62-річний мешканець Маріуполя Віталій Васильович (ім’я змінено в цілях безпеки) мав зустріти спокійну старість в колі великої родини. Але російське вторгнення перетворило його старість  на пекло. В одну мить він втратив дві дорослі дочки, колишню дружину, а потім спостерігав, як мучиться його поранений син і помирає мати. Йому самому дивом вдалось залишитись неушкодженим в місті, яке російська армія стирала. Свою історію Віталій Васильович розповів документаторам Української Гельсінської спілки з прав людини, які фіксують воєнні злочини російської армії, в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна». 

Знищення Маріуполя 

– 24 лютого зранку ми дізнались, що почалась повномасштабна війна. В цей же час далеко було чутно вибухи. 25-26 лютого вибухи вже були біля міста. Приблизно в кінці лютого стало зрозуміло, що місто вже оточили, бо бахкало з усіх сторін. Поки був мобільний зв’язок і інтернет, ми отримували сповіщення про повітряну тривогу. Десь 2 березня зник зв’язок, а бомбардування дістались самого міста. Я жив в центрі, нас поки не обстрілювали, а околиці бомбили. Кілька діб у мене жили знайомі, яких я забрав з околиці, бо в той час в центрі було безпечніше.

З початком повномасштабного вторгнення до мене в дім перемістились колишня дружина та доньки-двійнята. І моя мама, який було 84-роки. Вони всі жили в багатоквартирних будинках неподалік, я їх запросив до себе, бо думав, що в приватному секторі буде безпечніше. Ще сусідка з нами переховувалась до 16 березня. Але потім якимось дивом прорвався її родич і забрав з міста. Вона так швидко збиралась, що позабувала котів і собак. Потім її собачка бігала поранена і попечена.

Обстріли Маріуполя велися постійно. Місто регулярно бомбили авіацією. Плюс обстрілювали з артилерії. Ми вже знали, що якщо чути гул літака або його видно, то десь за хвилину він випускатиме ракети чи скидатиме бомби. Від бомб вибухи були сильнішими. Як тільки починався обстріл, ми бігли в підвал. На початку вторгнення обстрілювали по три чотири рази на добу, вночі не сильно бомбили. Потім усе частіше. На початку березня, 5 чи 6 числа, ми почули найсильніший вибух поруч з домом – бомбу скинули на школу. Дім ходив ходуном.

Через обстріли та пошкодження критичної інфраструктури спочатку вимкнули електрику, потім воду, але ми встигли набрати запаси, до 3 березня ще поступав газ, а потім і його вимкнули. В ті дні погода була до мінус 14.

Після 5-6 березня обстріли та бомбардування практично велися безперервно. Ми весь час сиділи у підвалі. Коли переставало прилітати поруч, виходили хоча б на півгодини, щоб погрітись та поїсти вдома. Як тільки починався новий обстріл, бігли до підвалу.

Росіяни гатили по всьому, не розбираючись. В Маріуполі був центр «Галакс» – офісна будівля. Там волонтери, коли вже не працювали магазини та аптеки, роздавали ліки і їжу. Туди теж скинули авіабомбу. Якраз в цей момент повз проходив мій сусід. Його контузило. Десь тиждень він нічого не чув. Потім і мене контузило. Нічого, якось відійшли.

Росіяни били в ті місця, де підозрювали, що там є наші війська. Причому бомбили з усього. Літаки над містом кружляли постійно: одні летіли геть, інші прилітали. Люди бачили, що зі сторони Єйська прилітали

Заборона на виїзд

– Поки ми переховувались в підвалі, кілька разів намагались виїхати. Але, як ми чули від поліції, вона ще тоді їздила містом і повідомляла в гучномовець, «зеленого коридору» росіяни не давали. При мені двічі збирались колони з машин. Люди думали, що якщо їхатимуть колоною, то російські війська їх пропустять. Але потім колони вертались. Знайомі, які були в одній з колон, казали, що їх розстрілювали. З будинків, де жила моя колишня дружина з дітьми, сім машин зібрались і намагались виїхати. Назад повернулось чотири. Три розстріляли… Тому я не ризикував самостійно евакуюватись, боявся за дітей. Думав, що зможемо пересидіти найскладніші часи. Але сподівався хоча б дітей відправити в безпечне місце. Тому шукав шляхи евакуації. 

