Марія Цип’ящук – адвокатка, правозахисниця, тренерка з прав людини та виборчих прав, викладачка. Уся її професійна діяльність пов’язана з правами людини. Вона координує громадську приймальню Української Гельсінської спілки з прав людини у Рівному. Працює над документуванням воєнних злочинів у «Архіві війни» – інформаційній некомерційній платформі, заснованій ГО «Докудейз» та Infoscope.  Навчає майбутніх юристів цінності прав людини та повазі до верховенства права й модерує зустрічі кіноклубу документального кіно з прав людини. З 2015 року у Рівному під її керівництвом працює кіноклуб «Права людини крізь об’єктив», що входить до Мережі DOCU/CLUB та є частиною фестивалю Docudays UA.

На наше прохання Марія розповіла про те, як суспільство вчиться розпізнавати порушення прав людини, чому документальне кіно є потужним інструментом правопросвіти та як кіноклуб у Рівному шукає та знаходить свою аудиторію. 

Далі – пряма мова Марії Цип’ящук.

Правопросвіта є важливим компонентом правозахисту. 

 

Як з правниками, так і з людьми, які не мають правничої освіти, треба доволі довго працювати, щоб сформувати в них усвідомлення цінності прав людини. Почну з того, що правозахисником може бути не лише правник. Людина, яка має зовсім іншу освіту, але при цьому усвідомлює цінність прав людини, може робити дуже багато для захисту прав людини. Адже це не завжди виключно юридична робота. Іноді дуже важливо людину просто підтримати, підказати їй напрямок дій, скерувати, донести певну інформацію чи надати психологічну підтримку. Для цього не обов’язково бути правником. Бо фахові юристи одразу бачать юридичну складову, але можуть не помічати інших нюансів.

Коли я навчалася в юридичній клініці в Острозькій академії, а потім нею керувала, довелося навчитися пояснювати право звичайним людям зрозумілою простою мовою. Ця робота від першого року мого навчання в університеті сформувала розуміння того, що право – це далеко не лише правова допомога. Значно важливіше дати людям, так би мовити, вудку, щоб вони самі вчилися себе захищати, а не очікували кожного разу, що хтось прийде і допоможе їм. Звісно, є складні правові питання, де без правничої освіти зорієнтуватися складно. Але в багатьох ситуаціях людина з базовими правовими знаннями може себе захистити або попередити порушення своїх прав.

Ось це розуміння важливості освітнього компоненту у сфері правозахисту є зі мною дуже тривалий час. Цей компонент – частина роботи громадських приймалень УГСПЛ. Ми займаємося документуванням воєнних злочинів, правовою допомогою і обов’язково правовою просвітою. Кіноклуби документального кіно Docudays UA своєю діяльністю є важливою частиною освітнього та просвітницького компонентів. 

Кіноклуб – це ефективна доюридична допомога.

Я відкривала кіноклуб як частину діяльності громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини в Рівному. У кіноклубі ми доносимо цінності прав людини через життєві приклади й історії, розказані у документальних фільмах. Це дозволяє охопити різні цільові аудиторії, у які потрапляють і правники, і не правники. І насправді, тут немає мети, щоб кожен глядач чи глядачка стали правозахисниками.

Мета кіноклубу, в першу чергу, в тому, щоб звичайна людина навчилася розпізнавати навколо себе порушення прав людини, коли це стається чи то з нею, чи то з її сусідом, колегою чи просто перехожим. Людина має знати хоча б якісь первинні кроки щодо захисту своїх прав. Тож кіноклуб – це така собі параюридична чи доюридична школа. Він дає знання, які потрібні не лише правникам. А документальні фільми допомагають передати ці знання через емоції. За базовим принципом психології емоції дозволяють краще достукатися до людей, глибше усвідомити інформацію та запам’ятати її. 

Я цілком свідома того, що правопросвіта не дає близьких і швидких результатів. Але доволі часто після переглядів та обговорення фільмів чую від глядачів, що фільм дуже змінив їхнє бачення ситуації. Зустріч у кіноклубі стала для них першою точкою, щоб почати більше заглиблюватися у вивчення прав людини. 

