Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну»

З 2015 року Ольга Скрипник – голова правління громадської організації «Кримська правозахисна група» (КПГ). КПГ – громадська організація кримських правозахисників та журналістів, метою якої є сприяння дотриманню і захисту прав людини в Криму шляхом привернення уваги до проблем прав людини і міжнародного гуманітарного права на території півострова. Але учасники команди КПГ беруть участь у документуванні порушень прав людини та сборі доказів воєнних злочинів РФ у Криму з лютого 2014 року.

У квітні-червені 2014 року Ольга працювала старшою помічницею з правових питань Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, займаючись правовими питаннями внутрішньо переміщених осіб (ВПО) та стала співавторкою Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб». У грудні 2017 року отримала подяку від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Валерії. Лутковської за особисті заслуги, значні професійні досягнення у сфері захисту і просування прав і свобод людини.

Окрім того, серед науково-практичних інтересів правозахисниці також тематика медіаосвіти. Зокрема, Ольга Скрипник належить до авторського колективу таких збірок як «Практична медіаосвіта: авторські уроки» (2013), «Полуостров страха: хроника оккупации и нарушения прав человека в Крыму» (2015) та багатьох аналітичних публікацій з теми окупації Криму, міжнародного збройного конфлікту в Україні та порушень прав людини на окупованій території.

– Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

– Напевно, це почалося ще з дитинства. Моя мама 25 років працювала в Ялті на станції швидкої медичної допомоги, де я також часто бувала після школи. Я бачила, як вона та її колеги рятували життя та допомогали людям, і мені теж хотілося робити те, що допоможе людям. Далі студентське життя було також важливим, бо саме в цей час з’явилася наша ініціативна група з прав людини у Ялті – Даша Свиридова, Валентина Потапова та я. Група перетворилася на «Центр громадянської просвіти „Альменда“» та Клуб соціального та правового кіно.  А після Майдану та окупації Криму правозахисна діяльність стала, по суті, моїм життям, щодня. Я не можу назвати це роботою, бо це саме спосіб життя. Правозахистом неможливо займатися лише по робочим дням, з 9 до 18.00. Бо, насправді, обираючи захист прав людини, ви змінюєте своє життя.

– Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

– Я не маю “спеціальної” правозахисної освіти. За фахом я – викладачка історії та правознавства, що, безумовно, дуже допомогає мені у правозахисті. Знання саме зі сфери прав людини – це, в першу чергу, неформальна освіта.  Одними з найбільш важливих для мене стали проекти: «Школа. Молодь. Громада» – проект асоціації вчителів України «Нова Доба» для педагогічних вищих та освітня програма «Розуміємо права людини», де моїми тренерами у 2008 році були Сергій Буров, Олександр Войтенко, Костянтин Реуцький, Марія Ясеновська.

Дуже важливим став досвід співпраці з моїм чоловіком Віссаріоном Асєєвим (він також правозахисник) на Північному Кавказі з питань подолання конфліктів та міжкультурного порозуміння в 2011-2012 роках. 

Зараз для мене важливі освітні заходи з питань міжнародного гуманітарного права та захисту прав людини під час війни. 

– З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

– Тепер в моєму житті є межа – до війни та після, або як говорять багато хто з мешканців Криму – життя до окупації та після. Тепер моя правозахисна діяльність пов’язана з наслідками окупації Криму.

В першу чергу, ми, як Кримська правозахисна група, документуємо порушення прав людини саме через російську окупацію Криму, збираємо докази воєнних злочинів і порушень прав людини для міжнародних судів та надаємо інформацію також для міжнародних організацій, як ООН, Рада Європи, ЄС, ОБСЄ. Наскільки це можливо, допомогаємо жертвам грубих порушень прав людини у Криму та політв’язням.

Також окремо займаємося тим, щоб змінити законодавство та політику України для захисту прав людини по відношенню до тих, хто залишилися на окупованих теріторіях Криму та Донбасу, або вимушено покинули їх.

– Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

– Окремо я не займаюся цією темою, але права жінок – це також про права людини, тому часто перетинаюся з цією проблематикою. Багато моїх колег займаються захистом прав жінок. І я сама жінка, тому неодноразово доводилося захищати права жінок і на побутовому рівні.

– На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

– Серез таких успіхів, безумовно, це – консолідованість та активна участь правозахисників у подіях, що розгорнулися у нашій країні з 2013 року (Майдан, окупація Криму, війна на Сході). Важливо, що тоді і зараз правозахисний рух не зайняв сторонню позицію стостерегачів, а став активною частиною відповідального громадянського суспільства, яке у дуже важкий час, коли держава була не спроможна захищати людей, взяло на себе цю відповідальність.

