Підготовлено:

– Всеукраїнською асоціацією громадських правозахисних організацій „Українська Гельсінська спілка з прав людини” (УГСПЛ)

– Міжнародним фондом „Відродження” (МФВ)

За допомогою наступних НДО:

–  Альянс професійної підтримки громадських ініціатив (IAPS)

–  Вільна профспілка освіти і науки Львівщини

–  Всеукраїнська громадська організація „Коаліція захисту прав інвалідів та осіб із інтелектуальною недостатністю”

–  Всеукраїнське лікарське товариство

–  Громадська організація „За професійну допомогу” (Полтавська область)

–  Громадський комітет захисту конституційних прав і свобод громадян (м. Луганськ)

–  Європейський центр захисту прав ромів

–  Західноукраїнський центр „Жіночі перспективи” (м. Львів)

–  Конфедерація Вільних профспілок України

–  МГО М’АРТ („Молодіжна АльтеРнаТива”, м. Чернігів)

–  Міжнародний правозахисний жіночий центр „Ла Страда –Україна”

–  Національна Асамблея інвалідів України

–  Одеська правозахисна група „Верітас”

–  Харківська правозахисна група (ХПГ)

Висловлюємо подяку за підготовку цієї Доповіді: А. Бущенко, А.Соколову, А.Толопило, А.Черкасовій, Г.Федькович, Є. Захарову, К. Шевченко, Л. Мороз, Л.Максимович, М. Алексєєнко, М. Чумало , О. Калашник, О.Волочай, О.Мусій , Р. Романову, Р.Кравченко, С. Бурову, С. Дьомі.

Основні джерела інформації:

1.  Дані Державного комітету статистики, МВС чи інших органів виконавчої влади, а також судова статистика.

2.  Дані правозахисних громадських організацій

3.  Дані соціологічних досліджень.

4.  Дані, зібрані через засоби масової інформації.

5.  „Держава та громадяни: реалізуючи обіцянки”, Аналіз соціально-економічної політики здійснений Комісією Блакитної стрічки в 2006 році.

Вересень 2007 року

 

Зміст Звіту

Вступ

I. Загальні зауваження до П’ятої періодичної доповіді України щодо забезпечення прав, охоплених статтями 1-15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права

II. Постатейний огляд забезпечення Україною прав, охоплених статтями 1-15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права

Стаття 2. Заборона дискримінації

Стаття 3. Рівність прав для чоловіків і жінок

А. Загальні коментарі

В. Дискримінація жінок щодо права на працю

Стаття 4. Обмеження прав, викладених у Пакті

Стаття 6. Право на працю

Стаття 7. Справедливі і сприятливі умови праці

А. Загальні коментарі

В. Оплата праці

С.Травматизм на виробництві

Стаття 8. Свобода профспілок

Стаття 9. Право на соціальне забезпечення

Стаття 10. Охорона сім’ї, материнства та дитинства

А. Побутове насильство

В. Торгівля людьми:

–  Причини поширення торгівлі людьми

–  Національний план дій

–  Захист і надання допомоги потерпілим

–  Боротьба з торгівлею людьми й покарання злочинців

С. Застосування дитячої праці

D. Дані щодо бездоглядних дітей

E. Інші аспекти дотримання прав дитини

Стаття 11. Право на достатній життєвий рівень

Стаття 12. Право на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я

A.  Загальні коментарі

B.  Реформування державної системи охорони здоров’я

C.  Доступність та рівень фінансування медичних закладів

D.  Забезпечення скорочення мертвонароджуваності та дитячої смертності й здорового розвитку дитини

E.  Запобігання і лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб і боротьби з ними:

–  Дотримання прав осіб, що живуть з ВІЛ/СНІД, та проблема поширення СНІД

–  Інші епідемії (туберкульоз та гепатити „В” і „С”)

F.  Проблеми права на здоров’я ув’язнених

Стаття 13. Право на освіту

III. Рекомендації щодо покращення ситуації

Вступ

Ця доповідь підготовлена Українською Гельсінською спілкою з прав людини та міжнародним фондом „Відродження” у співробітництві з іншими українськими недержавними організаціями у зв’язку з розглядом Комітетом ООН з економічних, соціальних та культурних прав П’ятої періодичної доповіді України щодо виконання положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права.

Матеріали цієї доповіді збиралися протягом 2003-2007 років під час підготовки щорічної доповіді правозахисних організацій „Права людини в Україні – 2004”, „Права людини в Україні – 2005” та „Права людини в Україні – 2006”[1]. При цьому нами були проаналізовані стан виконання Рекомендацій Комітету ООН з економічних, соціальних та культурних права (далі по тексту – Комітет), що були надані за результатом розгляду попередньої доповіді України. Також нами були надані відповіді на питання, що були поставлені Комітетом до Уряду України в зв’язку з розглядом П’ятої доповіді.

Таким чином, у цій доповіді відсутній загальний огляд виконання Україною всіх положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Проте робиться акцент на найбільш проблемних питаннях виконання положень цього пакту. При цьому, ми визнаємо певний прогрес у реалізації багатьох прав, передбачених Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права. У цій доповіді також звертається увага проблеми дотримання права, що неточно або неповністю висвітлені в Урядовій доповіді.

Прохання про надання більшої інформації можна надсилати до Української Гельсінської спілки з прав людини.

 

I. Загальні зауваження до П’ятої періодичної доповіді України щодо забезпечення прав, охоплених статтями 1-15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права

1.  Однією з основних проблем виконання положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права є декларативність українського законодавства. У Конституції, законах, програмах та інших нормативних актах існує багато обов’язків щодо забезпечення тих чи інших прав. Проте в законодавстві відсутні належні процедури реалізації цих прав або їхня реалізація не підтримана фінансуванням держави.

2.  В Україні не існує поділу в законодавстві на норми, що забезпечують певні соціальні, економічні чи культурні права та на ті, що надають певні привілеї, пов’язані з особливими заслугами, посадою тощо. Різниця в правовому регулюванні є очевидною: норми, що забезпечують реалізацію соціальних та економічних прав не можуть бути скасовані чи призупиненні в дії. Привілеї ж можуть змінюватися і вони більшою мірою залежать від волі держави.

3.  Як наслідок цього, у законах України про державний бюджет, що приймаються щорічно, зупиняються десятки, а то й сотні положень законодавства, котрими визначено реалізацію економічних та соціальних прав. Тобто, цими законами зупинялася дія певних норм окремих законів, якими гарантувалися реалізація тих чи інших прав. У 2007 році Конституційний суд України визнав таку практику уряду та парламенту такою, що суперечить Конституції України. Проте це рішення Конституційного суду поки що не виконується.

4.  Україна не виконала та навіть не розпочала виконання пунктів 34 та 35 Заключних зауважень Комітету ООН із економічних, соціальних та культурних прав. До сьогодні не існує офіційного перекладу на українську (державну) мову Заключних зауважень Комітету і вони не оприлюднені в офіційних виданнях. У країні відсутня система поширення інформації про зміст Пакту.

5.  Правозахисні організації стурбовані тим, що значна кількість рекомендацій Комітету, що були надані Уряду України, залишаються не виконаними. У країні відсутній єдиний орган влади, що забезпечив би впровадження цих рекомендацій. Не існує жодного прийнятого правового акту, що визначав би конкретний План дій щодо реалізації цих рекомендацій.

6.  Не зважаючи на значне збільшення фінансування офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини протягом останніх п’яти років, якість його роботи не покращилася. У Секретаріаті Уповноваженого відсутній загальний реєстр усіх отриманих скарг та ефективний контроль за вирішенням їх по суті. Більшість скарг до Уповноваженого автоматично пересилаються до відповідних органів влади. Таким чином, часто такі скарги пересилаються особам, на котрих подаються скарги до омбудсмена. Наприклад, скарга щодо нарахування пенсії та дії Пенсійного фонду, пересилається для вирішення до цього ж Пенсійного фонду чи відповідного Міністерства. Іншого ж рішення за такою скаргою Уповноваженим не приймається. Тому роль омбудсмена у захисту соціальних, економічних та культурних прав залишається не значною.

 

II. Постатейний огляд забезпечення Україною прав, охоплених статтями 1-15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права

Стаття 2. Заборона дискримінації

7.  В Україні відсутня офіційна політика щодо протидії дискримінації, що випливає із завдань та програм діяльності органів влади.

8.  В Україні відсутня будь-які правові норми, що встановлювали б загальну заборону дискримінації. Зазвичай, надто загальні та неконкретні норми містяться в деяких галузевих законах. Проте в жодному правовому акті, окрім Закону України „Про рівні права та можливості жінок і чоловіків”, не існує визначення прямої та непрямої дискримінації, а також механізмів захисту від дискримінації. У наслідок цього в країні відсутні судові рішення, що якимось чином би карали за дискримінацію. Тобто, при дискримінації особи судовий механізм захисту є неефективним через недосконалу законодавчу базу. Інших механізмів також фактично не існує. Наприклад, положення Кримінального кодексу (стаття 161) сформульовані таким чином, що їх не можливо застосувати, що підтверджується офіційними даними про відсутність вироків за цієї статтею.

9.  Практика дискримінації за різними ознаками є достатньо поширеною. Найбільше дискримінації піддаються особи за ознакою національності (наприклад, роми, вихідці з країн сходу та Азії), статі, стану здоров’я (наприклад, хворі на ВІЛ/СНІД, туберкульоз, гепатит, люди з інвалідністю), сексуальної орієнтації (наприклад, геї), віком.

10.  За результатами соціологічних досліджень, найбільше дискримінація зустрічається в трудовій сфері, медичному обслуговуванні та отриманні соціальних послуг.

11.  Кількість випадків дискримінації постійно зростає через відсутність ефективних механізмів захисту та неможливість покарання за такі дії.

12.  Відношення суспільства до ромів залишається негативним, та соціологічні опитування свідчать, що упередження до ромів є більш розповсюдженими, ніж до осіб, що належать до інших національних меншин. Дослідження національної терпимості за шкалою Богардуса, які проводилися декілька разів впродовж 1992-2006 років Інститутом соціології, показали, що індекс нетерпимості до ромів перевищує 5 балів. Таким чином, роми не сприймаються масовою свідомістю як постійні мешканці України.

13.  Роми мають найвищий індекс нетерпимості та дуже страждають від соціальної дискримінації. Рівень безробіття серед ромів є найвищим, в середньому, умови їх життя є гіршими, ніж умови життя інших етнічних груп. Вони мають більше труднощів у доступі до освіти, медичного обслуговування та судової системи. Показник відвідування дітьми ромів навчальних закладів залишається низьким.

14.  Рома в Україні зазнають систематичної дискримінації практично в усіх сферах життя, зокрема, серед іншого: при доступі до особистих чи інших документів, освіти, отримання чи оренди житла, охорони здоров’я, працевлаштування чи соціальних послуг. Відсутність персональних документів (наприклад, свідоцтва про народження) призводить до неможливості перебування дітей у дитячих садках чи школах, отримання медичної допомоги чи інших послуг. Наведемо декілька найбільш часто повторюваних прикладів:

·  Місцева газета „Лівобережна” (м. Золотоноша Черкаської області) 6 жовтня 2004 року опублікувала статтю „Міліція попереджує: увага – грабіжники”. У статті були надані поради не вступати у розмови з будь-якими представниками ромів, котрих вони не знають персонально. Раніше, цього ж року, 16 червня, у тій же газеті була опублікована стаття під назвою „Нашестя ромів – сумні історії”, в котрій радилося населенню не впускати ромів до їхніх помешкань, не давати їм води та не показувати їм напрямок, коли вони питають куди їм пройти. Через тиждень з’явилася наступна стаття, в якій читачів попереджали, що „роми виробляють фальшиву горілку”. При цьому невідомо, щоби газета робила такі ж публікації щодо інших етнічних груп.

·  Наведемо ще один поширений приклад: на сторінці 81 «Основ здоров’я», підручнику, що був рекомендований Міністерством освіти та науки й надрукований в 2004 році, описується що повинні робити діти, коли „незнайомці” з’являться перед дверима їхнього дому. Малюнок, що супроводжує текст, показує білого українського хлопця, котрий дивиться у дверний глазок на молоду дівчину зі смуглою шкірою, що протягнула свої руки з проханням чогось. При цьому старша жінка, що носить одяг, який з огляду на стереотипи можна назвати „циганським” (платок, одяг з надрукованими квітами, відповідні кільчики), виступає з тіні з кута і не перебуває в зоні видимості хлопчика. У тексті надається наступна порада хлопцеві:

Не відкривайте двері не знайомим людям. Погляньте на хлопця. Що повинен він зробити? Чому ви так думаєте? Якщо ви бачите жінку чи дівчину, котрих ви не знаєте, не панікуйте, закличте сусідів, діда або бабу чи задзвоніть своїм батькам на роботу. Запитай їх про пораду перед тим, як відкривати двері. Викликайте міліцію та кажіть голосно, щоби люди з іншої сторони двері могли вас почути. Якщо ви не маєте телефону, просіть про допомогу в сусідів через ваше вікно.^[2]

15.  Друковані та електронні ЗМІ поширюють та посилюють анти ромські расистські стереотипи, що асоціюють ромів із злочинами, наркотиками та загальною невизначеною загрозою. Медіа публікують матеріали, що розпалюють національну ворожнечу, приносять пряму шкоду меншинам, включно з ромами. Журналісти регулярно лякають ромами громадськість і всілякими небезпеками, що вони з ними пов’язують, часто надаючи поради своїм читачам уникати будь-яких контактів та бути уважними щодо ромів.

16.  Слід також згадати про збільшення випадків дискримінації осіб, вихідців з Кавказу, Азії та Африки. Доповіді Державного департаменту США про права людини в Україні в 2000, 2001, 2002 та 2003 роках говорять про зростання кількості скарг з приводу расової дискримінації осіб азіатського та африканського походження. Крім того, почастішали повідомлення про расові мотиви насильства проти осіб азіатського та африканського походження та осіб „кавказької національності”. Представники цих груп скаржилися, що працівники правоохоронних органів постійно ігнорували, а іноді навіть підтримували акти насильства проти них. Ці групи зазнають особливою дискримінації в трудовій сфері, при оренді житла, а також при реалізації права на освіту.

Стаття 3. Рівність прав для чоловіків і жінок

А. Загальні коментарі

17.  Жінки систематично та масово піддаються дискримінації на ринку праці, особливо в приватному секторі. Ми також погоджуємося з Урядом, що жінки дискримінуються в політиці, представництві в парламенті, керівному складі державного та приватного секторів, а також у прийнятті рішень на всіх рівнях державної влади.

18.  Жінки часто займають менш оплачувані посади, що не пов’язані із прийняттям важливих рішень. Причиною малооплачуваності праці жінок є той факт, що встановлені тарифні ставки в галузях, у котрих більше працюють жінки, значно занижені в порівнянні з іншими галузями. Також слід урахувати, що жінкам складніше пробитися на керівні посади, що значно краще оплачуються. Крім того, жінки часто працюють неповний робочий день у зв’язку з доглядом за дитиною.

19.  Україна має антидискримінаційне законодавство щодо чоловіків та жінок, проте воно залишається декларативним через відсутність ефективного контролю, механізмів його реалізації, а також покарань за дискримінацію. Також відсутній державний моніторинг реалізації цього законодавства.

20.  У п. 55 Доповіді Уряду міститься теза “у нас недискримінаційне законодавство”. На жаль, законодавство України не відповідає нормам міжнародного законодавства стосовно забезпечення ґендерної рівності. Наприклад, необхідно з урахуванням принципу рівного ставлення та заборони дискримінації за ознакою статі, привести норму частини 3 статті 24 Конституції у відповідність до норм частин 1 та 2 цієї статті, норм міжнародного права щодо забезпечення ґендерної рівності та інших норм Конституцій України (зокрема, викладених у статті 51); привести норму частини 3 статті 24 та норму частини 5 статті 43 у відповідність із нормою частини 1 статті 43 Конституції; внести положення стосовно спеціальних позитивних заходів та меж їх застосування.

21.  Не дивлячись на прийняття закону про рівні права і можливості, принцип рівної винагороди за роботу рівної цінності та принцип прозорості в сфері оплати праці й далі не закріплені в законодавстві України, що негативно впливає на здійснення змін стосовно існуючої дискримінації в цій сфері.

22.  Необхідно також посилити юридичну відповідальність за дискримінацію при прий­нятті на роботу та протягом трудової діяльності, у тому числі запро­ва­дженням адміністративних стягнень у вигляді штрафів за дискри­мінаційну поведінку працедавців (зокрема, за сексуальні домагання).

23.  Проблемою продовжує бути й існування певних пільг, що існують для жінок, котрі насправді обертаються обмеженням їхніх прав. Наприклад, пільги для одиноких матерів, що мають дітей до 14 років чи дітей з інвалідністю, матерів, що мають дітей до 6 років, є прямо дискримінаційними, оскільки такі пільги не поширюються на батьків, що стимулює жінок, а не чоловіків, здійснювати догляд за дитиною й обмежує їхні права та можливості на ринку праці. Ці пільги також істотно обмежують можливість працевлаштування.

24.  Фактична відсутність жінок у політичній сфері та депутатському корпусі не свідчить про негативне ставлення суспільства до можливостей жінок у політичній сфері та рівень його ґендерної культури. Не дивлячись на те, що жінки достатньо представлені на середній та нижній ланках прийняття рішень у країні (про що наводиться статистика в Доповіді), вони майже відсутні на вищих щаблях влади. Головними причинами відсутності жінок на вищих посадах в політиці, особливо в Верховній Раді, вважаємо: високий рівень корумпованості процесу формування списків кандидатів в депутати, фактичне відсторонення жінок від власності в країні, що не дозволяє на рівних конкурувати із чоловіками в змаганнях за владу. І надалі спостерігається явище, коли чоловіки готові платити мільйони доларів або за депутатську недоторканність, або за можливість в парламенті лобіювати свої бізнес-інтереси. Про це часто повідомляють і самі депутати, пояснюючи, що вкладені кошти необхідно повертати. У цій ситуації вважаємо дієвим введення спеціальних позитивних заходів – а саме, ґендерний квот, які б фіксували не менше певної кількості місць в парламенті для жінок та чоловіків.

25.  Державні програми стосовно забезпечення ґендерної рівності (і попередні й поточна 2007 року), по-перше, носять декларативний характер, по-друге, не передбачають конкретних коштів у Державному бюджеті на реалізацію програми, і, відповідно, відповідальності за їхнє невиконання, а також чітких показників (критеріїв виконання) використання коштів.

26.  Фінансування виконання державних програм здійснюється зі статті бюджету «Здійснення державними органами централізованих заходів з питань дітей, молоді, жінок та сім’ї» та «Державна підтримка громадських організацій на виконання загальнодержавних програм і заходів стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї». Відповідно до «Переліку пріоритетних соціальних проблем, на розв’язання яких у 2006 році мають бути спрямовані проекти програм громадських організацій» (затверджений Наказом Міністерства від 13 лютого 2006 року № 371), «впровадження принципу ґендерної рівності у всіх сферах суспільного життя» є тільки одним з підпунктів розділу 5 Переліку: «Зміцнення інституту сім’ї, сприяння покращенню демографічної ситуації». Таким чином, впровадження ґендерної рівності практично загубилось серед інших 5 груп пріоритетів, які стосуються молодіжної політики. Особливо це очевидно за умов дуже обмежених ресурсів і чітких пріоритетів уряду, викладених у Державному бюджеті, коли 26% фінансування на проекти НДО виділено на фінансування однієї організації «Сузір’я». Серед 164 проектів переможців «Конкурсу проектів програм, розроблених громадськими організаціями стосовно дітей, жінок та сім`ї на 2006 рік» на загальну суму 12,1 млн. грн. підтриманих з державного бюджету, не підтримано жодного проекту стосовно впровадження ґендерної рівності в сфері прийняття рішень, і тільки 4 проекти на суму 220 тис. грн. опосередковано стосувалися прав жінок, ґендерної рівності та дискримінації за іншими, крім статі, ознаками (Національний тиждень «Всі різні-всі рівні» в Україні (Україна – XXІ), “Ні насильству в сім`ї” (Асоціація майбутніх юристів України), “Сільська жінка: шляхи самореалізації” (Союз Аграрної молоді), “Різні, але рівні” (Асоціація Молодих Медиків України)).

27.  Уважаємо неефективним покладання відповідальності за забезпечення рівних прав та можливостей на Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту. Міністерство в більшості випадків займається проблемами молоді та спорту. Гендерна нерівність не є першочерговою в пріоритетах Міністерства. У зв’язку із цим уважаємо ефективнішим створення спеціального органу на рівні уряду щодо протидії дискримінації.

28.  Уважаємо, що ситуацію, яка склалася з рівними правами та можливостями чоловіків та жінок, особливо в галузі прийняття рішень, можна змінити за допомогою розробки та застосування спеціальних тимчасових заходів, спрямованих на забезпечення ґендерної рівності – позитивних дій. Застосування позитивних дій визначено ст. 3. Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» як один з основних напрямів державної політики щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Однак, із часу дії закону не було зроблено жодних кроків на законодавчому рівні до визначення видів позитивних заходів, умов, за яких вони можуть застосовуватись та механізми їхнього застосування.

В. Дискримінація жінок щодо права на працю

29.  Одним із механізмів дискримінації, до якого вдаються роботодавці, є оголошення про вакансії. Це такі оголошення, у яких указується бажана стать майбутнього працівника. Практичний результат таких оголошень – підтримання та закріплення ґендерних стереотипів. Більшість оголошень, у тому числі й переважна більшість оголошень про високооплачувані та керівні посади, спрямовані саме на чоловіків, а не на жінок. Тому оголошення, що вказують бажану стать працівника (чоловічу), позбавляють жінок можливості та відвертають від спроб улаштуватися на добре оплачувану та престижну роботу, для якої вони, цілком можливо, мають необхідні освіту, досвід та навички. За даними дослідження Центру „Ла Страда – Україна”, в Україні понад 40% оголошень містять вимоги щодо статі майбутнього працівника.

30.  Деякі роботодавці обумовлюють бажаний сімейний стан жінок в оголошеннях про вакансії. Неприховане небажання роботодавців, особливо приватних, надавати жінкам пільги з вагітності та пологів та інші, визначені законодавством, примусили багатьох жінок працевлаштовуватися в державному секторі, де зарплатня нижча, але пільги надаються з більшою гарантованістю.

31.  Деякі роботодавці під час співбесіди прямо запитують про плани жінок стосовно дітей, наявності партнера (бой-френда), планів на одруження тощо. Але, насправді, це особисте рішення, і роботодавець не повинен впливати на нього.

„Вероніка розповіла, що коли вона намагається влаштуватись на роботу, одним з перших питань, яке їй задають роботодавці, завжди стосується її сімейного стану. „Коли керівник дізнавався від мене, що я незаміжня і маю малу дитину, мені відмовляли навіть в продовженні співбесіди. Такі запитання обурюють. Нікого не цікавить ні мій диплом, ні моя кваліфікація, ні мої прагнення до праці”.

32.  Здається, що багато роботодавців в Україні більш охочі наймати жінок, що вже мають старших дітей, виходячи з припущення про родинні зобов’язання жінок.

„Марина, що працює в державному закладі з тих пір, як її колишній приватний роботодавець збанкрутував в 1994 році, розповіла, що коли втратила роботу, державний сектор видався їй „більш привабливим”, оскільки там „не звільняють через те, що ти береш відпустку з вагітності та пологів, і більше соціальних гарантій”. Вона помітила, що „багато молодих жінок приходять в держсектор з цієї причини”. Для Тетяни різниця між державним та приватним секторами в цьому аспекті видається настільки значною, що складається враження, ніби кожний сектор працює за різним законодавством”.

33.  Хоча багато роботодавців дискримінують молодих жінок у процесі прийому на роботу через реальні або уявлювані родинні обов’язки, старші жінки також відчувають значну дискримінацію на ринку праці. Вимоги до віку – ще один суттєвий аспект оголошень про вакансії, який має подальший негативний вплив на жінок на ринку праці. Більшість роботодавців шукають молодих працівниць до тридцяти або до сорока років.

34.  Тому старші жінки стикаються з подвійною проблемою: їх не приймають на багато посад, в тому числі, на добре оплачувані менеджерські посади, через ґендерні обмеження, і так само їх не приймають на більшість вакансій, призначених для жінок, через вікові обмеження. Але і не всі молоді жінки можуть отримати роботу, доступну для жінок, через дискримінацію за сімейним станом. Як наслідок, дискримінація існує на обох кінцях вікового спектру. Лишається невелике „вікно”, де жінки сприймаються як серйозні кандидати на місце: до тридцяти п’яти років, але з дітьми шкільного віку.

„Олена хвилюється, що скоро втратить роботу в державному закладі через реструктуризацію її відділу. Вона вже півтора року шукає роботу, але відчуває, що через вимоги роботодавців до віку їй дуже важко поміняти роботу. „Мені сорок три, а в кожному оголошенні написано „до тридцяти п’яти”. За три роки я взагалі не зможу знайти ніякої роботи”.