У мене нещодавно був випадок, коли студентка 3 курсу поділилася, як вплинули на неї зустрічі у кіноклубі на початку її навчання в університеті. На першому курсі ми зі студентами дивилися фільми, обговорювали їх. А на третьому курсі вона прийшла до усвідомлення, що боротьба за рівність прав чоловіків і жінок – це дуже важливо. Такі приклади показують, що поступова, але постійна робота дає результат. 

Ми закладаємо перші зернинки розуміння прав людини.

Наш кіноклуб працює з різними аудиторіями у різних локаціях. Мабуть, найперша наша досить стала локація – це інформаційний простір Infohub, який функціонує спільно з Рівненським осередком Громадянської мережі «ОПОРА». Саме там ми проводили найперші покази ще у 2015 році і мали досить багато успішних заходів з різними аудиторіями. 

До повномасштабного вторгнення ми мали тісну співпрацю з 96-ю Городищенською виправною колонією. Це установа найвищого рівня безпеки в Городищі на Рівненщині, де відбувають покарання засуджені до довічного позбавлення волі за особливо тяжкі злочини.

Це був чи не найперший, або один з дуже небагатьох прецедентів в Україні, коли адміністрація дозволила нам показувати документальні фільми для довічно ув’язнених. Ці люди десятками років там сидять, вони бачать лише одне одного і працівників адміністрації. І тут до них приходить людина з волі – і не для того, щоб опитувати їх чи проводити дослідження. Вони можуть просто посидіти в одному приміщенні і поспілкуватися з людиною ззовні. Мені здається, що такі покази стали і елементом ресоціалізації засуджених, і дали змогу для них по-іншому подивитися й на деякі правові питання.

Ми мали два або три таких покази саме для людей, які перебувають там довічно, і ще декілька показів для ув’язнених з інших блоків, де режим утримання не такий суворий. З цими категоріями засуджених ми також переглядали та обговорювали фільми, а іноді й залишалися, аби надати правову допомогу в межах діяльності приймальні. 

Маємо чудовий досвід співпраці з простором 17А_Juice_Bar у Рівному. Це заклад із дуже цікавою концепцією. Він створений на базі магазину техніки, але водночас це дуже стильний, класний простір, де на наші вечірні покази збиралася переважно молодь. Приходять люди, які цікавляться активізмом, правами людини. Це були дуже камерні покази, але ми їх мали досить багато. Там було чимало точок перетину з глядачами: з кимось ми у «мафію» грали раніше, з кимось перетиналися на творчих або волонтерських вечірках, ще з кимось співпрацювали у різних проєктах. Це була доволі тісна група. На жаль, після повномасштабного вторгнення ці зустрічі ще не відновлювали, хоча й плануємо повертатися.

Коли ми почали співпрацювати ще й з освітньо-культурним простором «Гончаренко центр», кількість наших глядачів значно зросла. Я розуміла, що треба додати людей в команду кіноклубу, і оголосила набір волонтерів на навчання. Це була цілковито моя ініціатива, але потім про неї дізналася Ніна Хома (проєктна менеджерка Мережі DOCU/CLUB –ред.). Команда Мережі DOCU/CLUB підтримала це навчання – і в результаті восьмеро медараторок закінчили курс. Багато з них і досі продовжують самостійно проводити покази у Рівному, тож я вже не одна. Знаю, що коли мене немає у місті, хтось може підхопити і проводити зустрічі кіноклубу. Я їм дуже вдячна за це.

А вже після повномасштабного вторгнення ми почали співпрацю із Рівненською обласною бібліотекою для молоді. Там є простір «НОТА», де збирається різна аудиторія – і молодь, і старші люди. З ними дуже цікаво працювати. 

Також успішно провели вже декілька показів із активними учасниками та учасницями Учнівського парламенту міста Рівного, який збирається на базі Рівненського палацу дітей та молоді. Сподіваємося, що продовжимо цю співпрацю у прийдешньому навчальному році. 

