Раніше право на свободу мирних зібрань в Україні порушувала влада, а тепер — анонімні погромники. Що можна зробити для відновлення своїх прав, радять юристи.

91 випуск подкасту Олега Шинкаренка та Олени Сапожнікової «Правова абетка» виходить на Громадському радіо за підтримки мережі громадських приймалень та Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини. Наш сьогоднішній випуск із аналітиком Української Гельсінської спілки Оленою Семьоркіною присвячений порушенням права на мирне зібрання. Наша гостя сьогодні також громадська активістка Тамара Харчилава.

Олег Шинкаренко: Це порушення права на мирні зібрання ми наразі спостерігаємо дуже часто, але якщо раніше здебільшого до цього були причетні органи влади, то тепер різноманітні неформальні організації. І ми іноді навіть не знаємо їхніх назв, бо вони просто нападають на учасників мирних зібрання анонімно і тікають. Саме так трапилося під час захисту від забудовників озера Качиного минулого року. Розкажіть, Тамаро, як саме це трапилося? Як виглядали ті, хто на вас напали? І ким вони могли бути?

Тамара Харчилава: Насправді вже пройшло більше двох років. Так, там відбулося засипання озера, і люди, які поруч проживали, вони розуміли, що немає жодних законних підстав для цього. Вони зареєстрували мирну акцію і щодня перебували…

Олена Сапожнікова: Я поправлю, не зареєстрували, а просто повідомили місцеву владу про те, що мирна акція буде відбуватися. Реєструвати її непотрібно.

Олег Шинкаренко: І це були ви — ці люди, так?

Тамара Харчилава: Так, там багато було людей, і так відбулось декілька тижнів, і потім просто з самого ранку біля 50-ти хлопців таких однакової спортивної статури, середнього віку, вдягнені в чорний спецодяг без якихось знаків. Вони просто прийшли на озеро, рознесли там намети депутатів, якісь наші стенди про те, що це озеро, виписки з законів були і дитячі малюнки. І поліція була, а потім взагалі стали дівчат тягать за ноги, за руки, кидать на підлогу і дві дівчини постраждали. Зараз відбувається розслідування кримінальне.

Олег Шинкаренко: Невідомо хто це був? Вони не представилися?

Тамара Харчилава: Вони не представилися, я попросила особисто поліцейських.

Олена Сапожнікова: Це було би дуже дивно, якщо б вони би представлялися.

Олег Шинкаренко: Зазвичай представляються, навіть якщо це агресивні нападники, вони кажуть, що ми там…

Олена Сапожнікова: Так, «Я Вася, я тебе зараз стукну».

Олег Шинкаренко: Ні, вони іноді, буває, якісь пов’язки носять, або якось себе ідентифікують.

Олена Сапожнікова: Ні, це зараз уже так модно, тоді ще пару років тому ще трішки люди боялися представлятися. Зараз уже так, я бачу на ютубі записи, що перед тим як щось розганяють, розбивають, навіть презентують нашивки, представляються: імена, по-батькові.

Олег Шинкаренко: Олено, а як можна протидіяти таким анонімним нападникам? Чи варто намагатися їх затримати самостійно? Чи треба все знімати на мобільний телефон, а потім передавати відео в поліцію? Яка тактика в даному випадку є найбільш продуктивною?

Олена Сапожнікова: На сьогоднішній день я не знаю, що вже навіть порадити, але тоді, коли це відбувалося, були якісь такі ідеали, ще напевно далекі від реальності, що люди якщо вони повідомили, що буде мирна акція протесту, вони вийдуть і скажуть, що тут озеро, виставлять дитячі малюнки, плакати, і всі їх просто будуть стояти, слухати, звичайно, що ніхто їм не буде заважати це проводити і навіть будівельника це зупинить, машини зупиняться, всі дружно візьмуться за руки і скажуть: «Мир в усьому світі». Якось було тоді таке можливо на початку бачення, і коли помітили, що почали з’являтися невідомі люди, там почали з’являтися такі міцні хлопці, які бачили, що за рогом вдягали будівельні каски. На них була новенька дуже форма будівельна і складно було уявити цих людей, що вони десь там копирсаються в піску, в багнюці, і взагалі щось пов’язане роблять із будівництвом. Це були спортивні хлопці, яких бачили, що десь за пару вулиць звідти вивантажуються групами із автобусів і доволі так організовано рухаються в сторону цього місця. Звідки були ці люди, хто вони такі — невідомо. Вони таким ланцюжком навколо неї ставали ці люди, і поліцейські також були повернуті обличчям до протестувальників, спиною до цієї будівельної техніки, закриваючи собою цю будівельну техніку, щоб не дай Бог ніхто не завадив їй проїхати. Вони йшли такою живою черепашкою, так, для того, щоб убезпечити цей процес. А частина інших поліцейських стояла з іншої сторони. Там було дуже багато поліцейських, і їх викликали різні люди. Приїжджали різні відділки з різних напрямків. Казали нам представники поліції, що там були і патрульні, і були з Головного управління поліції, навіть Нацгвардія була і ще якісь там спецпідрозділи. Тобто дуже багато людей викликало, і на кожен із викликів приїжджали різні підрозділи, і їх там зібралося десятки, і вони стояли і за всім спостерігали.

