Ми, учасники V Форуму правозахисних організацій, із занепокоєнням констатуємо — рівень неповаги до прав і свобод людини з боку влади в Україні невпинно зростає та набуває загрозливих ознак цілеспрямованої політики чинення тиску на народ в інтересах певних політичних та олігархічних кіл.

Порушення прав і свобод громадян у нашій державі стали явищем системним, і це відслідковується у відвертому використанні правоохоронних органів для переслідування незгідних з діями влади, у численних порушеннях громадянських свобод, у першу чергу, свободи мирних зібрань та вільного вираження поглядів, у сприянні існуванню корумпованої судової системи, націленої не на захист прав людини, а на обслуговування чиновників та великого бізнесу, в намірах можновладців із допомогою антисоціальних законів ліквідувати економічну конкуренцію, знищити середній та малий бізнес, встановити неофеодальні відносини між працедавцями та найманими працівниками, у спробах влади усунути громадськість від участі в управлінні державою.

Ми не маємо права і не будемо мовчки спостерігати за пануванням правової безвідповідальності в Україні. Такий стан справ — реальна загроза для кожного її громадянина, суспільства і держави в цілому.

Ми виконуємо свій громадський обов’язок і відверто вказуємо на індикатори перетворення України на територію безправ’я та вимагаємо від влади неухильного виконання законів і конструктивного діалогу із суспільством.

1. Порушення економічних та соціальних прав

Основна причина порушення економічних і соціальних прав в Україні — узурпація великим капіталом права власності народу на природні багатства. Згідно зі статтею 13 Конституції України природні багатства — власність народу, тому природну ренту має бути спрямовано до державного бюджету. У нас же вона привласнюється приватними особами. Фактично всі мільйонні й мільярдні статки українських багатіїв мають одне джерело — пряме або непряме присвоєння природної ренти.

Практично привласнення народного багатства здійснюється або шляхом захоплення й корупції, або шляхом створення вертикально-інтегрованих компаній олігархів — за технологічним ланцюжком, наприклад: вугілля — кокс — метал — експорт першого переділу за мінімальною вартістю. Потім за кордоном: прокат — спеціалізована продукція з високою доданою вартістю (у Польщі й Румунії на своїх же заводах) — реалізація на світових ринках і залишення виторгу на офшорних рахунках.

Зворотна сторона цієї привілейованої схеми казкового збагачення нуворишів виглядає так. Усе брудне виробництво — тут, в Україні. Нееквівалентний обмін між ланками зазначеного ланцюжка висмоктує, як пилосос, прибуток в офшор, у результаті чого робочі селища перетворилися на індустріальні гетто, бюджети всіх рівнів виснажені, а рівень експлуатації праці найвищий серед країн-сусідів. Заробітна плата і пенсії не встигають за зростанням цін, і рівень життя стає все нижчим. «Чорні діри» в бюджеті ліквідують за рахунок наукових, освітніх, медичних та культурних установ.

Це безсоромне пограбування працюючих не бентежить ані державні органі, ані «офіційні» профспілки — «школу опортунізму». Навпаки, ця надексплуатація цинічно виправдовується нестачею грошей: мовляв, якщо будемо рахувати зарплату або виплачувати пенсії «як треба», збільшиться заборгованість по зарплаті та пенсіях, що спровокує соціальну напруженість.

Спроби робітників для захисту своїх прав створювати незалежні профспілки власники припиняють якомога жорстокіше — звільняють таких робітників за надуманими причинами.

Знекровлена олігархічним режимом економіка країни не має коштів для відновлення основних виробничих фондів — підприємства занепадають і розорюються, внутрішній ринок забитий імпортними товарами. Зростає безробіття, а державна політика працевлаштування є низькоефективною.

Кваліфіковані фахівці не можуть створити свій бізнес і їдуть у пошуках роботи до інших країн. Ті ж підприємці, які представляють найбільш здорову, діяльну частину суспільства, банкрутують та припиняють діяльність внаслідок репресивної податкової політики. Одною з причин, чому керівники великих, зокрема, “бюджетоутворюючих” підприємств можуть обмежувати права своїх найманих працівників, є саме обмежені можливості їх підлеглих перейти в сектор малого бізнесу та працювати незалежно від владного “даху”. Малий бізнес є важливою складовою національної економіки, за своїм значенням як мінімум рівною держсектору та великим підприємствам. Для свого нормального функціонування цей сектор потребує скоріше мінімізації державного втручання; натомість в державі має ефективно працювати антимонопольне законодавство.