„Марія розповідає, що, побачивши оголошення про вакансії, в яких були вказані обмеження до віку кандидатів, відчула себе дуже обуреною. „З почуття протиріччя я вирішила розіслати своє резюме. Мене запросили всі три компанії і за результатами співбесід запропонували роботу. Якби не моя злість на таку несправедливість, я би ніколи не знайшла роботу”.

35.  Вимоги до зовнішності з боку роботодавців, що шукають працівників на різні посади, особливо з боку тих, що шукають жінок, є звичайним явищем. Оголошення про вакансії, де фізична зовнішність не має явного відношення до роботи, що буде виконуватися, на відміну від сфери розваг або модельного бізнесу, часто містять вимоги до низки фізичних якостей. Це стосується посад всіх рівнів, навіть менеджерських. Оскільки такі вимоги з’являються практично завжди в оголошеннях, розрахованих саме на жінок, вони є дискримінаційними і мають непропорційний вплив на можливості працевлаштування жінок, порівняно з чоловіками. Упевненість роботодавців, що вони можуть з усією відповідальністю визначати рівень привабливості пошукачок роботи, підсилює атмосферу, в якій жінки можуть відчути сексуальні домагання.

Стаття 4. Обмеження прав, викладених у Пакті

36.  При встановленні обмежень прав, котрі держава забезпечує відповідно до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Україна не встановлює такі необхідні ознаки цих обмежень, як „сумісність обмежень із природою прав”, а також мету обмежень – „сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві”. Такі додаткові критерії обмежень не встановлені законодавством, а також не використовуються судами в національній судовій практиці. Це дозволяє надто широко тлумачити встановлені Пактом підстави для обмежень установлених ним прав.

Стаття 6. Право на працю

37.  Законодавство, яке регулює зайнятість населення, на сьогодні в багатьох випадках залишається декларативним, що підтверджується результатами виконання програм зайнятості, а також діяльності державних органів, покликаних до вирішення проблеми безробіття.

38.  Зокрема, залишається достатньо високим рівень вимушеної неповної зайнятості працівників. Для прикладу протягом 2005 року в режимі неповного робочого часу працювало 7,4 %, а в неоплачуваних відпустках з ініціативи адміністрації знаходилися 1,8 % середньооблікової чисельності працівників.

39.  Деяке зниження рівня безробіття пов’язане зі зростанням попиту на робочу силу. Водночас невідповідність попиту на робочу силу її пропозиції в територіальному розрізі зумовлює високий рівень міжрегіональної диференціації безробіття. Вище середнього рівень безробіття залишається у Житомирській, Чернівецькій, Черкаській (9,8 %), Рівненській (9,7 %), Миколаївській (9,3 %), Тернопільській (9,1 %) областях, найнижчий – у м. Севастополі (3,4 %) та м. Києві (4,3 % ).

40.  На початок 2006 року в середньому на одне вільне робоче місце претендувало 5 незайнятих осіб. Дефіцит вакансій спостерігається, практично, в усіх регіонах України, крім міст Києва і Севастополя, де, за окремими спеціальностями, є дефіцит у кадрах. Дисбаланс у розподілі виробничих ресурсів та робочої сили зумовлює значну міжрегіональну диференціацію показника співвідношення чисельності незайнятих громадян, які звернулися до служби зайнятості, до кількості вакансій (навантаження на одне вільне робоче місце). Так, в Донецькій, Дніпропетровській, Київській, Харківській областях цей показник нижчий від середнього по країні і становить від 2 до 4. У той же час, у Черкаській, Тернопільській, Рівненській, Івано-Франківській та Чернівецькій областях на кінець 2005 року на одну вакансію претендувало, в середньому, 15-27 незайнятих осіб.

41.  Кошти, які направляються на вирішення проблеми безробіття за окремими напрямами, витрачалися неефективно, що негативно позначалося на вирішенні соціально важливої проблеми – забезпечення зайнятості громадян. Зокрема, це підтверджується висновками Рахункової палати України, яка зазначає, що незважаючи на позитивну динаміку показників, що характеризували у 2005 році ринок праці в цілому, недостатньо активно проводилися заходи з розширення сфери застосування праці шляхом підтримки самостійної зайнятості населення та розвитку підприємництва, а також щодо першочергового працевлаштування на дотаційні робочі місця громадян, нездатних конкурувати на ринку праці; розміри допомоги по безробіттю для переважної більшості безробітних залишались незначними і не відповідали вимогам статті 46 Конституції України та статтям 23 і 33 Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”. Водночас у 2005 році тимчасово вільні кошти Фонду зайнятості (органу, на який покладена функція по забезпеченню зайнятості), які розміщувались на депозитних рахунках у комерційних банках, перевищували визначені чинним законодавством обсяги. Таким чином, на кінець року не було використано 157,6 млн. грн., які були передбачені на матеріальну допомогу та соціальні послуги.

42.  Із загальної чисельності безробітних, які отримували допомогу по безробіттю на кінець 2005 року (642,7 тис. осіб), 93,2 % отримували допомогу, що не перевищувала розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи. При цьому допомогу в мінімальних розмірах (застраховані – 150 грн. або 33,1 % прожиткового мінімуму, незастраховані – 108 грн. або 23,8 %) отримували 65,7 % безробітних. Середньомісячний розмір допомоги по безробіттю в 2005 році становив лише 38,1 % законодавчо встановленого розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи.

43.  Розмір одноразової допомоги для організації підприємницької діяльності був незначним (в середньому – 2723 грн.) і не міг суттєво впливати на цей процес. У 2005 році із загальної кількості безробітних, які отримали таку допомогу, протягом року припинення підприємницької діяльності зареєстрував кожен восьмий.

44.  Працевлаштування безробітних шляхом надання дотації роботодавцям відбувалося, в основному, на низькооплачувані місця, що не сприяло закріпленню працівників на підприємствах (протягом 2005 року звільнився майже кожний п’ятий з працевлаштованих на дотаційні місця). Залишається низьким рівень працевлаштування безробітних із числа тих, хто нездатний конкурувати на ринку праці (15,4 % загальної чисельності працевлаштованих таким шляхом).

45.  Професійне навчання безробітних здійснювалося переважно за відсутності конкретного замовлення роботодавців, що позбавляло безробітних, які закінчили навчання, гарантій на працевлаштування та призводило до неефективного використання коштів, які направлялися на боротьбу із безробіттям. Так, регіональні та базові центри зайнятості здійснювали професійне навчання безробітних за професіями та спеціальностями, на які попит на ринку праці є недостатнім для забезпечення працевлаштування в повному обсязі за набутою професією осіб, що закінчили навчання. За січень-червень 2006 року рівень працевлаштування склав у середньому по Україні 60,4 % .

46.  У центрах зайнятості сьогодні понад 2 млн. незаповнених вакансій, а реально їх ще більше. І лише в 5% випадків на вакантних місцях пропонується зарплата понад тисячу гривень, а в 70% — менше 500. Ці вакансії ніколи не стануть заповненими робочими місцями, тому що люди цілком обґрунтовано не йдуть працювати за таку заробітну плату. В Україні сьогодні є проблема низької та неадекватної зайнятості. Проблема безробіття в нас нівелюється і трансформується в абсолютно убогу й недостойну людини заробітну плату. Тобто, складається ситуація, коли з однієї сторони існує багато вакансій, проте велика кількість безробітних не бажають працювати на цих робочих місцях через мізерну заробітну платню.

Стаття 7. Справедливі і сприятливі умови праці

А. Загальні коментарі

47.  Право на справедливі і сприятливі умови праці визначає рівень якості життя громадян і відображає рівень державної опіки щодо свого населення.

48.  Серйозною проблемою в Україні, на яку поки звертають мало уваги, є поширення рабоподібних практик у сфері трудових відносин. Такі практики процвітають на тлі активної внутрішньої міграції працездатних громадян України, які в пошуках роботи мігрують із депресивних регіонів сільської місцевості, моно-міст (міст, що залежать від роботи одного великого промислового підприємства), робочих селищ, де процвітає безробіття, у великі міста, особливо Київ, будучи готовими на будь-яку оплату праці й будь-які умови праці. У результаті збільшується тіньовий сектор економіки, тіньові трудові відносини, повна залежність працюючих громадян від роботодавців і їхніх примх. Трудові відносини здійснюються без оформлення офіційних трудових договорів, і тому розриваються в будь-який момент із ініціативи роботодавця без можливості пред’явлення претензій або захисту прав з боку трудящих. За даними, взятими зі ЗМІ, така ситуація характерна для будівельної індустрії, роботи великих супермаркетів, роздрібно-оптової торгівлі. У двох останніх сферах у більшості трудяться жінки, які потерпають крім іншого ще й від сексуального насильства. Проблема феодалізації відносин і поширення рабоподібних практик вимагає негайного втручання з боку держави й суспільства.

В. Оплата праці

49.  В Україні не встановлена мінімальна погодинна оплата праці.

50.  Не зважаючи на те, що уряд у своїй доповіді (п. 115-118) заявляє про номінальне підвищення середньомісячної заробітної плати, на сьогодні склалася досить унікальна ситуація з бідністю – ця проблема стала насамперед надзвичайно актуальною саме для працюючого населення. Як зазначав Міністр праці та соціальної політики України М.Папієв, станом на червень 2006 року зарплата, нижча мінімальної, нарахована 814 тис. громадянам. А 2,76 млн. осіб живуть на зарплату менше прожиткового мінімуму.

51.  Це підтверджується даними, які наводить Державний комітет статистики України за 2006 рік, які говорять, що в Україні в середньому 7,5 % працівників отримують зарплату, нижчу встановленого законодавством мінімуму, а якщо не брати до уваги м. Київ, то цей показник буде вищим, ніж 10%, а в багатьох західних областях України він досягає 13-14 %.

52.  Статистика щодо частки працівників, яким нарахована зарплата менша від прожиткового мінімуму для працездатної особи, яскраво засвідчує, наскільки глибокою є проблема забезпечення права на справедливі умови праці. 23,7 % населення, отримують зарплату, меншу ніж прожитковий мінімум. І тільки в 5-7 регіонах є дещо кращі показники, а в решті ситуація набагато гірша. Зокрема, показник частки працівників, яким нарахована зарплата менша, ніж прожитковий мінімум, у Тернопільській області складає майже 37 %. Ось такий рівень життя на сьогодні в Україні, коли навіть ті, хто працюють, не тільки не мають можливості забезпечити прожитковий мінімум, але й не отримують мінімальну зарплату.

53.  Уряд у п. 118 доповіді стверджує, що в Україні відбулось підвищення зарплати на підприємствах усіх видів економічної й промислової діяльності. Натомість уряд не згадує, що в економіці України залишається дуже значна диференціація рівня оплати праці за видами економічної діяльності та регіонами. Найвищий рівень оплати праці спостерігається у фінансових установах та на підприємствах авіаційного транспорту, а серед промислових видів діяльності – на виробництві коксу, продуктів нафтоперероблення, готових металевих виробів та в добуванні паливно-енергетичних корисних копалин, де заробітна плата працівників перевищує середній показник по економіці в 1,5–2,0 рази. Водночас абсолютний розмір заробітної плати працівників підприємств сільського господарства та мисливства, рибальства та рибництва, установ охорони здоров’я та соціальної допомоги, а також підприємств по виробництву текстилю, одягу, виробів з хутра та шкіри був більш ніж на третину нижчим за середній по економіці.

54.  Серед регіонів найнижчий рівень оплати праці (на 31,1% менший від середнього по країні) зафіксовано в Тернопільській області, натомість найвищий (відповідно в 1,7 рази більший), як і раніше, спостерігався в м. Києві. Середня заробітна плата працівників Київської, Запорізької, Дніпропетровської та Донецької областей також перевищила показник у цілому по країні (на 0,4–14,7%).

55.  Слід відзначити велику різницю в оплаті державних службовців. Вилка зарплат для всіх, хто працює в бюджетних установах, дорівнює співвідношенню 1:40, такі дані сховані в документах з обмеженим доступом і закриті від громадськості. Для порівняння в Західній Європі 1:4, у США – 1:5, і ці дані є відкритими і визначені законом. Про яку рівність в Україні можна всерйоз говорити, коли колишній парламентарій, що є безробітним, одержує щомісяця приблизно 4 стипендії дійсного члена Національної академії наук України, або приблизно 6 зарплат професора українського університету IY (вищої) категорії, або 12-13 зарплат лікаря вищої категорії, або приблизно 20 зарплат шкільного вчителя вищої категорії, а один діючий депутат парламенту коштує бюджету України як вісім діючих академіків, або 12 професорів, або 26 лікарів-хірургів, або 40 вчителів середніх шкіл?

56.  Не зважаючи не те, що уряд проголошує (п. 138-145 доповіді) про подолання проблеми заборгованостей по виплатах зарплати, ми не можемо погодитись із цими висновками. Зазначаємо, що проблема заборгованості по зарплаті вже стала хронічною хворобою. За даними того ж Державного комітету статистики, сума заборгованості із виплати заробітної плати на 1 грудня 2006 р. перевищувала показник на початок 2006 р. на 3,7%, або на 35,8 млн. грн., і становила 996,1 млн. грн., що дорівнює 7,7% фонду оплати праці, нарахованого за листопад 2006 р. усім працівникам.

57.  Заборгованість працівникам економічно активних підприємств протягом січня–листопада 2006 р. збільшилася на 3,3%, або на 15,1 млн. грн., і на 1 грудня становила 477,2 млн. грн., або 47,9% загальної суми боргу. Серед видів економічної діяльності найбільш вагоме зростання суми невиплаченої заробітної плати зафіксовано на економічно активних підприємствах обробної промисловості – на 43,8 млн. грн., в організаціях, що здійснюють операції з нерухомістю, – на 22 млн. грн., на підприємствах виробництва машин та устаткування – на 20 млн. грн. У регіональному аспекті приріст суми боргу на економічно активних підприємствах спостерігався в 16 регіонах, найвищими темпами – у Харківській (у 2,9 рази більше), Івано-Франківській (у 2,8 рази більше) та Закарпатській (у 2,1 рази більше) областях.

58.  У цілому з кожних 100 гривень, не виплачених економічно активними підприємствами, 45 заборгували своїм працівникам промислові підприємства, 12 – організації, що здійснюють операції з нерухомістю, ще 11 – підприємства сільського господарства. На початок грудня 2006 р. вчасно не отримали заробітну плату 347,5 тис. осіб, або 3,1% загальної кількості працівників. Сума боргу в середньому на одного працівника на 1 грудня становила 1099 грн., що майже на рівні середньої заробітної плати за листопад 2006 р. Зростання суми заборгованості із виплати заробітної плати упродовж січня–листопада відбулось також на підприємствах-банкрутах – на 12,4%. На підприємствах, які призупинили виробничо-господарську діяльність (економічно неактивні), спостерігалось зменшення обсягів заборгованості на 19,5%.

59.  Лише в Чернігівській області протягом 9 місяців 2006 року прокуратурою області було порушено 48 кримінальних справ за фактами нехтування законодавством про оплату праці. Із цих питань було внесено також 306 інших актів прокурорського реагування, до відповідальності притягнуто 220 посадових осіб. У цивільному порядку прокурорами до судів області було пред’явлено 493 позови про стягнення на користь працівників нарахованих, але не виплачених грошей. Відшкодовано мільйони гривень боргів. У цій же області протягом січня-серпня 2006 р. державним інспектором праці перевірено 7 підприємств-боржників. Заборгованість із заробітної плати на перевірених підприємствах становила 171,7 тис. грн., термін заборгованості — від 1 до 10 місяців. За результатами перевірок підприємств-боржників складено й передано до суду 7 протоколів про адміністративні правопорушення на керівників ДП „РЕССКІ-льон”, ДП “Агат-Сна”, ДП “Агат-Мрія”, ВАТ “Агат”, СТОВ “Поліське”, будівельно-монтажного об’єднання «Райагробуд» та інших.

60.  В Івано-Франківській області протягом 11 місяців 2006 року прокуратура області порушила 110 кримінальних справ за фактами невиплати заробітної плати, борг з якої становить 9,6 млн. грн. З них – 52 справи проти посадовців, які допустили заборгованість із виплати зарплати зумисне, за наявності коштів, використавши їх з іншою метою.

61.  Особливо гостро проблема заборгованості по зарплаті стоїть у шахтарських регіонах України, де несвоєчасна виплата заробітної плати та нагромадження заборгованості стало хронічним явищем. Це визнають навіть контролюючі державні органи.

62.  Уряд стверджує в п. 123-128 доповіді, що було здійснено цілу низку заходів щодо підвищення оплати праці працівникам навчальних закладів. Але водночас не згадує про проблеми по погашенню заборгованостей у закладах освіти, що ще раз підкреслює глибину проблеми заборгованостей в Україні. Зокрема, відповідно до висновків Рахункової палати України систематичні порушення й недоліки, виявлені в ході проведення перевірки ефективності використання коштів субвенцій, виділених з державного бюджету місцевим для ліквідації заборгованості з виплат, передбачених статтею 57 Закону України “Про освіту” педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників навчальних закладів, свідчать про недостатній рівень організації роботи в зазначеному напрямі та відсутність контролю з боку Кабінету Міністрів України та Міністерства освіти і науки України, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. При розподілі, наданні та використанні субвенції допускались порушення принципу справедливого і неупередженого розподілу коштів між громадянами та територіальними громадами, внаслідок чого були обмежені права громадян щодо одержання виплат. У 2005- 2006 роках до Міністерства освіти і науки України надійшло понад 400 звернень громадян із зазначених питань. Як на центральному, так і місцевому рівнях, управління коштами субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на погашення заборгованості з виплат працівникам навчальних закладів у 2005-2006 роках здійснювалось неефективно та з порушенням законодавства. Усього виявлено таких фактів на загальну суму 136,5 млн. гривень.

63.  Це, у ряді випадків, призвело до несвоєчасного проведення таких виплат та порушення вимог статті 5 Закону України “Про реструктуризацію заборгованості з виплат, передбачених статтею 57 Закону України “Про освіту” педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників навчальних закладів” стосовно помісячного погашення заборгованості.

64.  При цьому, за наявності значних обсягів заборгованості з виплат педагогічним працівникам навчальних закладів за вислугу років та матеріальної допомоги на оздоровлення, внаслідок недостатнього контролю з боку окремих місцевих органів виконавчої влади, по завершенню 2005-2006 років повернуто до державного бюджету невикористані протягом бюджетного періоду кошти субвенції на загальну суму 2,8 млн. грн., що є неефективним управлінням ними. Найбільші суми до державного бюджету повернуто в 2005-2006 роках у Львівській області – 2016,5 тис. грн. (72 % від загального обсягу повернутих коштів), АР Крим – 108 тис. грн., Київській області – 98,4 тис. грн., Одеській – 92,5 тис. гривень. Тобто, мова йде про те, що причиною заборгованості є не відсутність коштів, а те, що навіть виділені кошти не доходять до громадян.

65.  Ще одним прикладом не ефективної державної політики в сфері оплати праці, є ситуація, яка склалась в оплаті праці державним службовцям. Проведеним Рахунковою палатою України аналізом упорядкування системи оплати праці працівників органів державного управління встановлено, що її реформування впродовж останніх років мало декларативний характер і не забезпечило досягнення мети, визначеної Програмою розвитку державної служби на 2005-2010 роки, затвердженої постановою Уряду від 08.06.2004 № 746.

66.  Удосконалення умов оплати праці державних службовців потребує суттєвого підвищення посадових окладів та скасування додаткових надбавок та інших заохочувальних виплат. Натомість, проведені зміни умов оплати праці державних службовців не призвели до встановлення домінуючої ролі посадового окладу. Частка посадового окладу в структурі фактичної заробітної плати працівників центрального апарату органів виконавчої влади становила в 2006 році від 20 до 50 відсотків. Зокрема, у Міністерстві юстиції – 19,4 %; Секретаріаті Кабінету Міністрів України – 23,5 %; Міністерстві фінансів – 24,6 %; Міністерстві економіки – 45,2 %; Антимонопольному комітеті – 46,2 %; Міністерстві праці та соціальної політики – 46,6 % . Інші виплати – це надбавки, премії чи інші виплати, що повністю залежать від керівника і змінюється практично щомісячно.

67.  Внесення змін майже до усіх схем посадових окладів, затверджених постановою Уряду від 09.03.2006 № 268 “Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів”, та введення додаткових посад свідчить про недосконалість діючої системи оплати праці, а також надання переваги окремим органам державного управління. Лише впродовж першого півріччя поточного року до зазначеної постанови внесено 4 зміни. Зокрема, постановою Уряду від 31.01.2007 № 72, у зв’язку зі зміною організаційної структури Секретаріату Кабінету Міністрів України, внесено відповідні зміни до схем посадових окладів цієї категорії працівників; постановою від 07.02.2007 № 149 визначено умови оплати праці державних виконавців, постановою від 01.03.2007 № 328 підвищено посадові оклади провідним спеціалістам і науковим консультантам судді Конституційного Суду, а постановою від 12.05.2007 № 700, у зв’язку із підвищенням посадових окладів працівникам органів державної влади, схеми посадових окладів викладено в новій редакції.

68.  Усі ці показники демонструють серйозність зазначеної проблеми, яка підтверджується випадками, коли громадяни України подають до суду, в тому числі Європейського суду з прав людини, й виграють справи, пов’язані з виплатою заборгованостей. Лише у Європейському суді з прав людини понад 150 громадян і у більше ніж ста справах виграли свої справи щодо невиплати заборгованої зарплати через вину держави.

Як приклад, можна навести справу лікарів Чортківської центральної районної поліклініки проти адміністрації лікарні щодо несплати відряджень за перебування на курсах спеціалізації. Як відомо, в Україні реалізується державна програма переходу до моделі сімейної медицини, яка декларує, що ключовою фігурою в новій моделі медицини має стати сімейний лікар – лікар загальної практики. І, незважаючи на те, що більшість лікарів у дипломі має саме таку спеціальність – “лікар загальної практики”, вже кілька років поспіль усі дільничні терапевти підлягають примусовому шестимісячному “перенавчанню” на сімейних лікарів. Водночас, реалізація програми не покривається бюджетним фінансуванням. Адміністрації, як правило, відмовляють у сплаті відрядних за піврічне перебування на курсах спеціалізації, за проживання в гуртожитку тощо. Власне, із цієї причини семеро лікарів: Т. Квітка, О. Марущак, А. Музика, Є. Притула, І. Степаненко, Н. Цимбала, С. Шуляк звернулися із судовою скаргою на дії адміністрації Чортківської ЦКРЛ. І в 2006 році справу було виграно в суді першої інстанції, а в лютому цього року Тернопільський апеляційний суд залишив без змін рішення Чортківського районного суду.

69.  Також в Україні виявлено факти порушення трудових прав працівників при застосуванні КТУ (коефіцієнта трудової участі) для розподілу колективного заробітку. Положення про розподіл КТУ, які застосовані на досліджуваних підприємствах, суперечать нормі статті 252-7 КЗпП України: „Колектив бригади може розподіляти колективний заробіток із застосуванням коефіцієнта трудової участі. Коефіцієнти членам бригади затверджуються колективом бригади за поданням бригадира (ради бригади)”. Але наявні положення передбачають можливість розподілу КТУ не тільки колективом (радою бригади), а й начальниками ділянок, майстрами. Законодавство ж, як наведено вище, надало право затвердження КТУ тільки колективу бригади.

70.  Неправомірність одного з таких положень визнана судом при розгляді позову працівника шахти “Білоріченська”. Шахтарі вважають, що практика зниження КТУ працівникам така, що це зниження нерідко здійснюється без наявності підстав, а лише для свавільного підвищення заробітної плати привілейованим певним особам (бригадирам, ланковим), що, у свою чергу, імовірно, діляться з майстрами і начальниками ділянок. Дослідження практики застосування КТУ дає підставу вважати, що КТУ – цей анахронізм радянської розподільної системи, що у свій час був мірою “боротьби зі зрівнялівкою”, – зараз перетворився в інструмент корупційного перерозподілу доходів робітників.

С. Травматизм на виробництві

71.  Упродовж 2003-2006 років рівень виробничого травматизму в Україні залишався високим, що підтверджується навіть в урядовій доповіді, в якій зазначено, що рівень травматизму залишається високим. Зокрема, попри загальну тенденцію до зниження, він зріс у 5 регіонах, а в 13 областях зареєстровано збільшення випадків професійних захворювань. Усе це є наслідком неналежного виконання заходів з профілактики нещасних випадків, зменшення коштів, що спрямовувалися на фінансування зазначених заходів та незацікавленості підприємств у поліпшенні безпеки праці.

72.  За 2006 рік кількість випадків травматизму на виробництві порівняно з 2005 роком зменшилась на 8,1%, у тому числі смертельних випадків – на 0,9%. Кількість потерпілих внаслідок профзахворювань збільшилась на 3,4%, а кількість випадків, що призвели до смерті потерпілого внаслідок професійного захворювання, – на 36,8%.

