Нагадуємо, що у травні 2021 року відбулося нова дискусія в рамках ініціативи УГСПЛ #експертиЗА! Цього разу ключовою темою була проблема забезпечення прав людини людей з інвалідністю. Пропонуємо вашій увазі серію публікацій із витримками з обговорень окремих питань. 

Тема останньої публікації з серії – переваги та недоліки документів, які на національному рівні регламентують політику держави щодо захисту прав людей з інвалідністю.

 

Загальний огляд документів на національному рівні, які регламентують політику держави щодо захисту прав людей з інвалідністю.

Богдан Мойса: Якщо всі документи стосуються прав людини, то так само вони стосуються і прав людей з інвалідністю. Але залишаються зараз спеціальні документи, законодавство і довгострокові рішення, які стосуються безпосередньо прав людини людей з інвалідністю. З законодавчих актів це Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні». І тут ми вже бачимо навіть з назви, що це є певне розуміння моделі інвалідності. Тобто, держава вважає, що має йтися виключно про соціальний захист, і напевно в цьому є певний ризик звуженого розуміння.

Цей закон вже надто перевантажений. З одного боку, в ньому є досить загальні положення, як от заборона дискримінації за ознакою інвалідності – терміни, які взяті з Конвенції. А з іншого – в ньому є надто вузькі і надто детальні норми, які, я навіть не впевнений, чи мають бути саме в законодавчому акті. Наприклад, позачергове обслуговування людей з інвалідністю – наскільки це предмет законодавства?

До цього закону, розпочинаючи з 1991 року, вносилась маса змін. Водночас приймались і інші законодавчі акти. І, наприклад, в сфері освіти Закон України “Про освіту”, Закон України “Про загальну середню освіту”, чи “Про вищу освітузавдяки імплементованим новелам є більш прогресивними, ніж Закон України “Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні”.

Говорячи про цей документ, ми повинні почати з того, що слід говорити саме про забезпечення прав. Держава має ставити цілі – не лише соціальний захист, але й забезпечення прав. В свою чергу це не скасовує обов’язку держави забезпечувати гідний рівень життя і належний соціальний захист людей з інвалідністю.

Ще одним законодавчим актом є Закон України “Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні”, який, власне, регламентує питання отримання інвалідності й отримання групи інвалідності, і отримання реабілітаційних послуг, допоміжних засобів. А в грудні 2020 року був прийнятий Закон України «Про реабілітацію в сфері охорони здоров’я». Ці законодавчі акти мають бути узгоджені, в тому числі, і термінологічно.

Щодо довгострокових рішень, то маємо їх об’єднати в дві групи: довгострокові рішення, де включені питання інвалідності і довгострокові рішення, безпосередньо спрямовані на забезпечення прав людей з інвалідністю. Як приклад, кілька документів: Національна стратегія в сфері прав людини як документ, де права людей з інвалідністю є наскрізними в різних розділах.

Іншим документом, який безпосередньо стосується забезпечення прав людей з інвалідністю, є План дій з реалізації Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю.

 

Про Стратегію зі створення безбар’єрного простору в Україні.

Богдан Мойса, аналітик УГСПЛ: У цьому стратегічному документі теж закріплені питання забезпечення прав чи подолання перешкод у забезпеченні прав людини людей з інвалідністю, але розглядаються наскрізно.

Власне, ми маємо йти до того, щоб питання прав людини людей з інвалідністю не розглядалися окремо.

Віктор Іванкевич, представник Уповноваженого з дотримання рівних прав і свобод: Це дуже гарний документ і чи буде він реалізований, наскільки він буде реалізований, залежить і від активності самого громадянського суспільства, і самих осіб з інвалідністю і людей, які представляють їхні інтереси.

 

Максим Петров: Тобто щоб не були спеціальні документи, які захищають окремо специфічні права людей з інвалідністю?

