Те, чого чекали 18 років, нарешті сталося. Пленум Верховного Суду України видав Постанову № 1 „Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи".

Попередня Постанова з аналогічною назвою – № 7 від 1990 року – хоч і зазнавала перманентних косметичних змін (востаннє – 1997 року), але все одно хронічно відставала від чинного законодавства та розвитку суспільних відносин. Адже вона пережила і розпад СРСР, і ухвалення нової Конституції України, і ратифікацію Україною Європейської Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод, і декриміналізацію наклепу та образи, і набуття чинності Цивільним Кодексом України, не кажучи вже про цілу низку ординарних законів, які регулюють відносини у сфері захисту честі, гідності, ділової репутації.

Отже, нова Постанова однозначно потрібна. Не секрет, що зазвичай загальні суди не обтяжені спеціалізацією суддів на конкретних правовідносинах, тож вони часто при розгляді дифамаційних позовів замість вивчення всього масиву відповідного законодавства обмежуються читанням „профільної" Постанови Пленуму ВСУ. І за умов нинішнього перевантаження суддів першої інстанції це можна зрозуміти.

Що хорошого

На нашу думку, найголовніше в Постанові № 1 – це те, що Пленум прямо вказав суддям, що вони повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського Суду з прав людини як джерело права (п. 2). Звичайно, це і так зрозуміло принаймні зі ст. 17 Закону „Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини", але судді (особливо на периферії) дуже важко призвичаюються до таких карколомних змін: адже всіх нас колись учили, що в нашій правовій системі прецедент не є джерелом права.

Важливим також є нагадування про меншу захищеність від критики публічних осіб порівняно з пересічними громадянами (п. 21). Правда, у цьому зв’язку Пленум чомусь вимагає від судів застосовувати не прецеденти Страсбурзького Суду („Лінгенс проти Австрії", „Обершлік проти Австрії", „Праґер і Обершлік проти Австрії", „Кастеллс проти Іспанії" тощо), які є для нас джерелом права, а рекомендаційні документи: „Декларацію про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації" Комітету Міністрів Ради Європи від 12.02.2004 р. та Резолюцію 1165(1998) ПАРЄ про право на недоторканність приватного життя (хоча право на приватність і право на честь та гідність – це далеко не одне й те саме – Авт.).

Також Пленум нарешті прямо вказав, що вибачення не може бути способом відновлення порушеного права (п. 26). Адже це категорія моралі, а не права. Суд не може зобов’язати перед кимсь вибачитись, так само як і когось поважати, а когось полюбити. На жаль, часто суди (особливо першої інстанції) цього не розуміють – і задовольняють позовні вимоги про вибачення.

Досить корисним є і чіткий акцент, що справи про захист честі, гідності, ділової репутації не можуть розглядатися за правилами КАС України, оскільки такі спори не мають публічно-правового характеру, навіть якщо стороною виступає суб’єкт владних повноважень. На жаль, були випадки, коли такі позови приймалися до розгляду деякими окружними адміністративними судами. Наприклад, Окружний адміністративний суд Києва у вересні 2007 року задовольнив позов тоді ще просто лідера БЮТ Юлії Тимошенко, а також представників цього блоку Олександра Турчинова, Віктора Швеця та Антона Яценка до представника Партії регіонів Інни Богословської. Інформацію, поширену І. Богословською, визнано судом недостовірною.

Дуже добре, що суддям нарешті прямо вказали, що далеко не завжди редакції видань є юридичними особами (п. 9). У практиці автора було лише два випадки, коли суд з власної ініціативи здогадався перевірити правовий статус редакції, притягнутої як відповідача. І зо два десятки випадків, коли суд на такі деталі взагалі не звертав уваги. Часто судді (навіть апеляційної інстанції) просто не розуміють, що свідоцтво про реєстрацію друкованого ЗМІ не замінює собою свідоцтво про реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності. Чесно кажучи, у деяких безнадійних ситуаціях цим доводилось свідомо користатися, щоб отримувати рішення хоч і програшне, але яке виконати неможливо: відповідач юридично не існує.