73.  Аналіз виробничого травматизму в 2006 році показав, що переважна більшість нещасних випадків сталася через організаційні причини (77,9% від загальної кількості нещасних випадків), технічні причини (14,5%), психофізіологічні причини (7,6%). Основними видами подій, що призвели до нещасних випадків, стали: падіння потерпілого (29,8% від загальної кількості нещасних випадків), падіння, обрушення, обвал предметів, матеріалів, породи, ґрунту (21,3%), дія предметів та деталей, що рухаються, розлітаються, обертаються (19,7%), дорожньо-транспортні пригоди (6,9%). Найбільша кількість нещасних випадків у 2006 році сталася на підприємствах, основним видом економічної діяльності яких є підземне видобування кам’яного вугілля, загальне будівництво, вирощування зернових, технічних і решти культур, чорна металургія.

74.  На вугільних шахтах за 2006 рік травмовано 6751 шахтарів проти 7768 в минулому році (-1017 або 13,1%), з них смертельно – 168 осіб, у тому числі 26 шахтарів померли від серцево-судинних захворювань, або 17,5 % від усіх смертельних нещасних випадків, що сталися на підземних роботах. Смертельний травматизм зріс на 12 випадків (168 проти 156) або на 7,7% в порівнянні з 2005 роком. Рівень смертельного травматизму у вугільній галузі складає 15,6% від смертельних нещасних випадків, які сталися в усіх галузях суспільного виробництва (1076). Отже, кожен шостий загиблий на Україні – це шахтар. Останні роки зростає рівень виробничого травматизму на шахтах та підприємствах з недержавною формою власності, що не входять до сфери управління Мінвуглепрому. В 2006 році рівень травматизму зі смертельними наслідками на зазначених підприємствах складає 41,7 % від усіх загиблих у галузі (70 випадків зі 168). На сьогоднішній день галузь налічує 184 підприємства недержавної форми власності та 389 – державної.

75.  На наше переконання, тенденція до зниження, про яку зазначається у п. 171 урядової доповіді, є неточною, оскільки значна кількість таких випадків через активні дії адміністрації підприємств залишається прихованою.

76.  Не знайшли практичного втілення відповідні норми Закону “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” стосовно встановлення для підприємств знижок чи надбавок до розмірів страхових тарифів за стан охорони праці та рівень травматизму.

77.  Жодна з програм поліпшення стану безпеки, умов праці та виробничого середовища, що фінансувалися Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві впродовж 2002-2005 років, не виконана в повному обсязі: Національну програму поліпшення стану безпеки, умов праці та виробничого середовища на 2001-2005 роки реалізовано на 47,1% , галузеві програми – на 29,8, Програму розвитку виробництва засобів індивідуального захисту працівників – на 64,3 % . Несвоєчасне виконання робіт, тривале невпровадження у виробництво вже закінчених наукових розробок з профілактики нещасних випадків зумовило їх моральне старіння та спричинило неефективне використання коштів Фонду в сумі 13 мільйонів гривень.

78.  Окремі, покладені на нього обов’язки, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві виконував лише після втручання судових органів. Зокрема, це стосується забезпечення інвалідів від трудового каліцтва, які перебувають на черзі, автомобілями. Так, впродовж п’яти років діяльності Фонду лише 2,8 % тих, хто знаходиться в черзі на одержання автомобіля, змогли скористатися своїм правом. У 2005 році із запланованих 5,8 мільйонів гривень на ці потреби використано менше 20 % указаної суми. Порівняно з минулими роками цифра зросла, але не завдяки поліпшенню роботи Фонду, а передусім тому, що 52 одиниці автотранспорту змушені були придбати на виконання судових рішень. У примусовому порядку минулого року було також погашено заборгованість перед Пенсійним фондом.

79.  Наведемо характерний випадок травматизму на виробництві, що призвів до смерті особи та відсутності покарання винних чи навіть отримання справедливої компенсації:

Відразу кілька летальних випадків на виробництві зафіксовано в листопаді 2006 року на промислових підприємствах райцентру Городня в Чернігівській області. 8 листопада в другій половині дня на дочірньому підприємстві „Ресскі-льон” (Городнянський льонозавод) у привод м’яльних вальців агрегату КП-1 цеху з приготування короткого волокна закрутило слюсаря цього підприємства 45-річного Юрія Тищенка. Нещасний загинув на місці, оскільки відповідального за пульт управління механізмом на місці не було. Тіло витягли з агрегату лише через сорок хвилин… Так сталося, що Юрій Тищенко за майже місяць роботи до трагічного дня так і не оформився офіційно на роботу, у його трудовій книжці не було відповідної печатки. Підприємство одразу почало стверджувати, що він у них не працював і лише зайшов випадково. Після розмови з адміністрацією плутанина у свідченнях з’явилася й у свідків. Тепер прокуратура працює над тим, щоб довести, що Юрій Тищенко, справді, був повноправним членом трудового колективу. У цій історії є свій парадокс — Тищенко мав статус безробітного, оскільки перебував на обліку в центрі зайнятості населення, і разом з тим працював. Тому поки що його родина не має підстав отримати від Фонду страхування нещасних випадків матеріальну допомогу.

80.  Державний комітет з промислової безпеки, охорони праці і гірничого нагляду у грудні 2006 року заявив про неефективність роботи Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань України. Як повідомили в прес-службі Держгорпромнагляду, одним з основних завдань діяльності Фонду є проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних чинників та запобігання нещасних випадків на виробництві. Але, як стало відомо, на профілактичні заходи з бюджету Фонду на 2006 рік за 9 місяців виділено тільки 1, 8 % цих коштів. Зокрема, на фінансування заходів, передбачених регіональними програмами поліпшення стану безпеки, гігієни праці і виробничого середовища, за 9 місяців не виділялося жодної копійки. За п’ять років існування Фонду його бюджет збільшився втричі й становить майже 3 млрд. грн., але наступного року «планується» ще більша кількість потерпілих, замість розроблених заходів щодо недопущення травмування людей на виробництві, відзначили в Держгорпромнагляді.

81.  У Конвенціях МОП та в Європейській соціальній хартії участь працівників в управлінні організацією розглядається як одна з важливих форм соціального діалогу. Формами участі працівників в управлінні є переговори, спільні консультації та участь в укладанні колективних договорів та угод. Процедура ведення колективних переговорів, механізм вирішення розбіжностей, що виникають у ході переговорів, регламентуються Конвенцією МОП №154 про сприяння колективним переговорам (ратифікована 1981 р.), статтею 6 Європейської Соціальної Хартії, статтями 10, 11 Закону України “Про колективні договори і угоди”. Відповідно до міжнародних стандартів, колективні переговори проводять­ся між роботодавцями (групою роботодавців), організацією (організаціями) працівників з метою визначення умов праці й зайнятості; регулювання відносин між роботодавцями (їх організаціями) і організацією (організаціями) працівників.

82.  Уряд у своїй доповіді (п. 146) зазначає під час укладення Регіональної угоди, колективних договорів керівники органів місцевого самоврядування, спільно із об’єднаннями працедавців і профспілками мають змогу конкретно визначити обов’язки відносно додержання норм трудового законодавства. Але уряд уникає від зазначення, що чинний Закон України „Про колективні договори й угоди” чітко не визначає принципів, сторін колективних переговорів, не вирішує питання про визначення повноважного представництва сторін, не розмежовує належним чином цілі, завдання, компетенцію окремих рівнів, зокрема, галузевого і національного. Законом не передбачене право представників працівників вести колективні переговори в разі відсутності профспілок або інших уповноважених трудовим колективом органів.

83.  Потрібно зазначити, що в законодавстві України відсутня норма, якою б покладався обов’язок на яку-небудь зі сторін почати переговори. На практиці це привело до того, що на державних підприємствах робота з підготовки колективного договору часто запізнюється, а на приватних підприємствах колективні договори, як правило, не укладаються. На останніх часто відсутня профспілкова організація, а працівники в умовах зростаючого безробіття, цінуючи своє робоче місце, не порушують питання про укладення колективного договору. Власник же фактично незацікавлений в укладенні колективного договору. Усе це в результаті веде до обмеження прав працівників.

84.  Окрім того, у чинному законодавстві України відсутній чіткий механізм реалізації права на колективні переговори, а також передбачено менший розмір штрафу за неукладання колективного договору, ніж за його невиконання. У Законі не передбачена підстава звільнення з посади за ухилення від участі в переговорах. Водночас притягнення до відповідальності ще не гарантує, що після цього буде розпочато переговори. Законом не передбачена можливість примусу до проведення переговорів, тому нерідко після притягнення до відповідальності колективний договір, угода так і не укладаються.

Адміністрація комбінату “Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча”, в особі голови правління листом від 20.12.05 року № 09/4626 відмовила незалежній профспілці вступати в переговорний процес по укладенню колективного договору. У свою чергу, голова старої профспілки комбінату листом від 21.12.05 р. № 6172 відмовив незалежній профспілці в створенні спільного представницького органу на комбінаті, посилаючись на те, що колективний договір прийнятий в 2001 році й немає необхідності приймати новий, або вносити зміни в колективний договір від 2001 року.

85.  Окремим пунктом слід виділити проблему невиконання судових рішень як з боку державних органів, так і з боку роботодавців. Зокрема, у Нікополі Дніпропетровської області керівники ЗАТ “Нікопольський південнотрубний завод” у жовтні 2006 відмовились виконувати рішення суду про допуск представників незалежної профспілки до участі в колективних переговорах та підписання колективного договору.

Стаття 8. Свобода профспілок

86.  На початок 2007 року міністерством юстиції були зареєстровані 104 всеукраїнські профспілки та 14 всеукраїнських об’єднань профспілок. Даність про реєстрації інших профспілок недоступні.

87.  В Україні існує низка проблем, що тісно пов’язані із реалізацією права на свободу об’єднання в профспілки:

– проблеми в державній реєстрації;

– проблема в реалізації профспілками своїх функцій;

– різноманітний тиск роботодавців на засновників, керівників і членів профспілок.

88.  У ході моніторингу дотримання трудових прав працівників бюджетної сфери в Україні виявлено, що в багатьох установах не існує протоколів про створення первинних профспілкових організацій, а також заяв працівників про вступ у ці організації та відрахування членських внесків. Працівник автоматично, з дня зарахування на роботу, зачисляється в одну із профспілок і з нього стягують членські внески. Тобто, фактично часто відсутнє добровільне членство в профспілці.

89.  Водночас, існують проблеми з легалізацією профспілок, а, у разі легалізації, місяці, а деколи й роки необхідно чекати на отримання документів про легалізацію:

Станом на березень 2007 року в Апеляційному суді Львівської області перебуває справа за позовом Вільної профспілки освіти і науки м. Самбора до обласного управління юстиції щодо відмови в легалізації місцевої профспілкової організації, що є відвертим порушенням права на свободу об’єднань.

90.  Лише в 2006 році до Уряду України надійшло 9 запитів МОП. За інформацією територіальних державних інспекцій праці, під час перевірок було встановлено факти порушення принципів свободи асоціації, гарантованих Конвенцією МОП №87 „Про свободу асоціації і захист прав на організацію”.

91.  При створенні незалежних профспілок на підприємствах керівництво підприємства і традиційні профспілки спільно вдаються до репресивних заходів для неможливості здійснення діяльності незалежних профспілок і сприяють ліквідації даної профспілки:

·  У липні 2005 року була створена НПГ шахти ім. 50-річчя СРСР м. Молодогвардійськ ВАТ “Краснодонвугілля”. У порушення норми ст. 12 закону України “Про професійні союзи, їхні права і гарантії діяльності” керівництво шахти подало заяву в прокуратуру про порушення кримінальної справи щодо голови НПГ шахти ім. 50-річчя СРСР Покузієва А.П., вказуючи на те, що нібито в протоколі установчих зборів була зазначена більша кількість працівників, ніж кількість присутніх на установчих зборах. Кримінальна справа, у порушення частини 2 ст. 94 КПК України, була порушена відносно Покузієва А.П. 26 грудня 2005 року слідчим Сафоновою І.А., але дотепер Покузієва А.П. так і не ознайомили з даною постановою. Після оскарження цих дій прокуратури і слідчих органів МВС України, двічі ця кримінальна справа припинялася слідчим СВ Краснодонського МО УМВС України в Луганській області, але прокуратура м. Краснодона скасовувала постанови слідчого СВ Краснодонського МО УМВС. Починаючи з 2005 року, по теперішній час керівництво шахти не визнає законність ППО НПГ шахти ім. 50-річчя СРСР м. Молодогвардійськ, посилаючись на те, що дотепер не закрито кримінальну справу відносно Покузієва А.П. за їх заявою. Це пов’язано з тим, що Покузієв А.П. і раніше очолював ППО НПГУ даної шахти, принципово вимагав забезпечення норм трудового законодавства і неодноразово направляв заяви щодо зловживань службовим становищем, як керівників шахти, так і ТОВ “Краснодонвугілля”.

·  З моменту створення первинної профспілкової організації Всеукраїнського професійного об’єднання „Захист справедливості” ВАТ «Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча» адміністрація комбінату, порушуючи Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, не визнає профспілку, здійснює тиск на його членів. Голова правління підприємства листом від 20.12.05 № 09/4626 відмовила незалежній профспілці вступати з ним у переговорний процес по укладенню колективного договору. У свою чергу, голова старої профспілки комбінату листом від 21.12.05. № 6172 відмовив незалежній профспілці в створенні спільного представницького органу на комбінаті з необґрунтованих мотивів, посилаючись на те, що колективний договір був прийнятий в 2001 році й немає необхідності приймати новий, або вносити зміни в колективний договір від 2001 року. Той же Голова правління ВАТ на загальних зборах комбінату заявив, що на підприємстві «свої закони» і своя профспілка, будь-який профспілковий рух, що виник на підприємстві крім його волі, буде «роздавлений», його організаторів «вивезуть з комбінату на тачках», члени незалежних профспілок будуть позбавлені трудових і соціально-економічних прав.

·  Адміністрації Маріупольського і Херсонського морських портів, шляхом боротьби, шантажу та погроз відкрито і цілеспрямовано знищують первинні організації незалежної профспілки «Захист справедливості», створені в Маріупольському і Херсонському портах.

·  Адміністрація державного підприємства «Маріупольський торговий порт», порушуючи ст. ст. 9, 16 Закону України “Про професійні спілки…”, з моменту створення вищезгаданої первинної профспілкової організації не визнає незалежну профспілку, здійснює тиск на її членів, приміщення для роботи організації не виділяє, відмовляє в наданні інформації. Порушуючи ст. 13, 19-20 Закону України « Про профспілки…» адміністрація не допускає незалежну профспілку до ведення колективних переговорів і підписання колективного договору. По фіктивному скороченню штатів, без узгодження з профспілкою, був звільнений член незалежної профспілки Картавенко В.П. – батько голови незалежної профспілки Маріупольського торгового порту Картавенка М.В. Наказом від 22. 09.06 № 935/к був звільнений і лідер вищезгаданої незалежної первинної профорганізації М.В. Картавенко, нібито за вчинений прогул. Фактично, ніякого прогулу Картавенко М.В. не скоював.

·  Адміністрація ВАТ «Червоноармійський динасовий завод» не визнає первинну профспілкову організацію заводу, яка входить до складу Конфедерації Вільних профспілок України, та веде цілеспрямовану роботу по її знищенню. У заявах від 09.11.06, 02.11.06 та 11.12.06 голова первинної профспілкової організації «Захист справедливості» цього підприємства Е.Родіонова і голова ревізійної комісії незалежної профспілки Р.Ярова констатували, що через створення незалежної первинної профспілкової організації, адміністрація заводу, в особі начальника цеху випалення, начальника нормування праці всіляко переслідують і принижують їх і членів незалежної профспілки заводу.

·  З.Смерека пропрацював на Львівській залізниці більше 24 років (з 1982 року). У березні 2006 року він був обраний головою профкому Вільної профспілки Ужгородської пасажирської вагонної ділянки (ЛВЧ-5). 12.04.06, у день повідомлення адміністрації про обрання його лідером вільної профспілки ділянки, начальник Ужгородського пасажирського вагонного відділення Львівської залізниці Орлецкий В.Д. заявив: «Тепер я знайду будь-який спосіб, щоб звільнити Смереку з роботи». З 20.04.06 року З.Смерека був необґрунтовано усунений від роботи, а згодом – через більш як чотири місяці, з 31.08.06 року начальником Ужгородського пасажирського вагонного відділення Львівської залізниці Орлецким В.Д він був звільнений з роботи, з посади провідника Ужгородського пасажирського вагонного відділення Львівської залізної за нібито вчинені прогули. Начальник Ужгородського пасажирського вагонного відділення Львівської залізниці Орлецкий В.Д. відібрав наданий вільній профспілці офіс, заблокував перерахування профспілкових внесків бухгалтерією підприємства на рахунок вільної профспілки, загрожує звільненням усім членам вільної профспілки вагонного відділення. Такій дискримінації піддається Смерека С.С. лише за те, що він є лідером вільної профспілки вагонного відділення.

·  Директор Стрийської гімназії Львівської області ім. А.Шептицького Я.Турянський з моменту створення вільної профспілки, тобто з квітня 2005 року, демонстративно не визнає цю організацію. Голову вільної профспілки гімназії Романа Хоміна побив за те, що він вимагав дотримуватися чинного законодавства України і Конвенцій МОП при роботі з працівниками. Внаслідок постійного тиску і переслідування з боку директора гімназії заступник голови незалежної профспілки Дрозд О.Б. був вимушений написати заяву про звільнення. У жовтні 2006 року директор, спільно з відділом освіти, не виплатив винагороду за сумлінну роботу виключно 17 членам вільної профспілки.

·  Директор школи села Верхня Яблунька Турківського району Іван Січак не визнає незалежну профспілку, створену в школі з моменту її створення – з вересня 2005 року. Він усіляко переслідує членів вільної профспілки, чинить на них тиск, відмовляється погоджувати з профспілкою тарифікацію, розклад уроків, розподіл премій. Голові і всім членам вільної профспілки погіршили умови роботи і зменшили заробітну платню. Така дискримінація з боку директора школи привела до того, що десять членів вільної профспілки вимушені були оголосити голодування. Одну вчительку, учасницю голодовки, було госпіталізовано унаслідок виснаження. Зимою 2006 року директор школи Іван Січак тяжко побив активістку профспілки Іванюк Г.І., у результаті чого вона потрапила в лікарню. Комісія Міністерства освіти України ще у 2005 році, після виїзду на місце, рекомендувала звільнити директори Січака І., теж саме рекомендувало й Обласне управління освіти, але внаслідок феодальної кругової поруки у цьому високогірному районі директор й надалі на своєму місці і спільно з районним управлінням освіти нищить вільну профспілку. 31 серпня 2007 року одним розчерком пера начальника Турківського відділу освіти Волчанського М.С. звільнено з роботи увесь актив первинної організації ВПОН ЗСШ села Верхня Яблунька – голову профспілки Міць М., заступника голови районної організації ВПОН Костіва С.М., та члена ПК профспілки Іванюк Г.І. Слід зауважити, що звільнення активістів відбулося з грубимо порушенням кодексу законів про працю, не було отримано згоди профспілки на їхнє звільнення, а саме звільнення не ґрунтується на реальних фактах виробничої необхідності. Факти переслідування саме через профспілкову належність доведені, у тому числі й у суді, зокрема, у березні 2007 року Іванюк Г.І. у суді довела незаконність наказів, що погіршують умови її праці. Як наслідок, вона потрапила під розправу, поруч з іншими активістами.

·  У травні 2005 року група педагогів приватної школи “Перспектива” м. Львова в складі п’яти осіб дізналися, що їм неправильно налічують заробітну платню, недоплачуючи 50% заробітної платні. З метою свого захисту вони створили профспілку (голова Оксана Семенина). Через створення профспілки всіх працівників, які вступили у вільну профспілку, директор школи Світлана Бельбас звільнила з роботи. Обласним управлінням освіти, яке здійснює контроль за приватними установами, заява про незаконно звільнених членів вільної профспілки була залишено без задоволення. Звільнені члени вільної профспілки вже понад два роки добиваються справедливості в судах.

·  На робочій зустрічі представників центральних органів виконавчої влади з представниками Конфедерації Вільних профспілок України, яка відбулася 18 жовтня 2006 року в Кабінеті Міністрів України, виступив Григорій Недвіга – представник Об’єднання Вільних профспілок залізничників України, заступник голови Конфедерації Вільних профспілок України. Він констатував факти про незаконне звільнення членів вільної профспілки керівниками Придніпровської залізниці локомотивних депо міст: Фастова, Козятина, Ужгороду, Мелітополя.

92.  Фактично Уряд України не здійснив жодних законодавчих чи адміністративних заходів щодо захисту права на створення професійних спілок та гарантування свободи їхньої діяльності, хоча така рекомендація містилася в п. 27 Рекомендацій Комітету ООН з соціальних, економічних та культурних прав.

 

Стаття 9. Право на соціальне забезпечення

93.  Право на соціальний захист гарантується відповідними формами, впровадження яких має забезпечити рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму. При цьому система соціального захисту населення має будуватися так, щоб не породжувати зрівнялівки й утриманських настроїв у розподілі та споживанні життєвих благ, посилювати мотивацію до праці, створювати умови для найповнішого виявлення здібностей людини.

94.  Водночас та система соціального захисту, яка на сьогодні склалася в Україні, не може похвалитися досягненням перерахованих вище завдань. Більше того, у багатьох випадках її недосконалість веде до поглиблення соціальних диспропорцій у країні. Недостатнім є й обсяг соціальної допомоги, особливо, якщо його порівняти з наведеними вище відомостями щодо доходів українців. За даними Міністерства праці та соціальної політики України, наприкінці 2005 року соціальну допомогу отримувало 377,3 тис. малозабезпечених сімей. Протягом 2005 року така допомога нарахована в розмірі 1 029,9 млн. грн., а середньомісячний розмір її склав 171.47 грн. Допомогу сім’ям з дітьми отримувало 1 091,2 тис. осіб, загальні нарахування на таку допомогу в 2005 році склали 1 686,1 млн. грн.

95.   Не зважаючи на те, що уряд показує систему субсидій, яка є адресною допомогою держави сім’ям на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива, як ефективну систему, яка доповнює пенсійне страхування (п. 249 доповіді) ця система є прикладом недосконалості системи соціального захисту.

96.  У період, коли фактично в усіх регіонах України піднялися ціни на житлово-комунальні послуги, саме існування цієї системи мало гарантувати малозабезпеченим громадянам соціальний захист, можливість платити не більше ніж 15-20% зі свого доходу. Але потрібно сказати, що держава не підготувала в цей час необхідний захист для бідних українців, оскільки система надання державних субсидій населенню є непрозорою, нечіткою, незрозумілою звичайному громадянину, а процедура отримання субсидій принижує людську гідність. Тому тисячі людей, котрі мали б отримувати субсидії за рівнем своїх фактичних доходів – їх не отримують. І навіть, не зважаючи на проведені косметичні зміни, залишається проблема недосконалості системи надання субсидій.

97.  Неможливо оминути також питання реформування пенсійного забезпечення. Право громадян на пенсійне забезпечення гарантовано Конституцією України (стаття 46). Це право забезпечується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Крім того, визначається, що пенсії мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

98.  Реформування системи пенсійного забезпечення в Україні проводиться в умовах істотного пенсійного навантаження на роботодавців, низького рівня задекларованої заробітної плати та тіньової зайнятості значної частини працездатного населення, що уповільнює удосконалення солідарної системи і ускладнює формування бюджету Пенсійного фонду.

99.  Загальна ставка сплати страхувальниками внесків до чотирьох державних страхових фондів є найвищою серед країн СНД і складає 38,53 %. Вона унеможливлює досягнення повної легалізації доходів зайнятого населення. Законодавче зменшення податку з доходів фізичних осіб до 13 %, обмеження бази обчислення страхових внесків максимальною величиною і встановлення прямої залежності розмірів пенсій від страхового стажу та заробітку суттєво не вплинули на ситуацію. Як наслідок, на початок 2005 року на одну особу загальновстановленого пенсійного віку припадало 2,4 особи працездатного віку, а офіційно працюючих – удвічі менше.

100.  Невжиття кардинальних заходів щодо значного зростання доходів населення від заробітної плати та перерозподілу частини страхового тарифу від роботодавця до найманих працівників, скорочення трудової міграції за межі країни та зведення до мінімуму деформації на ринку праці може призвести до того, що через 15 років у цілому по Україні на одного працюючого припадатиме один і більше пенсіонерів, що унеможливить забезпечення їм гідного рівня пенсій.

101.  Відсутність системності у проведенні пенсійної реформи, випереджаюче підвищення розмірів пенсій, порівняно зі збільшенням фонду оплати праці, на фоні розтягнутого в часі до десяти років розширення джерел доходів Пенсійного фонду та поетапного звільнення його від невластивих витрат розбалансовують бюджет Пенсійного фонду.

102.  Унаслідок законодавчого невизначення на 2004 рік фіксованого розміру страхового внеску для платників єдиного та фіксованих податків, збереження для окремих суб’єктів господарювання пільг зі сплати страхових внесків (без відшкодування з державного бюджету втрат Пенсійного фонду), відстрочення відшкодування на один рік для платників фіксованого сільськогосподарського податку, встановлення часткової сплати страхових внесків за окремих застрахованих осіб, а також незадовільного виконання платниками своїх зобов’язань та заборгованості із заробітної плати, у 2004 році бюджет Пенсійного фонду недоотримав доходів у обсязі 2579,3 млн. грн., у І кварталі 2005 року – 858,9 млн. гривень.

