Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ) продовжує підбивати підсумки 2021 р. у царині забезпечення прав людини в Україні. Про ключові події та важливі чинники, які впливатимуть на розвиток держави в наступному році, ми поговорили з експертами УГСПЛ. До вашої уваги інтерв’ю з координатором Центру документування Олексієм Бідою.

—  Пане Олексію, Центр документування Української Гельсінської спілки з прав людини працює з 2015 р. Якщо коротко, як би Ви охарактеризували основну діяльність Центру на початку його заснування і тепер?

Олексій Біда: У 2015 р. наша команда формувала структуру та розподіляла обов’язки між собою. Ми створювали типові анкети, щоб спростити роботу фахівців, та включали їх до роботи приймалень Української Гельсінської спілки з прав людини. Фахівці, які працювали у приймальнях, документували правопорушення згідно з анкетою. Звісно, анкета викриває лише типові правопорушення. У випадку з війною краще інтерв’ювати людину особисто. Під час так званого глибинного інтерв’ю ти дізнаєшся подробиці, про які раніше навіть не міг здогадуватися.

На початку своєї роботи ми користувалися іншою базою даних. Довго експериментували, щоб знайти таку, яка підходила б для збройного конфлікту на Донбасі. Тоді почали користуватися розробкою швейцарців, яка була створена 15 років тому саме для випадків порушення міжнародного гуманітарного права під час збройних конфліктів. Звісно, за цей час база вже технічно застаріла, однак методологічно повністю нам підійшла.

На перших етапах ми робили звіти загального характеру, що стосувалися різних порушень: прав людини, екологічної ситуації, культурних цінностей, виборчого права. Поступово перейшли до написання більш публіцистичних звітів. Зараз це один з основних напрямків діяльності. У своїх звітах ми детально описуємо якесь конкретне містечко на Донбасі, яке знаходиться під окупацією або вже звільнене. Метод збору інформації дозволяє описувати те, що відбувалося та відбувається на цих територіях. До речі, нещодавно вийшов останній звіт про окуповане місто Антрацит.

—  Скільки аналітиків сьогодні залучено до діяльності напрямку?

Олексій Біда: Ми не маємо конкретної кількості аналітиків. У нас працюють оператори, які дають попередню оцінку правопорушенню: що це за злочин, як його кваліфікувати. Тобто це не юридичний висновок, а попередня оцінка. Зараз у нас працює аналітик, який пише звіт для «Історії одного міста». Також окремо працюють аналітики-юристи, яких ми час від часу залучаємо до роботи. Наприклад, ми залучили їх для написання подання до Міжнародного кримінального суду в таких справах як призов до армії на окупованих територіях, досудові страти та атаки на школи. Постійно з нами працюють 3-4 людини. Інших ми періодично залучаємо до діяльності Центру.

—  З якими труднощами доводиться зіштовхуватися експертам у процесі документування?

Олексій Біда: Ми працюємо зі свідками, а отже — це недовіра. Достатньо часто люди травмовані, у них до нас є певна недовіра. До того ж незнайомій людині розповідати про те, що відбувалося в полоні, досить складно. Насамперед, мають бути хороші комунікаційні навички.

Часто доводиться розрізняти судження від фактів. Наведу приклад. Опитуємо людину, яка проживає в місті Торецьк, щодо обстрілів на вулиці. Вона впевнено заявляє: «Виїхав український танк та обстріляв нашу вулицю». Ми починаємо запитувати, чи була людина свідком події. Каже, що так. Потім виявляється, що в цей час вона була на ринку в місті за 20 кілометрів від місця події.

Дуже важливо зрозуміти, чи бачила людина описане на власні очі, чи хтось їй цю інформацію переповів. Ми часто працюємо з навмисними фейками, коли людина свідомо бреше. З цим теж потрібно вміти працювати.

—  Центр документування постійно фіксує численні випадки порушення прав людини: катування, незаконне ув’язнення, різні форми насильства. Чи існують механізми, за допомогою яких можна було б надати повноцінну допомогу постраждалим? Хто має це робити?

Олексій Біда: Повноцінна допомога є різносторонньою. Це має бути медична, психологічна, соціальна і матеріальна допомога. Щодо кожного конкретного пункту працюють окремі державні органи.

Людина, яка виходить з полону, дезорієнтована. Це зовсім не та людина, яка була до полону. Буває так, що спочатку вона не може самотужки керувати своїм життям. У полоні в людини вбивають спроможність бути ініціативною. Дуже часто особа потребує саме соціальної допомоги. Людина, яка перебувала у полоні, повинна мати «соціального друга», який допомагатиме їй у багатьох речах. Наприклад, якщо потрібно відновити паспорт, то «соціальний друг» допомагає піти в установи, зібрати потрібні папери, зробити фотографію на документ тощо.