У таких умовах місцеві бюджети й держбюджет не забезпечують встановлені законом соціальні гарантії і соціальні стандарти, а комунальне господарство просто мертве й тримається тільки за рахунок завищених тарифів й незаконних вилучень. Сам же інститут місцевого самоврядування повсюдно виродився в інститут самоправності, його символом став «дерибан» землі та комунального майна, що стало можливим у силу статті 60 Закону про місцеве самоврядування, яка наділила місцеву раду всіма повноваженнями володіння, користування й розпорядження комунальною власністю — за відсутності будь-якого узгодження із громадами.

На охорону здоров’я у держави коштів немає. Конституційні гарантії про ефективне і доступне для всіх громадян медичне обслуговування, про безоплатну медичну допомогу залишились на папері. Тому й за динамікою смертності Україна йде попереду всієї Європи. Відсутня ефективна діагностика, немає необхідного лікування на ранніх стадіях захворювань, у більшості населення не вистачає коштів на відновлення і підтримку здоров’я.

Ми звертаємо увагу влади до вкрай незадовільного стану установ для дітей-сиріт, людей з фізичними вадами, а також психіатричних установ, які є закритими від суспільства, внаслідок чого в них відбуваються значні порушення прав людини.

Катастрофічно низькою стала якість освіти. Молодь не бачить зв’язку між своєю освітою і своєю життєвою перспективою. Це призводить до деморалізації, соціальної апатії, гедоністично-споживчого стилю життя цілих поколінь. Згідно зі статистикою, приблизно 50% молоді бажає виїхати з України назавжди. Це вирок діючій моделі політико-економічного ладу України.

Аграрний сектор країни, українське село найбільш потерпає від такої політики реформ, котра не передбачає самих селян як суб’єкт реформ. «Реформування» колишніх колективних господарств було здійснене в інтересах нібито «ефективних власників». Але при цьому основна маса селян залишилась зайвою у новій системі господарювання. Історичний шанс трансформувати неефективну колгоспну власність у власність кооперативів із залученням селян з їх частками майна і землі, — такий шанс розвитку села на новій системі власності було втрачено. Великі масиви нерухомого майна колективних господарств були просто пограбовані, розпайоване майно було викуплено за безцінь, а оренду землі здійснено ще до оформлення державних актів на право власності на земельну ділянку. Отже, зараз селяни, маючи на руках такий акт, є лише умовними власниками своєї ділянки, тому що вони не знають, де її межа, не контролюють її використання та повністю залежать від свавілля орендарів. Саме такий стан нового господарювання призвів до розпаду сільської інфраструктури, тому що село як соціальна і культурна одиниця не цікавить орендарів. А перспектива викупу землі у селян, які не є повноцінними власниками своїх ділянок, несе загрозу їх чергового пограбування.

Антиправова, антисоціальна практика державних установ відносно громадян України, є похідною від кричущого розриву між багатством купки сімей, що контролюють ресурси і владу в України, та бідністю населення країни. Зрощування влади і бізнесу — ось головна причина того, що держава фактично вже втратила можливість реалізувати демократичну соціальну політику. Поки в Україні діятимуть офшорні схеми виводу капіталу, про соціальну політику можна забути.

За таких умов, пропоновані зараз владою реформи, зокрема, пенсійна, трудового законодавства, житлова засновані на порочній ідеології ринкового фундаменталізму, для якого люди праці — функція, товар, а пенсіонери й діти — небажана стаття видаткової частини бюджету.

Розірвання, відокремлення влади й капіталу — найважливіша вимога часу й передумова будь яких реформ! Потрібно будь-які привілеї для окремих соціальних груп (щодо пенсій, податків, дотацій та пільг для підприємств олігархів і т. ін.) розглядати як порушення статті 24-ої Конституції України.

Ситуація є такою, що централізація влади, яка відбулась за останній рік, може мати тільки одне виправдання й історичний сенс: влада почне реформи з базових інститутів власності, праці, обміну й інформації, щоб змінити політико-економічний уклад. Це означає, що потрібно легалізувати й зареєструвати всю продуктивну власність країни в єдиному відкритому реєстрі; створити народні підприємства на основі комунальної власності; забезпечити участь найманих робітників у власності й прибутках компаній; увести прогресивну шкалу оподатковування та податок на багатство; реформувати архаїчну феодально-радянську розподільну систему відомчого управління ресурсами; забезпечити вільний інформаційний простір, для якого головною є функція сигнальної («нервової») системи суспільства, а не маніпулювання суспільною свідомістю.