103.   За висновками Рахункової палати України управління Пенсійним фондом страховими коштами супроводжувалося окремими порушеннями фінансової дисципліни, які призвели до недоотримання доходів, додаткового навантаження на бюджет Пенсійного фонду, заниження кредиторської заборгованості.

104.  Уряд зазначаючи підвищення пенсій (п.п. 247,248 урядової доповіді), не вважає за доцільне відмітити, що підвищення мінімального розміру пенсії за віком до рівня прожиткового мінімуму, неспівставне з рівнем зростання мінімальної та середньої в галузях економіки заробітної плати. Крім того, однакове підвищення зруйнувало диференціацію в розмірах пенсій та повернуло до зрівнялівки в пенсіях низько- та середньооплачуваних категорій громадян, що неминуче поглибило проблему приховування заробітної плати від оподаткування та негативно впливає на доходи бюджету Пенсійного фонду. Основною причиною зазначеного було те, що підвищення рівня пенсійного забезпечення проводилося без урахування висновків Мінпраці та Пенсійного фонду щодо соціально-економічних наслідків прийняття законодавчих рішень.

105.  Правове забезпечення сплати страхових внесків, призначення і виплати пенсій та допомог містить ряд невідповідностей та невизначеностей, що негативно позначається на реалізації громадянами права на пенсійне забезпечення і державну підтримку або призводить до неефективного використання коштів Пенсійного фонду. Зокрема:

– установлення для окремих застрахованих осіб підвищених страхових тарифів, за єдиних для усіх працюючих умов пенсійного забезпечення в солідарній системі, ставить їх у нерівне становище з іншими пенсіонерами;

– законодавче обмеження доходу, що враховується при призначенні пенсії і був отриманий працівником до запровадження максимальної величини, 5,6 розміру середньої заробітної плати в Україні, зумовлює необґрунтоване заниження розмірів пенсій;

– відсутність у Законі механізму повернення застрахованій особі, яка працює за сумісництвом, сплачених до солідарної системи страхових внесків із заробітної плати (доходу), що перевищує максимальну величину, призводить до невідповідності заробітної плати, з якої обчислюється пенсія, доходу, з якого фактично сплачені страхові внески;

– відсутність визначеної Законом бази справляння страхових внесків осіб, які проходять професійну підготовку за направленнями підприємств, призводить до втрат бюджетом Пенсійного фонду доходів;

– відсутність законодавчо визначених джерел покриття витрат Пенсійного фонду з виплати пільгових пенсій та різниці між науковими і трудовими пенсіями ліквідованих підприємств та небюджетних наукових установ спричиняє додаткове навантаження на власні кошти Пенсійного фонду та зумовлює неефективне їх використання.

106.  Крім того, є певна проблема, пов’язана з різницею в пенсійному віці, встановленого для чоловіків і для жінок. Середня тривалість життя жінки після досягнення пенсійного віку становить 23 роки. Тобто скільки працює, щоб отримати пенсію, стільки й живе на пенсії. Поки жінка виховує дитину до трьох років, за неї сплачують внесок до Пенсійного фонду із розрахунку мінімальної зарплати. Але й в інші роки середня зарплата жінки в Україні не перевищує 70% середньої зарплати чоловіка. Звідси висновок: з огляду на коротший період накопичення пенсійних внесків і істотно триваліший період їхнього отримання пенсія жінки, особливо з урахуванням майбутньої обов’язкової накопичувальної системи, становитиме 50% пенсії чоловіка. Накопичити більше жінка не може, але їй можуть дати певні пільги щодо урахування страхового стажу чи зарплати. Та це не вихід. Якщо ж тривалість життя при виході на пенсію й, відповідно, актуальні розрахунки, наприклад, щодо сум щомісячних виплат із накопичувальної системи вестимуться диференційовано для чоловіків і жінок, тоді взагалі провал. Вийде 30% пенсії чоловіка. Це свідчить про порушення пенсійних прав жінки.

107.  Також, проблема поглиблюється неефективною діяльністю існуючих соціальних фондів. Зокрема, Рахункова палата України у своєму звіті за 2006 рік відзначає, що керівництво Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві так і не зробило належних висновків з пропозицій і рекомендацій, наданих йому фахівцями Рахункової палати України під час попередніх аудитів. Як наслідок, у 2005 році продовжували існувати неузгодженості і прогалини в нормативно-правовому урегулюванні питань формування та використання коштів бюджету Фонду. Це в кінцевому результаті не дозволило оптимізувати видатки, негативно позначилось на вирішенні проблем соціального захисту постраждалих на виробництві та не стимулювало підприємства підвищувати рівень безпеки праці на виробництві.

108.  В урядові доповіді п. 239-243 йдеться про функції і діяльність Фонду соціального страхування на випадок безробіття. Але ми у свою чергу хотіли б відзначити, що Рахункова палата України у своєму звіті відзначила, що управління коштами Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в 2005 році та I півріччі 2006 року за окремими напрямами здійснювалося неефективно, що негативно позначалося на вирішенні соціально важливої проблеми – забезпечення зайнятості громадян. Працевлаштування безробітних шляхом надання дотації роботодавцям відбувалось, в основному, на низькооплачувані місця, що не сприяло закріпленню працівників на підприємствах (протягом 2005 року звільнився майже кожний п’ятий з працевлаштованих на дотаційні місця). Згідно з інформацією Рахункової палати, професійне навчання безробітних провадилось, переважно, без конкретного замовлення роботодавців. Регіональні та базові центри зайнятості здійснювали професійне навчання безробітних за професіями та спеціальностями, попит на які на ринку праці є недостатнім для забезпечення працевлаштування за набутою професією, професійне навчання безробітних не завжди відповідало показникам регіональних програм зайнятості.

109.  Держава гарантує громадянам допомогу при народженні дитини незалежно від їх соціального становища та зайнятості. Водночас законодавчо закріплена система призначення та виплати допомоги при народженні дитини страхувальниками – роботодавцями фактично малоспроможна забезпечити повноцінний контроль за її призначенням, своєчасною виплатою та подальшим цільовим використанням, що, у кінцевому результаті, ускладнює реалізацію громадянами гарантованого державою права на отримання допомоги. Такий висновок можемо зробити на підставі висновків Рахункової палати.

110.  Значне підвищення з 1 квітня 2005 року розміру допомоги при народженні дитини – до 22,6 прожиткових мінімумів для дітей віком до шести років, було спрямоване на стимулювання народжуваності в країні. При цьому визначення розміру допомоги, за відсутності економічно обґрунтованих розрахунків витрат сім’ї, зумовлених народженням дитини, надає можливість коригувати його залежно від можливостей державного бюджету, а не реальних потреб у створенні належних умов для забезпечення повноцінного утримання дитини. Так, Законом України “Про Державний бюджет України на 2006 рік” розмір допомоги вже обмежено фіксованою сумою 8,5 тис. гривень. Виходячи з прожиткового мінімуму на 2006 рік, розмір цієї допомоги повинен складати 9-9,4 тис. грн., що зумовить недоотримання батьками, діти яких народилися у I кварталі 2006 року, 540 грн. допомоги, народяться в II-III кварталах – 766 грн. та в IV кварталі – 946,8 гривень.

111.   З підвищенням розміру допомоги при народженні дитини Урядом визначено мету її надання – створення належних умов для повноцінного утримання та виховання дитини. Відсутність переліку таких умов спричиняє суб’єктивне встановлення підстав для припинення виплати допомоги та обмежує безпосередньо право дитини.

112.  На сьогодні майже 72 % обсягів виплат допомоги при народженні дитини здійснюється за рахунок коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, у тому числі 98 % страхувальниками-роботодавцями, 2 % – робочими органами відділень Фонду. При цьому законодавче покладання на громадський орган – Комісію (уповноваженого) із соціального страхування вирішення питань з надання допомоги застрахованим особам (призначення, виплата, контроль) без жодного важелю впливу на її діяльність, призводить до несвоєчасного отримання допомоги при народженні дитини або взагалі відмови в її призначенні та виплаті, приховування страхувальниками фактів її невиплати. Аудиторами встановлено, що виплата допомоги при народженні дитини здійснювалася в 2005 році не на наступний день, а із запізненням до 50 днів.

113.  Діюча система контролю за дотриманням прав і гарантій застрахованих осіб неефективна та за відсутності звернень застрахованих осіб або планових перевірок Держнаглядпраці щодо дотримання законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, унеможливлює виявлення порушень. Фінансові санкції до страхувальників застосовуються лише у випадку ухилення ними від реєстрації у Фонді, несвоєчасної й неповної сплати страхових внесків, що впливає, у першу чергу, на наповнення бюджету Фонду, і ніяким чином не спрямовано на забезпечення належного надання роботодавцями застрахованим особам допомог. Як наслідок, у разі відмови від призначення і виплати роботодавцем допомоги при народженні дитини застрахованим особам, за умов зведення повноважень Фонду з цього питання до рекомендаційних, застрахована особа може захистити своє право лише в судовому порядку.

114.  Міністерство праці та соціальної політики, як центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики щодо соціального захисту населення та здійснює державний нагляд у сфері загальнообов’язкового державного соціального страхування, у 2005 році не забезпечило повноцінний контроль за діяльністю Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та додержанням прав застрахованих осіб.

115.  Уряд стверджує (п. 249 доповіді), що система соціального забезпечення доповнюється в Україні системою пільг, гарантій, субсидій різних вид допомог у тому числі молодим сім’ям, але не зазначає про ефективність таких систем. Зокрема, якщо ми торкнемося Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву то згідно висновкам Рахункової палати України цей фонд не забезпечив у 2005 році належного виконання бюджетних програм, призначених на будівництво та придбання молодими громадянами житла, і ефективного управління бюджетними коштами, спрямованими на їх реалізацію. Це призвело до неефективного використання бюджетних коштів у сумі 35,8 млн. грн., утворення заборгованості перед позичальниками з виплати часткової компенсації та, як наслідок, зниження довіри до держави з боку молодих сімей, – такий висновок зробила Колегія Рахункової палати, розглянувши “Звіт про результати перевірки використання коштів державного бюджету Державним фондом сприяння молодіжному житловому будівництву.

116.  Аудитори Рахункової палати відзначили, що діючі на сьогодні механізми надання державної підтримки молоді в розв’язанні житлової проблеми не забезпечують доступність житла для молодих сімей із середнім рівнем доходів та незаможних молодих громадян.

117.  До сьогодні існує неефективний механізм часткової компенсації відсоткової ставки за кредитами, оскільки вона недоступна молодим сім’ям, які потребують державної підтримки, та спричиняє використання бюджетних коштів на здешевлення скуповування заможними молодими особами житла. Зокрема, одинока молода громадянка з м. Херсону, яка не потребувала поліпшення житлових умов, за рахунок кредиту банку придбала квартиру площею 262 кв. м вартістю 1,3 млн. грн. з наступною частковою компенсацією % за рахунок бюджету. Переважна більшість громадян, які в 2005 році отримали право на часткову компенсацію, не потребувала поліпшення житлових умов.

118.  Неконтрольоване укладання Фондом, в порушення ст. 23 Бюджетного кодексу, договорів на часткову компенсацію відсоткової ставки кредитів комерційних банків та збільшення Урядом посеред бюджетного року її розміру (без фінансового забезпечення) призвели до необхідності збільшення бюджетних призначень на цю мету в 2005 та 2006 роках на 15 та 30 млн. грн., відповідно, за рахунок зменшення затверджених призначень на надання пільгових довгострокових кредитів. Водночас для незаможних молодих сімей більш доступним є механізм надання пільгових кредитів.

119.  Перевіркою виявлено, що постановою Уряду та наказом Мінсім’ямолодьспорту змінено визначені Законом України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” пріоритети в наданні кредитів на житлове будівництво, у першу чергу, сім’ям з дітьми. Перехід на рейтингову оцінку кандидатів, відповідно до якої 1 бал визначено на дитину, 8 балів – ученим, 7 балів – спортсменам, не забезпечує сім’ям з однією та двома дітьми, які не є молодими ученими або спортсменами, першочергове право на отримання кредиту. При цьому першою (основною) умовою участі в рейтингу визначено платоспроможність кандидата.

120.  Державна програма забезпечення молоді житлом на 2002-2012 роки не виконується, що спричинено недостатнім обсягом бюджетних коштів, які щорічно передбачаються Мінфіном на її виконання при формуванні проекту державного бюджету. Вкрай недостатньо коштів виділяється із місцевих бюджетів. Як наслідок, молодим громадянам надано лише третину передбачених Програмою обсягів житла.

121.  Відсутність нормативного обмеження щодо надання одній і тій же особі двох видів державної підтримки створює умови для придбання молодими громадянами квартир з частковою компенсацією відсоткової ставки після реалізації ними права на отримання пільгового довготермінового кредиту на будівництво (реконструкцію) або придбання житла за бюджетні кошти.

 

Стаття 10. Охорона сім’ї, материнства та дитинства

А. Побутове насильство

122.  За даними Департаменту суспільної безпеки Міністерства внутрішніх справ України на обліку за здійснення насильства в родині знаходяться 85178 осіб, з них поставлено на облік у 2006 р.- 63624; винесені офіційні попередження – 76192; застосовані захисні приписи – 6359; до штрафу притягнуто 66873 особи; на виправні роботи направлені 375 осіб; адміністративний арешт накладений на 9334 особи. Державна соціальна служба для дітей, сім’ї й молоді веде банк кризових родин. Станом на 1 січня 2006 р. у цьому банку перебуває 183 тисячі українських родин.

123.  Дані неурядових організацій також підтверджують надзвичайну гостроту проблеми. Так, на Національну “гарячу лінію” з питань запобігання насильства й захисту прав дітей Центру “Ла Страда -Україна” за період 2005 – 8 місяців 2007 р. надійшло більше 1100 звернень.

124.  Аналізуючи державну політику в сфері протидії домашньому насильству, слід зазначити, що держава цілеспрямовано ухиляється від прийняття та реалізації широкої програми, спрямованої на подолання цього явища.

125.  Уповноваженим органом державної влади, що координує роботу інших державних структур по попередженню й протидії насильству в сім’ї є Міністерство України в справах сім’ї, молоді та спорту. Ця складна діяльність, особливо на районному й міському рівнях, здійснюється малою чисельністю працівників відділів по справах сім’ї й молоді (1-2 працівника, які повинні вести всі програми Міністерства). При цьому вони ж виконують великий обсяг завдань, пов’язаних зі спортом. Тому проблеми в реалізації державної політики в сфері протидії й попередження насильства в родині кореняться в низькій ефективності роботи цього центрального органу виконавчої влади, до питань ведення якого відводять такі не пов’язані між собою проблеми як розвиток професійного спорту й соціальні проблеми родини, молоді, жінок, ґендерної рівності.

126.  Одержання допомоги для повноцінної реабілітації – це одна з серйозних проблем. І якщо юридичну, консультативну, психологічну допомогу потерпілим від насильства можуть надавати громадські організації, то для надання медичної допомоги необхідно отримати ліцензію суб’єкта підприємницької діяльності (приватний лікар), що заборонено для громадських організацій. Проблеми надання спеціалізованої медичної допомоги жертвам насильства – це “змова мовчання” (коли потерпіла уникає звернення за допомогою, оскільки зустрічає нерозуміння своїх проблем навколишніми), непоінформованість й упереджене ставлення населення до психіатричної служби, недостатність правової бази, декларативний характер багатьох законодавчих норм (наприклад, захист потерпілих і свідків). На сьогодні поки немає вітчизняних клініко-епідеміологічних даних про психічні розлади жертв насильства в родині в масштабі країни, і лише почате створення державної служби медико-соціальної допомоги їм.

127.  Наприкінці 2006р. була складена доктрина медико-соціальної допомоги жертвам насильства, розроблена організаційна модель відповідної служби, опрацьовуються оптимальні шляхи її втілення. Наприкінці 2003 року в МОЗ України були представлені пропозиції, у результаті яких Міністерством був виданий наказ № 38 від 23 січня 2004 р. “Про затвердження заходів щодо виконання Закону України “Про попередження насильства в родині” й «Типове положення про центр медико-соціальної реабілітації жертв насильства в родині”. Департамент організації розвитку медичної допомоги населенню МОЗ України розіслав листа № 3.49 від 28.07.2006 р. в усі регіони України із пропозицією надати відомості про виконання цього пункту наказу МОЗ України. Відповіді показали, що в Україні створено тільки 2 центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в родині – у Чернігівській області (м. Чернігів) і в м. Севастополі. Однак, навіть ці центри створені на територіях психіатричної й наркологічної установ, тому принцип дестигматизації, про який ідеться в Типовому положенні про центр, не дотриманий.

128.  Ряд медичних установ, надає медико-соціальну допомогу жертвам насильства в родині, але вони не зазначені як постійні центри медико-соціальної допомоги потерпілим. Такі установи є у Вінницькій (1 установа), Донецькій (1), Луганській (1), Львівській (2) та Київській (4) областях, а ще в 2 областях працюють кабінети даного профілю. У Волинській і Харківській областях ще тільки планується відкриття подібних установ. Таким чином, загальна кількість усіх медичних установ є вкрай малою для забезпечення потреб населення.

129.  Нереалізація права громадян на захист від домашнього насильства виявляється в:

–  Невиїзді працівників міліції на так звані ними „побутові виклики”, до яких вони відносять випадки домашнього насильства.

–  Небажанні працівників прокуратури надавати дозвіл на видання захисного припису.

–  Незнанні працівниками прокуратури й суддями не тільки положень Закону України “Про попередження насильства в родині”, але навіть факту самого існування цього Закону.

–  Абсурдної необхідності триразового звертання до органів внутрішніх справ перед тим, як кривдник буде арештований, оскільки летальним може бути будь-який випадок.

–  Існуванні положення про віктимну поведінку.

–  Відсутність навичок роботи в працівників органів внутрішніх справ у випадках сімейного насильства, а також нестача необхідних знань.

–  Недостатності уваги питанням навчання працівникам ОВС поводженню й діям у ситуаціях домашнього насильства (як на рівні початкової підготовки, так й у вищих навчальних закладах).

–  Перекладанні відповідальності за насильство в родині на потерпілих.

–  Існуванні штрафів, як основного виду адміністративного стягнення для кривдників, що б’є не тільки по кривднику, а по родині в цілому.

–  Неможливості відселення ґвалтівника.

–  У неможливості впливу на ґвалтівників, які здійснюють насильство в ситуаціях алкогольного або наркотичного сп’яніння.

130.  Причинами фактичної неможливості одержати допомогу, коротко або довгостроковий притулок у разі потреби, медичну й соціально-психологічну допомогу є:

–  Відсутність розгалуженої системи установ для потерпілих від домашнього насильства.

–  Покладання відповідальності за фінансування створення установ по наданню допомоги в ситуаціях насильства на місцеві бюджети, замість фінансування за рахунок субвенцій з державного бюджету.

–  Відсутність розуміння в керівників обласних державних адміністрацій, обласних рад, органів місцевого самоврядування актуальності проблем попередження насильства й не виділенням ними коштів на реалізацію програм.

–  Невиконання Урядом України положень Закону України “Про попередження насильства в родині” відносно створення кризових центрів, центрів медико-соціальної реабілітації.

–  Відсутність у Законі України “Про попередження насильства в родині” положення про обов’язковість створення притулків для потерпілих від домашнього насильства.

–  Можливість, відповідно до Типового положення про центри соціально-психологічної допомоги, що затверджене постановою Кабміну, одержувати допомогу у центрах лише особам у віці до 35 років, що суперечить Закону України “Про попередження насильства в родині”, Конституції України, принципам захисту прав людини. Таким чином, удосконалення потребує не тільки Закон “Про попередження насильства в родині”, але й цілий ряд інших законів і нормативно-правових документів.

–  Відсутність соціального житла й можливості жити окремо для членів родин, у яких здійснюється насильство.

–  Робота ведеться (якщо взагалі ведеться) лише з потерпілими від домашнього насильства, а не із кривдниками. І немає жодної установи, де б проводилася робота з особою, що вчинила насильство в родині, з метою зміни її поводження й формування ненасильницької моделі поведінки.

–  Необхідність мати реєстрацію за місцем проживання для того, щоб бути влаштованим у притулок (у Києві, наприклад). У Чернігові підтвердили, що така вимога відсутня, але в ситуації, коли притулки й центри перебувають на місцевому фінансуванні, органи прокуратури й КРУ можуть вимагати наявності реєстрації для надання допомоги. Ця ж проблема існує щодо права громадян на одержання допомоги, що залежить від місця (міста, області) реєстрації, а не від потреб особи.

В. Торгівля людьми

Причини поширення торгівлі людьми

131.  Неефективність політичних й економічних реформ, корупція серед державних чиновників, декларативна соціальна політика, прірва, що постійно збільшується, між багатою меншістю та бідною більшістю, невиправдані надії перших років незалежності привели до розчарування в можливих позитивних змінах у країні. Однак міграція вважається не тільки способом вирішення фінансових проблем, але й способом життя й кар’єрною стратегією для нового покоління.

132.  Ситуація ускладнюється не тільки кризовим станом української економіки, але й тим, що процес міграції криміналізується, оскільки дешева робоча сила українських громадян становить основу надприбутків посередників як в Україні, так і за її кордонами. До того ж, легальних можливостей виїхати працювати за кордон мало для всіх бажаючих. Серед факторів, які негативно впливають на поширення торгівлі людьми, фахівці все частіше відзначають посилення загальної криміналізації суспільства. Бідність, неможливість працевлаштування й отримання освіти через корумпованість майже всіх сфер життєдіяльності є одними з головних факторів залучення в кримінальний бізнес великої кількості людей.

133.  Ще один фактор, що спонукає людей залишати країну, – це насильство відносно жінок, особливо домашнє. Досвід роботи з жінками, що стали жертвами торгівлі людьми, показує, що дуже часто домашнє насильство спонукає жінок шукати кращого життя за межами України.

134.  Дослідження показали, що 47% громадян у віці до 40 років, тобто найбільш працездатного віку, готові виїхати за кордон, причому 10% з них бажають залишитися там на постійне місце проживання, 21% – на кілька років, а 16% – на кілька місяців. Це значить, що близько половини громадян є представниками потенційної групи ризику, тобто можуть постраждати від торгівлі людьми.

135.  Стимулюючим фактором до виїзду українських громадян за кордон, насамперед для нелегального працевлаштування, що сприяє торгівлі людьми, є наявність соціальних мереж за кордоном, на що вперше звернула увагу в 2002 р. МОП.

136.  Крім того, не можна не згадати наявність підвищеного попиту на дешеву, і в тому числі нелегальну робочу силу, українських й інших східноєвропейських громадян, а також громадян інших країн, у розвинених європейських країнах, США й т.п. Наявність високого попиту, у тому числі на робітниць сексуального бізнесу не можна не враховувати при формуванні стратегій протидії торгівлі людьми.

137.  Більшість жертв торгівлі людьми – це молоді, незаміжні жінки у віці від 18 до 25 років, що мають середню технічну освіту, та проживають у сільській місцевості. Всі вони мали вдома дуже низький рівень доходу. Що стосується чоловіків, то більшість із них одружені, у віці від 31 до 50 років, залишають країну на короткий період часу з метою заробити досить грошей для пристойного життя родини. Звичайно, рівень освіти в них такий же, як й у жінок. Серед дітей жертвами, зазвичай, стають дівчата у віці від 13 до 18 років. Найчастіше родини в них реструктуризовані, а самі вони вже страждали від домашнього насильства.

138.  В Україні процвітає й внутрішня торгівля людьми. Сюди відноситься експлуатація дітей у сфері порнографії й проституції, не в останню чергу й за іноземними замовленнями. Коли дітей підбурюють до проституції, їм пропонують не тільки проживання, їжу й притулок, але також кишенькові гроші й речі, яких діти вдома не мають. Торгівля дітьми відбувається також з метою їхнього всиновлення в комерційних цілях; експлуатації дитини в жебрацтві або примусовій праці. На жаль, подібні злочини рідко кваліфікуються як торгівля людьми. Частіше розглядаються як, наприклад, проституція, що некоректно.

139.  Слід також відзначити, що в Україні з’явився сексуальний туризм, як новий засіб сексуальної експлуатації дітей.

140.  Приблизно половина жертв-дітей, що постраждали від міжнародної торгівлі дітьми, звичайно, вивозиться в Російську Федерацію. Вербувальники намагаються залучити дітей не тільки з неблагополучних, але й із благополучних родин. Потрібно також відзначити, що Україна є не тільки країною походження потерпілих від торгівлі людьми, але й країною транзиту й призначення, насамперед для громадян Молдови.