Кілька разів ми їздили до драмтеатру з речами — там збирались люди на евакуацію. Стояло кілька сотень містян, але казали, що «коридору» не дають. Двічі дружина ходила без речей, щоб дізнатись про евакуацію, але і тоді росіяни не випускали. 

Трагедія

– В підвалі під гаражем ми ховались до 18 березня: я, син, дві доньки, мама і колишня дружина. Дев’ятиповерхівки поруч вже були погорілі. Туди прилітали снаряди. Не було чим загасити, бо води не було.

17 березня вночі почався обстріл. Ми побігли в підвал. Просиділи там до 5 ранку. Обстріл трішки вщух і ми вирішили вийти погрітися, бо було дуже холодно. Зайшли в будинок, позалазили під ковдри. Десь о пів на восьму ранку знову почався обстріл. Ми швидко почали збиратись і бігти в підвал. Обстріл був усе ближче. Все ходило ходуном, вибухові хвилі були такої сили, що шибки почали вилітати, хоча скло на вікнах вже було побите. 

Першими з будинку вискочили дві дочки, мама і колишня дружина. Син стояв на порозі, я ще був всередині будинку. Стався дуже сильний вибух, вхідні металеві двері загнуло всередину і відкинуло назад. Я почув крик сина. Тут ввалюється моя мама – вся в диму. Я її відтягнув на диван та вискочив на вулицю. Біля дверей лежала одна дочка вся в крові, трохи далі стояла побита моя машина, в 10 метрах лежала друга донька і колишня дружина. Я підбіг до другої дочки, там все було зрозуміло одразу, вона була мертва. Дружина ще відкрила очі, певно хотіла щось сказати, але не змогла. Вона закрила очі. Я сподівався, що вона жива і її просто контузило, але побачив, як з тіла стирчали уламки.

Я почав кричати. Прибігли сусіди. Один сказав, що побіжить в райвідділок. Було сподівання, що там викличуть «швидку», але вони вже тиждень не їздили. З другим сусідом ми підійшли до колишньої дружини. Він сказав, що краще її не чіпати, адже стирчали уламки і вона просто могла стекти кров’ю. Я підбіг до першої доньки, яка лежала біля дверей, біля неї було дуже багато крові, увесь будинок був забризканий кров’ю.

Прибіг сусід з райвідділку, сказав, що там сидить один черговий, «швидких» нема і не буде. Але в сам відділок можна принести загиблих. Люди так робили, бо там вже лежало тіл 20. Та й по вулицям я вже бачив трупи.

Потім я побіг до мами, вона теж була в крові. Побачив, що в неї поранена нога. Ми з сусідами оглянули її. А там… шматок литкового м’яза вирвано і роздробило суглоб трохи вище ступні, тому ступня просто бовталась. Мама спитала, як онучки? А що приховувати, сказав як є. Син теж був поранений уламками.

Нове помешкання

– Після години затишшя почався новий обстріл. Вибухи були кругом. Влучили в сусідню будівлю за моїм будинком, в нас почав сипатись дах. Прибіг сусід, з яким я оглядав колишню дружину. Запропонував перенести поранених в підвал п’ятиповерхівки неподалік. Сказав, що там принаймні тепло, хоча б +10. Він взяв мого сина – той зачепився за плечі. Так його і перенесли. Сусід повернувся і ми вдвох перенесли таким самим чином мою маму.

В підвалі було чоловік 35-40 з різних будинків. Ми влаштувались на проході, бо не було більше місць. В тому підвалі знайшовся медик, який оглянув маму та сина. Він відвів мене в сторону і сказав, що, скоріше за все, мамі доведеться ампутувати ногу. Ввечері він та медсестра, яка теж переховувалась в підвалі, витягли в сина кілька уламків. Поки були ліки, вони двічі на день робили перев’язки та кололи антибіотики. Але медикаменти швидко закінчились.

Весь час під обстрілами люди добували собі їжу та воду. Діставали з розбитих магазинів. А я не міг вийти з підвалу надовго, бо на мені було двоє лежачих. Мама постійно кричала чи стогнала, марила, а коли була при тямі, то плакала. Треба було принести відро для туалету їй та сину, потім винести це відро. І загалом тільки я піклувався про них. Більше було нікому. 