Без економічної демократії політична демократія — фікція.

Без проведення таких фундаментальних реформ безглуздо «боротися з корупцією» і «тіньовою» економікою. Без таких реформ задекларований вільний продаж землі тільки зміцнить антигуманний режим олігархічної влади, централізація влади виродиться в деспотію, а Україна надовго втратить історичний шанс стати розвиненою демократичною країною.

2. Порушення громадянських прав і політичних свобод

Ми звертаємо увагу на серйозні порушення фундаментальних прав і свобод. Свобода мирних зібрань за нової влади порушувалася більше, ніж за п’ять попередніх років разом, з’явилися кримінальні та адміністративні справи проти їх учасників — з явною метою залякати і примусити відмовитися від участі в протестних акціях. Свобода слова на телебаченні усунута або, в кращому випадку, вкрай обмежена на національних телеканалах, а Перший національний став схожий на центральне телебачення брежнєвських часів. Тільки в Інтернеті та декількох друкованих виданнях збереглася можливість вільно висловлюватися, але скільки українців мають до нього доступ? Не більше 15%. На деякі випадки незвичного вираження поглядів держава почала відповідати кримінальними переслідуваннями, про що свідчать справи щодо художника Володарського, облиття фарбою пам’ятника Дзержинському, відпилювання голови погруддю Сталіна, підсмаження яєчні на Вічному вогні.

Мусимо констатувати: поширення та посилення політичних переслідувань є вкрай небезпечними і свідчать, що влада лякається політичної конкуренції. Політичні переслідування загрожують не лише подальшим порушенням різноманітних прав людини, але й остаточною руйнацією підвалин правової системи і утвердженням зловживання правом як масового і системного явища.

Свобода інформації порушується ще більше, ніж раніше, незважаючи на ухвалений закон «Про доступ до публічної інформації». Адже його сильно обкарнали, а крім того, вочевидь, не хочуть виконувати: влада, як і раніше, ховає інформацію про свою діяльність. До того ж, є багато суперечностей між цим законом і новою редакцією закону «Про інформацію» та законом «Про захист персональних даних». В порушення останнього і Конституції державні органи продовжують збирати персональну інформацію. Взагалі, право на приватність грубо порушується в усіх його аспектах. З’явилися порушення свободи совісті і релігії: Українська Православна Церква Московського Патріархату дедалі більше перетворюється на привілейовану конфесію, що отримує політичні та майнові преференції за рахунок інших конфесій, наприклад, об’єкти державного та комунального майна, що є пам’ятками історії, культури та природи.

Право на справедливий суд постійно та брутально порушується, зокрема, не забезпечений доступ до правової допомоги. Про презумпцію невинуватості сьогодні згадують, здається, тільки на лекціях у вишах, але тільки не під час судових процесів. Взагалі значно зменшилися можливості судового захисту прав людини. Судді тепер цілком залежні від правлячої партії: Вища рада юстиції, інші органи, до сфери компетенції яких належить забезпечення правосуддя, перебувають під політичним контролем Партії регіонів, а відтак про їх неупередженість в оцінках фактів порушення суддями присяги не йдеться. Зберігається інквізиційна, а не змагальна, процедура притягнення суддів до відповідальності, за якої член Вищої кваліфікаційної комісії суддів або Вищої ради юстиції є одночасно і слідчим, і обвинувачем, і суддею стосовно іншого судді. Верховний Суд в порушення статті 125 Конституції був позбавлений статусу найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції та ефективних можливостей щодо уніфікації практики цих судів — він позбавлений права на ухвалення остаточного рішення у справі; збереження можливості перегляду судових рішень у разі різного застосування лише норм матеріального, а не процесуального права.

Масовими і систематичними є неправові та неправосудні рішення судів. Порушує інтереси громадян запровадження можливості судового розгляду справи без участі особи, яка не була повідомлена про судовий розгляд, наприклад, з вини пошти; суттєве скорочення строків на подання апеляційної та касаційної скарг на рішення суду; значне скорочення строків розгляду справ у кожній інстанції до місяця-двох, а в деяких категоріях справ — 20, 15 чи навіть 5 днів; позбавлення права заявити судді відвід, якщо обставини, які є підставою для цього, стали відомі після початку розгляду справи.