Національний план дій

141.  Робота над проектом Державної програми протидії торгівля людьми до 2010 р. почалася навесні 2005 р. У консультаціях по створенню програми брали участь Міністерство сім’ї, молоді та спорту, ОБСЄ, Дитячий фонд ООН (ЮНІІСЕФ), Міжнародна організація праці й Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда – Україна». Ці питання виносилися на обговорення під час проведення «круглих столів», засідання експертних груп, і тоді крок за кроком створювалася модель, за якою йшло створення програми. Створений проект програми відображав найбільш сучасні комплексні підходи до організації протидії й попередження торгівлі людьми, містив у собі рекомендації міжнародних організацій.

142.  Однак, Державна програма протидії торгівлі людьми до 2010 р. була прийнята постановою Кабінету Міністрів України № 410 тільки 07.03.2007 р. та в дуже скороченому вигляді. Це означає, що протягом 2006 р. в Україні був відсутній Національний план дій, координація діяльності, а також звітність.

143.  Аналіз організаційно-адміністративних заходів, які передбачаються Програмою, дає можливість прогнозувати проблеми при її впровадженні. Серед проблемних зон варто назвати такі: координація й управління діяльності в рамках програми; фінансування заходів, запланованих програмою; відсутність достатньої кількості кваліфікованих фахівців, які могли б займатися реалізацією програми; моніторинг якості виконання програми й т.п. Виконання Програми здійснюється центральними й місцевими органами виконавчої влади в межах засобів, передбачених для них у державному й місцевому бюджетах на відповідний рік, а також за рахунок інших джерел. Обсяг фінансування Програми з державного бюджету становить 1469,7 тис. гривень на п’ять років, що в сумі менш 300 000 доларів США. Однак у цього фінансування також немає окремого рядка, а воно буде виділятися в рамках засобів, запитуваних міністерствами. При формуванні програми тільки Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту запросило зазначену суму. Інші міністерства з невідомих причин фінансові заявки не подавали, а отже, без фінансування відповідної діяльності важко очікувати.

Захист і надання допомоги потерпілим

144.  Одним із ключових питань у боротьбі з торгівлею людьми є надання допомоги потерпілим від торгівлі людьми. Постановою Кабінету Міністрів України № 989 від 27 червня 2003 р. у рамках Комплексної програми по протидії торгівлі людьми на 2002-2005 р. було прийняте Типове положення про центр реабілітації потерпілих від торгівлі людьми. Відповідно до нього, Центри повинні займатися наданням психологічної допомоги й консультацій жертвам, організацією й здійсненням першої медичної допомоги, розміщенням потерпілих, організацією індивідуальних і групових реабілітаційних програм по реінтеграції жертв, наданням інформації про доступні програми, функції й заходи, які проводяться в центрі, а також про запобіжні заходи по боротьбі з торгівлею людьми.

145.  Для надання допомоги потерпілим в 2005 р. були створені Міжрегіональні реабілітаційні центри в Житомирській, Волинській, Чернівецькій, Львівській і Херсонській областях. Це було зроблено Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту в співробітництві з Міжнародною організацією по міграції і відповідними обласними адміністраціями.

146.  Представники неурядових організацій і державних органів бачать серйозну проблему у відсутності механізму повернення потерпілих через кордон. Крім того, ті, хто повернувся, мають серйозні проблеми зі здоров’ям, і це обов’язково потрібно враховувати в подальшій роботі з ними. Допомогу потерпілим надають переважно міжнародні й неурядові організації. Так, в 2006 р. МОМ було надано допомогу 937 потерпілим. Центром «Ла Страда» в 2006 році надано допомогу 199-ти потерпілим (135 жінкам і 64 чоловікам), з початку своєї діяльності Центр надав допомогу більше 900 громадянам.

147.  Спостерігається процес стигматизації потерпілих від торгівлі людьми.

148.  Також є серйозні проблеми з фінансуванням цієї роботи з боку держави.

149.  На нашу думку, органи державної влади не прикладають достатньо зусиль для створення системи надання допомоги потерпілим. Так, Державна служба соціальної допомоги сім’ям, дітям і молоді, що існує в системі Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, відмовилася від надання соціальної допомоги потерпілим, виявивши бажання займатися винятково профілактичною, інформаційною роботою й соціальною рекламою. Ця проблема неодноразово обговорювалася на семінарах і круглих столах, проте позиція керівництва Державної соціальної служби була незмінною.

150.  Міністерство охорони здоров’я також недостатньо залучено до надання допомоги потерпілим. Реально відповідальність (фінансову, організаційну, змістовну й т.п.) несуть міжнародні й громадські організації, які утримують притулки.

151.  Крім цього, вимагає термінової зміни Закон України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», що є базовим для Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту. Відповідно до цього Закону вся діяльність Міністерства поширюється тільки на громадян у віці до 35 років. Іншим потерпілим створені під його патронатом установи зобов’язані відмовляти (і справді відмовляють) у наданні послуг.

Боротьба з торгівлею людьми й покарання злочинців

152.  У системі Міністерства внутрішніх справ у травні 2000 р. були створені спеціальні підрозділи по боротьбі з торгівлею людьми. У зв’язку з актуальністю даної проблеми й необхідністю ефективного розслідування злочинів у серпні 2005 р. вони були реорганізований у Департамент по боротьбі зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми, що має підрозділ у кожній області України.

153.  Відповідно до інформації, наданої Міністерством внутрішніх справ України, за період з 1998 по 2006 р., було розкрито більше 2600 злочинів, передбачених статтею 149 Кримінального Кодексу України (торгівля людьми). Кількість виявлених злочинів росте щорічно (1998 – 2, 1999 – 11, 2000 – 42, 2001 – 89, 2002 – 169, 2003 – 289, 2004 – 262, 2005 – 415, 2006 -376).

154.  Багато проблем після розкриття злочинів з покаранням злочинців. Так, цікаво виглядає статистика справ, які доходять до суду. По даним МВС України в 2002 р. з 169 зареєстрованих справ до суду дійшло 139. В 2003 р. – з 289 до суду дійшло 226, в 2004 р. – з 262 дійшло 260, в 2005 р. – з 415 тільки 357, в 2006 – з 376 у суд передано 317. За даними Державної судової адміністрації України кількість розглянутих апеляційними й місцевими судами кримінальних справ по ст. 149 (124-1 у старому кримінальному кодексі) КК України по роках 2002 – 2006 є відповідно: 36, 62, 74, 96 та 99, тобто кількість доведених до завершення кримінальних справ є мізерною, що свідчить про боротьбу МВС за показники, а не за якісне розслідування подібних злочинів.

155.  У 2005 р. було розкрито понад 3 200 випадків нелегального перетину кордонів України неповнолітніми без супроводу дорослих. Крім того, було зафіксовано більше 13 випадків нелегального перетину кордону із метою лікування, відпочинку або туризму. Також було виявлено понад 40 випадків перевезення неповнолітніх дітей, усиновлених іноземними громадянами. При цьому документи були оформлені неналежним чином.

156.  Основними проблемами в сфері протидії торгівлі людьми є:

–  Відсутність закону про соціальний захист українських громадян за кордоном.

–  Відсутність навіть оціночних даних про кількість потерпілих від торгівлі людьми.

–  Практично не працює в Україні програма захисту свідків.

–  Не реалізовані права громадян на захист від злочинів.

157.  У сфері надання допомоги потерпілим від торгівлі людьми можна виділити наступні проблеми:

–  Невиконання державою міжнародних зобов’язань навіть відносно мінімальних стандартів надання допомоги потерпілим від торгівлі людьми.

–  Фактична неможливість одержати допомогу, коротко або довгостроковий притулок, якщо буде потреба, медичну й соціально-психологічну допомогу, причиною чого є відсутність розгалуженої системи закладів для потерпілих від торгівлі людьми.

–  Можливість згідно із чинним законодавством одержання допомоги в центрах тільки особами у віці до 35 років, що суперечить Конституції України, принципам захисту прав людини.

–  Необхідність мати реєстрацію за місцем проживання, для того щоб бути влаштованим у притулок (наприклад, у Києві).

С. Застосування дитячої праці

158.  В Україні за даними дослідження, проведеного Державним комітетом статистики в співпраці з МОП у 1999 й 2000 роках, виявлено понад 456 тисяч дітей, які працюють, з яких 87 тисяч – це діти незахищеної групи віком від 7 до 12 років. Хоча реальні цифри можуть перевищувати офіційну статистику, адже методологія вибіркових статистичних обстежень, що використовувалася, дає змогу визначити трудову діяльність лише тих дітей, які живуть у сім’ях з батьками чи опікунами. Велика вірогідність того, що діти, які проживають в асоціальних сім’ях, жебракують, утримуються в школах-інтернатах, діти нелегальних мігрантів не були обстежені. Відтоді ситуація не покращилася. Наявність найманої дитячої праці підтверджують і дослідження Українського інституту соціальних досліджень.

159.  Серед видів найгірших форм дитячої праці: дитяча проституція, жебракування, залучення дітей до кримінальної активності (крадіжки, розповсюдження наркотиків тощо), збір склотари та металобрухту, праця на базарах, що в основному передбачає вантажні роботи.

160.  Проблема полягає в тому, що кількість неповнолітніх, бажаючих працевлаштуватися, значно перевищує кількість офіційних робочих місць. Підприємці неохоче беруть дітей. Законодавство жорстко регламентує використання роботи дітей. Тому залишається вихід у нелегальному працевлаштуванні. Основними видами дитячої праці в Україні є:

– виснажлива й надмірно тривала робота дітей у домашньому господарстві (насамперед, це стосується сільських дітей);

– робота в промисловості, в установах й організаціях, що не відповідає фізичним і розумовим здібностям дітей, шкодить здоров’ю, заважає навчанню та розвитку дитини;

– робота в сімейному бізнесі, яка перебуває поза суспільним і державним контролем;

– робота на вулиці в несприятливих погодних умовах, часто – у несприятливому соціальному оточенні (миття автомашин, вулична торгівля, жебрацтво тощо).

– найгірші форми дитячої праці (використання дітей у злочинній діяльності, крадіжках, поширенні наркотиків, збуванні крадених речей, проституції, секс-бізнесі, виготовленні порнографічної продукції, жебрацтві тощо).

161.  Найбільшими споживачами дитячої праці є сільське господарство, торгівля, сфера послуг.

162.  Існують регіональні особливості використання праці дітей. Так, у південних областях України – дитяча праця використовується здебільшого в сільському господарстві (прополка, нагляд за тваринами, збирання овочів, випас домашніх тварин, робота з добривами, хімікатами, підсобними працівниками при ремонті сільськогосподарської техніки), домашнім господарстві (догляд за тваринами, догляд за дітьми, за хворими), рибному господарстві, торгівлі, сфері послуг, незаконної діяльності, у сексуальному бізнесі. У східних промислових областях України – збирання металобрухту, вугільна промисловість (копанки – сімейні або за наймом, сортування вугілля, підсобні працівники), збирання вторинної сировини, торгівля (установка й обладнання наметів, розвантажувальні роботи, закликали, “живі манекени” з рекламою, сортування товарів, прибирання приміщень, продаж роздрібних товарів, газет у транспорті), сфера послуг, робота на вулиці, домашнє господарство (тваринництво, догляд за дітьми та хворими), залучення в незаконну діяльність (крадіжки, торгівля наркотиками), сексуальний бізнес.

163.  Викликає занепокоєння поширення жебрацтва, суб’єктами якого є діти. Цей вид експлуатації, на відміну від інших, у яких беруть участь діти, є більш очевидним, оскільки його можна спостерігати щодня та усюди, особливо у великих містах. Однак, як показує офіційна статистика, в 2005 році в Київській і Харківській областях було порушено лише 20 кримінальних справ за фактом втягнення дітей у протиправну діяльність (пияцтво, жебрацтво, азартні ігри). Подібний стан справ пояснюється тим, що працівники органів внутрішніх справ ставляться до фактів втягування дітей у жебрацтво як до злочинів невеликої тяжкості, які межують з адміністративними правопорушеннями, що створює чисто психологічну перешкоду для притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за подібні дії.

164.  Аналізуючи масштаби поширення дитячої праці в Україні, варто зазначити, що відсутня офіційна статистика. Проведені дослідження дають підстави стверджувати, що суспільство толерантно до дитячої праці, не вбачає відмінності між трудовим вихованням та нею, що вимагає проведення інформаційної й роз’яснювальної роботи.

165.  Держава має підтримувати розвиток різноманітних форм зайнятості молоді через молодіжні біржі праці, літні трудові табори, трудові загони тощо. Але ці ініціативи є малочисельними. Основна причина – у позиції роботодавців і відсутності правового забезпечення для легального працевлаштування дітей на час канікул.

166.  Усе вищесказане свідчить про те, що в Україні існує нагальна потреба в розробці дієвого механізму контролю за виконанням на практиці чинного законодавства з праці неповнолітніх. Удосконалення цього механізму повинно, в першу чергу, бути спрямованим на сприяння соціальному захисту дітей з найбільш соціально незахищених родин, дотримання вимог законодавства про працю дітей, насамперед у неформальному секторі економіки.

167.  Така діяльність передбачена в проекті Національного плану дій по виконанню Конвенції ООН про права дитини, який розроблений Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту у співпраці з усіма зацікавленими міністерствами, міжнародними й громадськими організаціями. Він пройшов перше читання у Верховній Раді, але в зв’язку з політичною парламентською кризою залишився не прийнятим. Проектом передбачається створення, апробування та розвиток системи моніторингу дитячої праці, що включає здійснення регулярних візитів з метою ідентифікації працюючих дітей і визначення ризиків, з якими вони зіштовхуються, перенаправлення їх до організацій, які можуть надати допомогу, відстеження процесу їх вилучення з дитячої праці та нагляд (спостереження) за ними, для отримання впевненості, що вилучені діти задоволені отриманими альтернативами.

168.  Однак недостатньо уваги приділяється координації діяльності різних міністерств і відомств щодо вирішення цієї проблеми. Одна з причин такого стану справ полягає в складній системі керування в цій сфері, коли за дотримання прав дитини несе відповідальність Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту, за порушення трудових прав дитини – Міністерство праці та соціальної політики, експлуатацію дитини – Міністерство внутрішніх справ України. До цього залучені й інші органи центральної виконавчої влади, що в цілому негативно впливає на відповідальність держави за ліквідацію як експлуатації дитячої роботи, так й умов її існування.

D. Дані щодо бездоглядних дітей

169.  На сьогодні не існує доступних дезагрегованих статистичних даних за роками, стосовно бездоглядних дітей. Створення єдиної електронної бази даних про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з наступним введенням системи їх обліку передбачено Державною програмою подолання бездоглядності. На сьогодні такого єдиного електронного банку даних не існує. Принаймні, відповідна кількісна інформація не є доступною.

170.  Привести до ладу систему обліку бездоглядних дітей та ряд заходів, спрямованих на вирішення цієї проблеми, передбачає проект Закону України «Національний план дій щодо впровадження Конвенції ООН з прав дитини до 2012 р.». Обидві згадані програми не мають чіткого фінансового забезпечення та його планування. Це ставить під сумнів реалізацію декларативних намірів, представлених у цих документах.

171.  Існуючі заходи, що спрямовані на подолання дитячої безпритульності, не можна вважати достатньо ефективними. Так, наприклад, законодавство не враховує вік дитини та її ситуацію, передбачаючи дії міліції по поверненню її до місця проживання та навчання. Такі дії міліції, зокрема, передбачені статтею 5 Закону України «Про органи і служби у справах неповнолітніх». Указаний приклад є одним із проявів проблеми, пов’язаної з недосконалістю державної системи захисту прав дитини, що в основному зосереджена в системі виконавчої влади та не передбачає достатньої участі судової системи. Немає ефективного впливу на ситуацію стосовно захисту прав дитини й з боку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

E. Інші аспекти дотримання прав дитини

172.  За офіційними даними Генеральної Прокуратури України «… упродовж 2005 – 2006 років судами визнано потерпілими від злочинів понад 8 тис. неповнолітніх. На профілактичному обліку в службах у справах неповнолітніх перебуває майже 45 тис. неблагополучних родин, в яких утримуються 94 тис. дітей. Проте на облік в органи внутрішніх справ поставлено лише 2,5 тис. осіб, які вчиняють насильство в сім’ї. Внаслідок жорстокого поводження батьків діти змушені залишати домівки, бродяжити, жебракувати, вчиняти злочини. Лише за 2006 рік підлітками скоєно 10,5 тис. злочинів, до притулків для неповнолітніх доставлено понад 12 тис. дітей, що бродяжили та жебракували».[3]

173.  Та сама інформація Генеральної прокуратури підтверджує, що останнім часом набули поширення факти жорсткого поводження та сексуального насильства над дітьми з боку окремих працівників кримінальної міліції в справах неповнолітніх: «прокуратурою Запорізької області у квітні поточного року порушено кримінальну справу за фактом незаконного затримання та зґвалтування працівниками кримінальної міліції у справах неповнолітніх Оріхівського РВ УМВС України неповнолітнього Зацарного Д. Слідство в справі триває. Працівниками Заводського РВ Дніпродзержинського МУ УМВС України в Дніпропетровській області до затриманого в підозрі вчинення крадіжок неповнолітнього Галки В. у нічний час застосовувалися побої та катування. Підлітка підвішували до стіни, били пляшкою по голові, чим спричинили фізичні страждання та тілесні ушкодження. Прокуратурою Дніпропетровської області за даним фактом 19.06.2006 порушено кримінальну справу за ч. 2 ст. 365 КК України».

174.  Викликає особливу стурбованість усе частіша практика державних дитячих інтернатів спрямовувати дітей до психіатричних закладів за порушення правил поведінки чи інші провини. Так, наприклад, 8 лютого 2007 року прокурор міста Севастополь Володимир Дереза повідомив, що у 2006 році близько 60 дітей-сиріт – вихованців дитячих будинків і шкіл-інтернатів протягом місяця незаконно перебували у міській психіатричній лікарні. Як повідомив прокурор, за даним фактом було порушено кримінальні справу. Прокурор висловив припущення, що окремим дітям саме така медична допомога була потрібна, водночас він висловив подив з приводу того, що в психіатричній лікарні формально підійшли до юних пацієнтів та наголосив: «Лікарі зобов`язані були одразу повернути тих дітей, кому не потрібен стаціонар».

175.  Дані державних установ і недержавних організацій щодо проблеми сексуальної експлуатації та сексуального розбещення дітей суттєво різняться. Так, працівниками кримінальної міліції у справах неповнолітніх протягом перших шести місяців 2006 року задокументовано 8 злочинів за ст. 155 Кримінального кодексу України (статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості) та 28 за ст. 156 КК України (розбещення неповнолітніх). Результати досліджень недержавних організацій дозволяють зробити висновок про більш широкі масштаби цього явища. Наприклад, опитування спеціалістів інтернатних закладів, яке проводилося в 2005 році Жіночим консорціумом України, показало, що 34% спеціалістів зустрічалися з принаймні одним випадком сексуального насильства над дитиною. Хоча проблема є характерною не лише для закритих дитячих установ, а й для загальноосвітніх шкіл. За даними міжнародного правозахисного центру “Ла Страда – Україна” – кожен сьомий підліток потерпає від сексуальних зловживань з боку дорослих.

 

Стаття 11. Право на достатній життєвий рівень

176.  Не зважаючи на зменшення бідності протягом минулих 3-х років, певною мірою такі показники досягаються штучно. Наприклад, держава штучно занижує визначений державою прожитковий мінімум. Методика його розрахунку не покриває навіть елементарні витрати людини. Проте практично вся система соціального забезпечення ґрунтується на розмірі прожиткового мінімуму.

177.  Слід відзначити все більше зростання розриву між багатими та бідними. Мінімум п’ята частина населення живе украй важко. У порівнянні з розвинутими країнами різниця в доходах між багатими і бідними перевищує 7-10 разів. Слід зазначити, що інформація про доходи вищих посадових осіб, окрім деяких, є закритою та недоступною для громадськості.

178.  Як показало соціологічне опитування[4], в середньому українці отримують 780 грн. на одного члена родини, а достатнім для нормального життя вони вважають дохід у середньому в розмірі 1638 грн^[5]. Водночас, 7 % респондентів змушені заощаджувати навіть на харчуванні, 20% на харчування вистачає, але для придбання одягу або взуття вже потрібно збирати або позичати гроші. Отже, більше чверті населення України знаходяться за межею бідності. На харчування і необхідний одяг вистачає коштів у 34% опитаних, але такі придбання, як хороший костюм, мобільний телефон, найпростіша побутова техніка, вже є проблематичними. Придбання великої побутової техніки викликає певну складність для 26% опитаних. Тільки 11% опитаних уважають проблематичними лише купівлю машини, дачної ділянки, квартири.

179.  Також згадане вище дослідження показує, що своє матеріальне становище як середнє оцінює 41% опитаних, нижче середнього 31%, низьке – 14%, дуже низьке – 4%. Потрібно зазначити, що під час дослідження далеко не всі з 7% респондентів, які змушені економити на харчуванні, оцінюють своє матеріальне становище як дуже низьке. Крім того, при середньому значенні бажаного щомісячного доходу на одного члена сім’ї 1638 грн. суттєво різняться потреби залежно від місця проживання. Так, тим, хто проживає в селі, достатньо було б 1358 грн. на одного члена сім’ї щомісячно, тим, хто проживає в містах – 1537 грн., а в обласних центрах – 2053 грн.

180.  Проблема бідності насамперед надзвичайно актуальною для працюючого населення України. Станом на червень 2006 року зарплата, нижча мінімальної, була нарахована 814 тис. громадянам України (менше 332 грн у 2005 році та 375 грн у 2006 році). А 2,76 млн. осіб живуть на зарплату менше прожиткового мінімуму. Дані державної статистики говорять, що в Україні в середньому 7,5 % працівників отримують зарплату, нижчу встановленого законодавством мінімуму, а якщо не брати до уваги м. Київ, то цей показник буде вищим, ніж 10%, а в багатьох західних областях України він досягає 13-14 %. Загалом, за даними Держкомстату 23,7 % населення отримують зарплату, меншу ніж прожитковий мінімум.

181.  Істотною проблемою в країні стає виселення осіб без надання іншого житла. У країні фактично не будується та не надається соціальне житло.

182.  У зв’язку з розвитком будівництва житла почастішали конфлікти, пов’язані з примусовим відселенням зі старих будівель з метою побудови на їх місці нових. Відомі часті випадки, коли нові забудовники безкарно всупереч закону здійснювали руйнування старих будівель і їхнім власником нічого не залишалося, як погодитися на умови відселення в інше місце.

183.  Роми в Україні зустрічаються з серйозними перешкодами у реалізації їхнього права на адекватне житло. Багато з них живуть у жахливих умовах в поселеннях чи гетто, що часто відокремлені від основної громадськості, з малим доступом до громадського транспорту чи громадських послуг, таких як електрика чи каналізація. Послугу для громадян чи якісь покращення їхнього життя, наприклад, ремонт доріг чи вивіз сміття, практично відсутні. Вони також мають обмежений доступ до місць навчання.

184.  У більшості інтернатів усі випускники потребують надання житла після закінчення навчання. Згідно із Законом України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” постановка на квартирний облік здійснюється після досягнення ними 18-річного віку. Переважна біль­шість вихованців інтернатів закінчує навчання до досягнення повноліття. Оскільки проблема надання соціального житла в Україні ще не вирішена, а питання забезпечення випускників інтернатів житлом піднімається незадовго до їх випуску з інтернату, вони фактично змушені продовжу­вати навчання чи влаштовуватись на роботу виключно у заклади та установи, які надають гуртожитки. Однак, така практика не є вирі­шенням проблеми, а лише її затягуванням. Окрім того, на даний час відсутня процедура оцінки можливості повернення дитини до житла, у якому вона проживала разом з батьками, ще при вступі до інтернату: закріплення житла за дитиною відбувається за формальною ознакою наявності житла в батьків. Це призводить до того, що при випуску з інтернату дитина має закріплене житло, але фактично не може до нього повернутися й проживати там. Водночас, сам факт наявності такого за­кріплення позбавляє випускників інтернатів пільг на позачергове отри­мання житла. В Україні вже мають місце відносно успішні спроби запро­вадити на державному рівні механізм надання соціального житла випуск­никам інтернатів, однак механізму системного вирішення проблеми ще немає. У випадку, коли в дитини не було житла й попередньої реєстрації перед улаштуванням до інтернатного закладу, неможливо ви­значити, на який державний орган покладаються проблеми життєзабезпечення такої дитини. Чіткого законодавчого вирі­шення цієї проблеми немає.

185.  На даний час для вихованців інтернатів не визначено порядок призначення тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухи­ляються від сплати аліментів або не мають можливості утримувати дитину, а також дітям, місцеперебування батьків яких невідоме. Унаслідок неврегульованості механізму призначення державної соці­альної допомоги вихованцям, котрим не передбачена виплата пенсії по втраті годувальника, але які водночас перебувають на повному державному утриманні. Постає проблема неможливості накопичення будь-яких коштів на особистому рахунку таких дітей, що спричиняє нерівність стартових умов після випуску з інтернату.

