Лікарська таємниця – це не абстракція, особливо коли йдеться про особисті дані людей, щодо яких в Україні існує дуже упереджене ставлення, а саме ВІЛ-позитивних громадян.

Луганський обласний СНІД-Центр переїхав на підконтрольну українському уряду територію ще у 2015 році і наразі знаходиться у Северодонецьку. І от у листопаді 2018 року в рамках одного з кримінальних проваджень слідчі прокуратури почали вимагати через суд, аби співробітники Центру передали їм цілу низку документів. Серед них був і журнал звернень зі списками людей, інфікованих ВІЛ.

Головна лікарка Луганського обласного СНІД-Центру Юлія Трощій розповідає, що список інфікованих ВІЛ пацієнтів був досить довгим: близько 400 людей. Вона одразу зрозуміла, що передавати список до поліції – вкрай небезпечно і звернулася до БО “Всеукраїнська мережа людей, що живуть з ВІЛ/СНІД”, яка реалізує проект «Розвиток правової мережі для захисту прав людей, які живуть з ВІЛ/СНІД, представників ключових спільнот ЛЖВ та осіб, хворих на туберкульоз». Там їй порекомендували адвоката із Української Гельсінської спілки з прав людини.

Законодавство забороняє лікарю розголошувати персональні дані пацієнтів, але й самі вони категорично заперечують проти цього і ніколи би не дали на це згоди. “У цьому списку є і юристи, і дружини працівників поліції, і люди, які працюють в суді, – каже Юлія. – І от уявіть собі, що всі ці імена потраплять до рук нашим правоохоронцям!”

За словами головної лікарки, наявність списків в руках поліцейських може призвести до їхнього публічного розкриття. Небезпека цього полягає в тому, що в українському суспільстві досі існує упереджене ставлення до ВІЛ-інфікованих людей. Тому вони намагаються не розголошувати свій статус для того, щоб не втратити друзів та роботу. Кожен інфікований сам вирішує, кому він довіряє відкривати свій статус, а кому – ні.

Юристка Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) Олена Проценко каже, що, на її думку, в рамках саме цього кримінального провадження списки ВІЛ-позитивних людей були абсолютно непотрібні: адже кримінальне провадження стосується використання бюджетних коштів.

Тоді УГСПЛ почала юридичну боротьбу проти прокуратури. Спочатку юристи спробували оскаржити ухвалу щодо надання списків в апеляції, але їм це не вдалося, оскільки за законом ухвала слідчого судді не підлягає оскарженню. Тоді УГСПЛ подала заяву про роз’яснення судового рішення. В ній вона попросила роз’яснити, які саме дані потрібно надати для цього розслідування, і чи дійсно для нього так необхідні списки ВІЛ-інфікованих людей, які звернулися до Луганського обласного СНІД-Центру. Правозахисники наполягали, що інформація про людей, які мають ВІЛ, не потрібна в рамках кримінального провадження.

Суддя розглянула цю заяву і погодилася, що медична таємниця, яка охороняється законом, має бути збережена.

Нюанс ситуації в тому, що коли суд надавав прокуратурі дозвіл вилучити журнал зі списками ВІЛ-інфікованих, то сам Центр не був залучений до провадження і не міг заперечити проти розкриття медичної таємниці. “Я гадаю, що в перший раз суд не до кінця розібрався в тому, що ці люди є дуже вразливими, а інформація про них потребує особливого захисту”, – сказала Олена Проценко. Для того, щоб це усвідомити та виправити помилку, потрібно було втручання кваліфікованих юристів.

Юристка пояснює, що небезпека передачі списків полягає також і в тому, що поліція може в подальшому порушувати права ВІД позитивних людей: наприклад, підкидати їм наркотики, влаштовувати неправомірні обшуки та затримання. Їх можуть автоматично включати до кола підозрюваних у будь-якому злочині, наприклад, як це зараз відбувається з представниками ромської спільноти. Саме тому цю інформацію треба було захищати, і Луганський СНІД-Центр зробив абсолютно правильно, що не дозволив слідчим отримати журнал і звернувся до юристів. Справа в тому, що, коли би юристи не втрутилися вчасно, то слідчі могли би отримати в суді ордер на обшук та вилучити цей журнал силою.

Між іншим, Міністерство охорони здоров’я пояснює, що під визначення медичної таємниці підпадають абсолютно усі аспекти, котрі стосуються здоров’я пацієнта. Лікар, медсестра, будь-який інший медичний працівник чи інші особи, яким у зв’язку з виконанням їх професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, не має права розголошувати як медичну, так і немедичну інформацію про стан здоров’я людини. Такі особи не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

Медичною таємницею є:

1. Факт звернення людини до лікувального закладу за медичною допомогою.
2. Стан здоров’я людини.
3. Діагноз.
4. Обставини, що передували захворюванню або спровокували його.
5. Функціональні особливості організму.
6. Шкідливі звички.
7. Особливості психіки.
8. Майновий стан.
9. Інформація про сімейне, інтимне життя людини, а також про стан здоров’я родичів, близьких пацієнта.

Деталізовану інформацію про стан вашого здоров’я (діагноз і методи лікування) не мають права вимагати за місцем роботи чи навчання (відповідно до ст. 286 ЦК України).

Існує буквально кілька випадків, коли лікар може порушити медичну таємницю. Це ті випадки, коли збереження медичної таємниці шкодить суспільству або може мати серйозні наслідки для оточення пацієнта. Наприклад, медики зобов’язані інформувати відповідні державні органи про народження, мертвонароджених, смерть, поширення інфекційних хвороб, випадки жорстокого поводження з дітьми тощо.

Згідно зі ст. 132 Кримінального кодексу України розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його результатів, що стали їм відомі у зв’язку з виконанням службових або професійних обов’язків, – також тягне за собою кримінальну відповідальність. Такі дії караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років

Відповідно до ст. 15 ЗУ «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ» №1972-XII від 12.12.1991 р., люди, які живуть з ВІЛ, мають також право на відшкодування шкоди, пов’язаної з обмеженням їхніх прав унаслідок розголошення чи розкриття інформації про їх позитивний ВІЛ-статус.

У разі порушення цих прав людині треба звернутись до Національної поліції, суду або до юристів і правозахисників.

Українська Гельсінська спілка з прав людини виконує проект «Розвиток правової мережі для захисту прав людей, які живуть з ВІЛ/СНІД, представників ключових спільнот ЛЖВ та осіб, хворих на туберкульоз» за фінансової підтримки Благодійної організації «Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД» в рамках реалізації  проекту «Зменшення тягаря туберкульозу та ВІЛ-інфекції через створення загального доступу до своєчасної та якісної діагностики та лікування туберкульозу і його резистентних форм, розширення доказової профілактики, діагностики та лікування ВІЛ-інфекції, та створення стійких та життєздатних систем охорони здоров’я», що реалізується за фінансової підтримки Глобального фонду для боротьби з СНІДом, туберкульозом та малярією.

Підготував Олег Шинкаренко (УГСПЛ), для Lb.ua