Після ухвалення Закону «Про судоустрій і статус суддів» громадяни отримали швидке, але несправедливе правосуддя від залежних суддів. Для забезпечення справедливого судочинства та справжньої незалежності суддів необхідно цей закон переглянути. Ми вимагаємо запровадження в ньому механізмів забезпечення незалежності і одночасно відповідальності суддів. Також вважаємо за необхідне запровадити нарешті суд присяжних та мирових суддів.

3. Порушення прав і свобод людини у правоохоронних органах.

Факти побиття і катування громадян, загибель людей у підрозділах міліції, вчинення затриманими актів самогубства у місцях несвободи поступово стали звичайними для України подіями, однією з неприглядних, але вже і невід’ємних складових нашого буття.

 За наявною у нас інформацією через злочинні дії або бездіяльність міліціонерів у 2011 році в Україні вже загинуло 24 особи, з яких 10 скоїли самогубство. Це красномовний приклад того, що правоохоронні органи в нашій країні фактично досягли «точки неповернення» — межі, перетнувши яку, міліція вже не зможе повернутись до принципів людяності та гуманізму та самостійно зупинити жорстокість у своїх лавах. Наразі для правоохоронців всі ми — лише показники оцінки їх діяльності, сухі цифри для статистичних звітів і переможних доповідей керівництву про покращення криміногенної ситуації в Україні.

Держава законодавчо надала можливість міліції тимчасово звужувати права і свободи людини — застосовувати зброю, затримувати і обмежувати свободу громадян, входити до помешкань та проводити обшуки житла, прослуховувати телефонні розмови тощо. Але такі дії з механізму захисту інтересів українців від посягань злочинного світу, почали поступово перетворюватися на безжальну машину репресій та нашого знищення.

Ми наголошуємо — невиправдане насильство, байдужість до прав і свобод громадян з боку озброєного органу влади компрометує цю владу, руйнує нашу довіру до неї, знищує паростки демократії в Україні і становиться однією із загроз стабільності існування держави.

Неофіційно заохочувана політиками, міліція України взяла на себе роль інструменту здійснення репресій, головною метою яких є забезпечення слухняного виконання суспільством політичної волі керівництва країни. Про це свідчать численні випадки чинення правоохоронцями перешкод у реалізації громадянами свого права на мирні зібрання, невиправдано надмірне застосування сили для їх припинення і послідовне переслідування учасників акцій протесту.

Ми стверджуємо — у теперішній час громадський контроль за діяльністю української міліції, як державної інституції, повністю відсутній. Про це свідчить розформування правозахисних Громадських рад при управліннях внутрішніх справ в областях та припинення роботи мобільних груп по перевірці представниками громадськості стану дотримання прав людини у територіальних підрозділах та спеціальних установах міліції. Лицемірно публічно декларуючи свою готовність до змін і проголошуючи лозунги на кшталт «Міліція з народом», правоохоронне відомство стало повністю закритою для громадян України структурою, зі своїми відомчими інтересами і цінностями, які докорінно відрізняються від інтересів народу. Керівники МВС постійно наголошують на тому, що міліція захищає права і інтереси суспільства, але вперто не розуміють, що у такому випадку вона не може бути вільною від контролю з боку цього суспільства і повинна звітувати та відповідати за свою діяльність. Як не розуміють і того, що не можна брутально порушувати права самих працівників МВС, яких перетворюють на безсловесних гвинтиків системи.

До сьогодні Україна не виконала свої зобов’язання перед світовою спільнотою зі створення національного превентивного механізму запобігання катуванням, як це передбачає Факультативний протокол до Конвенції проти катувань та інших жорстких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, ратифікований Україною ще у липні 2006 році.

Безкарність працівників міліції породжує беззаконня у правоохоронній системі, проте влада ігнорує численні рекомендації правозахисних організацій про законодавче започаткування в Україні механізму незалежного і ефективного розслідування скарг громадян на катування і погане поводження в міліції із обов’язковим залученням до такого розслідування правозахисників та громадських експертів, чим фактично заохочує правоохоронців до скоєння чергових порушень прав людини.

Тривалий час не розглядається проект нового Кримінально-процесуального кодексу, який був підготовлений ще в грудні 2009 року, та Концепція реформування системи кримінальної юстиції, затверджена Указом Президента №311/2008 від 08.04.2008 року.