Стаття 12. Право на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я

А. Загальні коментарі

186.  В Україні залишається надзвичайно складною демографічна ситуація. По при збільшення народжуваності з 9 у 2005 році до 9,8 у 2006 році на 1000 населення та зменшення смертності з 16,6 до 16,2 на 1000 населення, природній приріст населення залишається від’ємним: – 6,4 на 1000 населення. Показник смертності дітей віком до 1 року у 2006 році зріс і склав 10,1 проти 10,03 у 2005 році. Зберігається тенденція до зростання загальної захворюваності населення (загальний ріст на 1,2% у порівнянні з минулим роком). Найбільший ріст спостерігається серед хвороб системи кровообігу – на 3%; органів травлення – на 2,2%; збільшення травматизму – на 1,8%, найбільше серед дітей шкільного віку (6-14 років) – на 9,5% та дорожньо-транспортного травматизму – на 8,4%; ріст контингенту хворих на злоякісні новоутворення – майже на 4% з надзвичайно високою (32%) летальністю до 1 року та питомою вагою (15,3%) випадків захворювання, виявленого у IV стадії.

187.  Серед інфекційних захворювань у 2006 році відбувся спалах захворюваності на кір у 17,9 рази та кашлюк на 62%. Вкрай загрозливою залишається ситуація із захворюванням на туберкульоз: 83,2 випадки на 100 тис. населення, серед них смертність склала 22,1 на 100 тис. населення, на обліку перебувало 1101,3 на 100 тис. населення.

188.  В Україні відсутня система інформування та освіти лікарів з питань прав пацієнтів.

189.  В Україні відсутнє законодавство, що чітко би визначало права пацієнтів. Зокрема, належно невизначеними у законодавстві залишаються такі права пацієнтів, як доступ до своєї медичної інформації, право на вибір чи відмову від лікаря або медичного закладу, право на відмову від медичного втручання тощо. Крім того, на практиці ці права пацієнтів порушуються, навіть не зважаючи на чинне законодавство.

190.  У даний час склалася практика, коли потерпілий, звернувшись у судово-медичну експертну установу й пройшовши судово-медичний огляд, не може отримати відповідний акт. Також найчастіше неможливо отримати документи медичних установ, у яких обстежувався чи лікувався потерпілий. Медичні установи безпідставно відмовляють у наданні такої інформації, посилаючись на якесь розпорядження прокуратури, однак довідатися, у чому полягає це розпорядження, неможливо.

Наприклад, Андрій Яцута, затриманий 24 травня 2004 року працівниками міліції, 27 травня 2004 року звернувся до Харківського бюро судово-медичних експертиз, де пройшов обстеження. Потім лікувався у двох лікувальних установах м. Харкова. У липні 2004 року Яцута звернувся й до Харківського бюро судово-медичних експертиз із проханням надати йому копію акту його судово-медичного обстеження, а також до обох лікувальних установ із проханням надати йому медичні документи. Також адвокат звернувся з адвокатськими запитами з тим же питанням. Яцуті було відмовлено в наданні документів. Заступник начальника Харківського бюро судово-медичних експертиз у своїй відповіді написав наступне:

Видати Вам копію акту судово-медичного обстеження не можемо, оскільки усі експертизи (або дослідження-акти) є матеріалами попереднього слідства та у відповідності до Наказу МОЗ України від 17 травня 1995 року (п.2.21.1) судово-медичний експерт не має права розголошувати дані медичного характеру, які стали йому відомі під час виконання службових та професійних обов’язків. Копію акту судмедобстеження можуть отримати лише судово-слідчі органи за письмовим запитом.

191.  Ця практика цілком суперечить законодавству. Крім того, за подібним питанням було ухвалено рішення Конституційного Суду України у справі Устименка,^[6] відповідно до якого «конституційні права людини і громадянина на інформацію, її вільне отримання… в обсягах, необхідних для реалізації кожним своїх прав, свобод і законних інтересів, чинним законодавством закріплене і гарантується»; «медична інформація, тобто відомості про стан здоров’я людини, історію її хвороби… відноситься до інформації з обмеженим доступом. Лікар зобов’язаний за вимогою пацієнта… надати (йому) таку інформацію цілком і в доступній формі».

В. Реформування державної системи охорони здоров’я

192.  Указ Президента «Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення», на наш погляд, має декларативний, політичний характер. Стверджуючи, що його метою є проведення глибоких структурних змін у медичній галузі, запровадження європейських стандартів забезпечення права громадян на медичну допомогу, він не містить жодної стратегії реформування системи охорони здоров’я. Головне зауваження: Указ не містить програми, як само реформувати фінансування системи охорони здоров’я. Зокрема, цитуємо: «…вжити заходів щодо запровадження сучасних економічних механізмів у діяльність закладів охорони здоров’я, чітко розмежувати бюджетні асигнування на первинну, вторинну та третинну лікувально-профілактичну допомогу». Важко зрозуміти, що є в уяві Президента «сучасні економічні механізми»? Неясним лишається, чи підтримує Президент ідею надання господарської незалежності закладам охорони здоров’я, чи обстоює думку щодо впровадження форм обов’язкового державного соціального медичного страхування? Не з’ясованими є й багато інших практичних положень Указу, зокрема, впровадження в діяльність закладів охорони здоров’я стандартів медичної допомоги; підвищення рівня забезпечення населення медичною допомогою та лікарськими засобами, особливо в сільській місцевості; виділення приміщень для сільських лікарських амбулаторій та вдосконалення системи профілактичних медичних оглядів населення; забезпечення медичних працівників житлом, службовим автомобільним транспортом та засобами зв’язку.

193.  З метою впровадження системи обов’язкового державного соціального медичного страхування населення до Верховної Ради подано цілу низку різноманітних законопроектів, які так і не було ухвалено. Треба нагадати, що право на медичне страхування передбачено ст. 49 Конституції України, крім того, відповідно до «Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (14 січня 1998 р.) медичне страхування належить до загальнообов’язкових видів державного соціального страхування. Проте закону, який регулював би відносини в сфері медичного страхування, досі немає. На сьогодні існує дві основні концепції впровадження медичного страхування, що конкурують між собою. Перша базується на тому, що в Україні має впроваджуватися соціальне обов’язкове медичне страхування, яке ґрунтується на бюджетному фінансуванні охорони здоров’я. В іншій зазначається про обов’язкове медичне страхування із залученням страхових організацій поряд із державою. Представники кожної із цих концепцій вносять до Верховної Ради свої варіанти законопроектів. Зокрема, представники першої течії стояли за законопроектом № 0944 „Про державне соціальне медичне страхування”, якому восени 2003 року не вистачило зовсім небагато голосів, щоб бути прийнятому в третьому читанні Верховною Радою України, а зараз нова спроба – на початку 2007 року внесений наступний законопроект № 3155-1 „Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”, який базується на концепції державного фінансування охорони здоров’я. У той же час їхні опоненти подали законопроект № 3370 на розгляд Верховної Ради минулого скликання, який також не був проголосований, але вже у вересні 2006 року подали законопроект № 2192, що також базується на залученні недержавних страхових організацій.

194.  Потрібно сказати, що кожен із цих напрямів має свої переваги і недоліки, але запровадження медичного страхування, орієнтованого на модель обов’язкового цивільного страхування, може призвести до регресивного характеру фінансування (бідні платять відносно більше ніж багаті); можуть бути встановлені різні програми послуг залежно від суми страховки; можуть бути створені конкурентні страхові ринки, за яких неминуче „зняття вершків” і зменшення справедливості (особливо щодо хронічних хворих та літніх людей). Крім того, для такої моделі медичного страхування характерний складний з точки зору реалізації механізм управління. Потрібно сказати, що до сьогодні немає консолідації в питанні впровадження медичного страхування, а відповідно ще на досить довгий час відкладається реформа, яка реально могла б допомогти у вирішенні проблеми фінансування системи охорони здоров’я.

195.  У пропозиціях МОЗ до проекту рекомендацій парламентських слухань (6 липня 2005 року) на тему “Проблеми у сфері забезпечення охорони здоров’я і медичного обслуговування громадян України та шляхи їх розв’язання” ідеться про те, що треба узгодити із зацікавленими сторонами проект Закону про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування, передбачивши у ньому визначення фіксованої частини податку з доходу фізичних осіб, що спрямовується на забезпечення фінансування медичного обслуговування застрахованих осіб, або запровадження спеціального страхового внеску чи виділення відповідної квоти для фінансування медичного обслуговування застрахованих осіб у структурі єдиного соціального податку.

С. Доступність та рівень фінансування медичних закладів

196.  В Україні існує незадовільна система фінансування системи охорони здоров’я, що унеможливлює якісне надання безкоштовної медичної допомоги.

197.  Існуючі механізми фінансування зменшують ефективність системи охорони здоров’я. По суті, державні фонди виділяють на компенсацію витрат існуючих медичних установ, а не на досягнення результатів у системі охорони здоров’я. У лікарень мало стимулів зменшувати кількість прийнятих хворих, оскільки фінансування й досі засноване на кількості ліжко-місць. Це стимулює порочні наміри, які виливаються в підвищення кількості безпідставних госпіталізацій. Перебування на лікарняному в Україні є одним з найдовших у Європі, у середньому 14,4 дні. Державні та громадські медичні установи все ще мають статус бюджетних одиниць з дуже обмеженими правами, стимулами управління та можливостями прийняття рішень, які б дозволили ефективніше використовувати ресурси. Розміщення бюджетних коштів засноване на списку схвалених статтей за нормами, визначеними Міністерством охорони здоров’я. Хоча фінансування децентралізоване (80% загального фінансування розміщено на регіональному та місцевому рівнях), адміністрація закладів охорони здоров’я має мало повноважень для відхилення від жорстко закріплених бюджетних статтей. Бюджети чітко рознесені за статтями, а обсяг ресурсів, закріплений для кожної бюджетної статті окремо, строго регульований.

198.  На одного хворого в стаціонарі на один день виділяється 4.92 грн. (це й на лікування, і на харчування), ще менше виділяється коштів на одне відвідування амбулаторно-поліклінічних установ – 0.42 грн. У бюджеті на 2007 рік передбачено виділення коштів для сільських закладів охорони здоров’я в розмірі всього 100 млн гривень, попри загальне збільшення фінансування охорони здоров’я більш як на 4 млрд гривень. Така мізерна сума коштів є явно недостатньою для задовільного функціонування сільської медицини.

199.  Також великою проблемою є стан первинної допомоги, яка зараз у занедбаному стані. Занадто багато коштів іде на дороге стаціонарне лікування, тим часом як дешева первинна допомога забута. Україна має 5,94 лікарень на 100 000 осіб, що вище за середній показник в ЄС у 3,2 рази. Утримання такої кількості стаціонарних медичних закладів обмежує фінансування на інші цілі. Обсяг спеціалізованої медичної допомоги перевищує обсяг первинної, що перевертає типову „піраміду медичного забезпечення” з ніг на голову. Лікарі первинної допомоги складають лише 26 % від усіх лікарів, тим часом як у деяких країнах Європи ця частка досягає 50%. Україна має лише 3 354 з 33 000 необхідних терапевтів та сімейних лікарів, тому для надання повсякденної медичної допомоги використовуються госпіталі та амбулаторії, машини швидкої допомоги. За деякими даними, близько третини пацієнтів лікарень мали б лікуватись амбулаторно.

200.  Абсолютна більшість людей, понад 85 %, не спроможна отримати медичну допомогу у платних медичних закладах через малі доходи. З 1996 року частка індивідуальних платежів, які офіційно сплачує населення, піднялася з 18,8% до 38,5% від загальних витрат на охорону здоров’я. Якщо врахувати неофіційні винагороди, то ця частка зросте до 52%, тобто насправді українці платять більше половини вартості медичних послуг з власної кишені. Левова частка цих грошей іде на ліки. Широка розповсюдженість платежів робить систему охорони здоров’я менш доступною для бідних верств населення, що порушує принципи справедливості та рівності. Наявність готівкових платежів змушує незаможних відкладати візит до лікаря, внаслідок чого звертаються по допомогу лише у випадку крайньої необхідності, коли хвороба, яку за інших обставин можна було б вилікувати, переходить в гостру стадію. Така ситуація призводить до того, що значна кількість громадян фактично не отримує медичну допомогу.

201.  Неофіційні платежі, які є в сфері охорони здоров’я, заохочують корупцію. Неофіційні винагороди, що повсякденно роблять пацієнти за надання медичних послуг, розглядаються багатьма працівниками системи охорони здоров’я як виправдана компенсація за низьку заробітну плату. Обсяг таких винагород великий і, хоча такі винагороди утримують працівників системи охорони здоров’я на їх роботі, вони дають переваги багатим та підривають прозорість системи, що є деморалізуючим фактором. Зокрема, є приклади вимагання лікарями особистої додаткової оплати за належне ставлення до пацієнтів. Це настільки ввійшло у звичку в багатьох медичних закладах, що лікарі вже прямо навіть про це не говорять: пацієнт і так знає з досвіду, що коли він не заплатить, то ставлення до нього буде відповідним. Особливо корумпованою сферою вважається проведення будь-яких медичних операцій, послуги при пологах, обстеженні на дорогому обладнанні.

202.  Надзвичайно загрозливих негативних тенденцій набуває кадрова забезпеченість системи охорони здоров’я України. Так середня укомплектованість лікарських посад лікарями складає всього 80,8%, з найнижчою в 71,7% укомплектованістю в сільських лікарських амбулаторіях та 74,7% у дільничних лікарнях. 219 сільських лікарень залишилися без жодного спеціаліста. Забезпеченість лікарями загалом становить 41,6 на 10 тис. населення, але серед них лікарів, що надають медичну допомогу всього 26,5 на 10 тис. населення. Постійно відбувається збільшення осіб пенсійного віку серед працюючих лікарів і на 2006 рік цей показник становить 21%, а серед решти лікарів особи передпенсійного віку становлять майже половину. Випуск спеціалістів за державним замовленням 2006 року задовольнив потребу закладів охорони здоров’я в лікарських кадрах лише на 60%. Подібна ситуація відбувається із забезпеченістю середнім медичним персоналом, і це по при найнижчому в Європі коефіцієнті співвідношення лікарів до середніх медпрацівників у 1:2,2.

203.  За інформацією Міністерства охорони здоров’я на сьогодні майже 300 сіл з населенням від 500 до 1000 людей в Україні взагалі не мають лікарень.

Оцінка можливостей отримати за місцем проживання відповідне медичне обслуговування (у % за даними соціологічного дослідження Держкомстату України від 18 жовтня 2006 року)

Чи маєте Ви можливість отримати відповідне медичне обслуговування за місцем проживання?
	Так	Ні
Міські поселення
2003	42,8	57,2
2004	51,3	48,7
2006	50,4	49,6
Сільська місцевість
2003	19,5	80,5
2004	21,4	78,6
2006	24,4	75,6

D. Забезпечення скорочення мертвонароджуваності та дитячої смертності й здорового розвитку дитини

204.  Україна не розробила та не впровадила програми, рекомендованої Комітетом у п. 13 Заключних коментарів Комітету з соціальних, економічних та культурних прав.

205.  Великою проблемою для України залишається малюкова й дитяча смертність. Малюковою смертністю в Україні вважається смертність від народження до 1 року, а дитячою – до 18 років. Як констатував Віктор Весельський, перший заступник міністра охорони здоров’я України, показники смертності дітей та новонароджених продовжують повзти вгору. Про важливість цієї проблеми свідчить проведення спеціальної апаратної наради щодо неї в Міністерстві охорони здоров’я. На ній було зазначено про зростаючий рівень малюкової смертності й визначено найгірші області, де рівень малюкової смертності за 6 місяців 2006 року (при середньодержавному показнику 10,12 на 1000 народжених живими) складав у Житомирській області – 14,79, Кіровоградській – 13,98, Чернівецькій – 13,26, Луганській – 12,87.

206.  З року в рік зростає й інший показник – смертності жінок під час пологів. Для прикладу в Луганській області, де працювала також спеціальна комісія Міністерства охорони здоров’я, виявлено, що за 5 місяців 2006 року померло 4 жінки, за аналогічний період 2005 року – 1 жінка, що свідчить про істотні недоліки в організації та якості надання медичної допомоги вагітним, роділлям та породіллям як на стаціонарному, так і на амбулаторно-поліклінічному рівні.

207.  Незважаючи на велику кількість програм, планів і концепцій (дивіться пункти 379-383 Урядової доповіді), реально відчули на собі турботу держави лише родини в репродуктивному віці і тільки в одному питанні. Сталося це нещодавно, у 2005 році, коли, за ініціативою нового Президента України, матері почали отримувати 8500 гривень одноразової допомоги, що суттєво вплинуло на матеріальну забезпеченість і, відповідно, на репродуктивну активність молодих сімей.

208.  Медична допомога вагітним у період допологового спостереження в основному є платною. Більшість досліджень, які можуть суттєво вплинути на прогноз у пологах, які робляться за кошти родини, є недоступними для значної частини пересічних громадян, особливо для мешканців села. Тому й стан здоров’я дітей і підлітків на селі значно гірший, ніж у місті. Фактично платними, як правило, є й самі пологи. Сплата батьками за пологи може відбуватися в різні способи: це й так звані благодійні внески невідомо на які потреби пологового будинку, і великі списки медикаментів для пологів, що, як правило, отримує породілля відразу при госпіталізації в пологовий будинок. Це й „добровільна”, але, зрозуміло, вимушена платня акушеру, анестезіологу тощо. Усе це згубно впливає на рівень медичної допомоги породіллям і немовлятам, спричиняє високу вірогідність ускладнень в пологах і в неонатології.

Е. Запобігання і лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб і боротьби з ними

Дотримання прав осіб, що живуть з ВІЛ/СНІД, та проблема поширення СНІД

209.  Епідемія СНІДу в Україні найпоширеніша серед країн Європи. На кінець 2005 року в країні було зареєстровано більше 88 тисяч випадків ВІЛ з моменту виникнення епідемії. Відповідно до експертної оцінки ці цифри становлять лише невелику частку від 377 600 людей, які сьогодні живуть з ВІЛ-інфекцією. Іншими словами, поширеність ВІЛ-інфекції серед дорослого населення становить 1,4%.

210.  Клінічна прогресія від ВІЛ-інфекції до СНІДу та смертність від цієї хвороби також відбувається дедалі частіше: з початку епідемії 13 100 особам було встановлено діагноз СНІД, а ще понад 7 500 людей померли через цю хворобу. Це число включає в себе понад 4 200 людей зі СНІДом, які були виявлені лише в 2005 році, а це зростання на 50% у порівнянні з попереднім роком. Смертність від СНІДу також швидко зростає: у 2005 році через СНІД померло 2 100 осіб. На початку 2006 року на диспансерному обліку перебувало 63 тисячі людей, які живуть з ВІЛ. Вони були офіційно зареєстровані в мережі регіональних чи місцевих центрів профілактики і боротьби зі СНІДом. Інші пацієнти або померли від цієї хвороби, або були втрачені для моніторингу. Серед людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом і перебувають на диспансерному обліку, 5 100 пацієнтів мають діагноз СНІД.

211.  За шість місяців 2006 р. у країні зареєстровано 8 058 нових випадків інфікування ВІЛ серед громадян України та 10 – серед іноземців. Діагноз СНІД установлено 2 393 ВІЛ-інфікованим громадянам України, у тому числі 61 дитині віком до 14 років. Незважаючи на широкомасштабне впровадження антиретровірусної терапії в регіонах, епідемія ВІЛ-інфекції за перше півріччя 2006 р. забрала життя в 1140 хворих на СНІД, з них 17 дітей. Станом на 01.07.2006 р. число ВІЛ-інфікованих осіб, які перебувають під диспансерним наглядом в Україні, становить 67 974 осіб. Показник поширеності дорівнює 144,3 на 100 тис. населення (на 01.01.05 – 133,5 на 100 тис. нас.). У понад 6 тисяч ВІЛ-інфікованих осіб (6 297) хвороба досягла кінцевої стадії – СНІД. Показник поширеності хворих на СНІД дорівнює 13,4 на 100 тис. населення (на 01.01.05 – 10,8 на 100 тис. нас.).

212.  Найвищі рівні поширеності ВІЛ-інфекції спостерігаються в Дніпропетровській (356,5 на 100 тис. нас.), Одеській (347,5), Донецькій (319,4), Миколаївській (298,2) областях, м. Севастополь (259,2) та АР Крим (221,3). У цих регіонах також зареєстровані найвищі рівні захворюваності на ВІЛ-інфекцію.

213.  Структура шляхів інфікування ВІЛ за шість місяців 2006 року була наступною: парентеральний (в основному, при введенні ін’єкційних наркотиків) – 45,3 %, статевий – 35,4 % (переважно гетеросексуальний), від матері до дитини – 16,4 %, невстановлений – 4,5 %. За шість місяців 2006 року зареєстровано 3 649 споживачів ін’єкційних наркотиків, що є 45,3 % від загальної кількості офіційно зареєстрованих ВІЛ-інфікованих громадян України. За даними сероепідеміологічного моніторингу, за шість місяців 2006 року проведено 1 285 402 обстежень на наявність антитіл до ВІЛ серед громадян України, а кількість ВІЛ-позитивних осіб становила 15 380 тисяч осіб (показник інфікування – 1,2 %). Продовжує зростати кількість виявлених ВІЛ-інфікованих осіб серед вагітних та потенційних донорів. За кодом 108 (донори) виявлено 542 особи (показник інфікування – 1,13 %), за кодом 109 (вагітні) – 1577 осіб (0,31 %).

Нові національні оцінки[7]

 

1. Групи населення найвищого ризику (від 15 до 49 років)
Назва груп населення	Оцінка чисельності груп населення		Оцінка поширеності ВІЛ (%)		Середня кількість дорослих, які живуть з ВІЛ/СНІДом
	Низька	Висока	Низька	Висока
СІН	325 000	425 000	11.00%	66.00%	144 183
ЧСЧ	177 000	430 000	3.00%	15.00%	27 315
Жінки секс-бізнесу	110 000	250 000	8.00%	31.00%	35 100
Чоловіки-клієнти ЖСБ	330 000	750 000	2.00%	5.00%	18 900
Усього	942 000	1 855 000			225 690
2. Партнери представників груп найвищого ризику (від 15 до 49 років)
Партнери СІН	422 500	552 500	8.00%	31.00%	95 063
Жінки-партнерки ЧСЧ	177 000	430 000	1.00%	3.00%	6 070
Партнери клієнтів ЖСБ	825 000	1 875 000	0.60%	2.00%	17 550
Усього	1424 500	2 857 500			118 683
3. Розрахункова кількість осіб, які живуть з ВІЛ (усі вікові групи)
Чоловіки, які живуть з ВІЛ (усі вікові категорії)						205 660
Жінки, які живуть з ВІЛ (усі вікові категорії)						171 940
у тому числі діти, які живуть з ВІЛ (0-14 років)						2 850
Разом						377 600
* ЧСЧ – чоловіки, що мають секс із чоловіками

214.  Переважна більшість соціальних заходів, розрахованих на молодь і соціально вразливі верстви населення, що передбачені різноманітними законодавчими актами, зокрема, надання їм підтримки через розгалужену мережу спеціалізованих закладів з надання соціально-психологічної допомоги, досі не впроваджено в життя. Також не виконаними залишаються положення про:

–  зниження рівня поширення ВІЛ-інфекції серед уразливих груп населення, зокрема, споживачів ін’єкційних наркотиків через розвиток мережі реабілітаційних центрів для споживачів ін’єкційних наркотиків з метою позбавлення залежності від наркотичних засобів та їх соціальної адаптації;

–  впровадження програми замісної терапії та її поєднання з програмами профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД;

–  розширення при державних та громадських організаціях мережі спеціалізованих служб для уразливих груп населення з метою забезпечення їх доступу до соціально-медичних, інформаційних, психологічних та юридичних послуг.

215.  Державні кошти та позики від міжнародних організацій на ці цілі витрачаються не раціонально або з порушенням законодавства. Про це свідчать матеріали аудиту Рахункової палати України про ефективність використання коштів Державного бюджету України та коштів Світового банку на виконання «Національної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004-2008 роки». Висновок проведеного аудиту такий: «Міністерство охорони здоров’я України, як державний орган, що уповноважений реалізовувати державну політику у сфері охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, не координує належним чином роботи у сфері протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу. Фактично, зазначені заходи виконуються безсистемно і не забезпечують досягнення цілей, визначених Національною програмою. Зокрема, відсутність реального планування та чітких організаційних дій Міністерства фінансів і Міністерства охорони здоров’я призвели до того, що кошти позики Світового банку на забезпечення виконання Національної програми освоєно всього на 2,6 % . А використання коштів державного бюджету звужено лише до закупівлі виробів медичного призначення та обладнання, що ніяким чином не може забезпечити вирішення проблеми подолання епідемії ВІЛ-інфекції/СНІДу в Україні. Профілактика ВІЛ серед уразливих груп населення шляхом інформаційно-освітньої роботи, за умови активного проведення якої можливо зупинити епідемію, у державі практично не проводиться» (23.01.2007 року).

