто, особи, які планували провести богослужіння та й взагалі будь яке публічне зібрання, спочатку мали за певний термін отримати дозвіл від органів державної влади. Фактично, відбувалася дискримінація, адже організатори релігійних зібрань ставилися у нерівне положення щодо всіх інших. Ці норми очевидно суперечили положенням Конституції».

Конституційний Суд зазначив, що відповідно до ст. 35 Конституції кожному гарантується право на свободу світогляду та віросповідання, включаючи свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, безперешкодно проводити одноосібно або колективно релігійні культи та ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Разом із тим ст. 21 закону «Про свободу совісті та релігійних організацій» встановлює, що богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на цвинтарях, у місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян.

Також вони можуть проводитися в установах, організаціях і на підприємствах з ініціативи їх трудових колективів і згоди адміністрації; у лікарнях, госпіталях, будинках пристарілих і інвалідів, місцях попереднього утримання і відбування покарання проводяться на прохання громадян, що перебувають у них, або з ініціативи релігійних організацій, при цьому командування військових частин повинне надавати можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів. Для проведення богослужінь в інших місцях потрібен дозвіл місцевої влади. Конституційний Суд визнав цю норму такою, що суперечить Конституції.

Суд зауважив, що Основний закон дає громадянам право збиратися мирно, без зброї, проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких необхідно завчасно повідомляються органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування. Конституційний Суд нагадав, що ЄСПЛ визнав релігійні збори видом мирних зборів і відповідно визнав незаконним обмеження права громадян на їх проведення.

Суд постановив визнати такими, що не відповідають Конституції України:

— положення частини п’ятої статті 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року № 987— XII зі змінами;

— Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» від 28 липня 1988 року № 9306—XI.

— Положення частини п’ятої статті 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року № 987—XII зі змінами, Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» від 28 липня 1988 року № 9306—XI, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

«Таке рішення Конституційного Суду є логічним, — каже Михайло Тарахкало, — але в цьому випадку воно було значно більш важливим та цікавим, адже не обмежилося простим визнанням вказаних норм неконституційними. Крім того, Суд за власною ініціативою визнав неконституційним порядок часів СРСР, який досі діяв не території України».

Йдеться про Указ Президії ВР СРСР від 28 липня 1988 року N 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних і походів і демонстрацій в СРСР». Цей Указ передбачав, що крайові, обласні, окружні, районні і міські Ради народних депутатів СРСР могли додатково регламентувати порядок проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій «з урахуванням місцевих умов».

Мета цього указу прозора: радянській владі було конче потрібно придушити мирні національно-визвольні рухи у республіках СРСР, у тому числі і в Україні. Немає нічого дивного, що таким «зручним» інструментом охоче користувалися деякі органи місцевого самоврядування. Станом на червень 2014 року відомо про існування 53 таких порядків в населених пунктах з числа 492 досліджених обласних, районних центрів та міст обласного підпорядкування. Окремі суди, в свою чергу посилаючись на Указ Президії ВР СРСР та зазначені місцеві порядки, ухвалювали неправосудні рішення про заборону зібрань. Відомі також випадки, коли чинним Указ Президії ВР СРСР вважали працівники «старої» української міліції. Відтепер заборона мирних зібрань можлива лише через суд і виключно з метою, передбаченою у статті 39 Конституції України: «в інтересах національної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей».

Українська Гельсінська спілка вела показові стратегічні справи «Шмушкович проти України» та «Вєренцов проти України». Врешті Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях у справах від 14 листопада 2013 року та від 11 квітня 2013 року вказує, що Указ Президії ВР СРСР в історичному аспекті переслідує ціль «надання органами влади засобів для висловлення своїх поглядів на користь певної ідеології лише деяким категоріям осіб, що саме по собі є несумісним з самою суттю свободи зібрань, що гарантується Конституцією України». Верховний Суд України у своїй постанові N 5-49кс13 від 3 березня 2014 року вказував на «недієвість положень Указу 1988 року у зв’язку із набранням чинності Конституцією України», та зазначав, що «є неприйнятним» покликатися на акти органів місцевого самоврядування як на такі, якими встановлюється порядок організації та проведення мирних зібрань, оскільки «посилання на них не узгоджується з вимогами статей 39 і 92 Конституції України».

«Ми дуже вдячні Конституційному Суду за знищення норм, які заважають людям жити», — сказав Михайло Тарахкало. Важливо також зазначити, що після цього рішення практика ЄСПЛ стала джерелом права і для Конституційного Суду України.

Підготував Олег Шинкаренко