Міліція продовжує залишатися органом влади, де, з мовчазної згоди керівників відомства, сповідується ксенофобія та спостерігаються прояви дискримінації стосовно представників окремих груп населення. Протиправне дактилоскопування громадян за вибірковим принципом належності до певної групи, зняття приватної інформації з їх мобільних телефонів, необґрунтовані огляди автотранспорту та обшук житла стали в Україні нормою.

Ми вказуємо владі на безпідставно жорсткі і неприховано не правові дії міліції відносно іноземних мігрантів — незаконне затримання і доставляння іноземців у міліцію під приводом необхідності перевірки документів, притягнення до адміністративної відповідальності за надуманими мотивами, проведення суперечливого з точки зору закону видворення з держави. З метою створення у європейської спільноти уявлення про активну боротьбу України з нелегальною міграцією і підтвердження цього факту цифрами статистичних звітів, правоохоронними органами здійснюється масштабне переслідування іноземців по всій країні. Про підміну поняття «боротьба з нелегальною міграцією» поняттям «боротьба з іноземцями» свідчить статистика самого МВС — у переважній більшості, затримані мігранти є громадянами із країн СНД, які загрози для міграційної ситуації у країнах Європи не представляють.

Ми наголошуємо: суспільство не бажає бачити у міліції ворога і наша критика — це не спроба дискредитувати правоохоронне відомство і принизити професійну та особисту гідність його працівників. Наша мета — знищити іржу насилля і свавілля, яка швидко поширюється і роз’їдає міліцію з середини, досягнути нарешті цивілізованого і демократичного рівня взаємовідносин суспільства і органів правопорядку. Ми вважаємо, що це неможливо без зміни керівництва МВС, і вимагаємо відставки міністра А. Могильова.

Президент та Уряд України мусять нарешті зрозуміти — настав час перейти від декларування необхідності захисту прав і свобод кожної людини до конкретних дій по викорененню беззаконня у правоохоронних органах.

4. Дискримінація

Відзначаючи, що у Конституції України закріплено загальний принцип рівності громадян, звертаємо увагу на існування проблеми з його практичною реалізацією у життєдіяльності суспільства. Адже широко розповсюдженою є дискримінація різноманітних груп, що підтверджують соціологічні, моніторингові та експертні дослідження.

Закріплений на рівні Основного Закону держави принцип рівності громадян знаходить своє відображення у галузевому законодавстві. Проте проблемним є той факт, що воно не містить визначення дискримінації та не передбачає дієвих механізмів впровадження даного принципу. Зокрема, в чинних нормативно-правових актах відсутні антидискримінаційні положення, які б унеможливлювали б дискримінацію в різних сферах суспільного життя, таких як працевлаштування, освіта, медична допомога, надання житла, доступ до публічних і соціальних послуг, реалізація прав людини та основоположних свобод, контрактні відносини між фізичними особами, фізичними і юридичними особами, тощо та запроваджували би ефективні механізми та обов’язки державних органів для протидії дискримінації та розслідування випадків порушення рівноправ’я громадян.

Звертаємо увагу, що визначення дискримінації в національному законодавстві надане лише за окремими її ознаками, наприклад в Законі України “Про рівні можливості жінок та чоловіків” та Законі України “Про соціальну захищеність інвалідів”, але й вони не містять чіткого визначення, що охоплює всі можливі прояви та види дискримінації за цими ознаками.

З іншого боку, міжнародні договори, ратифіковані Україною, — Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок, Конвенція про права інвалідів та інші — містять у собі необхідні визначення та антидискримінаційні норми. Вони є частиною національного законодавства та мають застосовуватись. Однак державні органи не використовують їх на практиці.

Недосконалість законодавства, відсутність державної політики, спрямованої на протидію дискримінації, нерозуміння самого поняття “дискримінація” та стійки стереотипи у суспільстві по відношенню до різних груп призводять до поширення не тільки прямої та непрямої дискримінації, а й інших феноменів, таких як віктимізація, домагання, множинна дискримінація та інші. Ми підкреслюємо необхідність визначення законом загального поняття дискримінації, її видів та проявів за різними ознаками, створення органу державної влади, відповідального за антидискримінаційну політику та наділення його в цих цілях відповідною компетенцією, а також здатного проводити незалежний моніторинг проявів дискримінації та надавати рекомендації з протидії дискримінації іншим органам державної влади. Також важливим є введення адміністративної відповідальності за дискримінаційні діяння та уточнення формулювань складів злочинів на ґрунті ненависті.