Хоча мене підгодовували люди, за водою доводилось бігати самостійно. По дві години стояли в черзі до колодязя. Якось мені потрібні були бинти, я пішов у розбомблений волонтерський центр і там їх знайшов. Їжа, яка там була, мені вже не дісталась. 

«Визволителі»

– 19 чи 20 березня в підвал прийшли російські військові. Перше, що вони сказали, що прийшли нас визволяти. Вони мали на руках та ногах білі пов’язки. Деякі жіночки казали: «Нарешті, синочки, ви прийшли». Але тільки на початку вони так раділи.

Одразу біля п’ятиповерхівки військові РФ поставили блокпост, принесли кулемет і встановили його прямо біля під’їзду, під яким ми ховались. Тут вони облаштували свій пересувний штаб. По рації передавали інформацію, направляли своїх бійців, сюди ж прибігали їхні снайпери.

Я підійшов до командира дагестанця і попросив допомоги вивезти моїх загиблих на цвинтар, щоб поховати. Він сказав, що в них інші задачі. На наступний день я підійшов ще раз. Він сказав, що вони мають зачистити територію і тоді, можливо, щось придумають. Через два дні на їхнє місце прийшла морська піхота з Севастополя. І ті, і інші були з БМП. За нашою п’ятиповерхівкою вони перезаряджались. Тут ще постійно стояли ще 2-3 танки з «зетками».

При нас був такий випадок. По рації військовому сказали, що в якомусь будинку сидить снайпер. Він дав наказ танкам стріляти. А потім каже: «Куди ти стріляєш? Треба було п’ятий будинок, а ти вистрілив у сьомий і восьмий». Ті дев’ятиповерхівки загорілися. Один чоловік, який переховувався з нами, жив в сусідньому з тими будинками домі. Та й пішов подивитись. Каже: «Піднявся в свою квартиру, бачу — будинки горять. Люди вистрибують з вікон з сьомого-восьмого поверху в надії на порятунок». Інший чоловік розповідав, що він прийшов подивитись на свою квартиру. Побачив, що вона вигоріла ущент. Зайшов до сусідки, двері були відчинені. Побачив, що вона повісилась. Певно, коли будинок горів, вирішила не чекати смерті від вогню, тому вкоротила собі віку.

Я питав у росіян чи можуть вони допомогти оглянути поранених, бо ліків вже не було. Вони сказали, що військові хірурги працюють на околиці міста в обласній лікарні в 17 мікрорайоні.

В той же час я весь час думав про те, щоб по-людськи поховати рідних, які весь цей час лежали просто в дворі. Але сам я не міг викопати примерзлу землю. Просив чоловіків, а вони кажуть: «Куди копати, якщо постійно кругом вибухає». І вони були праві. Це було небезпечно. 

Коли зайшли військові РФ, почали взломувати гаражі і квартири. Пояснювали це тим, що в квартирах шукають снайперів, а в гаражах – склади із зброєю. Вони не грабували. Друга хвиля військових під виглядом пошуку снайперів виносили цінні речі. Я сам бачив як вантажили на БМП мікрохвильовки, декоративні мечі, гарні якісь речі. Третя хвиля, днр-івці, теж  «шукали снайперів» і мародерили по квартирам. А коли прийшли кадирівці, почались перевірки та затримання. 

Медична допомога

Як тільки обстріли трішки стишились, я вигнав свою машину з гаражу і поїхав на вулицю Куїнджі до драмтеатру. Побачив, що на тротуарах лежать загиблі цивільні. Я доїхав до лікарні. Вийшов санітар. Я спитав, що мені робити із загиблими. А він каже: «Бачиш скільки горбиків перед лікарнею? Люди приносять загиблих сюди і підзахоронюють». Там було до сотні насипів. Потім я спитав за поранених, він відправив мене до військових хірургів. Там мені порадили везти маму сюди, до нас ніхто б не приїхав через обстріли. 

Дорогою назад я ледь не наскочив на міни. Добре, що рухався повільно з відкритими вікнами. Почув, як чоловік закричав: «Стій! Ти куди їдеш?» Я сказав, що мені треба донизу. Він каже: «Куди? Міни!». І показав на палички, які стирчали. Якби не він, я б не звернув на міни уваги, бо кругом валялись груди цегли та обірвані дроти. Зрештою, якось я проскочив міни і вуличні бої. Не мав іншого виходу, бо на мене чекали мої поранені. 

