Я, Василенко Валерій Вікторович 1980 року народження  був незаконно засуджений вироком Апеляційного суду Харківської області від 24 листопада 2003 року до довічного позбавлення волі. Моє засудження відбулося з використанням судами проти мене моїх визнавальних свідчень  отриманих під тортурами. А також  використання відвертих фальсифікацій і грубих порушень норм карно-процесуального права.

Суть моєї справи така:  31.05.2003 року я пішов на зустріч зі своїм знайомим Ш. (дана особа відмовила мені в праві називати його прізвище, пояснивши це тим, що він боїться негативних для себе наслідків з боку  так званих «правоохоронних органів України»  якщо надасть правдиві  свідчення у моїй справі. За його словами, вказані «негативні наслідки» не є гіпотетичним припущенням. Його, викликали в РВВС  ще до суду наді мною  і погрожували арештом якщо він не підтвердить версію подій озвучену мною у міліції і в суді,  щодо зустрічі яка мала бути  в кафе «Смак», розташованому за адресою: м. Харків, просп. Косіора  97. Зустріч була пов’язана з поверненням Ш. грошового боргу, який був у нього переді мною. Носив він терміновий характер, оскільки Ш. мав намір покинути м. Харків 01.06.03 р. на довгий час.

Приблизно першої години ночі я увійшов до кафе «Смак», де була призначена зустріч з Ш. Увійшовши, я побачив, що  Ш. ще немає. Маючи намір дочекатися Ш., я купив пиво і сів за столик  біля входу, щоб не пропустити момент  коли він зайде у приміщення кафе.

Окрім мене за столиком знаходилися двоє молодих людей,  які пили міцні алкогольні напої і вже перебували у сильному сп’янінні. Я ненавмисно перевернув келих з пивом, проте при цьому ніхто не був облитий або забризканий пивом.

Я звернувся до офіціантки, яка проходила повз мене  і попросив її витерти розлите пиво і принести мені новий келих. Офіціантка прибрала розлите пиво, але нове пиво мені не принесла, замість цього, вона покликала  парубків, які сиділи за моїм столом, і щось  прошепотіла їм на вухо (це були Є. і З.). Після чого, ті  повернулися  до столу  де сидів я і повелися агресивно по відношенню до мене. Вони представилися мені «охоронцями кафе» і запропонували мені вийти з ними на вулицю.

Я, дивуючись такому розвитку подій вимушений був погодитися і  вийти на вулицю з цими парубками, оскільки розумів, що фізична перевага за ними і конфлікт буде небажаний, оскільки обидва вони були сильно п’яні, і судячи з усього не дуже розуміли що відбувається.

Після того, як ми вийшли, ці люди повелися по відношенню до мене невмотивовано агресивно. Один з них став завдавати мені ударів кулаком в обличчя, а другий бив ногами по корпусу. Я був збитий з ніг. На мені була розірвана футболка, і я був весь у грязі. Побачивши, що я не чиню опір,  вони залишили мене і повернулися в приміщення кафе «Смак».

Прийшовши до тями я вирішив повернутися додому, перевдягнутися і привести себе в порядок, оскільки в такому  вигляді  повернутися в кафе щоб дочекатися Ш. я не міг. Крім того,  я розраховував, що особи, які  мене били, підуть з кафе і я їх більше не побачу.  Я прийшов додому,  переодягнувся, вмився і після цього вже біля дверей виходячи з будинку я зіткнувся  з батьком і матір’ю. Моя мати,  Василенко Т.І. побачивши  мій засмучений вигляд,  запитала «що сталося».  Я відповів, що в кафе мене побили незнайомі парубки, без причини. Після чого я вийшов з дому.

І знову я прийшов в кафе, і не проходячи в глиб приміщення,  зупинився на сходовому майданчику, намагаючись розгледіти чи не прийшов Ш. У цей момент один з тих,  хто мене раніше бив, а саме Є., який ще знаходився в кафе побачив мене і звернувся до мене з фразою: «Ти знову прийшов?» встав з – за столу, що стояв напроти місця, де був я, і взявши за спинку металевий стілець з явно агресивними намірами напасти на мене,  попрямував в мою сторону замахуючись.