Але при цьому можна сперечатися, чому Пленум визнав відповідальним за діяльність редакції, що не є юрособою (чи структурним підрозділом юрособи), саме засновника. Початок умовисновку був правильний: відповідати має установа, яка здійснює підготовку та випуск у світ друкованого видання. Але хто сказав, що таку підготовку здійснює саме засновник, а не видавець, наприклад? Адже законодавство це питання чітко не врегульовує. Стаття 41 Закону „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" до потенційних відповідачів відносить і засновника, і видавця, і навіть розповсюджувача. Пленум же на власний розсуд „призначив" відповідальним лише засновника.

Значним позитивом є вказівка на необхідність розрізнення тверджень про факти та оціночних суджень. Така норма міститься у Законі „Про інформацію" з 2003 року. Хоч це і є певним кроком назустріч європейським стандартам свободи висловлювань, але тут же законодавець зробив крок назад: мовляв, образа не може користуватися захистом, гарантованим для решти оціночних суджень. Європейський Суд з прав людини змушений був персонально для України нагадати в рішенні „Українська прес-група проти України" від 29.03.2005 р., що оціночні судження цілком можуть бути і образливими, і шокуючими – якщо вони мають належне фактичне підґрунтя. Скажімо, „ідіот" – це захищене оціночне судження чи підстава для відшкодування моральної шкоди? Європейський Суд у справі „Обершлік проти Австрії" (2) 1997 року вказав, що слово "ідіот" у конкретній статті "Ідіот, не нацист" не може вважатися наклепом чи образою, а є складовою політичної полеміки. Наш Пленум, на жаль, вкотре відзначив, що якщо суб’єктивна думка висловлена в брутальній чи принизливій формі, то з відповідача апріорі можна стягувати моральну шкоду (п. 19). Тобто Постанова № 1 хоч і закликає використовувати прецеденти Європейського Суду з прав людини як джерело права, сама цього в даному разі не робить.

Позитивно також, що Пленум нарешті торкнувся процедурних питань спростування інформації, розміщеної в Інтернет (п. 12). Безперечно, Всесвітня мережа з технічних причин користуються значно більшою свободою висловлювань, ніж друковані або аудіовізуальні ЗМІ. Але іноді корисно поставити себе на місце постраждалого від такої свободи. Не секрет, що окремі Інтернет-ресурси створюються з чіткої метою дискредитації тієї чи іншої фізичної або юридичної особи. При судовому захисті особистих немайнових прав у цьому випадку виникає безліч процесуальних питань. Найперше – визначення належного відповідача. Пленум зобов’язує позивача самостійно встановити автора та власника веб-сайту, яких і слід притягати до відповідальності. Тут є дві складнощі. По-перше, з юридичного погляду веб-сайт не може мати власника, тому що це просто частина віртуального простору; очевидно, Пленум має на увазі власника доменного імені. По-друге, для встановлення такого власника іноді потрібні ще декілька судових процесів. Скажімо автору цієї статті свого часу довелося подавати позови і до провайдера, і до реєстратора доменного імені www.temnik.com.ua, аби лише примусити їх назвати власника домену (належного відповідача). І не факт, що такі позови будуть успішними. В принципі, про власників доменів в українському сегменті можна дізнатися на ресурсі https://hostmaster.net.ua/?domadv, але за достовірність розміщених даних там ніхто не відповідає.

Хоча б частково Пленум врахував цю проблему, встановивши, що дані про власника веб-сайту (доменного імені) можуть бути витребувані в порядку ЦПК в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних імен та адреси українського сегменту мережі Інтернет.