Враховуючи, що прояви дискримінації є також наслідком існуючих у суспільстві стереотипів, а також відсутності серед його значної частини елементарних знань у сфері прав людини, вважаємо за необхідне, щоб держава сприяла підвищенню рівня обізнаності у сфері прав людини і вихованню толерантності до соціального і культурного різноманіття.

Ми наголошуємо, що конституційний принцип рівності громадян знайде своє реальне утвердження лише через запровадження зважених нормативно-правових, організаційно-правових і просвітницьких заходів на подолання дискримінації!

5. Порушення екологічних прав.

Учасники Форуму констатують: значна частина території України перебуває в критичному екологічному стані. Основними причинами поглиблення екологічної кризи доводиться вважати прогресуючу „деекологізацію” політики та суспільної свідомості загалом. Відсутність системної державної екополітики призводить до масштабних порушень екологічних прав громадян.

Прикладів таких порушень в Україні безліч. Влада все частіше демонструє неспроможність спонукати власників підприємств до відповідальних дій за принципом „забруднювач сплачує”. Як результат — мільярдні прибутки олігархів, нажиті надмірною експлуатацією природних ресурсів, обертаються для України величезними обсягами відходів, забрудненням та виснаженням природного довкілля. Небачених досі масштабів набули: обмеження прав громадян на загальне користування природними ресурсами, які всупереч суспільним інтересам передані у приватне користування, знищення зелених зон міст, захоплення заповідних територій, протиправна забудова земель водного фонду, зокрема, морського узбережжя, відсторонення громадськості від процесу прийняття рішень…

Щонайперше, нашу стурбованість викликають масштабні порушення ст. 13 Конституції, за якою земля та інші природні ресурси є об’єктами права власності українського народу. На практиці ж відбувається відчуження від національних багатств їхніх справжніх власників — громадян.

В Україні не перший рік триває розкрадання земель — основного національного багатства, що “перебуває під особливою охороною держави”. Прозорий процес продажу земель населених пунктів через аукціони з року в рік гальмується. В результаті земельні ділянки продаються „своїм” за заниженою ціною, „виділяються” безкоштовно, а їхня „реальна ринкова ціна” потрапляє до кишень чиновників. Попри мораторій на продаж сільськогосподарських земель, під балаканину політиків повним ходом йде тіньова приватизація земель запасу та резерву особами, котрі здебільшого не мають жодного відношення до села. Відповідні розпорядження держадміністрацій приймаються без належного інформування суспільства та без погодження з місцевими громадами.

Ми стурбовані ознаками відсторонення територіальних громад від розпорядження практично усіма природними ресурсами. У цьому сенсі є підстави для твердження про порушення Статті 7 Конституції про гарантії місцевого самоврядування. Адже, якщо матеріальною основою самоврядування є природні ресурси, то позбавлення його цієї основи неминуче призведе до руйнування самоврядних громад в Україні.

 У свою чергу, держава як найбільший власник, не створила практики ефективного управління природними ресурсами: водоймами, надрами, землями лісового, водного та природно-заповідного фонду. Наприклад, штучні водойми зазвичай передаються в оренду приватним власникам. Процедура такої передачі нечітка та непрозора. При цьому обмеження права громадян на загальне водокористування визначається не законом, а договорами оренди, а у більшості випадків це право взагалі скасовується.

Україна, яка 25 років тому постраждала від безпрецедентної техногенної катастрофи, досі не зробила належних висновків з аварій на АЕС у Чорнобилі та Фукусімі. Влада вперто відмовляється переглянути Енергетичну стратегію, якою передбачено будівництво 22 ядерних реакторів. Незграбна імітація громадського обговорення проектів розвитку ядерної енергетики разюче контрастує з кроками урядів країн Європи, орієнтованих на реальне дотримання принципу безпеки енергетичної галузі.

Ми переконані — питання охорони довкілля та сталого розвитку варто розглядати як один із головних пріоритетів євроінтеграції України. Адже вимоги щодо вступу до Європейського Союзу передбачають не лише декларації про розробку стратегії сталого розвитку, але її реалізацію на практиці.

Натомість президентська Програма економічних реформ на 2010 — 2014 роки орієнтується переважно на досягнення економічних цілей, однаковою мірою залишаючи на маргінесі: соціальні, природні чинники, права громадян.

