У кожного з нас є право на приватність, захищене національним та міжнародним правом. У випадку, коли безуспішно пройшли всі національні механізми захисту, зазвичай – це українські суди, та зазнали порушень з боку державних органів, можемо звернутися до Європейського суду з прав людини (далі – Європейський Суд) у світлі статті 8 Конвенції: «Право на повагу до приватного та сімейного життя».

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Європейського Суду як джерело права. Практикою Європейського Суду є його рішення.

Європейський Суд публікує усі рішення на сайті: https://hudoc.echr.coe.int. Зокрема, там зручна пошукова система. Так, можна обрати в рубриці «країни» Україну, а в рубриках «статті» та «порушення» – статтю 8, натиснути пошук, і отримаємо перелік рішень Європейського Суду проти України за статтею 8 Конвенції.

Європейський Суд час від часу укладає посібники за статтями Конвенції. Наприклад, в 2018 році вийшов «Посібник за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Право на повагу до приватного і сімейного життя», куди увійшла значна частина рішень Європейського Суду, згрупована за видами порушень в сфері приватності та сімейного життя.

Оскільки сфера застосування статті 8 Конвенції дуже широка, то складно розкрити повністю практику Європейського Суду, а можна лише виокремити окремі цікаві рішення у тій чи іншій сфері, на яку поширюється дана стаття.

Надаю вашій увазі описи декількох рішень Європейського Суду у світлі статті 8 Конвенції:

1. Як приклад встановлення Європейським Судом порушення сімейних прав можна назвати справу «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), а саме факт розлучення дітей із матір’ю та батьком шляхом поміщення їх під нагляд держави. Європейський Суд визначив батькам компенсацію моральної шкоди в розмірі 5000 євро. Щодо обставин справи, то у заявників, сім’ї Савіних, було семеро дітей (які народилися між 1991 та 2001 роками). З 1998 до 2004 року представники місцевої служби у справах неповнолітніх і органу опіки та піклування разом із деякими іншими органами місцевої влади понад десять разів відвідували помешкання заявників і складали акти на предмет придатності житлових умов заявників для виховання інших дітей, які залишались на їхньому утриманні. Відповідно до цих актів, зазначені умови були вкрай незадовільними. У лютому 1998 року четверо перших дітей були взяті під опіку держави, з огляду на неспроможність заявників надати їм належну турботу та виховання. Троє з них навчаються та проживають у Роменській загальноосвітній школі-інтернаті І-ІІІ ступенів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування ім. О. Деревської (далі –школа-інтернат), а четверта дитина зі згоди заявників була усиновлена іншими людьми. У 1997 році найстарший син, який залишався під опікою батьків, теж був прийнятий до школи-інтернату.

Щодо недостатнього фінансового забезпечення заявників Європейський Суд зазначив, що визначення можливості надання сім’ї Савіних спеціальної матеріальної допомоги задля збереження цілісності цієї сім’ї є завданням, перш за все, відповідних державних органів влади та, зокрема, національних судів.

Що ж до стверджуваного представниками держави неналежного виховання дітей внаслідок безвідповідальності їхніх батьків, то не було зібрано жодних незалежних свідчень (зокрема таких як оцінка психолога), аби оцінити емоційну та розумову зрілість батьків та їхню мотивацію у вирішенні домашніх труднощів. Також Європейський Суд відзначив, що національні суди, аналізуючи справу заявників, мали би звернути увагу на їхні неодноразові спроби покращити свої матеріально-побутові умови життя (зокрема, на їхні звернення про проведення природного газу до будинку, про повернення заборгованостей із заробітної плати та інших виплат, а також на клопотання про надання допомоги у працевлаштуванні). Національний суд, натомість, взяв на віру твердження органів місцевого самоврядування про те, що Савіни, попри надану їм фінансову та іншу допомогу, не змогли покращити умови свого життя.

Європейський Суд також нагадав, що на жодній стадії судових процесів не було заслухано думок дітей. Більше того, в результаті відібрання дітей вони не лише були відлучені від своєї сім’ї, а й були поміщені до різних навчально-виховних закладів. Внаслідок цього, двоє з дітей живуть навіть у іншому місті, що ускладнює підтримання постійних контактів між членами сім’ї. Таким чином Європейський Суд вирішив, що хоча причини відібрання у заявників їхніх дітей, вказані національними органами влади, були належними, вони, однак, не були достатніми задля виправдання такого серйозного втручання у сімейне життя сім’ї Савіних.

2. Як приклад встановлення Європейським Судом порушення права на поховання можна назвати справу «Хадрі-Вйонет проти Швейцарії» (Hadri-Vionett v. Switserland), а саме відібрання представниками держави мертвонародженої дитини без згоди батьків, доправлення тіла до цвинтаря у неналежний спосіб та поховання у загальній могилі.