Під час обговорень виникають запеклі дискусії про права людини.

У кожної аудиторії – своя мотивація. Дехто просто любить документальні фільми, їм цікаво дивитися їх, аналізувати, обговорювати. Є люди, які шукають спілкування після перегляду фільму. Наприклад, на зустрічі кіноклубу в «Гончаренко центрі» часто приходили внутрішньо переміщені особи. Це сформована група, люди вже знайомі між собою, вони приходять поспілкуватися у безпечному і комфортному середовищі, подивитися документальні фільми, отримати інформацію, якої вони раніше точно не знали. 

У нас бувають дуже запеклі дискусії, тому що до обговорень залучені люди вже зі своїми усталеними поглядами, а часто – й зі стреотипами. Особливо складно, але й цікаво водночас, працювати зі старшою аудиторією. На заходи кіноклубу часто приходять навіть люди поважного віку. Ці люди можуть бути категоричними у своїх висловлюваннях, мають зацементовані часом переконання і життєві установки, які складно похитнути. Але з іншого боку, вони – невичерпні криниці життєвих історій. Це неймовірно цікаво – слухати їхні оповіді про події, очевидцями яких вони були, але про які ми можемо лише читати в підручниках чи книжках. 

Я не думаю, що люди починають ходити в кіноклуб для того, щоб більше дізнатися про права людини. На початку вони найменше думають про права людини. Але потихеньку починають розуміти, для чого ми збираємося, показуємо фільми, дискутуємо і навіщо їм ця інформація. Знання про права людини стають для них додатковим «призом» від зустрічей. Вони вчаться пов’язувати їх зі своїм реальним життям, помічати порушення прав і розуміти, що це неправильно, так не повинно бути. 

Якось ми обговорювали захист прав дітей і як діяти, коли бачимо на вулиці, що хтось б’є дитину чи кричить на неї. Переважна більшість учасників призналися, що не вважають таку поведінку нормальною, але бояться втручатися, бо це приватна справа сім’ї. Я пам’ятаю, як на цій зустрічі щонайменше дві людини сказали, що вони вже зробили зауваження у такому випадку, бо завдяки нашому спілкуванню зрозуміли, що інтереси дитини переважають умовно приватні справи родини. І це – результат роботи кіноклубу. 

У майбутньому ми будемо більш активно реагувати на порушення прав людини. 

До повномасштабного вторгнення був великий запит аудиторії на документальні фільми про війну. Зараз, на жаль, люди бачать війну навколо себе, їм вистачає документальних фактів. А ось запит на фільми, пов’язані з витоками нашого спротиву, з державністю, з українською ідентичністю, з пошуком цієї ідентичності, – цей запит дуже активний і особливо чітко вимальовується у молодіжній аудиторії. Після початку повномасштабної війни це раптом стало дуже цікавою і важливою темою в Україні. Навіть не можу порахувати, скільки разів за цей рік ми показували фільми з альманаху «Енциклопедія Майдану» режисера Сергія Лисенка. І нас постійно просять показати ще. 

Я дуже чітко побачила в роботі з молоддю, що молоді люди сприймають події Майдану як щось досить далеке, як давню історію. З частиною з них, мабуть, про це говорить школа, але я не знаю, з якого моменту починаються ці розмови. Бо у молоді розуміння цієї тяглості, розуміння зв’язку між подіями на Майдані і війною – часто немає. 

Пригадую, як ми в Рівненському міському Палаці дітей та молоді проводили показ для учнівського парламенту. Учні подивилися фільм «Євромайдан. Чорновий монтаж» – і в їхніх очах читалося таке глибинне переосмислення тих подій! Новітня історія країни набула для них зовсім іншого значення. І це лише один з багатьох прикладів того, як зустрічі в кіноклубі, обговорення документальних фільмів спонукають людей починати шукати інформацію, осмислювати її і думати. 

Авторка: Ольга Бабчук