Відтак не доводиться дивуватися тому, що Україну офіційно визнано однією з двох країн (разом з Туркменістаном), що систематично порушують положення Оргуської конвенції ЄЕК ООН, якою встановлено високі стандарти „екологічної демократії”.

Учасники Форуму звертаються до влади з вимогою кардинально змінити ситуацію у сфері дотримання екологічних прав. Відповідно до Оргуської конвенції, усі ключові рішення з питань державної екополітики та використання природних ресурсів повинні прийматися з урахуванням позиції громадськості.

Через те необхідно переглянути положення нещодавно прийнятого закону “Про регулювання містобудівної діяльності”, що порушують права громадян, обмежують повноваження самоврядування та зводять нанівець роль екологічної експертизи у процесі планування та забудови населених пунктів.

Ми також вважаємо за необхідне проведення всеукраїнських референдумів з питань розвитку ядерної енергетики та впровадження ринку сільськогосподарських земель.

* * *

Ми звертаємося до всіх небайдужих до свого майбутнього українців і закликаємо підтримати наш МАНІФЕСТ. Ми віримо у свідомість кожної людини, у незламність її почуття власної гідності й жагу захистити себе від насилля та приниження. Ми не політична сила, нам не цікаві інтриги політиків та інтереси олігархів, але ми будемо в опозиції до будь-якої влади, яка примножує безправ’я народу.

Ми звертаємося до українських правозахисних та громадських організацій — настав час для єднання. Наразі Україна переживає не тільки економічну та політичну, а і правову кризу. Існуюча влада стала на шлях відкритої конфронтації з правозахисним суспільством, розцінюючи критику з боку громадських організацій, як спробу дестабілізувати ситуацію в країні, використовуючи фінансову допомогу з-за кордону. Подібні, нічим не підкріплені звинувачення, стали підставою для переслідування окремих правозахисників та призвели до згортання співпраці державних установ із громадськістю. Особливе занепокоєння викликає те, що провладні депутати відкрито висловлюють наміри закріпити ці негативні тенденції на законодавчому рівні, обмежити незалежність громадських організацій і поставити їх на службу правлячій політичній силі.

Ми можемо мати й висловлювати різні погляди щодо окремих подій у нашій країні, але в нас немає принципових протиріч у головному — такі дії з боку влади неприпустимі та є загрозою для існування демократії в країні. Ніяка влада самотужки не спасе нас від пануючого в Україні правового безладу, тільки ми самі, вільні у своїх правах і свободах, здатні себе захистити. Успішність захисту залежить виключно від нашої згуртованості й наполегливості. Життя в черговий раз ставить кожного з нас перед вибором — мовчати й потерпати або боротись і перемогти.

Розуміючи необхідність такого єднання, ми заявляємо про встановлення більш тісної взаємодії між правозахисними організаціями, в тому числі й у питаннях захисту наших колег від переслідування, пов’язаного з їх громадською діяльністю.

Ми звертаємося до журналістів і закликаємо — не залишайтеся осторонь, підтримайте МАНІФЕСТ правозахисників та поширюйте його. Ми пам’ятаємо про Георгія Гонгадзе та інших ваших колег, які постраждали через свою відданість професії. Долайте цензуру, адже саме ваша участь у захисті прав і свобод громадян є найбільш дієвою і корисною для суспільства, саме до вашої думки ще прислуховується влада. Ми сподіваємося на допомогу, оскільки віримо у ваше почуття соціальної відповідальності, моральні принципи та прагнення справедливості.

Ми звертаємося до міжнародних діячів і наших колег за кордоном — нам потрібна ваша підтримка, оскільки відносини України з іншими державами на принципах партнерства, стабільності та взаємної довіри неможлива без демократичних змін і неухильного дотримання Україною прав і свобод кожної окремої людини.

Ми звертаємося до тих політиків, депутатів і чиновників України, які не розцінюють отриману від народу владу й повноваження, як засіб власного збагачення і захисту своїх особистих інтересів. Ми ще сподіваємось на ваше розуміння того, що права і свободи пересічного громадянина повинні бути вище, ніж будь-які інтереси влади. Ми звертаємо вашу увагу на порушення прав людини і основоположних свобод у нашій державі та чекаємо від вас активної участі у викоріненні цього ганебного явища. Саме це буде вашим випробуванням на людську порядність і відданість своїй державі.

Маніфест підтримано консенсусом усіх121 учасників Форуму.