Колонія заборонила засудженому спілкуватися зі своїм адвокатом. Суд зобов’язав прокуратуру розслідувати це порушення. Чому ж для дотримання елементарних прав, які гарантує закон, правоохоронцям потрібне рішення суду?

Ця трагічна історія розпочалася ще у березні 2012 року із пожежі у Сокальскій виправній колонії суворого режиму № 47, що у селищі Жвирка на Львівщині. Розташована вона в колишньому римо-католицькому монастирі отців-бернардинів, який визнано пам’яткою архітектури початку XVII століття. Ця колонія була особливою, бо саме там відбували довічне покарання найгірші українські злочинці: вбивці, терористи і навіть перший український кілер. Коли трапилася пожежа, керівництво колонії прийняло рішення евакуювати в’язнів у безпечні місця, бо вогонь знищив майже всі приміщення. Як розповів прес-секретар управління Державної пенітенціарної служби України у Львівській області Мирослав Демків, “обійшлося без жертв, ніхто з особового складу та ув’язнених не постраждав, не зверталися “погорільці” і до медпункту установи”.

Але пізніше з’ясувалося, що слова Мирослава Демківа не зовсім відповідають дійсності. Шістнадцять в’язнів колонії поскаржилися на те, що під час евакуації їх жорстоко побили та вкрали їхні особисті речі. У скарзі ув’язнені описують ті події так: “Під час цього (переведення то транспорту – О.Ш.) руки засуджених були за спиною в наручниках, кожного вели два працівники ДПСУ, які заклали руки максимально вгору за спину і притискали засуджених обличчям до землі. В такому положенні їх тягнули через «виховний коридор». Так засуджені назвали процедуру катування. Правоохоронці в шаховому порядку стояли обличчям один до одного, утворивши живий коридор в 50-70 метрів довжиною. І в той час, коли двоє працівників ДПСУ тягнули через цей живий коридор засуджених по землі, правоохоронці, що утворили цей коридор, починали бити їх руками, ногами, резиновими дубинками, кусками електричного силового кабеля. З боку засуджених були відсутні щонайменші акти непокори, які могли б стати приводом до такого поводження з ними. В результаті катування багато засуджених втрачали свідомість, їх волокли та затягували непритомними в машини, залишивши залитими кров’ю в наручниках на весь час перевезення”.

Як зазначено у скарзі, “на заяви засуджених провести їх медичний огляд та засвідчити їх побиття працівники ізолятору категорично відмовляли, вказуючи, що це не входить у їхню компетенцію. Належної медичної допомоги їм надано не було… Коли сліди від побиття на засуджених почали зникати, їх перевели для подальшого відбування покарання до Новгород-Сіверської установи виконання покарань №31 в Чернігівській області”.

Один з постраждалих, Сергій Кондрашин, поскаржився на негуманне поводження до Української Гельсінської спілки з прав людини, адже його присудили до ув’язнення, а не до побиття палками. Останнє покарання взагалі відсутнє в українському Кримінальному процесуальному кодексі. До скарги доєдналися ще шістнадцять засуджених, і тут же в них почалися проблеми. Адміністрація колонії встановила для них 15-хвилинний ліміт на телефонні перемовини, у той час як інші в’язні спілкувалися без жодних обмежень.

Людина, яка скоїла навіть найгірший злочин, все одно має певні права, і вони гарантуються законом. Саме тому Сергій Кондрашин вирішив вимагати дотримання його права на захист. Він розумів, що знаходиться у повній владі адміністрації колонії, яка може зробити з ним все, що завгодно, і ніхто про це не дізнається, адже єдиний канал спілкування із зовнішнім світом було перекрито.

Адвокат Гельсінської спілки Олена Сапожнікова, попри ці всі труднощі в спілкуванні, все ж підготувала скаргу шістнадцяти засуджених до Європейського суду з прав людини. Суд прийняв скаргу до розгляду, тому адвокат розпочала спілкуватися із своїми клієнтами по телефону та письмово. В 2016 році засуджені разом припинили телефонувати та писати. Восени того ж року адвокат випадково від інших засуджених з цієї колонії дізналася, що засудженим, які вирішили звернутися до Європейського суду, заборонили писати та дзвонити. Очевидно, адміністрація почала здогадуватись про те, що наслідки рішення ЄСПЛ можуть вкрай негативно вплинути на долю тих, хто порушив права засуджених: у найкращому разі їх просто звільнять з роботи. Мабуть, це й стало причиною того, що під різними приводами засудженим почали відмовляти у спілкуванні з адвокатом.

Людина, яка скоїла навіть найгірший злочин, все одно має певні права, і вони гарантуються законом. Саме тому Сергій Кондрашин вирішив вимагати дотримання його права на захист. Він розумів, що знаходиться у повній владі адміністрації колонії, яка може зробити з ним все, що завгодно, і ніхто про це не дізнається, адже єдиний канал спілкування із зовнішнім світом було перекрито. Від усвідомлення цього у в’язня здали нерви, і він влаштував своєрідну акцію протесту: вилив під двері у коридор відро води. За словами самого Кондрашина, після цього до камери зайшли охоронці, одягнули на в’язнів наручники, витягли їх до коридору, поклали обличчям на підлогу та примушували пити розлиту воду. Побачивши, що його акція не призвела до жодних результатів, Кондрашин поскаржився на дії керівництва колонії до прокуратури Чернігівської області. Прокуратура у розслідуванні скарг відмовила і відомості про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань вносити не стала. Тоді адвокат Олена Сапожнікова від імені клієнта оскаржила це рішення в суді.

Засідання Новозаводського районного суду Чернігова 11 січня 2017 року відбувалося у сучасному приміщенні, обладнаному шістьма мікрофонами, двома екранами та wi-fi зв’язком. Із Новгород-Сіверською колонією суд зв’язався через програму відео-конференції, тож Сергій Кондрашин був присутній у залі суду віртуально.

Прокуратуру Чернігівської області на процесі представляв прокурор С. І. Штаб. Він явно нудьгував, передбачаючи певний результат. На його думку, ніякого складу злочину в діях працівників колонії не було.

«7 вересня 2016 року засуджений Кондрашин разом з іншими засудженими допустив грубі порушення режиму утримання, — сказав прокурор, — виявляв непокору і пошкодив державне майно. У зв’язку із цими порушеннями, відповідно до вимог Кримінально-виконавчого кодексу України та правил внутрішнього розпорядку установи виконання покарань до засуджених були застосовані спеціальні засоби, а саме — наручники. Після застосування цих засобів вказані особи були оглянуті медичними працівниками установи. Все було відповідним чином задокументовано».

Прокурор сказав, що скаргу Кондрашина отримав, але перевірка показала, що ніяких підстав для розслідування злочинів працівників колонії не було. Слова прокурора виглядають цілком логічними і дещо цинічними, адже дійсно — всі документи в порядку. Було би дивно навіть очікувати, що працівники колонії будуть документувати власні злочини. Навряд чи Кондрашину вдасться тепер довести факти побиття, приниження та знущань, але, принаймні, можливість безперешкодного спілкування з адвокатом він мати повинен. Вже в той день Сергій спілкувався зі своїм адвокатом Оленою Сапожніковою двічі: до і після процесу, як того і просили перед початком судового розгляду в клопотанні до суду.

Слідчий суддя Новозаводського районного суду Чернігова Юрій Овсієнко зобов’язав посадових осіб прокуратури Чернігівської області внести відомості про кримінальне правопорушення до ЄРДР та розпочати досудове розслідування.

Підготував Олег Шинкаренко спеціально для Лівого берега. Фото автора