Богдан Мойса: Такі документи все одно залишаться. Але все-таки пріоритет має бути на те, щоби питання інвалідності включалися в довгострокові рішення різних сфер політики. Є, наприклад, План дій з реалізації Конвенції. Якщо держава ставить перед собою стратегічну мету покроково імплементувати певні заходи для виконання цього міжнародного договору, то зрозуміло, що якщо треба для цього прийняти певний стратегічний документ, це буде прийнято. Але пріоритет має бути на те, щоби в різних документах, в різних довгострокових рішеннях, в різних стратегіях, в різних законодавчих документах питання прав людини людей з інвалідністю було відображено.

 

Про Національну стратегію у сфері прав людини.

Богдан Мойса: Я б напевно не говорив про те, що цей документ відрізняється, оскільки там є забезпечення виборчих прав чи питання доступу, свободи вираження поглядів, доступу до інформації чи питання запобігань з протидії дискримінації, право на працю – вони залишились і практично перейшли до наступної редакції документу. Я би говорив про інше: наскільки люди з інвалідністю відчувають силу цієї стратегії, чи радше вплив цієї стратегії на забезпечення прав людини, тому що попередня редакція Плану дій як документу на реалізацію Стратегії в сфері прав людини, на жаль, не була реалізована. І це певним чином розчаровує і знижує увагу до Національної стратегії.

Минулого разу, коли попередня редакція Плану дій  приймалася, нам хотілося одразу, щоб виконання було максимально швидке. В результаті цього не вдавалося досягти, вносилися зміни про відтермінування. Маємо все-таки чітко розуміти, скільки треба часу, щоби знову не зіштовхнутися з ризиком, коли ми вважатимемо, що зможемо це реалізувати якомога швидше, але, на жаль, цього не зможемо досягти.

 

Про Національний план дій (далі – План дій) з реалізації Конвенції про права осіб з інвалідністю на період до 2025-го року (далі – Конвенція).

Богдан Мойса: Держава має певним чином іти до того, щоби законодавство, практика відповідали положенням міжнародного договору. Що помітно по цьому документу: по-перше, певним чином створені ризики, якщо буквально це читати. Ну, наприклад, є окреме завдання: законодавство України приведено у відповідність з положеннями Конвенції про права осіб з інвалідністю чи у відповідність до Конвенції, і заходом цього напряму є зміна термінології в законодавстві – наприклад, терміни «інвалід» чи інші треба замінити на поняття «особа з інвалідністю». Але приведення законодавства до Конвенції, це не лише приведення термінів. Кожна завдання цього Плану дій має сосуватись приведення законодавства.

І про моніторинг імплементації. В нас немає незалежного механізму моніторингу, про створення якого говорить Конвенція.

Насправді, цей План дій позитивно відрізняється від попереднього. Той, який діяв до 2020 року, містив частку заходів, які за своєю суттю не відповідали Конвенції: і в подоланні дискримінації, і у виробленні певних довгострокових документів щодо підтриманого прийняття рішень, і у виборах чи доступі до інформації.

Новий документ є якісно кращим, але залишаються певні труднощі. Наприклад, в розділі «дискримінація», де пропонується внести зміни до статті 161 Кримінального кодексу України. На різних рівнях говорили про те, що тут не питання наявності чи відсутності інвалідності в цій статті, а питання в ефективності механізму відповідальності.

Ірина Текучова, аналітикиня ГО “Fight For Right”: Проблема Національного плану дій з реалізації Конвенції, який був затверджений до 2025 року – достатньо довгий термін. Таким чином до 2025-го року ми знову отримаємо схвалене законодавство, а постанову відхилену: «Ми врахували вашу думку, дякую, але нам це не потрібно». Тому тут можливо подумати, яким чином є можливість громадянського суспільства вплинути на механізми моніторингу імплементації Національної конвенції з реалізацій прав людей з інвалідністю.