Оминув Пленум питання відповідальності за поширення недостовірної інформації на Інтернет-форумах та гостьових книгах. Фактично, тут власник лише розміщує чисту дошку для оголошень, де автори вільно поширюють свої думки. Чи повинен власник такої „дошки оголошень" відповідати за зміст самих оголошень, адже процедура надання згоди на розміщення відсутня? Здавалося б, вину власника довести практично не можливо. Але в такій ситуації невизначеності вже є сумні приклади в наших найближчих сусідів. В РФ було задоволено позов ЗАТ „Тройка сталь" до ТОВ „Мегасофт". Невідома особа внесла „Тройку сталь" у „чорний список металургійних компаній" на ресурсі „Мегасофт", за що з останньої рішенням апеляційної та касаційної інстанцій було стягнуто моральну шкоду. На Заході в таких випадках намагаються притягати до відповідальності саме авторів спірної інформації. В США 2000 року було пред’явлено обвинувачення братам Раймонду та Ричарду Констанцо, а також Ефраіму Моррісу, які за 15 місяців розмістили на дошці фінансового бюлетеню Yahoo 16 тисяч компрометуючих повідомлень під різними ніками про компанію Biomatrix, обрушивши вартість її акцій з 35 до 21 долара США. Знайти зловмисників за їхніми IP допомогла сама Yahoo – хоча і лише на вимогу суду. В Україні подібних прецедентів наразі не було.

Ще один позитив – нагадування судам про необхідність врахування рішення Конституційного суду України від 10 квітня 2003 року № 8-рп/2003: викладені в заявах до правоохоронних органів повідомлення про порушення прав громадян не можуть вважатися поширенням відомостей, які порочать, честь, гідність, ділову репутацію або завдають шкоди інтересам. Щоправда, Пленум рішення КСУ трохи відкоригував: якщо автор заяви до правоохоронних органів виходив не з мотивів громадського обов’язку або захисту своїх прав, то за направлення до правоохоронних органів недостовірної інформації він відповідатиме за законом (п. 16).

Добре також, що Пленум чітко зазначив граничний строк для виконання рішення суду про спростування у ЗМІ: не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили. Але не дуже добре, що цей термін не обґрунтований жодним законодавчим актом. Якби ж Пленум поцікавився змістом ст. 1 Закону „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", то зрозумів би, що деякі видання виходять взагалі раз на квартал або раз на рік – то як вони можуть опублікувати спростування протягом місяця?

Позитивною є і така вказівка Пленуму щодо встановлення моральної шкоди: „визначений розмір грошового відшкодування має бути співмірний із заподіяною шкодою і не повинен призводити до припинення діяльності засобів масової інформації …" (п. 27). Щоправда, залишається загадкою, який саме закон Пленум роз’яснив у такий спосіб. Дійсно, шість років тому на розгляд парламенту виносився законопроект Ю. Павленка та С. Правденка з таким формулюванням, але ж він не був прийнятий…

Що поганого

Не можна промовчати і про деякі недоліки Постанови № 1. Іноді вона суперечить чинному законодавству, а іноді – сама собі.

Незрозуміло, чому Пленум проігнорував ст. 302 ЦК на користь ст. 42 закону про пресу, зазначивши, що лише в останньому міститься вичерпний перелік підстав звільнення від відповідальності за публікацію недостовірної інформації (п. 22). Адже ст. 302 ЦК також звільняє від відповідальності і за публікацію інформації з будь-яких офіційних джерел (інформація органів влади та місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо).

На нашу думку, дискусійним є роз’яснення сутності права на відповідь. Пленум зробив висновок, що лише при спростуванні поширена інформація визнається недостовірною, а при реалізації права на відповідь особа має право на висвітлення власної точки зору без визнання інформації недостовірною (п. 5). Дійсно, скажімо, в Резолюції Комітету міністрів Ради Європи 1974 року „Про право на відповідь – стан особи відносно преси" так і було задумано: будь-яка фізична чи юридична особа, про яку йшлося в пресі, має право на відповідь щодо інформації, яку вона вважає недостовірною. Але в нас законодавець пішов іншим шляхом, передбачивши право на відповідь у ст. 277 ЦК – „Спростування недостовірної інформації". Стаття 37 Закону „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" взагалі прямо встановлює, що спростування може бути у формі відповіді.