216.  За даними правозахисних організацій, рівень дискримінації хворих на ВІЛ/СНІД, груп підвищеного ризику інфікування, зокрема, споживачів ін’єкційних наркотичних речовин та працівників секс-індустрії, залишається дуже високим. Її прояви спостерігаються насамперед з боку працівників правоохоронних органів, закладів охорони здоров’я, навчальних закладів. Порушуються вимоги законів України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», «Основи законодавства України про охорону здоров’я» та інших нормативно-правових актів. Найчастіше це норми законів, що стосуються вимог про добровільне обстеження та нерозголошення лікарської таємниці, конфіденційність медичної інформації. Працівники правоохоронних органів, погрожуючи кримінальним переслідуванням, вимагають пройти обстеження на ВІЛ, інформація про позитивні результати розголошується, про що стає відомо не тільки в закладах охорони здоров’я, а й у дошкільних та шкільних установах, якщо інфікованою є дитина. Мають місце випадки відмови у наданні медичної допомоги або «звуженого» її обсягу. На цій підставі зростає стигматизація та маргіналізація, порушується право на приватність людей, що живуть із ВІЛ/СНІД.

217.  Спроби Уряду вирішити системно-організаційні проблеми подолання епідемії ВІЛ/СНІД відображені в створенні Національної координаційної ради з питань запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу (16.05.2005 р.) та Комітету з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним хворобам (31.05.2006 р.), однак суттєвих змін у розв’язанні вище означених актуальних питань, на думку спостерігачів із громадських організацій, досі не відбулося.

Інші епідемії (туберкульоз та гепатити „В” і „С”)

218.  Сьогодні захворюваність на туберкульоз в Україні становить 84,1 на 100 тисяч, а смертність – 23,1 на 100 тисяч населення.

219.  Більше 10% % хворих на туберкульоз в Україні становлять хворі на лікарсько-стійкий туберкульоз, збудник якого (змінена паличка Коха) стійкий до використовуваних сьогодні препаратів. Відсутність системи боротьби із цим видом туберкульозу є однією з найвагоміших причин епідемії туберкульозу в Україні – хворі на цю фактично невиліковну на сьогодні форму хвороби не тільки не мають шансів на одужання, але й інфікують інших цим зміненим штамом. За програмою боротьби з туберкульозом хворі в більшості отримують безкоштовне лікування, яке, на жаль, не включає кошти на медикаменти від супроводжуючих хвороб (гепатопротектори, Н2-блокатори, тощо). Крім того, умови перебування і харчування в більшості протитуберкульозних закладів є такими, що спонукають хворих на відкриту форму туберкульозу їздити додому (в міському транспорті), щоб помитись, та виходити до магазинів, щоб придбати продукти харчування. Хворі в будь-який момент можуть заразити й випадкових супутників у транспорті, і сусідів, і рідних. Отже, невиконання, навіть часткове, законодавчих актів щодо запобіганню епідемії на туберкульоз, зводить нанівець сам закон, робить його декларативним.

220.  Надзвичайно великими темпами зростає захворюваність на туберкульоз серед ромів. Кількість захворювань на душу населення на туберкульоз серед них щонайменше у двічі більша в порівнянні з загальними даними. Їм також часто безпідставно відмовляють у надання медичної допомоги чи здійсненні обстеження. В одному з ужгородських таборів 25% з 300 мешканців хворі на туберкульоз. Обласне управління охорони здоров’я підтвердило, що значна частина ромських дітей у Закарпатті хворі на туберкульоз.

221.  Не менш серйозною є ситуація з інфекційними хворобами. В Україні поширюється епідемія гепатитів В і С, кількість хворих і більшість летальних випадків через ці хвороби зростає. Офіційна статистика з цього питання є закритою або не ведеться. При цьому в країні не існує жодної державної програми подолання цієї епідемії. На відміну від хворих на ВІЛ/СНІД хворі на гепатити В і С не тільки не мають шансів на адекватну антивірусну терапію державним коштом, а й не обстежуються безкоштовно. Навіть у більшості інфекційних лікарень диференційний аналіз на гепатити робиться коштом хворих. Отже, за такого розповсюдження цієї вкрай загрозливої інфекції необхідно внести доповнення до Закону „Про інфекційні хвороби” та створити окрему програму. Ігнорування цієї проблеми призводить до значної латентності епідемії та пришвидшення поширення хвороби.

F. Проблеми права на здоров’я ув’язнених

222.  За даними Департаменту виконання покарань, у місцях позбавлення волі на 01.01.2007 року перебувало 4695 ВІЛ-інфікованих осіб, а також близько 7,6 тис. хворих на активну форму туберкульозу. Протягом 2006 року під час перебування в установах Департаменту вмерла 741 особа, з них 44 випадки суїциду. Смертність складає 4,6 осіб на 1 тис. ув’язнених (у середньому по країні – 16,0).

Захворюваність і смертність в установах Департаменту виконання покарань

Показники	1.1.2004	1.1.2005	1.1.2006	1.1.2007
Кількість осіб у місцях позбавлення волі	191 677	188 465	170 923	160 725
Померло	824	808	868	741
На 1 тис. ув’язнених	4,30	4,29	5,08	4,61
Випадків суїциду	41	44	40	44
На 1 тис. ув’язнених	0,21	0,23	0, 23	0,27
Хворих на туберкульоз в активній формі	9 080	10 198	9 020	Біля 7,6 тис.
На 1 тис. ув’язнених	47,37	54,1	52,77	47,28
ВІЛ-інфікованих	1 917	3 568	4 058	4 695
На 1 тис. ув’язнених	10,0	18,93	23,7	29,2

223.  В Україні надзвичайно слабко розвинуте медичне забезпечення в місцях тримання під вартою та позбавлення волі. Перебуваючи під повним контролем держави, особи часто заражаються небезпечними захворюваннями, їм не надається адекватна медична допомога. Часто відсутність медичної допомоги призводить до смерті особи.

Ольга Біляк – 1971 року народження, була затримана за підозрою у скоєнні злочину і утримувалась під вартою в СІЗО м. Києва. Пані Біляк не визнавала своєї провини у злочині і багато разів заявляла клопотання про звільнення з-під варти, посилаючись на слабкі докази своєї провини, своє алібі, а також на те, що вона є інвалідом 2 групи і має неповнолітню дитину, яка потребує її піклування. Хвороби, на які страждала Біляк, входили до переліку захворювань, які є підставою для звільнення засуджених від покарання. Пані Біляк була визнана винною судом першої інстанції, проте апеляційним судом вирок був скасований, а справу повернуто для додаткового розслідування.

Під час перебування в СІЗО пані Біляк захворіла на важку форму запалення легенів і не отримала адекватного лікування. Адвокатом Біляк було направлено заяву начальнику СІЗО з проханням обстежити Біляк і скерувати на стаціонарне лікування, проте була отримана відповідь, що стан Біляк не потребує стаціонарного лікування. За повідомленням начальника СІЗО, він направив листа слідчому, в якому повідомляв, що Біляк важко хвора і не може приймати участі у слідчих діях. Проте, у листі не було сказано про те, що захворювання Біляк не дозволяє утримувати її в місцях позбавлення волі. 30 січня слідчий відмовився надати адвокатові побачення з Біляк.

2 лютого він же сказав адвокатові, що 30 січня направив до СІЗО постанову про звільнення. Працівники СІЗО повідомили телефоном батьків, що Біляк звільнена 30 січня. Після довгих пошуків тіло Біляк було знайдено у морзі, і за повідомленнями працівників моргу, тіло було доставлено із СІЗО 30 січня 2004 року. Поведінка слідчого і працівників СІЗО давала підставу вважати, що вони намагаються приховати дійсні обставини скоєного.

224.  Дніпропетровське відділення Міжнародного товариства прав людини (МТПЛ) відвідало 10 установ виконання покарань (УВП), де провела дослідження щодо умов тримання у в’язницях хворих на туберкульоз. [8] Група провела інтерв’ю із керівниками деяких з цих установ, анкетування 1500 ув’язнених, хворих на туберкульоз, 500 хворих, які вже звільнилися з УВП, та 112 працівників лікарень УВП, де лікуються хворі на туберкульоз. Моніторингова група побувала безпосередньо в палатах хворих, у відділеннях лікарні, маніпуляційних кабінетах, у лабораторіях, у їдальні, душових кімнатах, туалетах, місцях, де зберігаються передачі та особисті речі засуджених, у каплицях та церквах на території УВП, у кабінетах лікарів, медсестер, працівників режимної служби, начальників УВП, кімнат для охоронців і т. ін.

225.  Група дійшла висновку, що умови, в яких знаходяться хворі, можна вважати жорстокими і нелюдськими.

226.  Переважна більшість хворих на туберкульоз знаходяться в приміщеннях, де на площі 60 м² встановлено від 54 до 104 ліжок. Ліжка-нари розташовані в 2 яруси, закривають світло, бо другий ярус знаходиться на рівні і без того невеликих заґратованих вікон. У приміщеннях сиро, взимку – холодно, а влітку – жарко.

227.  На 100 хворих було 5 умивальників, всього 4 «очка», без унітазів, без будь-яких загородок чи дверей з «фасаду».

228.  Душові знаходяться в окремому блоці та в темних приміщеннях площею ~ 25 м2, в якому на стіні вмонтовано 4 душових змішувачі води, теж без перегородок, без якихось пристосувань для одягу. В жодній із душових під час відвідин гарячої води не було, крани були несправні, підлога і стіни – брудні. Переважна більшість хворих засуджених відповіли, що мають змогу користуватися душем один раз на тиждень, але половина з них сказали, що крани несправні, третина зауважили, що в приміщеннях брудно і гаряча вода подається з перебоями, і тільки 3% насмілились відзначити, що в душових взагалі по півроку триває ремонт.

229.  Як пересвідчилися члени групи, якість їжі незадовільна і харчування погане, а близько третини відповіли, що воно задовільне.

230.  Їдальня для хворих являє собою велике приміщення, площею – 300 м2, темне, без світла; електричне світло під час обіду не вмикається (економиться) і світло пробивається в це темне приміщення тільки через відчинені двері, через які зайшли хворі та через двері «роздаточної».

231.   Діагностика захворювання на туберкульоз в УВП на досить достойному рівні і за даними анкетування та інтерв’ю, і за власними спостереженнями. В УВП є рентген-кабінет та досить добре обладнані діагностичні лабораторії. Переважна більшість хворих на туберкульоз обстежена рентгеном та їх оглянув лікуючий лікар. Але лабораторно обстежені близько 50% хворих.

232.  Лікування недостатнє, про що стверджують і анкетовані пацієнти, і медичні працівники і навіть начальники УВП. Недостатньо навіть специфічних протитуберкульозних препаратів, немає ефективних протитуберкульозних препаратів нового покоління, немає ліків, які б підвищували імунітет хворого, вітамінів, загальнозміцнюючих ліків і т. ін. Близько 30% засуджених хворих відзначили, що ліки їм приносять родичі. До 10% зазначили, що приймають ліки нерегулярно, або ж не приймають зовсім, хоча мають у цьому потребу.

233.  Догляд за хворими, особливо тяжко хворими, – незадовільний, здійснюється не штатними працівниками, а самими хворими-засудженими, у яких більш легка форма захворювання і які адміністрацією призначені «санітарами». За цю роботу вони поселяються в палати не на 100 ліжок-нар, а на 6-8 ліжок.

234.  Переважна більшість засуджених, хворих на туберкульоз, перебувають у лікарні від 3 місяців до 1 року. Третина з них відзначили, що стан їхнього здоров’я за цей час покращився і більш третини зауважили, що стан або не змінився, або погіршився.

235.  Внаслідок анкетування 500 хворих на туберкульоз, які зараз знаходяться на волі, але свого часу лікувалися від туберкульозу в установах виконання покарань отримані такі дані:

–  Усі 100% опитуваних відповіли, що вперше вони захворіли на туберкульоз в установах виконання покарань. Звільнені в зв’язку з хворобою були 64%. З 500 осіб – 422 визнані інвалідами (84,4%) і 78 (15,6%) на МСЕК представлені не були, хоча і вважають себе тяжко хворими.

–  92% відзначили, що в палатах було сиро, темно, взимку – холодно, а влітку – жарко. 96% відмітили, що у відділенні (поза палатою) тісно, темно, сиро, утруднений доступ до води, а що брудно в палатах і відділенні – до 10%.

–  Що душові кімнати не працюють місяцями, то ремонт, то немає гарячої води, зазначили 89%, в туалети можна потрапити в міру необхідного, вони не змиваються, брудні – понад 85%.

–  На свіжому повітрі бували щодня 89%, не бували 11% з причини тяжкості стану захворювання. 97% з 500 анкетованих відмітили, що харчування було поганим, 76% – що посилки не завжди доходять, а якщо доходять, то зіпсовані, розірвані і «переполовинені». Передачі отримували тільки 32% опитуваних.

–  Загальну оцінку побутових умов було виставлено таку: погані – 91%, задовільні – 9%.

236.  Про лікування, діагностику та догляд за хворими в установах виконання покарань з 500 анкетованих 87% зазначили, що крім рентгенологічного ніякого іншого обстеження не було, ніяких спеціалістів з інших лікарень, чи тубдиспансерів не запрошувалось. 96% сказали, що лікування проводилось двома лікувальними препаратами – тубазидом та стрептоміцином, тобто без препаратів нового покоління. 84% відзначили, що догляд за тяжко хворими здійснюють санітари, але не з числа медперсоналу, а з числа таких же хворих на туберкульоз, тільки в більш легкій формі, 93% – що догляд поганий і 7% – що задовільний. Тільки 4% підтвердили, що до тяжко хворих допускаються родичі, 10% відповіли, що не знають, і 86% – що не допускаються.

237.  Групою було також проведено анкетування 112 осіб з числа медперсоналу УВП. Медичне устаткування, на думку медпрацівників, у поганому стані і застаріло, ліками хворі забезпечені недостатньо (32%), або в недостатньому асортименті (28%). Вони також не приховують, що більше ніж у половини випадків родичі допомагають забезпечувати хворих ліками, що часто (61%) не вистачає спеціалістів для консультацій, стверджують, що при зіткненні інтересів режиму і медичних показань питання вирішується в кожному випадку індивідуально (61%). Свій рівень знань про права засуджених 54% оцінюють як середній, 18% – як низький.

238.  Така ж ситуація і з захворюваністю на туберкульоз неповнолітніх. У виправно-виховній установі для неповнолітніх щороку вподовж останніх років захворюють на туберкульоз 4-5 осіб – на 350 засуджених, і це означає, що показник захворюваності становить 1400 на 100 000, у той час як в цивільному суспільстві цей показник дорівнює 80 на 100 000, тобто в 18 разів менший, і це вважається двічі епідемією. Бо за міжнародними стандартами, якщо показник захворюваності на туберкульоз досягає 40 на 100 000 – це вважається епідемією в країні.

Стаття 13. Право на освіту

239.  Результати дослідження, проведених коаліцією громадських організацій у 2006 році, знову звертають увагу на існування великої кількості дітей, які не відвідують школу. В рамках досліджень були проведені опитування, зібрані статистичні дані: «Кількість дітей, які систематично або постійно не відвідують школу, є показником невиконання п. 1 (д) статті 28 Конвенції ООН про права дитини. Особливо високим даний показник є по Харківській області, де 65,8% опитаних зазначили, що знають дітей, які не відвідують садочок чи школу. У північному регіоні на даний факт указали 33,5% респондентів, у південному – 27,8%. У західному регіоні за статистичними даними з початку 2006 року з 86 492 дітей дошкільного віку 59 492 не відвідують з різних причин дошкільні заклади, разом з тим з 206 304 дітей шкільного віку – лише 11. Це відповідає результатам опитування населення: у Волинській обл. – 52% респондентів визнали, що знають дітей, які не відвідують дошкільний заклад чи школу, 60% – у Чернівецькій, 76% – у Закарпатській. Для порівняння забезпечення права дитини перебувати в дошкільному закладі чи школі навіть в межах одного регіону слід указати, що лише 24% опитаних Тернопільської області вказали на відомості про невідвідування дітьми навчальних закладів».

240.  Доступ до послуг дошкільного виховання і якісної освіти є значно обмеженим для дітей, які мешкають у сільській місцевості та віддалених районах.

241.  Про обмеженість доступу до дошкільної освіти для дітей із сільської місцевості свідчать дані виступу Міністра освіти і науки Ніколаєнка С.М. на сесії Верховної Ради України з питань стану сільської освіти 10 січня 2006 року: «Натепер у містах суспільним дошкільним вихованням охоплено 65 % дітей, у селі – 24 відсотки. У Львівський області відвідує дитячі садочки лише 9 % дітей сільської місцевості, Рівненській, Житомирській, Київській – 10 відсотків, Волинській – 16 відсотків». За даними Державного комітету статистики дошкільними закладами охоплено 54% дітей відповідного віку. Таким чином, різниця в охопленні дошкільним вихованням між дітьми, які мешкають у містах та у сільській місцевості є досить суттєвою і не може бути виправдана тільки рішенням батьків забезпечувати дошкільне виховання вдома. Зазвичай діти із сільської місцевості не можуть відвідувати дошкільні заклади просто за їх відсутністю.

242.  Далеко не завжди є виправданим закриття сільських шкіл. Переважна більшість саме сільських шкіл, що закриваються, є показником такої невиправданості. Так, 85% шкіл закритих за останні шість років – це сільські школи. З 2001 року було закрито 779 шкіл, з яких 671 – це сільська школа.

243.  Програма «Шкільний автобус» про яку згадують державні органи, коли мова йде про вказану проблему, на практиці тільки частково вирішує проблему. В результаті 297,8 тисячі дітей змушені щоденно добиратись до школи виключно транспортом.

244.  Не відбулось помітних зрушень стосовно рівного доступу до освіти дітей, які мають проблеми психічного здоров’я. В Україні є діти, які повністю або частково позбавлені доступу до освіти. Це підтверджують дані ВГСПО «Національна Асамблея інвалідів України»:

„…на даний час в Україні є великий відсоток дітей, які взагалі не отримують освіти. Особливо це стосується дітей-інвалідів з порушеннями психічного та розумового розвитку, а також тих дітей, що знаходяться на державному утриманні в дитячих будинках-інтернатах системи соціального захисту, які не здійснюють освітньої діяльності та не мають у штатних розписах відповідних фахівців та педагогів.

Не передбачена також освіта для дітей із середнім та важким ступенем розумової відсталості, навіть стандарт освіти розроблений лише до рівня початкової школи й тільки для дітей з легкою розумовою відсталістю. У рамках реалізації Державного стандарту початкової загальної освіти для дітей з особливими потребами, видано навчальні програми для підготовчого-першого класів за новим змістом та структурою, і на даний час лише передано видавництвам навчальні програми для 2-4-х класів. У 2006 році до переліку навчальної літератури для загальноосвітніх та професійно-технічних навчальних закладів, що може видаватися за державним замовленням, поки що тільки включено назви підручників та навчальних посібників для дітей з інвалідністю (включено 92 назви підручників).

Не можуть у повній мірі реалізувати своє право на освіту і діти з порушеннями слуху та зору, оскільки в Україні недостатньо підручників та спеціальної літератури, надрукованої за спеціальними методиками, недостатньо технічних засобів, які допомагають дітям із сенсорними порушеннями отримувати повноцінну освіту і навчатися жити вільно та незалежно.

Отже, постає питання про забезпечення підручниками та навчальними посібниками учнів із числа дітей з інвалідністю. На сьогоднішній день не існує точних даних про рівень забезпечення залежно від потреби вітчизняними підручниками шкіл-інтернатів, де навчається 54,1 тис. дітей з інвалідністю. Навчання, викладання предметів відбувається на державній мові, хоча більшість підручників видані на російській мові й ще за часів Радянського Союзу.

Особливе місце серед багатьох проблем дітей, зокрема, дітей з порушеннями опорно-рухового апарату займають труднощі доступу до закладів освіти, та й не лише освіти – охорони здоров’я, житловим будовам та транспорту, спортивним та культурним спорудам, що робить їх життя фактично ізольованим від суспільства.”

245.  Важливо відмітити, що проблема соціальної інтеграції дітей з особливими потребами, зокрема, їх рівного доступу до освіти й можливості навчання в загальноосвітніх навчальних закладах потребує чіткої програми дій. Необхідними є підготовка відповідних фахівців, підготовка та створення необхідної матеріальної бази, обладнання будівель, де розташовані навчальні заклади, спеціальними засобами, підготовка усіх без винятку учасників навчально-виховного процесу до змін, які відбудуться, адаптація навчальних програм і т.п.

246.  В Україні існує серйозна проблема доступу до освіти мігрантів, біженців та представників окремих етнічних груп, зокрема, ромів.

247.  Найгіршою ситуація є в місцях компактного проживання ромів, наприклад, на Закарпатті. Так, за матеріалами ромської газети „Романі яг”, у Закарпатській області 83,7 % дітей ромів здобули неповну середню освіту, 14,5% – загальну середню, 1,4% – закінчили професійно-технічне училище, лише 0,3% здобули середню спеціальну й лише 0,1% – вищу освіту.

248.  Відповідно до даних Інституту соціологічних досліджень, 68 % ромів не можуть читати чи писати або роблять це зі складнощами, а 59 % або не можуть рахувати взагалі або роблять це зі складнощами. Серед дослідженої групи ромів 25 % взагалі не вміли писати, 34 % ніколи не відвідували школу, 49 % мали певну шкільну початкову освіту.

249.  Ця статистика відкриває складну реальність, що більшість дітей ромів в країні або не відвідують школи взагалі або їм відмовляють у доступі до загального навчання. Наслідки в обох випадках однакові. Ціле покоління дітей ромів зростають та готуються до дорослого життя таким чином, що в майбутньому вони будуть мати мало можливостей уникнути бідності, соціальної маргіналізації та значних страждань.

250.  У країні регулярно стаються випадки прямої відмови дітям ромів у зарахуванні до загальних або елітних початкових чи середніх шкіл. Відсутнє належне документування цієї проблеми значною мірою через те, що Україна ніколи не здійснювала жодних комплексних заходів для визначення обсягів та природи цієї проблеми.

Один з ромів розповів, що намагався зарахувати дитину ромів до п’яти різних початкових шкіл. Одна за одною усі п’ять шкіл відмовили або не приховуючи або на підставі вже заповнених класів. Проте пізніше, діти того ж віку з не ромських сімей успішно були зараховані до цих же шкіл.

Один з батьків намагався зарахувати свою 3-річну дитину до дитячого садка „Золота казка” і директор практично погодився прийняти дитину, проте пізніше, коли він дізнався, що мати дитини належить до ромів, виникли проблеми. Він намагався знайти будь-які підстави для відкладення рішення щодо зарахування дитини, наприклад, збільшення щомісячної платні для цієї дитини, організація психологічних тестів, упродовж трьох тижнів просили передзвонити наступного дня чи тижня з метою дізнатися, коли дитина може розпочати відвідувати дитячий садок і в якій групі. Загалом процес тривав три місяці, коли в один день, він відповів, що не може прийняти дитину, оскільки вона дивиться мультфільми та знає як користуватися комп’ютером.

У селі Нерубайськоє Одеської області у місцевій середній школі діти ромів були відокремлені від інших школярів і об’єднанні в один клас незалежно від віку з одним вчителем, а також навчалися у іншому відокремленому від нового загального головного приміщення школи. Ці діти прийшли до школи з найбідніших сімей міста, батьки яких часто не мають можливості послати їх до школи через відсутність грошей на одяг, шкільні приладдя чи навіть оплатити вартість проїзду до школи. 29 сімей ромів написали лист до директора школи з проханням інтегрувати дітей ромів, проте він відповів, що цього ніколи не станеться, оскільки „це традиція…”.

251.  Батьки ромів не бажають посилати своїх дітей до шкіл, оскільки більшість з цих сімей є бідними, а батьки не можуть забезпечити дітей усім необхідним для навчання (одяг та взуття, приладдя, книжки тощо). Відповідно до слід представника Міністерства освіти та науки України вчителі схиляються до думки, що складнощі у їх навчанні переважно виникають із-за несистематичного відвідування, невиконання плану індивідуального навчання та домашньої роботи, ігнорування батькам необхідності освіти своїх дітей. У результаті нерегулярного відвідування шкіл дітьми ромів і активних міграційних процесів ромського населення, вчителі відзначають проблему, що освіта цих дітей не відповідає їхньому віку. Є й інша причина, що створює перешкоди у відвідуванні дітьми ромів шкіл, – це низка стереотипів щодо ромів, котрі зменшують мотивацію для освіти. Ромська молодь, особливо дівчата, одружуються та народжують дітей у дуже ранньому віці. Крім того, ромські дівчата традиційно допомагають матерям вдома та готуються до одруження.

252.  Держава не фінансує отримання професійно-технічної та вищої освіти біженців або осіб, батьки яких подали клопотання про отримання статусу біженців. Оскільки діти біженців не є громадянами України, то їхня професійно-технічна та вища освіта здійснюється платно за індивідуальним контрактом. Тому можна побачити лише одиничні випадки, коли діти визнаних біженців можуть отримати таку освіту, інші ж змушені після школи одразу йти працювати.