Європейський Суд визначив батькам 3 000 євро в якості компенсації моральної шкоди та 5 000 євро на відшкодування судових витрат. Щодо обставин справи, то заявниця Харді-Вйоне є громадянкою Алжиру. Вона приїхала до Швейцарії у липні 1996 року і відразу звернулася до відповідних органів стосовно надання їй політичного притулку.

4 квітня 1997 року під час перебування в осередку для шукачів притулку у заявниці почалися пологи. Дитина народилась мертвою. Жінка потрапила у стан глибокого шоку. На запитання акушерки заявниця та її чоловік відповіли, що не бажають бачити дитини. Після аутопсії тіло дитини було доправлено автомобілем-фургоном до цвинтаря і поховано у загальній могилі для мертвонароджених. Похорон відбувся без церемонії і без присутності батьків. Соціальний службовець та працівник реєстратури не повідомили заявницю та її чоловіка про час та місце поховання. Заявниця звернулася із заявою про порушення кримінальної справи. Зокрема, Європейський Суд вказав, що звільнення державного службовця від кримінальної відповідальності не обов’язково призводить до звільнення держави від виконання її зобов’язань відповідно до Конвенції. Відсутність злого умислу чи недбалості з боку відповідних працівників не позбавляє Швейцарію обов’язку виконати свої конвенційні зобов’язання.

Таким чином, Європейський Суд дійшов висновку, що транспортування тіла та поховання становили втручання у право заявниці на повагу до її приватного й сімейного життя. Стосовно питання про те, чи втручання було здійснено «відповідно до закону», Суд відзначив суперечність між законодавством, яке досить чітко регламентувало відповідні дії, та способи здійснення у справі заявниці. Європейський Суд вказав, що працівник реєстратури організував похорон, не порадившись із батьками померлої дитини. Хоча місцеві правила стосовно поховання передбачали у таких випадках необхідність співпраці з родичами померлого. До того ж, конкретні нормативні положення прямо вказували на те, що організаторами поховання мають бути родичі померлого. Стосовно способу доправлення тіла до цвинтаря Європейський суд з прав людини скористався висновками національних судів, які встановили, що таке доправлення відбулося із порушенням правил. Адже не було отримано спеціального дозволу на його здійснення. Зважаючи на ці обставини, Європейський Суд дійшов висновку, що втручання у право заявниці на повагу до її приватного та сімейного життя було здійснено  без належних юридичних підстав.

3. Як приклад встановлення Європейським Судом порушення екологічних прав можна назвати справу «Джакомеллі проти Італії» (Giacomelli v. Italy), а саме порушення права на житло внаслідок небезпечного виробничого процесу, який здійснювався на заводі поруч з її будинком.

Європейський Суд визнав порушення статті 8 Конвенції щодо права на повагу до приватного та сімейного життя і визначив 12 000 євро як компенсацію моральної шкоди та 8 598 євро на відшкодування судових витрат. Щодо обставин справи, то заявниця, П’єра Джакомеллі, є громадянкою Італії та мешкає у м. Брески (Італія). У 1950 році заявниця оселилася в приватному будинку на околиці міста і відтоді там проживає. Її помешкання знаходиться на відстані 30 метрів від заводу з переробки «спеціальних відходів», частина з яких кваліфікується як небезпечні. Завод, яким керує компанія «Екосервіс», почав діяти у 1982 році. Ця компанія отримала у той же рік ліцензію на сміттєпереробну діяльність. Заявниця тричі зверталася до суду, вимагаючи скасування рішення регіональної ради про надання компанії ліцензії на сміттєпереробну діяльність.

Європейський Суд відзначив, що надання компанії «Екосервіс» ліцензій на відкриття заводу, а також надання їй згодом дозволу на переробку промислових відходів у способі їх детоксикації не супроводжувалися проведенням жодного практичного або наукового дослідження щодо наслідків впливу відповідної діяльності на навколишнє середовище. Однак національний закон містить чіткий припис щодо необхідності проведення Міністерством попередньої оцінки впливу на навколишнє середовище будь-якої з установок, функціонування яких може викликати шкідливі наслідки. конкретні ризики для здоров’я населення внаслідок його функціонування.

Європейський Суд також зауважив, що здійснення за іншим судовим зверненням завершено прийняттям рішення суду про негайне припинення діяльності заводу на тій підставі, що його діяльність не відповідає вимогам законодавства. Європейський суд з прав людини погодився з тим, що після прийняття Міністерством постанови за наслідками експертизи 2004 року компанією були вжиті необхідні заходи для забезпечення прав заявників. Однак головним залишалося те, що протягом багатьох років заявниця страждала від порушення права на житло внаслідок небезпечного виробничого процесу, який здійснювався на заводі поруч з її будинком. Європейський Суд зрештою дійшов висновку, що держава виявилася неспроможною досягти справедливого балансу між громадськими інтересами в тому, щоб зберегти функціонування заводу з переробки токсичних відходів, а також інтересу заявниці в ефективному здійсненні її права на повагу до житла, до приватного та сімейного життя.

Автор: юрист-аналітик Української Гельсінської спілки з прав людини, адвокат Олена Сапожнікова.