Досить спірним є розуміння Пленумом абзацу 3 п. 4 ст. 277 ЦК: мовляв, якщо поширювач негативної інформації невідомий, то тягар доказування недостовірності поширеної інформації покладається на позивача. Але що ж тоді робити з „презумпцією добропорядності", закладеною у п. 3 тієї ж статті: негативна інформація про особу вважається недостовірною, поки її поширювач не доведе протилежного? За логікою Пленуму, якщо поширювач добре заховався, то негативна інформація про особу вже не вважається апріорі недостовірною? Такий висновок Пленуму видається досить дискусійним.

На жаль, у Постанові № 1 не згадано таке положення ст. 17 Закону „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів": „Журналіст та/або засіб масової інформації звільняються від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, якщо суд встановить, що журналіст діяв добросовісно та здійснив її перевірку". Адже така норма відповідає і цілій низці прецедентів Європейського Суду з прав людини.

Є певні огріхи і в термінології. У Постанові з невідомою метою конституційний термін „недостовірність" тричі замінюється словом „неправдивість". Це не зовсім синоніми. Навіть за тлумачним словником, „достовірний" – такий, що не викликає сумнівів, надійний. Тобто достовірність – це суб’єктивна характеристика інформації на даний момент. А вже правдивість – це характеристика абсолютна і об’єктивна. Ми всі сприймаємо світ суб’єктивно, і об’єктивність може бути нам просто невідома. Скажімо, людство принаймні протягом двох тисяч років вважало, що у мухи вісім ніг. Для Аристотеля та мільйонів його нащадків це була достовірна інформація. Лише у 18 столітті один студент випадково виявив правдиву інформацію: у мухи шість ніг. Так само і з журналістами. Наприклад, 2002 року ЗМІ багато писали про страшний випадок: 14-річний хлопець з села Пологи Запорізької області Яків П. зґвалтував та вбив 10-річну сестру Яну, за що отримав 15 років позбавлення волі. На рік-два пізніше ЗМІ повідомляли і про засудження за аналогічні злочини в тому ж селі Виталія К., Максима Д. (імена та прізвища називалися повністю). Це все була достовірна інформація, підтверджена судовими вироками. Лише 2007 року з’ясувалося, що ці три зґвалтування та вбивства, як і сорок інших, вчинив „український Чикатіло" – Сергій Ткач. Раніше подана ЗМІ достовірна інформація виявилася неправдивою.

Сумлінніше можна було б і встановити коло осіб, які можуть подавати позови в разі поширення недостовірної інформації про особу. Крім самої особи ст. 32 Конституції та ст. 277 п. 1 ЦК надають таке право лише членам сім’ї, а не родичам та іншим заінтересованим особам, як стверджує Постанова (п. 6 абзац 1). Очевидно, тут змішано ще одну норму – про право на спростування інформації про померлу особу (ст. 277 п. 2 ЦК). Але про це Постанова розповідає вже більш коректно в наступному абзаці. Нагадаємо, що Пленум ВСУ не уповноважений створювати нові норми права.

Про те, що Постанова готувалася поспіхом, свідчать і така дещо комічна деталь: тут тричі вживається з помилкою слово „недоторканність". Відмінність лише у кількості літер „н" (на письмі) та в наголосі (у вимові) – а в результаті маємо зовсім інше за значенням слово, яке може характеризувати хіба що порядну дівчину, аж ніяк не юридичний термін.

Загальний висновок: Постанова № 1 Пленуму ВСУ – правильний крок на шляху збалансування конституційного права на свободу думки і слова, права на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та права на повагу до людської гідності, судовий захист права на спростування недостовірної інформації – з іншого боку. Разом з тим, Постанова потребує доопрацювання та узгодження з чинним законодавством.