Такого «соціального друга», на жаль, немає в нашій державі. Є соціальні працівники для людей, які не можуть пересуватися самостійно, але «соціального друга» для людини, яка пережила полон, не існує. В Україні таким особам зазвичай допомагають родичі або волонтери. Була непогана спроба надання комплексної допомоги постраждалим у 2019 р., але вона також зазнала нарікань та невдоволення.

Якщо громадські організації почали документувати злочини з 2014 р., то держава — з 2017 р. Держава є інертним і складним механізмом. Причина не тільки у стані країни, але й у наслідках радянської доби. В нашому суспільстві державний орган розцінюється як можливість зайняти більш високу ланку та отримати підвищення, пільги й непогану пенсію. Часто людина, яка сидить на високій державній посаді, вважає себе князем, а не обслуговуючим персоналом. Нашому суспільству спочатку потрібно зрозуміти, як працюють державні органи, а після цього говорити про якісь швидкі реакції від держави. Тому з соціальною допомогою є певні недоліки.

—  Таким чином, яких рішень очікують правозахисники та міжнародна громадськість від української влади щодо надання допомоги постраждалим?

Олексій Біда: Правозахисники не просто очікують певних рішень від влади, вони адвокатують зміни в законодавстві. Наразі ми хочемо, щоб на законодавчому рівні були прописані категорії постраждалих від збройного конфлікту. Є статус учасника АТО/ООС, а є статус ветеранів. Ці дві категорії — люди, які пройшли через бойові дії. Різні категорії отримують різні пільги та послуги. Ми очікуємо від держави унормування понять.

—  Якими є найбільш розповсюджені види порушень прав людини на Сході України, які документують експерти Центру? Чи змінилося щось з 2016 р.?

Олексій Біда: Найбільш розповсюдженими видами порушень є взяття людей в полон. На першому етапі це були здебільшого особи з чіткою проукраїнською позицією. Для окупаційної влади важливо було «прибрати» людей, які могли своїм авторитетом або іншими способами протистояти агресії. Це також були підприємці, яких можна було пограбувати. Багато військових потрапляли в полон.

Наразі більшість полонених — цивільні мешканці окупованих територій, які не обов’язково мають проукраїнську позицію. Це просто люди, яких у чомусь можна звинуватити. Були випадки, що потрапляла в полон особа, яка часто переїжджала з окупованих територій на непідконтрольну територію. Наприклад, живе вона на підконтрольній території, а працює на непідконтрольній. Також у полон може потрапити особа, яка займається збором даних щодо газових лічильників, тобто людина, яка постійно ходить містом. Її теж можна звинуватити у шпигунстві.

 Отже, на першому етапі війни до полону потрапляли люди з проукраїнською позицією або політичні діячі опозиційних партій. Зараз 80% полонених — цивільні, які достатньо часто не мають чіткої позиції стосовно збройного конфлікту. Розповсюдженим видом правопорушень є обстріли цивільних об’єктів. Як і в будь-яких збройних конфліктах, найбільша кількість злочинів відбувається саме на початку.

—  Чи допомагають пересічні громадяни у виявленні фактів порушення прав людей у зоні збройного конфлікту?

Олексій Біда: Активних звернень від пересічних громадян не так багато. Зазвичай вони знаходять нас у соціальних мережах або пишуть на електронну пошту. Громадяни можуть звертатися зі своїми проблемами до наших приймалень. Вже після наших пропозицій надати свідчення про конкретну подію людина погоджується і надає інформацію. Пересічні громадяни допомагають, але ініціатива все одно йде з нашого боку. Зараз, коли ми пишемо звіти «Історія одного міста», громадяни почали проявляти інтерес і звертатися до нас з готовністю розповісти про конкретні події, очевидцями яких вони стали. Люди очікують нових звітів, які стосуються їхнього міста.

—  Як суспільство реагує на дослідження Центру документування?

Олексій Біда: Все більше людей почали цікавитися діяльністю Центру документування. Також спостерігається готовність до співпраці.

—  Чи звертають належну увагу міжнародні організації на ситуацію в зоні бойових дій та на діяльність Центру документування УГСПЛ?

Олексій Біда: Є різні міжнародні організації, які мають різний мандат. Існують міжнародні гуманітарні організації, які роблять багато видимої роботи (відновлення пошкодженого майна, гуманітарна допомога тощо). Центр документування співпрацює з моніторинговими місіями, наприклад, ООН або ОБСЄ. Їхня діяльність є дуже важливою, адже вони інформують міжнародні організації про ситуацію в Україні. Це вкрай важливо, щоб світова спільнота реагувала на це належним чином. Проблема полягає в тому, що моніторингові місії мають мандат нерозголошення інформації. Навіть якщо інформація виходить у формі звітів, то вона є статистичною Ми читаємо їхні звіти, а вони наші. У міжнародних організацій часто виникають питання щодо інцидентів, які не помітили їхні моніторингові місії. Звісно, трапляються випадки, коли ми звертаємося з конкретними питаннями до таких організацій, а вони звертаються до нас.