Завдяки спільним діям різних правозахисних організацій ми добилися прийняття Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (20 жовтня 2014 року). Закон не є досконалим, потребує покращення, але він зміг вирішити хоч частину проблем людей. Завдяки зусиллям правозахисників ми вже четвертий рік добиваємося того, що в законодавстві України так і не з’явилася норма, яка дозволила б необґрунтовано кримінально переслідувати мешканців Донбасу та Криму, називаючи їх “колаборантами”.

Поки це не так помітно, але вважаю важливим досягненням правозахисників те, що вони вже документують та збирають докази воєнних злочинів та порушень прав людини у Криму та на Донбасі. Це допомогає та допоможе і далі знаходити жертв, щоб надавати їм підтримку, та встановлюти осіб, які винні у скоєнні страшних злочинів. Зазвичай така робота починається після завершення конфлікту, але тоді вже багато доказів втрачено. Однак в Україні вона почалася ще під час конфлікту.

– Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

– Триваюча війна, збройний конфлікт – виклик майже для всіх напрямків правозахисту. Одночасно правозахисники намагаються надавати пряму допомогу постраждалим, документувати порушення прав людини та докладати великих зусиль для проведення реальних інституційних реформ в країні. Збройний конфлікт часто використовують для виправдання спроб згорнути права людини.

Новою загрозою стали спроби влади взяти під контроль громадянське суспільство, включаючи правозахисні організації. Спекулюючи на темі антикорупції, президент України Петро Порошенко намагається пролобіювати законопроекти № 6674 та № 6675, що, по суті, створить за аналогом Росії та Казахстану ручний інструмент усунення “неугодних” громадських організацій.

Вкрай важливою є комунікація правозахисних організацій з різними групами населення. І тут, на мою думку, також є виклики. Наприклад, соціальні мережі стали дуже потужним інструментом, ефективним засобом передачі інформації, навіть спосіб впливу на владу. І цей напрямок комунікації треба і далі розвивати. Але, в той самий час, є й інші групи суспільства, які не охоплюються соціальними мережами. Дуже важливо не обмежуватися в комунікації лише інтернет-інструментами, особливо, коли ми як правозахисники намагаємося донести непрості, але вкрай важливі повідомлення, що ґрунтуються на цінностях прав людини.

– На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

– На сьогодні в цьому напрямку правозахисники вже мають певні успіхи, ця проблематика стала більш публічною. Але ще так і не прийняті всі необхідні зміни до законодавства. Крім того, важливо посилити роботу в інформаційному напрямку, щоб гендерні питання доносити не лише до депутатів, чиновників та експертного середовища, але і для більш широкої аудиторії. Доносити таким чином, що у суспільстві було більш зрозумілим, що гендерні питання, насправді, стосуються всіх, це необхідно для безпечного життя та рівних можливостей. І для цього, думаю, важливо долучати й інші організації, не лише ті, хто працює з гендерними питаннями.

– Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

– Я бачу тут два принципово важливих одночасних шляхи. Перше – це просвіта, довгостроковий процес, що передбачає не лише неформальну освіту, але і зміни в формальній системі освіти, що передбачають формування цінностей прав людини. І це не про формальний предмет “права людини”, “права жінок” або “гендерне насильство”. Сама система повинна будуватися на засадах протидії гендерному насильству та поваги до людської гідності та рівності прав.  Друге – це законодавство. Необхідно не лише виписати склад злочину “гендерне насильство”, але впровадити відповідні процедури протидії, механізми притягнення до відповідальності, захисту жертв, змінювати судову практику.

– Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

– Надихають тільки самі люди, бо прав людини без людей не існує. В першу чергу, ті, хто, потрапляючи у нелюдські умови, не втрачають волі та гідності, та продовжують боротися з тоталітарними або авторитарними системами; хто, проходячи через війну, полон, незаконне ув’язнення, залишаються гуманістами, прагнуть не помсти, а побудови миру.

Надихає і наша команда Кримської правозахисної групи, бо це люди, які самі постраждали від порушень прав людини, залишилися без рідного дому, почали життя спочатку, але вони прагнуть допомогти іншим, незважаючи на ці всі складнощі, вдень і вночі вони намагаються захистити права людини там, де зараз окупація.

Надихають всі ті, хто захищають цінності свободи та людської гідності.

Спілкувалась Тамара Марценюк