Другий, з нападників – З. пішов у слід за першим і проскочив  за моєю спиною відрізав тим самим вихід з приміщення.
Побачивши металевий стілець піднятий у мене над головою для удару я спробував вискочити з кафе, але побачив, що вихід перекрив З. Тоді, намагаючись попередити удар металевим стільцем з яким на мене рухався Є. я схопив камінь, яким були підперті двері кафе (була спекотна ніч і таким чином кафе провітрювали) і кинув його на голову Є. намагаючись таким чином відлякати останнього, Є. уваги на камінь не звернув і він (камінь) нікого не зачепивши впав на підлогу.

У цей момент мене зі спини атакував З. завдаючи мені удари ногою в область нирок. Я був змушений притулитися спиною до стінки, аби нападники були в полі мого зору. У цей момент я відчув у задній кишені своїх джинсів якийсь предмет. Я машинально сунув туди руку і дістав ніж. Це був «кухонний» ніж з лезом 8-10 сантиметрів і червоною рукояткою – цей ніж перебував у цих джинсах з дня, коли ми виїжджали з сім’єю на пікнік, де їм різали продукти.

Змінюючи дома одяг, який став непридатний після мого побиття  З. і Є., я просто не помітив його в кишені джинсів. У цей момент,  Є. стільцем наніс перший удар мені в голову, і  я, намагаючись захиститися, інстинктивно викинув руку з ножем вперед відштовхуючи Є. забувши, що я тримаю в руках.

Це виявився єдиний і фатальний удар, який  викликав смерть нападника Є. Цей факт був підтверджений результатом судово-медичної експертизи трупа Є. Після цього, побачивши, що Є. відступив я спробував вибратися з приміщення кафе. Маючи намір  відлякати  З. (який продовжував мене бити і загороджувати  вихід з кафе) я махнув ножем в його бік заподіявши дотичний поріз  плеча З., який згідно з результатами судово-медичної експертизи  є легким тілесним ушкодженням.

Після чого, З. звільнив вихід з кафе і я пішов. Я не знав про смерть Є. і навіть не побачив, як той упав. Я повернувся додому близько 7 години  ранку і був вдома заарештований працівниками міліції.
Слідство в моїй справі, яке проводили працівники міліції та прокуратури, було необ’єктивним з явно обвинувальним ухилом і за  підтасованими фактами  ховалася справжня інформація.

Показання основних свідків які б вказували вину нападників на мене З. і Є. нівелювалися. А свідченням одного з ініціаторів конфлікту, а саме З. надавався вид «справжніх». Хоча, вони суперечили логіці і були спрямовані на приховування ним своєї провини як ініціатору  конфлікту.

Свідки, такі як Ш. залякувалися слідством. А я неодноразово піддавався тортурам і побиттю в органах міліції. 31.05.2003 року до нас додому прийшов сусідський хлопець П., який повідомив батькам, що за випадковим збігом обставин він став одним з учасників слідчого заходу «Пред’явлення для опізнання», проведеного в Прокуратурі Орджонікідзевського району м. Харкова  у ролі «підставного».

У цьому заході брав участь я. П. переказав моїм родичам, що мене в міліції б’ють і примушують підписати зізнання у скоєнні «умисного вбивства».  Я просив  П.  передати моїм близьким, що б вони негайно почали діяти, щоб припинити свавілля по відношенню до мене. На наступний день 01.06.2003 року мої родичі прийшли до Орджонікідзевського РВВС м. Харкова, дізнатися про мою долю. Поки вони перебували у «Черговій частини РВВС»  очікуючи, що черговий по РВВС з’ясує де я перебуваю, мене провели повз родичів у камеру для затриманих, яка знаходилась позаду «Чергової частини».

Я був побитий, мій одяг був подертий і залитий кров’ю. Мене волоком протягнули повз батьків двоє працівників міліції в цивільному.  Я попросив передати їжу, тому що в РВВС не годують і одяг, оскільки мій прийшов в непридатність. Я крикнув, що мене б’ють.  Мої родичі стали виражати протест діям  працівників ВВС після чого їх буквально виштовхали з РВВС працівники карного розшуку у штатському, які завели мене в камеру, а родичів насильно примусили покинути РВВС.