—  Які дослідження Центру документування за 2021 р., на Вашу думку, потребують особливої уваги громадськості?

Олексій Біда: Вузькоспрямовані дослідження навряд чи будуть цікаві, а от «Історія одного міста» — формат, який дійсно може зацікавити громадян. Особливо важливо звернути увагу на звіти зараз, коли Україна знову стоїть перед серйозною загрозою ескалації воєнного конфлікту з Російською Федерацією, щоб уявити можливі наслідки окупації. Зі звітами можна ознайомитися на сайті УГСПЛ helsinki.org.ua.

—  Наразі при Міністерстві реінтеграції тимчасово окупованих територій України відкрили Національний центр розбудови миру. Як це вплине на діяльність Центру документування УГСПЛ у новому 2022 р.? Які очікування від співпраці з новою структурою?

Олексій Біда: Наша організація давно намагалася підштовхнути державу до створення окремого державного органу, який би займався документуванням виявлених злочинів та порушень прав людини. Ми маємо розуміти, кого притягувати до відповідальності, кому надавати допомогу. Ми повинні розрахувати реальні збитки, щоб сформувати консолідовану претензію до Російської Федерації. Ми повинні розуміти причини та наслідки конфлікту: що відбулося, що передувало початку бойових дій, що потрібно зробити, щоб цього не відбулося в майбутньому.

 Робота Центру різнопланова: діалогові процеси, просвітницька діяльність, співпраця (наприклад, з Міністерством освіти і науки України). Як сьогодні в середніх та вищих навчальних закладах розповідають про конфлікт? Ніяк. Однак ми повинні про це розповідати. В радянську епоху війну героїзували. Сьогодні ж потрібно розповідати про війну з позиції жертви: що відбувається з цивільними, якими є наслідки війни. Таким чином змінюється ставлення до війни загалом. Роботи багато. Сподіваюся, що новостворений Центр займатиметься цими питаннями.

До речі, Національний центр розбудови миру достатньо унікальний, адже подібні структури в інших державах створювалися після війни. У нас такий Центр відкрився під час війни та вже починає свою роботу.

—  Чого очікують українські правозахисники у 2022 р. у царині документування воєнних злочинів?

Олексій Біда: Очікування правозахисників у царині документування — повноцінна робота Національного центру розбудови миру. Акценти мають бути розставлені не тільки на фактах агресії Російської Федерації, але й на документуванні злочинів Збройних сил України (далі – ЗСУ). Їх не так багато, але вони є. Вони спричиняють соціальне невдоволення. Повинні бути превентивні заходи, щоб військові знали міжнародне гуманітарне право і не порушували його. Має бути повноцінна робота з наслідками порушень міжнародного права. На жаль, досить часто в Україні застосовується радянський підхід замовчування фактів порушення.

Українські правозахисники очікують роботу над діалоговими процесами на всіх рівнях (локальному, регіональному, національному). Наприклад, на локальному рівні можуть виникати непорозуміння між громадою та ЗСУ. Повинні відбуватися професійні перемовини. Важливими є діалогові процеси на національному рівні — міжгалузеві, фахові обговорення, куди залучатимуться політологи, соціологи, історики, філософи. У процесі таких обговорень мають підійматися важливі питання, які надалі сформують загальнодержавну думку і ставлення до війни. Одній громадській організації складно займатися питаннями притягнення до відповідальності, діалоговими процесами, реформами, відшкодуваннями. Ці проблеми повинні вирішувати і державні органи, і представники громадського сектору. В результаті такої співпраці дійсно буде хороший результат.

—  З якими новими ризиками у сфері документування порушень може зіштовхнутися Центр документування УГСПЛ?

Олексій Біда: Після передачі повноважень документування Національному центру розбудови миру ми виконуватимемо більше моніторингову функцію. Однак у мене є побоювання щодо деякої непрозорості документування воєнних злочинів новою структурою. Сподіваюся, що не буде випадків замовчування якихось конкретних злочинів. Процес документування, безперечно, достатньо складний, тому державі знадобиться певний час, щоб виконувати роботу на належному рівні. Стратегію Національного центру розбудови миру прописували професійні фахівці з громадських організацій. Важливо, щоб всі ці напрацювання були реалізовані, а співпраця з недержавним сектором продовжувалася.

—  На Вашу думку, що стане найбільшим викликом для документування воєнних злочинів у прийдешньому році?

Олексій Біда: Можливість повноцінного вторгнення Російської Федерації на територію України. У разі масштабної ескалації збройного конфлікту неможливо буде задокументувати всі правопорушення. Масштабна агресія РФ — це сьогодні найбільше побоювання.

Інтерв’ю підготувала та провела стажерка комунікаційного напрямку УГСПЛ Жанна Оганесян.

 

Джерело: www.yur-gazeta.com