Похорон 

На наступний день я отримав дозвіл поїхати до лікарні від росіян. Вони якраз розчистили дорогу для своїх БМП. Люди винесли з підвалу на ковдрі мою маму. Я повіз її в лікарню. Поки маму оглядали, я дізнаватись за евакуацію. Черга була з тисячі людей. Тоді ще вивозили автобусами на Запоріжжя або був варіант виїзду в Росію.

Я піднявся в хірургію, вийшов лікар і сказав, що треба ампутувати ногу. Мама не давала згоду. Казала, що не хоче жити, бо ж онучки загинули. Лікар повідомив, що в неї почалась гангрена і їй лишилось жити  3-4 дні. Вона була при пам’яті, тож я намагався її вмовити піти на ампутацію, але вона була категорична. Казала, що на мені ще є син, а двома неходячими я не зможу опікуватись. Ми поїхали назад в підвал ні з чим.

23 березня я вмовив чоловіків викопати ями і поховати моїх рідних. Відразу попросив викопати чотири могили — ще й на маму, хоча вона була ще жива. Замотав тіла в покривала, протер їм обличчя, бо вони всі були в сажі, намагався випрямити суглоби. Коли переносили дочку, то її ногу я ніс окремо. Опустили, закопали, встановили саморобний хрест. Під час похорону моїх рідних в  300 метрах йшов бій між українськими та російськими військами. Росіяни гатили по п’ятиповерхівці так, що аж черепиця летіла на нас. Попри це нам вдалось їх поховати. Син на прощанні був, а маму я вже не рухав. Їй сильно боліло, від ноги пішов гнилий запах, коли вона була не при тямі, то постійно кричала. А в тому ж підвалі ще були діти, які це все слухали.

Після похорону ми перенесли сина назад в підвал. І знову почався той самий побут: темрява, бруд і мама, яка постійно кричала.

На наступний день після похорону вбило сусіда, який хрест робив та бігав у райвідділок. Ми його прикопали. Своїх я ховав глибоко, бо не знав чи виживу, чи повернусь. Багатьох отак прикопували 40-50 см, особливо незнайомців. А росіяни нам казали: «Відтягніть незнайомців на узбіччя, будуть їздити труповозки, заберуть їх». Я тоді подумав: «Самі ви заслуговуєте на те, щоб лежати на узбіччях і вас забирали труповозки».

25-26 березня я пішки пішов до лікарні, де проводили евакуацію. Сказали, що там видають гуманітарку та можна зарядити телефон. В той час вже не вивозили на українську сторону — тільки в Росію. Черги на виїзд стали менші, але люди все рівно виїжджали, бо не могли сидіти під бомбардуваннями. Сказали, що там з’явився днр-івський мобільний зв’язок «Фенікс». Але за сім-картами черги були в 500 чоловік. А за гуманітаркою — тисяча. Просто не вистоїш. Я пішов назад. 

По дорозі зайшов до кума, який сина хрестив. Дізнався, що їхня сім’я жива. Але дім повністю розбило. Їм пощастило, що сиділи в підвалі у сусідів. Коли я приїжджав в Маріуполь восени, то на тому місці вже вирили котлован — будинок будуватимуть. І тим, хто втратив квартири, кажуть що їх даватимуть. Там цілі мікрорайоні вже будують на під’їздах до Маріуполя — зі сторони Мангуша будинків 10 вже стоїть. Але це така крапля в морі, бо там дуже багато руйнувань. 

Повільна смерть

Після лікарні ми з сином чекали, коли помре бабуся. В той же час я шукав варіанти виїзду з міста. Моя машина була непридатна для евакуації, бо її посікло уламками. Лишались перевізники. Тим паче, пішла інформація, що за 1000 євро вивозять в Запоріжжя. Я зв’язався з водієм. Він мав вивозити якусь сім’ю, повернутись і забрати нас. Наш рейс мав стати останнім, бо водій збирався виїжджати з Маріуполя і не повертатись. Я почав готуватись до від’їзду: зібрав речі, документи, позабивав вікна, щоб мародери не лазили, трішки полагодив дах.