На наступний день мої родичі заявили протест слідчому, який вів мою справу Ж.Н. і зажадали передати мені продукти та одяг, які вони принесли з дому.

Слідчий Ж.Н. категорично відмовляв зробити це. Після того, як мої родичі стали протестувати такому свавіллю і вимагали припинити мене бити, слідчий викликав тих же самих працівників міліції у штатському, які вже виганяли їх з РВВС, і вони фізичним примусом  змусили моїх родичів покинути Прокуратуру Орджонікідзевського району.

Про даний факт мої родичі заявили на судовому слуханні, але суд на це ніяк не відреагував.

Процедура судового слухання, що проводиться по моїй справі № 26030043, в Апеляційному Суді Харківської області, носила всі ознаки правового свавілля.

Суд відмовив у призначенні експертиз, виклику свідків, дослідженні окремих частин матеріалів справи. Суд так само відмовлявся протягом тривалого часу ознайомити мене з матеріалами кримінальної справи. Це ознайомлення відбулося вже тоді, коли процес вже підходив до завершення.

Так свідків, яких я намагався допитати суд допитувати не давав. Мене постійно перебивав прокурор, суддя видаляв із залу суду і вів процес за  моєї відсутності під надуманими приводами.

З самого початку «судового слухання» у моїй справі у суді 1-ї інстанції мені стало зрозуміло, що це лише імітація законної дії. Суд проходив з явно обвинувальним ухилом, мої заяви і клопотання ігнорувалися,  хоча вони стосувалися питань об’єктивного дослідження матеріалів, що є обов’язковою дією згідно ст.22 КПК України, де говориться що «Суд, прокурор слідчий … зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи, виявити обставини які  як виправдовують обвинуваченого і так само пом’якшують чи обтяжують його відповідальність… ». Замість зазначених цією статтею дій суд зробив усе, щоб приховати об’єктивні докази у справі.

І шляхом підтасовок фактів перекласти провину на мене, хоча в даному конкретному випадку чітко простежується саме вина так званих «постраждалих» які безумовно спровокували конфлікт зі мною шляхом нанесення незаслуженої образи і побоїв.

Так, з самого початку процесу, я в рамках ст. 296 КПК України просив суд надати з експертного центру судово-медичної експертизи м. Харкова матеріали судово-медичної експертизи, проведеної за фактом нанесення мені побоїв потерпілими. А також за фактом застосування до мене недозволених методів ведення слідства (у вигляді катувань та побиття). В Орджонікідзевському РВВС м. Харкова дані експертизи проводилися в рамках розслідування кримінальної справи № 26030043, цей факт побічно підтверджено  у відповідях «Харківського обласного Бюро судово-медичної експертизи» від 29 листопада 2007 року № 1939.

 Дані матеріали могли підтвердити необхідність з мого боку саме активної  самооборони  від даних нападів, тому що в противному випадку моєму життю загрожувала небезпека (з чим згоден мій захисник адвокат М. П.П. який чітко виклав цю позицію у своїй «Касаційній  скарзі» ).

Проте суд проігнорував мою заяву. І в обвинувальному вироку навіть немає згадки про наявність експертиз. Єдине, де були згадані судово-медичні експертизи про мої тілесні ушкодження, так це в «обвинувальному висновку».

Суд невмотивовано заклав в основу вироку мої свідчення, отримані досудовим слідством під час тортур. Коли мене під диктовку змушували писати самообмовні свідчення у справі, які як я вже заявляв на суді, не відповідають дійсності.

Хоча суд у сукупності з прихованими матеріалами судмедекспертиз, які зафіксували на мені сліди тортур в період мого перебування в міліції, зобов’язаний був не враховувати мої свідчення, отримані від мене ході досудового слідства за допомогою незаконних методів дізнання.

Про це говорить відповідна частина ст. 22 КПК України «Забороняється домагатися показань обвинуваченого та інших беруть участь осіб шляхом насильства загроз та інших незаконних заходів».

Так само про це сказано в «Конвенції проти катувань та інших жорстоких нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження чи покарання», прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1984. № 39/46 і ратифікованої Україною. У статті № 15 цього Закону чітко сказано: «Кожна держава – учасниця забезпечує, щоб будь-яка заява, якщо встановлено що вона була зроблена під тортурами, не використовується в якості доказу в ході будь-якого судового слухання».