253.  Існує також проблема доступу до освіти дітей-біженців або як ще їх називають – дітей, розлучених із сім’єю. Це ті діти, які прибули на територію України без своїх батьків, та не мають родичів, які могли б їм допомогти. На сьогодні не існує жодного нормативного документа, який окремо регулював би ці питання, в зв’язку з чим, ці діти не навчаються навіть у школах. Причини різні: як економічного, адміністративного, так і освітнього характеру. Ці діти в переважній більшості вже досягли віку 16 років, не мають жодних документів про освіту та особистих документів, та в кращому випадку закінчили по 3 класи початкової освіти. Тому в даному випадку необхідно було б звернути особливу увагу на цю категорію дітей та створити для них окремі класи, в яких діти змогли б отримати освіту за інтенсивною програмою, після чого стати повноцінними членами суспільства.

254.  2006 рік став рекордним на кількість матеріалів у ЗМІ щодо випадків жорстокого поводження в закладах системи освіти. Ці випадки стосуються жорстокого поводження, як в учнівському середовищі, так і з боку працівників навчальних закладів. Це свідчить про безвідповідальне ставлення до своїх повноважень органів системи освіти в Україні.

255.  В Україні система освіти постійно стикається з проблемою фінансування, особливо це стосується початкової й середньої освіти. У держави постійно не вистачає коштів не тільки на розвиток системи освіти, її інфраструктури, але й на найнеобхідніше, на забезпечення простого виживання закладів освіти. Школи фінансуються не відповідно до єдиних нормативів витрат на навчання одного учня, а за принципом «стільки-то коштів бюджет району виділить, а решту директор школи повинен узяти де завгодно». Керують шкільною освітою виключно державні структури — управління освіти. Освітнім асоціаціям та громадським радам дозволено лише імітувати елементи громадянського суспільства; доступу до фінансових ресурсів регіону, міста, селища вони не мають. Здебільшого директор школи, керівник районної, обласної освіти не є освітнім менеджером. Школа, як і раніше, не має реального статусу автономії. Річний кошторис будь-якої школи складається та затверджується без її участі. Оскільки кошторисом узагалі не передбачено фінансування цілої низки статей шкільних видатків, школа однозначно провокується на «тіньову» економіку. У наслідок цього неофіційно з батьків збирається значна частина коштів в якості так званих „благодійних” внесків, котрі йдуть на ремонт приміщень та матеріальне забезпечення школи.

256.  Ситуація в навчальних закладах є такою, що фактично забезпеченими підручниками залишається орієнтовно третина учнів. За офіційними даними Головного контрольно-ревізійного управління України, середній відсоток надходження підручників у навчальні заклади становив 67%. Деякі із підручників поступають у такій кількості, що їх розподіляють – по одному примірнику на 3-х – 4-х школярів. Типовою є ситуація, коли підручники або основна їх частина, потрапляють до шкільної бібліотеки всередині навчального року – тобто в той час, коли навчальний процес уже триває й учні вже змушені були придбати ті самі підручники в торгівельній мережі. Найбільш цікавим у цьому сенсі є те, що у вільному продажі знаходяться підручники, у реквізитах яких зазначено про заборону вільного продажу.

257.  Україна поступово запроваджує систему обов’язкової праці за направленням від навчального закладу протягом трьох років після закінчення вищого учбового закладу у разі, коли студент навчався за державний кошт. Така система вже запроваджена на юридичних та медичних факультетах. Подібне направлення надається у непопулярні, часом віддалені території, на мало оплачувані посади. Особа, що відмовляється від роботи за направленням, повинна буде повернути державі кошти за отримане навчання. Такі процедури, фактично, зводять нанівець положення щодо безкоштовної вищої освіти, оскільки особа несе істотні матеріальні втрати у зв’язку з обов’язком працювати за направленням.

258.  Розмір академічних стипендій у порівнянні з 2004 роком зріс більш як удвічі і нараховується відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 12 липня 2004 року № 882 “Питання стипендіального забезпечення” виходячи з розміру прожиткового мінімуму громадян. Проте такий рівень стипендії залишається символічним, оскільки за такі кошти не може проіснувати жодна людина. Зокрема, розмір академічної стипендії становить для:

– студентів вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації – 25 відсотків прожиткового мінімуму;

– студентів вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації – 30 відсотків.

Студентам-відмінникам, які навчаються за державним замовленням, стипендія збільшена на 25 % порівняно зі звичайними стипендіями.

259.  Соціальні ж стипендії призначаються студентам, які потребують соціального захисту, навіть у випадках, коли за підсумками навчання не призначена академічна стипендія. До таких категорій відносяться студенти із числа дітей-сиріт; дітей, позбавлених батьківського піклування; особи, яким Законом України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” гарантуються пільги при призначенні стипендії; дітям з малозабезпечених сімей; інвалідам з дитинства та інвалідам І-ІІ груп, студентам, які мають сім’ї з дітьми.

260.  Система оплати роботи вчителів є принизливою. Рівень зарплат є надзвичайно низьким, що утворює нестачу кадрів, особливо у початкові та середній школі. У зв’язку з цим у країні значно зменшується якість освіти.

261.  У країні відсутня системна освіта з прав людини в усіх навчальних закладах. В окремих закладах пропонується вивчення окремих законів, що не забезпечує достатнього рівня розуміння, знання та використання прав.

 

IV. Рекомендації щодо покращення ситуації

Рекомендації загального характеру

1)  Рекомендувати Уряду України розробити та реалізувати програму посилення ролі національних установ з прав людини в сфері захисту соціальних, економічних та культурних прав у світлі зауважень Комітету.

2)  Рекомендувати Уряду України здійснити офіційний переклад Заключних коментарів Комітету та забезпечити їхнє офіційне оприлюднення в друкованих засобах масової інформації.

3)  Рекомендувати Уряду України розробити та затвердити План дій по реалізації рекомендацій Комітету ООН з економічних, соціальних та культурних прав, наданих у заключних зауваженнях до цієї Урядової доповіді.

4)  Включити в українське законодавство положення, що дозволяло обмеження соціальних, економічних та культурних прав з урахуванням критеріїв, визначених статтею 4 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права.

Щодо протидії дискримінації

5)  Рекомендувати Уряду України розробити та прийняти законодавство про загальну заборону дискримінації, що визначало би серед іншого поняття прямої та непрямої дискримінації, ефективні механізми захисту від дискримінації та покарання винних осіб.

6)  Створити окремий спеціальний державний орган для здійснення політики в сфері протидії дискримінації та контролю за виконанням відповідного законодавства.

7)  Україна повинна вжити негайних законодавчих та адміністративних позитивних дій для захисту від дискримінації ромів, вихідців з країн Азії та Африки, представників сексуальних меншин, жінок, осіб, що живуть з ВІЛ/СНІД, людей з інвалідністю та інших соціально-вразливих груп.

Право на працю

8)  Необхідно вжити кроків до ліквідації заборгованості виплати заробітної платні, особливо, на економічно активних підприємствах, а також інших соціальних виплат.

9)  Забезпечити виконання по всій території України законів щодо оплати праці, у тому числі дотримання мінімальних законодавчих гарантій у цій сфері.

10)  Ратифікувати Європейську конвенцію про правовий статус трудящих–мігрантів для посилення правового та соціального захисту громадян України, які перебувають за кордоном.

11)  удосконалити правове регулювання питання стягнення визнаної судом заборгованості підприємств, особливо бюджетної сфери.

12)  урегулювати питання застосування коефіцієнту трудової участі з метою недопущення використання цього показника з метою корупційного перерозподілу доходів робітників.

Свобода профспілок

13)  рекомендуємо Уряду Україну вжити негайних законодавчих та адміністративних заходів щодо спрощення процедури реєстрації професійних спілок, забезпечення їх вільної діяльності й безпеки лідерів та учасників профспілкового руху.

14)  Необхідно посилити заходи, спрямовані на покарання осіб, винних у тиску та перешкоджанні діяльності профспілкам.

15)  Вилучити із ч. 6 ст. 39 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, необхідність обґрунтування відмови профспілки на звільнення працівника.

Право на соціальне забезпечення

16)  Посилити заходи щодо ліквідації бідності. слід чітко визначити цільову спрямованість пільг. Це необхідно для того, щоб забезпечити потрапляння коштів системи соціального захисту безпосередньо до справді бідних верств населення. Для цього необхідні нові методи вимірювання рівня бідності, які будуть доповненні побудовою карт бідності.

17)  Переглянути методологію визначення прожиткового мінімуму з урахуванням усіх потреб громадян, необхідних для гідного існування.

18)  Зменшити кількість пільг та монетизувати їх. Монетизація пільг підвищить рівень прозорості та відповідальності.

19)  Чітко розмежувати соціальний захист і соціальне страхування. У страхових програмах має бути представлений чітко визначений зв’язок між розміром сплачених бенефіціаром премій та рівнем отриманої ним компенсацій. Це сприятиме збільшенню рівня легального працевлаштування, оскільки розмір компенсації буде пов’язаний з терміном та загальною сумою всіх виплат. Всі застраховані громадяни мають робити внески до всіх фондів обов’язкового державного страхування; будь-які винятки мають фінансуватися за рахунок бюджету, а не страхових фондів. Лише ті громадяни, котрі сплатили всі необхідні премії, зможуть отримати компенсації після нещасного випадку. У такий самий спосіб страхові фонди повинні припинити виплату не пов’язаних зі страхуванням пільг.

20)  зважено підходити до формування тарифів на житлово-комунальні послуги, забезпечити прозору й відкриту методику розрахунку таких тарифів, не допускати необґрунтованого підвищення тарифів і активно реагувати на випадки порушень. Створити ефективно діючу, просту й прозору систему субсидій для громадян, як важливого елементу соціального захисту населення.

Охорона сім’ї, материнства та дитинства

Протидія домашньому насильству

21)  Розробити й прийняти національну програму протидії домашньому насильству. Посилити здійснення громадського й парламентського контролю за дотриманням законодавства в сфері попередження насильства відносно жінок.

22)  Збільшити санкції стосовно осіб, які вчиняють насильство в родині, а також увести кримінальну відповідальність за здійснення насильства в родині. Увести альтернативні види покарання для осіб, які вчиняють насильство в родині, зокрема, залучення до суспільних робіт й обов’язкова участь у реабілітаційних програмах, що допоможе знизити процес криміналізації домашніх кривдників.

23)  Забезпечити функціонування в кожному регіоні України установ для жертв насильства в родині: кризових центрів, центрів соціально-психологічної допомоги, притулків, служб медико-соціальної реабілітації й т.п.

24)  Забезпечити жертвам насильства в родині доступ до правових послуг, включаючи жінок, виключених із соціальних зв’язків, мігрантів, біженців, які недавно прибули в країну, представницям меншин і жінок з обмеженими можливостями.

25)  Розробити систему фінансування кризових центрів/притулків для жертв насильства з державного бюджету. Перенесення відповідальності за фінансування цих установ на бюджети місцевого рівня ставить у нерівні умови жертви насильства з різних регіонів країни, які мають рівне право на рівну допомогу й захист.

26)  Розробити й увести індикатори, які відображають ступінь поширення торгівлі людьми в країні, насильства в сім’ї, а також створити статистичну базу потерпілих.

Торгівля людьми

27)  Розвинути національну систему надання допомоги потерпілим, залучаючи державні й неурядові організації на місцевому й національному рівнях, щоб гарантувати належну ідентифікацію й переадресацію потерпілих, а також одержання належної допомоги. Розробити критерії ідентифікації осіб, що потерпіли від торгівлі людьми з метою надання їм статусу потерпілого. Розробити систему відшкодування збитків потерпілим від торгівлі людьми. Визначити й увести систему можливого повернення громадян через кордон за рахунок держави.

28)  Створити офіс Національного координатора по протидії торгівлі людьми, з огляду на досвід країн, де вже створені подібні структури. А також відновити роботу регіональних постійно діючих комісій із запобігання торгівлі людьми (на обласному рівні)

29)  Внести зміни в Кримінальний кодекс України в частині встановлення відповідальності за користування послугами дітей, які залучені в проституцію й виготовлення, зберігання й використання дитячої порнографії.

30)  Проводити інформаційні кампанії для підвищення рівня поінформованості по проблемі торгівлі людьми.

31)  Підтримувати роботу “гарячих ліній” для попередження щодо ризиків, пов’язаних з перетинанням кордону.

32)  Проводити соціологічні дослідження рівня поінформованості населення щодо проблеми торгівлі людьми.

Захист дитинства

33)  Необхідно розробити ефективний механізм контролю за виконанням чинного законодавства з праці неповнолітніх. Удосконалення цього механізму повинно, в першу чергу, бути спрямованим на сприяння соціальному захисту дітей з найбільш соціально незахищених родин, дотримання вимог законодавства про працю дітей, насамперед у неформальному секторі економіки.

34)  Необхідно негайно припинити практику незаконного поміщення дітей зі шкіл-інтернатів та дитячих будинків у психіатричні лікарні та забезпечити ефективний механізм реагування на подібні випадки з боку правоохоронних органів.

35)  Окрім загальних принципів щодо рівності прав та заборони дискримінації повинні існувати спеціальні механізми, передбачені законодавством стосовно захисту від дискримінації окремих найбільш уразливих груп серед дітей.

36)  Уведення в дію нормативних актів стосовно заборони тілесних (фізичних) покарань необхідно супроводжувати широкими просвітницькими та інформаційними заходами, тренінгами серед професійних груп, які працюють з дітьми та в інтересах дітей, батьків або осіб, які їх замінюють.

37)  Вирішення конфліктних ситуацій та методи виховання в закладах системи освіти мають відповідати стандартам дотримання прав дитини.

38)  «Статусні» покарання, тобто такі, за яких неповнолітні можуть бути покарані за проступок, скоєння якого дорослою людиною не тягне за собою юридичної відповідальності й, відповідно, покарання, не повинні існувати, як на рівні законодавчо закріплених норм, так і в практиці превентивного виконання.

39)  Держава повинна звернути особливу увагу на доступність освіти для дітей з вадами розвитку, максимальну можливість соціалізації таких дітей в умовах загальноосвітньої школи, забезпеченню індивідуального навчання для дітей, які цього потребують.

40)  Повинні здійснюватись належне фінансування навчальних закладів, оплата праці педагогічних працівників, забезпечення шкіл необхідною матеріальною базою.

41)  Органи державної влади повинні розробити та впровадити окрему програму щодо дітей, котрі власноруч залишили школу та не бажають продовжувати навчання.

42)  Україна впровадити систему збору та аналізу інформації за бездоглядними дітьми. Необхідно розробити більш гнучку систему вирішення проблем із безпритульними дітьми.

43)  Доцільно посилити політику щодо зменшення кількості державних дитячих будинків та надання пріоритету виховання дітей у родинах. Зокрема, рекомендуємо пришвидшити збільшення кількості створених будинків сімейного типу. При цьому доцільно забезпечити ефективний державний контроль за дотриманням прав дитини.

44)  Слід звернути окрему увагу, розробивши комплекс заходів, щодо подолання сексуального насильства над дітьми.

45)  Створити єдину соціальну службу для соціалізації дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Право на достатній життєвий рівень

46)  Необхідно пришвидшити впровадження системи державного соціального житла.

47)  Окремо доцільно звернути увагу на умови проживання ромів у місцях їх компактного проживання.

48)  Переглянути чинне законодавство щодо контролю за схоронністю житла дітей-сиріт, збільшити повноваження контролюючих органів, запровадити постійно діючі депутатські комісії по контролю за збере­женням житла сиріт з відкритим поіменним списком осіб, відповідальних за збереження майна вихованців, увести відповідальність за неналежне зберігання житла дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського пік­лування. Вирішити питання з оплатою за житло дітей, які перебува­ють в інтернаті

49)  Розробити порядок надання дітям-сиротам упорядкованого соці­ального житла, визначити відповідальних за оцінку житлових умов випускників, створити базу даних вихованців інтернатів із зазначенням необхідності надання житла. Це допоможе ще під час перебування вихованця в закладі почати вирішення питання забезпечення житлом та дозволить здійснювати систематичний контроль за житлом тих вихованців, у яких воно є.

50)  Створити єдиний реєстр житла, яке перебуває у власності дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, і не підлягає відчуженню та продажу. Запровадити дієві механізми контролю за діяльністю нотаріальних контор у частині здійснення операцій з жит­лом вихованців інтернатних закладів.

51)  Посилити відповідальність посадових осіб за неналежне збері­гання житла вихованців інтернатів.

52)  Внести зміни до законодавства в частині виділення коштів з міс­цевих бюджетів на оплату боргів за комунальні послуги житла, що знаходить у власності дітей, котрі перебувають в інтернатах під державною опікою.

53)  Доповнити Житловий кодекс статтями про постановку на квар­тирний облік за поданням інтернатного закладу, органу опіки та пік­лування та опікуна на першочергове отримання житла для дитини. Передбачити механізм першочергового надання житлових кредитів дітям-сиротам по лінії молодіжного житлового кредитування.

54)  Внести зміни до Сімейного кодексу щодо визначення судом відпо­відальних за збереження житла та майна вихованців інтернатних закладів.

55)  Визначити порядок постановки на квартирний облік дітей, які не мали житла до направлення в інтернатний заклад, та відпрацювати механізм отримання житла із місцевого фонду. Запровадити механізм періодичної оцінки можливості повер­нення такої дитини, що знаходилася в державному інтернаті, до закріпленого за нею житла.

56)  Удосконалити механізм здавання житла вихованців інтернатів в оренду під контролем державних органів.

Право на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я

57)  Прийняття Закону України «Про внесення змін і доповнень до Основ законодавства України про охорону здоров’я», завдяки якому Основи відповідатимуть сучасним вимогам міжнародного та національного права. Зміни повинні бути спрямовані на:

–  забезпечення чіткого правового визначення понять “медична допомога”, “медичні послуги”, “медична практика” та “допоміжні послуги в сфері охорони здоров’я”;

–  врегулювання підходів до визначення переліків медичних послуг та лікарських засобів і виробів медичного призначення, забезпечення пацієнтів, якими не покривається або лише частково покривається оплата вартості медичних послуг за рахунок державного фінансування, а також до визначення форм співучасті пацієнтів в оплаті вартості таких медичних послуг, лікарських засобів і виробів медичного призначення;

–  урегулювання підходів до визначення стандартних умов надання медичних послуг (місткість палат у стаціонарі, рівень комфорту в стандартних палатах стаціонарів, надання для лікування лікарських засобів, внесених до Національного переліку основних (життєво необхідних) лікарських засобів і виробів медичного призначення тощо);

–  удосконалення регулювання порядку реалізації права громадян на вільний вибір лікаря та медичного закладу;

–  визначення чітких процедур вільного вибору та зміни пацієнтами лікаря первинної ланки;

–  ведення лікарями первинної ланки реєстрів закріплених за ними пацієнтів;

–  запровадження доступу пацієнтів до стаціонарної та спеціалізованої амбулаторної допомоги виключно за направленням лікаря первинної ланки, що видається, наявності відповідних медичних показань, та визначення чіткого переліку умов, за наявності яких пацієнти мають право на пряме звернення за безоплатною стаціонарною та спеціалізованою амбулаторною медичною допомогою без направлення лікаря первинної ланки;

–  визначення чітких медико-правових критеріїв госпіталізації, відмови у госпіталізації, перебування на лікуванні у стаціонарі та виписки зі стаціонару.

58)  Прийняття нової редакції Закону України «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів” (2006), в якій враховується можливість здійснення закладами охорони здоров’я усіх форм власності діяльності, пов’язаної зі зберіганням, перевезенням, придбанням, реалізацією, відпуском, використанням, знищенням наркотичних (психотропних) лікарських засобів, прекурсорів, включених до списку №2 таблиці ІV Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів

59)  Невідкладне вдосконалення законодавства України, яка стосується розвитку правових механізмів фінансування системи охорони здоров’я, зокрема, медичної допомоги.

60)  Розробити Національну програму дій протидії та запобігання поширенню Гепатитів „В” та „С”. Забезпечити безкоштовну діагностику цих хвороб.

61)  Покращити інформування та навчання населення й працівників медичних установ про права пацієнтів.

62)  Здійснити заходи для покращення медичного забезпечення в сільській місцевості.

63)  Поліпшити умови утримання засуджених, які хворі на туберкульоз, зокрема:

–  забезпечити розміщення хворих у палатах не більше, ніж на 8 ліжок;

–  забезпечити належне освітлення палат;

–  забезпечити належний температурний режим у палатах;

–  забезпечити хворим регулярну подачу холодної і гарячої води;

–  збільшити кількість умивальників у палатах;

–  провести реконструкцію туалетів;

–  зробити душові кімнати в кожному корпусі лікарні і створити там належні умови;

–  поліпшити харчування хворих: провести реконструкцію їдалень; забезпечити їдальню освітленням; забезпечити приготування їжі для хворих найманим робітником-кухарем, щоб їжа стала придатною для споживання;

–  Підвищити ефективність лікування: забезпечити хворих специфічними протитуберкульозними препаратами, в тому числі препаратами «нового» покоління, в необхідному обсязі; забезпечити хворих препаратами імуностимулюючої і загальнозміцнюючої дії.

Право на освіту

64)  Держава повинна звернути особливу увагу на доступність освіти для дітей з вадами розвитку, максимальну можливість соціалізації таких дітей в умовах загальноосвітньої школи, забезпеченню індивідуального навчання для дітей, які цього потребують.

65)  Дитина, яка перебуває в лікувальному закладі, повинна мати можливість продовжувати навчання, якщо її стан здоров’я це дозволяє.

66)  Органи державної влади повинні розробити та впровадити окрему програму щодо дітей, котрі власноруч залишили школу та не бажають продовжувати навчання.

67)  Необхідно забезпечити належну реалізацію права на освіту осіб, що позбавлені волі. Особливо, це повинно стосуватися осіб, що не мають повної середньої та професійної освіти.

68)  Забезпечити конституційну можливість отримання безкоштовної вищої освіти в Україні без жодних подальших умов. Необхідно припинити практику обумовлення надання безкоштовної вищої освіти обов’язком відпрацювати протягом трьох років за направленням держави.

69)  Вирішити проблеми фінансування шкіл шляхом установлення реальної, а не декларованої їх автономії; утвердити систему соціально-економічної підтримки шкіл з боку сформованих елементів громадянського суспільства (шкільні ради, освітні асоціації, незалежні профспілки); перейти на фінансування шкіл із бюджетів різних рівнів (загальнодержавний, регіональний, місцевий) згідно з єдиними нормативами витрат на одного учня. Повинні здійснюватись належне фінансування навчальних закладів, оплата праці педагогічних працівників, забезпечення шкіл необхідною матеріальною базою.

70)  Підвищити розмір академічних стипендій до прожиткового мінімуму. Підвищити рівень оплати вчителів у школах.

71)  Гарантування прав студентів на відповідний рівень забезпечення необхідними книжками, а також гуртожитками.

 

---

[1] Ці доповіді доступні англійською мовою у повному обсязі на сайті УГСПЛ: index.php?r=7 та на сайті Харківської правозахисної групи: http://www.khpg.org/index.php?r=a1b6c14.

[2] Павлечко Л.П. „Основи здоров’я”: Донецьк: Новая печать, 2004 р. Стор. 81. На цей текс було звернуто увагу Комітету ООН з расової дискримінації Олександром Мещер яковим, Президентом „Amaro Deves”. Комітет ООН з расової дискримінації нещодавно виразив свою стурбованість щодо публікацій подібного роду, що містить «історично не точну інформацію про національні меншини». У серпні 2 2006 року на своїй 69-й Сесії, Комітет рекомендував Україні „продовжувати допомагати публікувати книжки для школярів мовами меншин, включно з мовами ромів, та кримських татар, а також гарантувати, що всі весь етнічно дискримінаційний зміст буде вилучений з існуючих підручників”. Див. UN CERD, Draft Concluding Observations of the Committee on the Elimination of Racial Discrimination — UKRAINE, CERD/C/UKR/CO/18, August 2006, para 16.

[3] Інформація про стан додержання законодавства, спрямованого на захист прав неповнолітніх, які потерпають від злочинних посягань, насильства у сім’ї, втягнення їх у злочинну та іншу протиправну діяльність // Лист Генеральної прокуратури України до прем’єр-міністра України від 31.07.2006 р. № 07/3-90.

[4] Дані опитування Українського інституту соціальних досліджень і Центру „Соціальний моніторинг”, яке проводилося з 5 по 12 грудня 2006 р. у всіх областях України. Всього опитано 2279 респондентів.

[5] 5,05 грн дорівнює 1 долару США.

[6] Рішення Конституційного суду України в справі про офіційне тлумачення статей 3, 23, 31, 47 та 48 Закону України „Про інформацію”, та статті 12 Закону України „Про прокуратуру” (справа Г.К. Устименко).

[7] Дорожня карта щодо розширення універсального доступу до профілактики ВІЛ/СНІДу, лікування, догляду та підтримки в Україні до 2010 року. Документ ґрунтується на результатах трьох національних консультативних нарад і підготовлений за підтримки Об’єднаної Програми ООН з ВІЛ/СНІДу (ЮНЕЙДС). 2006 р.

[8] Резюме доповіді Дніпропетровського відділення Міжнародного товариства прав людини – Українська секція, підготовлене Таїсією Шкрюм. У повному обсязі доповідь доступна за адресою: http://www.khpg.org/index.php?id=1152287185