Доповідь юристки Центру стратегічних справ УГСПЛ Аліни Павлюк.

22-го у Києві червня відбувся круглий стіл на тему «Судовий захист прав та свобод особи в умовах конфлікту в Україні та заяви щодо України до Європейського суду з прав людини». Захід було проведено за сприяння Проекту Ради Європи «Підтримка впровадженню судової реформи в Україні». Свої доповіді на обговоренні представили судді Верховного суду України, вищих спеціалізованих судів, а також судді апеляційних судів Донецької та Луганської області. Крім того, свою позицію щодо теми дискусії висловили представники Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

В ході виступу Центр стратегічних справ Українська Гельсінська спілка з прав людини презентувала роботу проекту Prisoners of War UA Project, а також зробила акцент на нормах національного законодавства та судовому захисті щодо конфлікту в Україні.

Далі пропонуємо до вашої уваги доклад Аліни Павлюк, юристки Центру стратегічних справ УГСПЛ.

Конфлікт на Сході України створив нові виклики для національної правової системи. Постав ряд правових проблем, які потребують вирішення на нормативному рівні:

1. Визначення правового статусу жертв конфлікту.

Слід визначити дві основні категорії постраждалих, які потребують додаткового захисту. По-перше, зниклі безвісти та їх родичі. Національним законодавством України не передбачено статусу «зниклої безвісти особи», який би гарантував проведення розшуку, права та обов’язки родичів зниклих осіб та їх соціальний захист. Норми цивільного законодавства визначають лише можливість визнання особи судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування (ч. 1 ст. 43 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). При цьому, фізична особа, яка пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій (ч. 2 ст. 46 ЦК України). Варто зауважити, що у названих нормах Цивільного кодексу України йдеться саме про «воєнні дії», тобто, фактично, шляхом буквального тлумачення цих норм, можна дійти висновку, що йде мова про випадок оголошення стану війни та запровадження режиму воєнного стану. До того ж у чинному законодавстві України, що регулює окремі аспекти режиму воєнного стану, йде мова про «бойові дії».

По-друге, полонені та їх родичі. Наразі, законодавство України визначає, що в ході терористичної діяльності можливе захоплення незаконними формуваннями заручників. Саме поняття терміну «заручник» надається Законом України «Про боротьбу з тероризмом», проте не встановлюються жодні гарантії їх захисту. Якщо проводити порівняння між термінами «заручник» та «полонений» в аспекті конфлікту на Сході України, то слід відзначити, що більш доречним є застосування поняття «полонений» по відношенню до постраждалих осіб. По-перше, захоплення заручників представниками терористичних організацій має спеціальну мету – спонукання уповноважених осіб до вчинення певних дій. У випадку з конфліктом така мета не виділяється нормами міжнародного гуманітарного права. По-друге, виходячи із суті протистояння, а не нормативно-правового закріплення на національному рівні, слід визначати жертв конфлікту як «полонених», а не як «заручників». По-третє, норми міжнародного гуманітарного права встановлюють мінімальні правові гарантії захисту військовополонених від порушення їх прав. Крім того, не передбачається гарантій для родичів осіб, які були захоплені представниками незаконних збройних формувань.

2. Ведення єдиного обліку постраждалих в ході конфлікту.

Відсутність координації зусиль між органами державної влади та організаціями громадянського суспільства щодо системи збору й обробки уніфікованої інформації стосовно осіб, які зникли безвісти, загинули чи потрапили в полон у районах проведення АТО, а також прилеглих до цього району територій, обумовила ситуацію невизначеності, суперечності і, як наслідок, інформаційного вакууму в цій сфері. Проблеми з централізованим збором та обробкою даних негативно вплинули на стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Зведена система даних наразі наявна на базі Об’єднаного центру з координації пошуку, звільнення незаконно позбавлених волі осіб, заручників та встановлення місцезнаходження безвісти зниклих в районі проведення антитерористичної операції при Службі безпеки України. Проте вже понад пів року відсутня правова основа здійснення такого обліку, його відкритості та використання наявних в ньому даних.

3. Неефективність розслідувань кримінальних правопорушень, вчинених в зоні проведення АТО.

Механізм розслідування не був пристосований до умов збройного конфлікту. Як за фактами зникнення людей, так і за фактами застосування тортур до полонених розслідування здійснюється за статтями Кримінального кодексу України, що стосуються мирного часу – загальнокримінальними (наприклад, ст. 115 «Умисне вбивство», ст. 146 «Викрадення людини»  Кримінального кодексу України). Наразі, ситуація з кримінально-правовою кваліфікацією вчинених під час конфлікту злочинів є досить односторонньою. Сам характер діянь передбачає здійснення їх кваліфікації як міжнародних злочинів, в незалежності від визначення суті конфлікту на державному рівні. Кваліфікація вчинених діянь як загальнокримінальних обмежує можливості щодо здійснення правосуддя всередині держави. Проведення розслідування міжнародних злочинів за системою, притаманною мирному часу, є неефективним з огляду на обставини вчиненого правопорушення та його наслідки.