То як держава Україна, в особі судової влади прокуратури та експертних органів – приховує наявність у мене тілесних ушкоджень зафіксованих у відповідних експертизах чітко вказує на факт їх отримання (більшої частини) саме під час дізнання. Що робить свідчення, отримані під тортурами – незаконними.

Як видно з вироку, суд відмовився об’єктивно дослідити причини конфлікту в який я був втягнутий. Так суд перекрутив мої свідчення озвучені мною в суді. Я ніколи не говорив, що прийшов додому і взяв ніж і камінь для самозахисту і пішов в кафе щоб «помститися». Опис подій, які я вивчив у суді, наведені  мною на початку даного звернення.

Інших варіантів я не озвучував в ході всього судового засідання. Вивчивши свій вирок, мені стало ясно, чому суд проігнорував моє «клопотання» про ведення відеозапису судового процесу. І чому суд не надав мені можливості ознайомиться з аудіо технічної фіксацією судового процесу (і на сьогоднішній день, відмовляє у праві одержання копій диска технічної фіксації судового процесу).

Суд не був зацікавлений у проведенні належної фіксації судового процесу технічними засобами, оскільки тоді він не зумів би перекрутити мої свідчення. Приписуючи мені заяви, які я не робив.

Незаконно було і обґрунтування вироку на показаннях «потерпілого» З. та працівників кафе «Смак». Суд проігнорував той факт, що всі ці люди були близькими знайомими, включаючи і загиблого Є. І їхні свідчення явно необ’єктивні, розуміючи, що саме їхні дії стали причиною діяння за яке незаконно засудили мене, вони зробили все можливе, щоб вигородити один одного і таким чином уникнути відповідальності за здійснений ними злочинні дії по відношенню  до мене.

Так суд не врахував свідчення П. у «обвинувальному висновку», згідно з яким К. була провокатором конфлікту між мною і потерпілими. Вона незрозуміло чому, можливо через великий гонор, сприйняла прикре непорозуміння (коли я ненавмисно перекинув келих з пивом) мало не як особисту образу. Після чого вона звернулась (відкликавши вбік). Є.і З. (її знайомих, які сиділи за столом зі мною і претензій до мене не мали) з проханням, щоб вони, присвоївши собі  функцій «охоронців кафе», викинули мене з приміщення.

Після чого, ці 2 особи, які переважали мене з фізичної підготовки, факт чого підтверджений заявою З., про те, що він служив у армійських частинах спеціального призначення, в грубій формі вивели мене з кафе на вулицю, де і побили.

Факт того, що всі учасники даного конфлікту (крім мене) та працівники кафе, що проходять як свідки у справі були знайомі між собою і були приятелями (що підтверджує мою версію про вигороджування один одного у відношенні факту їх нападу на мене, щоб уникнути відповідальності) був встановлено в ході судового слідства.

Приховав суд і той факт, що нападники Є. і З. були сильно п’яні (результат судово-медичної експертизи трупа Є). Як видно з показань «свідків», саме вони є (більшість з них) учасниками конфлікту або ж провокаторами конфлікту зі мною.

Отже, в частині уявної моєї провини як «викривають» дані свідчення Суд використовувати не міг. (Коментар з Кримінально процесуального кодексу).

Таке положення суд в усякому випадку повинен був використати відносно потерпілого З. Але замість цього дані показання потерпілого закладені в основу обвинувального вироку.

Видозмінив Суд і показання свідка П., оскільки в обвинувальному висновку наведено її свідчення, де вона чітко вказала на провокаційні дії К. по відношенню до мене, коли остання запропонувала потерпілим привласнити не наявні у них функції охоронців кафе і вигнати мене з кафе (без жодного приводу для цього).

А у «Вироку» по версії суду показання  П. фігурує як «слушний привід», а не конкретна пропозиція К. назватися «охороною» і викинути мене з кафе. Мало того, у цих свідченнях П. уже вказує, що з цим проханням і до З. і до Є. звернулася бармен П., а не К. Проте в «обвинувальному висновку» зазначено, що з вищевказаним проханням звернулась Тетяна К., а не Світлана П.