Віктор Іванкевич, представник Уповноваженого з дотримання рівних прав і свобод:Я також дуже уважно почитав Стратегію. Уже цей документ слід приводити до Національної стратегії із створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030-го року. Бо тут тиждень розрив прийняття цих документів і відчувається, що працювали різні колективи над цими документами.

 

Про Національну стратегію (далі – Стратегія) створення безбар’єрного простору в Україні.

Богдан Мойса: Документ цей затверджено Урядом. Позитивне – Стратегія об’єднує права людини різних груп, що не стосується якоїсь конкретної категорії. Так само позитивно те, що закладалися різні проблеми та виклики.

Якраз в цьому документі зараз, напевно, найбільш вдало написано про те, як має саме функціонувати розумне пристосування. Минулого року Радою Європи в межах проекту “Розвиток соціальних прав як ключовий чинник сталої демократії” підготовлено Оцінку потреб з реалізації прав людей з інвалідністю у відповідності до статті 15 Європейської Соціальної Хартії. Її складовою була дорожня карта, в тому числі, щодо зайнятості, де досить детально зазначено, що саме слід зробити, щоби ми вели мову про розумне пристосування. Не про спеціальні робочі місця чи ще щось, а про розумне пристосування. Людина прийшла, принесла своє резюме, до прикладу, на посаду менеджера по закупівлі ліків, і роботодавець розглядає це резюме. Виключно його має цікавити досвід, знання цієї людини, а те, що стосується інвалідності і тих умов – це включає розумне пристосування. 

Сьогодні, на жаль, навіть для роботодавців ця система дотацій, система допомог – вона є досить складною.

На жаль, є проблема часто і в комунікації з фахівцями Державного центру зайнятості. Вони розглядають людей з інвалідністю якось окремо: не розглядають фах, досвід, можливість працювати, а лише в контексті інвалідності. Фахівці Центрів зайнятості в роботодавців часто запитують виключно про роботу для людей з інвалідністю, а не вакансії для фахівців, незалежно від того мають вони інвалідність чи ні. Це якраз і є певним викликом. Ми напевно маємо все-таки відійти від цієї практики якихось окремих вакансій чи окремих підходів. Наша система працевлаштування акцентує виключно на хворих. Що саме по собі не виправдано в багатьох випадках.

До інших несприятливих моментів я б відніс і певні перешкоди: структура Стратегії виключає певну кількість сфер, а деякі із сфер є перевантажені. Це може ускладнити виконання документу. Наприклад, суспільна безбар’єрність. На жаль, у деяких розділах бракувало чіткості того, в чому полягають виклики. В деяких розділах це більш детально описано, а в інших – загально, і тому тут можуть виникнути перешкоди. 

Для мене дуже важко було зрозуміти – практично до завершення роботи над Стратегією, на який термін розробляється. Тобто зараз зрозуміло, що це 2030-й рік, і, напевно, якби мені було відомо про термін «2030-й рік», це би певним чином скорегувало і мої пропозиції, мої рекомендації до тексту документу.

Разом зі Стратегією створення безбар’єрного простору створювалася і Координаційна рада з безбар’єрності (далі – Рада) – як на мене, трохи не вистачило розуміння того, а як саме формується ця Рада. Вже затверджений склад цього органу – Координаційна рада – вона якраз і має здійснювати моніторинг створення безбар’єрності. Десь недостатньо було сформульоване бачення, в який спосіб формувалася рада?

Ірина Текучова: Ми дуже сподіваємось, що буде проводитися Радою системний моніторинг. Я би рекомендувала взяти приклад з того формату, який реалізує УГСПЛ з Національною стратегією з прав людини. Наразі, в цьому році був ухвалений Національний план дій на 2 роки, і такі короткі терміни дозволяють сформувати більш чіткі завдання і відслідковувати більш конкретно, яким чином кожний крок імплементується. 

 

Друга тема для обговорення стосувалася захисту прав людини людей з інвалідністю у суді.