В Україні якось не поміченим залишилося Розпорядження Кабінету Міністрів України від 5 травня 2003 р. N 259-р „Про затвердження Концепції формування системи національних електронних інформаційних ресурсів”. Але 31 грудня минулого року Кабінет Міністрів затвердив заходи з реалізації цієї Концепції. Проблемою є те, що під національними ресурсами вважаються не тільки державні, а й приватні інформаційні ресурси.

Звичайно, що Концепція не дає нормального визначення національного інформаційного ресурсу. Зокрема, нею визначено, що:

„національні ресурси – ресурси незалежно від їх змісту, форми, часу та місця створення, форми власності, призначені для задоволення потреб громадянина, суспільства, держави. Національні ресурси включають державні, комунальні та приватні ресурси.”

Насправді у Концепції часто плутається телекомунікації чи носії інформації з самою інформацією. Тому абсолютно не зрозуміло, що мали на увазі чиновники, коли писали даний документ. Все ж таки більше виходить, що мова йде про саму інформацію, бо тоді при чому тут зміст. Тоді виявляється, що будь-який файл, який створено у моєму комп’ютері вже становить національний ресурс і МАЄ ВНОСИТИСЯ ДО РЕЄСТРУ.

Проте з іншого боку приватні особи не входять до структури національних ресурсів, визначених Концепцією.

Але далі ще веселіше, бо, як визначено Концепцією, система національних ресурсів (тобто моїх файлів в моєму комп’ютері) необхідна для розв’язання завдань соціально-економічного розвитку держави і тільки. Точно як у радянські часи – вся заради держави.

На цьому влада не зупиняється і далі читаємо у згаданій концепції: формуванню, використанню та захисту недержавних ресурсів сприятиме включення недержавних ресурсів до Національного реєстру електронних інформаційних ресурсів. Такої викривленої логіки давно вже не зустрічалося в нормативних актах. Це приблизно звучить, як охороні вашої домашньої бібліотеки допоможе внесення переліку ваших книжок до національного реєстру, щоби всі знали чим ви там займаєтеся.

Але головне ще попереду, бо Концепція передбачає сертифікацію національних ресурсів. Тобто на першому етапі, їх вносять до реєстру, а потім ще й сертифікують. І як можна сертифікувати інформацію? Чи будуть сертифікувати всі можливі носії?

Для реалізації цього нерозумного плану долучено понад десяток міністерств і відомств і ні в кого з них не вистачило здорового глузду переглянути вказану Концепцію.

Чому держава і надалі, замість того щоби займатися та навести порядок у державних ресурсах більше турбується про недержавні, втручання до яких має бути тільки у визначених законом випадках при явній загрозі правам інших осіб чи громадському порядку. В усіх інших випадках мої інформаційні ресурси – це моя законна фортеця, яка гарантована десятками міжнародними та українськими правовими актами у сфері захисту прав людини і основних свобод.

Ідея такого реєстру може з’явитися тільки там, де не існує жодного розуміння різниці між державою та громадянським суспільством. Держава до сих пір не зрозуміла, що не все, що в державі – то державне. І є сфери суспільного життя, які захищені від втручання держави. Також це підкріплюється сучасною модою називати усе державне національним. Наприклад, національний університет, що не має жодної незалежності і на 99 % залежний від держави, тобто є таки державним, а не суспільним. Також і з національними ресурсами. Не можна ж приватну власність називати національною, а чому ж з інформацією таке проходить.

Інша концептуальна помилка полягає в тому, що на сьогодні в умовах Інтернету та глобалізації інформація не має кордонів і її взагалі навряд чи можна називати національним ресурсом. Максимально, на що може піти держава – це регулювати комунікації, що зроблено новим Законом України „Про телекомунікації”. А зміст інформації – це вже те, що регулювати майже за будь-яких обставин не можна. Звичайно, якщо ми не в Китаї живемо.