Цей факт вказує на брехню П.О.Л., яку вона озвучила в ході судового слухання. Отже, все, що вона виклала в суді далі сумнівно.

Теж відноситься і до свідченнями П.С.В. У «обвинувальному висновку» немає жодного слова про мій «зловісний вигляд», через який вона просила потерпілих вивести мене з кафе. Цей «зловісний вигляд» з’являється лише в її викладі подій у судовому слуханні.

Теж стосується і показань інших свідків. Так, наприклад, П.В.В. інтерпретацією суду (для додання неіснуючої «об’єктивності» його показаннями) вже мовчить про те, що всі учасники конфлікту (крім мене) були його близькими знайомими, хоча в «обвинувальному висновку він вказував згаданих ним як « відвідувачі кафе »осіб у вигляді своїх близьких знайомих .

Так само можу зауважити щодо показань З., де він нахабно заявляючи, що він побачив, що я сильно п’яний, з-за цього він пішов разом з Є., щоб вивести мене з кафе. При повторному моєму візиті  в його первинному (З.) викладі подій з «обвинувального висновку» саме Є. був сильно п’яний і він (З.) пішов з цієї причини разом з Є. до мене, щоб покласти край конфлікту, який мав намір затіяти Є., який виступив агресивною стороною у даному конфлікті, після того, як працівники кафе наділили його неіснуючою функцією «охоронця кафе».

Але особливо нахабно було приховування судом свідчень мого батька Василенко В.І., зроблених ним у суді. Суд їх вказав у вироку лише в частині, що мій батько впізнав ніж, як нам належить.

При цьому суд приховав ту частину заяви мого батька, що його показання (як і показання моєї матері Василенко Т.І.), зафіксовані в «обвинувальному висновку» є повною  вигадкою слідства в тій частині що «він ніяких тілесних ушкоджень у мене не бачив» у момент мого приходу додому після побиття (коли я міняв брудний і пошматований одяг на інший).

Мої батько і моя мати вказали, що вони зустріли мене тоді, коли я виходив з квартири вже переодягнений, що на місці нашої зустрічі-передпокої було темно (це був нічний час) і вони фізично не могли бачити слідів побоїв на моєму тілі.

Крім того, мій батько намагався в суді викласти факт, того як ніж потрапив в кишеню моїх джинсів (він залишався там з моменту виїзду на «пікнік» за місто, де їм нарізали продукти харчування). Але суддя відмовився його слухати, заявивши, що «це до справи не має відношення».

Незаконно  і внесення у вирок помилкових і непідтверджених документально тверджень суду, що я скоїв злочин у стані алкогольного сп’яніння. Жоден документ, який є в матеріалах кримінальної справи, у вигляді експертних висновків не говорив про те, що я був п’яний, чого не можна сказати про потерпілих так до суду експертиза трупа Є. (прихованої суддею від її повного викладу в обвинувальному вироку) чітко сказано, що рівень алкоголю в крові останнього вказує на те, що в момент смерті він був у стані сильного сп’яніння.

Суд, не дивлячись на мої неодноразові вимоги в процесі слухання справи відмовився оголосити дану експертизу в її повному варіанті.

Протягом усього процесу, я був позбавлений можливості коментувати свідчення свідків звинувачення.

Суд відмовив мені у задоволенні мого «Клопотання» про виклик в суд свідка Ш., який міг би підтвердити факт призначення їм зустрічі зі мною в кафе «Смак» у невідкладній справі. Не дав мені можливості довести той факт що мій повторний візит в кафе не був викликаний бажанням «помститися кривдникам», а був лише необхідною дією, пов’язаною  з погашенням Ш. грошового боргу переді мною.

Ігнорування судом мого «Клопотання» про допит Ш. є порушенням ст. 6 ч. 3 п. «Конвенцій про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року: – Протизаконна і нелогічна заява суду у тексті «Вироку» що мої заяви про застосування до мене недозволених методів дізнання в органах МВС для отримання самообмовних  свідчень «не має під собою підстав».

Посилання суду на якісь міфічні результати прокурорської перевірки – безпідставні. Тому що, по-перше: Прокуратура Україні не є об’єктивним органом для такого роду дій з причини того, що вона і підтримує державне обвинувачення. А по-друге: ефімерна прокурорська перевірка була проведена без опитування мене по суті моєї скарги  щодо застосування до мене недозволених методів дізнання.