Першого квітня перевіз в дім сина. Потепліло і можна було вже жити в будинку. Та й неможливо було сидіти у постійній темряві та бруді. Як на зло, коли сусід тягнув сина, їхали кадирівці: «А «укропа» пораненого несете!». Ми ледь довели, що син – цивільний. Син переночував ніч в домі, а на наступний день моя мама прийшла до тями, хоча до цього практично весь час марила. Вона теж попросила забрати її в дім, бо не хотіла помирати в підвалі. Я взяв тачку, застелив її покривалом, поклав маму і повіз додому. Тільки завіз в двір, на неї застрибнула наша кішка, вона ще сказала: «О, киця». Поки я відволікся, вона померла. З сусідами ми її нормально поклали, склали руки як має бути, і через дві години поховали.

До вторгнення вона була дуже жвава, приходила до нас і допомагала по господарству. Ще б жила і жила. Але ось так померла. 

Евакуація з міста

9 квітня ми поїхали з Маріуполя на «Таврії» в сторону Запоріжжя. Машина була вся побита, заднє скло заклеєне скотчем і водій був замурзаний. Казав, що таке авто легше пропустять. Він був правий. На нас менше звертали уваги. Мені родичі розповідали, які евакуювались до Києва, що виїжджали на своїй нормальний машині. То їх повністю витрусили. Машину не відібрали, а гроші всі забрали. Поставили на блокпості дітей на коліна, і сказали, що якщо ті не віддадуть гроші, дітей застрелять.

Дорогою до Запоріжжя ми минули 30 блокпостів. На кожному перевіряли, обшукували і питали, чи ми пройшли фільтрацію. Пощастило, що тоді тільки її вводили. То ми на придумували якісь легенди: то ми їхали недалеко до батьків, то казали, що в родичів пройдемо фільтрацію. Але ноутбуки ледь не забрали. А сина неодноразово хотіли розстріляти.

«Таврія» була стара, тож ми постійно ламались. По дорозі довелось їхати ремонтуватись.. Відремонтували машину, коли вже стемніло. Але коли ми почали виїжджати на головну дорогу, блокпост залишився трішки позаду. Водій не помітив цього. Бачу, військові щось кричать. А в машині треба було тримати ногу на газі, бо вона постійно глохла. То він виходить рванув, вони ж почали стріляти в нас. Ми зупинились.  Нас знову перевіряти. Ледь довели, що ми не тікали. 

Коли ми виїхали в «сіру зону», знову зламались. Добре, що проїжджала якась машина – вона нас відбуксувала через останній блокпост. 

Повернення в Маріуполь

З підконтрольної Україні території я виїхав до Польщі, а син поїхав в Німеччину. Там йому зробили операцію. Після поранення він пересувається на візку. Поки ми були за кордоном, мене весь час не покидала думка повернутись в Маріуполь, щоб перепоховати своїх. Тож на початку серпня я приїхав в Україну. Домовився з перевізниками. В кінці вересня я потрапив додому. В моєму будинку жив хлопець, якого я вивозив з околиці міста ще на початку вторгнення. В Маріуполі я провів два місяці поки все не оформив і не поховав своїх на кладовищі. Але це було не так швидко. Хочеш безкоштовно перепоховати? Ось, будь ласка, в братську могилу. Платно – 20 тисяч рублів. Але треба хтозна скільки чекати. Хочеш якнайшвидше? Ось номер телефону – дзвони. Я вибрав останній варіант. Поховав своїх на кладовищі. І мені видали довідки про смерть.

Я сильно не ходив по місту, бо не хотів проходити фільтрацію, тягнув до останнього. Поки не дізнався, що для виїзду мені всеодно потрібна буде фільтрація. Але я швидко і без проблем пройшов її. Можливо, через мій вік. 

Після того я поїхав до сина в Німеччину. Виїжджав з Маріуполя через Росію з допомогою перевізників. Нас спочатку відвезли в Донецьк, там пересадили в автобус, який повіз до Варшави. А там мені взяли квиток до Німеччини. 

Цю історію задокументував Тарас Щербатюк – керівник ГО «Черкаський правозахисний центр», на базі якої працює приймальня Української Гельсінської спілки з прав людини.

Якщо ви стали свідком чи жертвою воєнного злочину Росії, розкажіть нам це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й ми з вами зв’яжемося. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі і покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, в рамках ініціативи Т4Р, задокументувано понад 30 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Всі дані документатори вносять в загальну базу, яка оновлюється щодня. Щоб дізнатись актуальні новини, підпишіться на телеграм-канал ініціативи https://t.me/T4Pua

Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим внаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо в 18 областях країни. Щоб дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.