В аспекті розслідування зникнень безвісти та смерті/загибелі в зоні АТО слід звернути увагу на такі проблеми:

• неефективність механізму розслідування – слідчими не встановлюються обставини вчинення кримінального правопорушення. Переважна більшість процесуальних документів, які містяться в матеріалах кримінального провадження, мають організаційний характер (наприклад, призначення групи прокурорів, розформування групи прокурорів). Слідчими не використовуються в повній мірі слідчі дії, передбачені Кримінальним процесуальним кодексом України для розслідування кримінальних правопорушень;
• відсутність контакту між потерпілим та слідчим – фактично, у потерпілих відсутня актуальна інформація щодо здійснення досудового розслідування; потерпілі не інформуються про проведення слідчих дій;
• у деяких випадках, результати проведення молекулярно-генетичної експертизи є неякісними. Слідчі не завжди приймають до виконання клопотання потерпілих про призначення повторної експертизи. Крім того, не призначається додаткова експертиза у разі наявності сумнівів щодо висновків первинної;
• слідчі закривають кримінальні провадження за фактами загибелі особи у разі підтвердження співпадіння ДНК-профілів на підставі відсутності події кримінального правопорушення. У межах кримінального провадження не проводиться встановлення обставин загибелі особи.

4. притягнення винних до відповідальності.

З точки зору можливості притягнення винних осіб до кримінально-правової відповідальності, важливими є пояснення кожного потерпілого від правопорушення, зафіксовані в межах відкритого кримінального провадження. В даному аспекті слід звернути увагу на роботу Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України. В межах єдиного кримінального провадження, яке стосується полонених, проводиться впізнання осіб, які утримували військовополонених, проявляли по відношенню до них жорстокість та застосовували фізичне насилля. Основне завдання роботи в межах даного досудового розслідування – формування обвинувачення щодо встановлених осіб та його розгляд у порядку заочного винесення вироку. Фактично, робота правоохоронними та судовими органами у напрямку забезпечення притягнення до відповідальності винних осіб за порушення прав полонених ведеться. Але проблемними залишаються два моменти:

• виконання вироку суду, винесеного в порядку заочного розгляду;
• власна зацікавленість постраждалих осіб у документуванні, вчинених проти них кримінальних правопорушень, та у зверненні до правоохоронних органів.

Слід звернути увагу на ситуацію, коли в межах досудового розслідування було встановлено факт вчинення кримінального правопорушення на Сході України певною особою. Фактично, матеріали кримінального провадження дозволяють звертатися прокурору до суду з обвинувальним актом щодо встановленого злочинця. Але з юридичної точки зору – досудове розслідування зупиняється та унеможливлюється проведення будь яких слідчих дій, крім тих, які спрямовані на пошук підозрюваного. В результаті виникає ситуація, коли матеріали кримінального провадження доводять вину особи, а досудове розслідування залишається в «підвішеному» стані через фізичну відсутність підозрюваного, зокрема, на території України та доступу до нього правоохоронних органів.

5. Звільнення полонених.

Якщо розглядати питання обмінів, то ч.5 ст.16 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» визначає, що під час ведення переговорів не можуть розглядатися як умова припинення терористичного акту  питання  щодо  видачі терористам будь-яких осіб. Проте, в аспекті конфлікту на Сході України, питання проведення переговорів зі стороною супротивника з метою здійснення обміну заручників є надзвичайно актуальним через умови та строки їх утримання в неволі. Довготривалість перебування осіб в неволі спричинена проблемами в проведенні переговорних процесів щодо обміну. Міжнародним правом питання звільнення полонених віднесені до відання гуманітарної сфери.

6. Реабілітація постраждалих.

Невирішеними питаннями залишаються можливості отримання правової, соціальної, медичної та психологічної допомоги звільненим з полону. В цьому аспекті, життєво важливими питаннями для звільненої особи є такі, як відновлення документів, що посвідчують особу; проходження медичного обстеження та отримання кваліфікованої допомоги; соціальні виплати, належні особі. Окремо слід розглядати в даному випадку цивільних та військових осіб. Після звільнення та повернення на підконтрольну Україні територію цивільні особи, які перебували в полоні, практично залишаються сам на сам. На законодавчому рівні відсутні окремі спеціалізовані норми, які б закріплювали право таких осіб на отримання медичної, психологічної, правової та соціальної допомоги. Основна увага, яка приділяється звільненим цивільним в напрямку реабілітації, здійснюється окремими волонтерськими організаціями. В першу чергу, для вирішення низки вище перерахованих питань, необхідним є закріплення на законодавчому рівні власне самого поняття та статусу цивільного полоненого і правових можливостей для отримання постраждалою особою соціальної, правової, медичної та психологічної допомоги.

Правові проблеми, які виникли у зв’язку з конфліктом, мають вирішуватися в комплексі. Неможливо розглядати окремі питання у відриві від загального контексту ситуації. Необхідно розробити загальну концепцію внесення змін в законодавство України, яка б охоплювала і питання щодо зниклих безвісти, і щодо полонених як в аспекті правового статусу, соціального захисту, так і в аспекті проведення розслідування правоохоронними органами.

 Підготувала Аліна Павлюк, юристка Центру стратегічних справ УГСПЛ