Не було проведено очних ставок зі співробітниками міліції які  брали участь у моєму затриманні  і дізнанні. Незаконно суд при призначенні мені покарання вказав на те, що я раніше притягувався до кримінального покарання. Моя судимість мала місце в 1999 році і була погашена у 2001 році. Згідно, с. 89 КК України, я є особою, яка не мала судимості, що підтверджується відповіддю від 17.11.08 року за підписом П.А.

Однак, як видно з вироку, суд саме з урахуванням попередньої судимості призначив мені покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Ця дія є прямим порушенням гарантій ч.1 ст.61 Конституції України.

Удвічі незаконним є подання судом як обтяжуючої обставини – вчинення мною злочину у стані алкогольного сп’яніння. Повторюся, в матеріалах справи немає жодної експертизи, яка встановила факт наявності алкоголю в моїй крові в ніч з 30 на 31 травня 2003 року.

Хочу звернути Вашу увагу на факт використання судово-слідчими органами відвертих фальсифікацій для створення доказів з боку обвинувачення.

Так 17.11.2003 року мені було пред’явлено звинувачення в новій редакції. У звинуваченні, в новій редакції, обвинувач Т. вказав, що потерпілому З. було заподіяно колото різане поранення лівого плеча.

Однак згідно за результатами судмедекспертизи тілесних ушкоджень  потерпілого З., йому було заподіяно різане поранення лівого плеча. І саме в реакції нового звернення я був визнаний винним судом. І помилкові результати тілесних ушкоджень лягли в основу обвинувального вироку.

Крім того, відбувається  явна фальсифікація фактів, які були спрямовані на створення підтвердження  версії  звинувачення про те, що мною було завдано удару ножем потерпілому З. різаного характеру.

Не можна стверджувати, що дане ушкодження могло утворитися внаслідок удару ножем, так як механізм утворення різаного поранення – це поріз, а не прямий удар ножем, як виклав суд в обвинувальному вироку.

Таким чином, як Ви бачите, суд першої інстанції, порушуючи норми Конституції України, КПК України засудив мене на сфальсифікованих матеріалах і голих домислах зацікавлених у цьому осіб, таких же «потерпілих»  його друзів, які прагнули приховати факт того, що саме їх злочинні дії спричинили собою мою реакцію у вигляді активної оборони, під час яких і загинув один з постраждалих-агресорів.

Причому його смерть носила явно не навмисний характер. Працівників міліції і прокуратури, які за моїм засудженням намагалися приховати факт застосування до мене катувань та побиття з метою отримання від мене самообмовних свідчень про неіснуючі злочинні наміри, які допомогли б даними особам у просуванні по службових сходах в сенсі їх кар’єрного зростання і так далі.

Не менш протиправною була і імітація слухання «Касаційної скарги» поданої мною і моїм адвокатом у Верховний Суд України. Хоча скарга М. П.П. була вельми і дуже поверхнева і багато в чому неприйнятна в плані його викладу подій ( як пояснив мені адвокат, «він був змушений зробити на догоду суду, тому що у іншому  випадку він би не отримав дохідних справ, а він живе саме з оплати одержуваної від «захисту» за ці справи»).

Але в основному, з його позицією щодо моєї невинуватості я згоден, як і з його вимогами до суду касаційної інстанції, які закладені і базуються на чітко визначених статтях закону та фактичних обставин справи.

Замість детального розгляду даної скарги 22.06.2004 року у Верховному Суді України відбулася десятихвилинна імітація розгляду цієї скарги, де суд не дав мені висловитися, оголосити наявні у мене доповнення за скаргою, на що я мав право згідно ст.355 КПК України та виніс рішення про відхилення та про залишення вироку суду першої інстанції без змін в основній частині щодо призначення мені покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Це говорить про те, що Верховний Суд України виступив у справі як «касаційна інстанція» та проявив себе як вкрай не ефективний засіб правового захисту який носить скоріше номінальний ніж практичний характер, що є грубим порушенням ст.13 «Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року »

30.08.2010 року

Василенко О.О.