В результаті декілька людей вирішили все ж таки звернутися до суду адміністративного, бо вони постраждали під час цієї акції, їх побили. Вони звернулися викликали швидку, їм надали медичну допомогу. Вони поскаржилися до поліції із надією, що знайдуть винуватих осіб. Вони жили так декілька місяців, звернулися до Гельсінської спілки. Ми взяли цю справу як представники потерпілих, і коли побачили, що їх навіть ніхто і не збирається шукати тих невідомих людей, які їх тягали там за волосся, кидали на землю, почали думати що робити. І тоді звернулися до адміністративного суду з позовом до поліції про бездіяльність під час цієї мирної акції протесту. Зібрали декілька відео, де було видно, що поліція просто стояла поруч, дивилася за всім досить уважно, і на її очах люди билися, і поліція це все бачила. Троє людей є позивачами в цій справі, справа уже розглядається більше року. У нас зараз йде вивчення матеріалів справи. Я є там представником цих трьох осіб, і поліція, ми зараз на стадії, коли суд запитав поліцію: «Що ж ви робили?». Поліція представила такий відзив на наш позов і на запитання судді просто зачитала цей відзив. Я думаю, що суддя очікувала, що поліція не озвучить це, але все ж таки було озвучено з доволі серйозним виглядом. Ось цитата: «Головне управління Національної поліції в місті Києві як територіальний орган Національної поліції України не уповноважений здійснювати організацію охорони позивачів, оскільки: будь-яких договорів ГНПЕ в місті Києві з позивачами щодо надання послуг з їх фізичної охорони не укладено». Це все було зачитано доволі серйозно, і там ще було декілька сторінок тексту, і суддя навіть прокоментувала потім ось цей виступ поліції як «це не я, і хата не моя».

Поліцейські казали: «Ми тут для охорони громадського порядку». В мене тоді є питання: чий громадський порядок вони охороняли?

Тамара Харчилава: Я перепрошую, просто під час мирної акції, коли у нас на очах били людей, і ми бігли. Ми в них питали: «А що ви тут робите?» Взагалі, коли бачили таку кількість із нашивками, і вони казали: «Ми тут для охорони громадського порядку». В мене тоді постає питання: чий громадський порядок вони охороняли?

Олена Сапожнікова: Це офіційна відповідь, це поданий документ письмовий до суду, озвучений у відкритому судовому засіданні. І більше того: на уточнююче запитання судді представник поліції продовжує цитувати і ще раз говорити те саме. Суддя ще раз задає запитання, і вже коли навіть представник поліції не розуміє, чому вона декілька разів запитала, вона вже йому прямим текстом говорить: «Я вже з вас тягну, витягую, а ви ніяк».

Олег Шинкаренко: Олено, наскільки я зрозумів, ви підозрюєте, що поліцейські не реагували на побиття громадян під час мирної акції тому, що ті хто били, ті так звані «титушки», це були перевдягнені поліцейські?

Олена Сапожнікова: Ні, я не можу цього підозрювати, я просто думаю, що поліцейські взагалі ні про що не думали. Вони просто виїхали на виклик тому, що вони мали виїхати, і то ще й не зрозуміло як. До речі, поліцейський приніс все ж таки на другий раз коли суддя каже: «Принесіть хоч щось, що відбувалося фактично». Щось приніс і каже: «Ось, дивіться». І суддя дивиться: так, виклики були, справді. Все ж таки щось відбувалося, мирна акція була, там поїхали захищати. «А коли ви виїхали?» — «Ну, не зрозуміло, колись мали виїхати». І там вона, суддя, сама помітила, що було 2 години різниці в часі. Тобто коли були виклики, передали інформацію, і це ще не відомо коли передали інформацію, коли її передали далі, і машина виїхала. Тобто це могло відбутися невідомо коли, і поки вони б доїхали там якраз все гаряче і трапилося. Тобто в мене таке враження, що поліція не дуже якось і хвилюється про те, що вона виглядає не гарно, і що вони мусять щось робити. Якось в них напевно немає цього бачення, що щось відбувається не нормально. Вони не можуть зрозуміти, що це за позов, який в ньому сенс.

В мене таке враження, що поліція не дуже якось і хвилюється про те, що вона виглядає не гарно, і що вони мусять щось робити. 

Ми тут виставили моральну шкоду в 1000 гривень. Представник поліції після засідання приходить і каже: «А який вам сенс в цьому всьому? Тут же ж ніяких грошей ви не отримаєте». А я кажу: «Так, ми ідеалісти, ми думаємо, що таким чином ми змінимо систему і, можливо, якщо в ході цього судового розгляду поліція почне якось шукати, що сталося, можливо, якісь інструкції для себе розробить, можливо, все ж таки наступного разу на мирну акцію виїдете більш підготовленими, і таких випадків не трапиться». Він так з тиха посміхався, і я зрозуміла, що я справді ідеаліст, але ми будемо продовжувати. Суддя знову зробила перерву, і дала час поліції все ж таки розказати суду, що фактично відбувалося.

Олег Шинкаренко: Отже одна з головних проблем під час мирних зібрань — це бездіяльність поліції. Нагадаємо про те, що 10 травня в Києві представники право-радикальних організацій зірвали лекцію «Наступ на права ЛГБТ як форма цензури. Досвід Росії». Цю лекцію підготувала організація Amnesty International Ukraine. І під час цих подій Нацполіція також діяла, м’яко кажучи, непрофесійно. Речниця Amnesty International Ukraine Марія Гур’єва сказала, що в більшості випадків нападники, які публічно заявляють про свої насильницькі дії, залишаються безкарними, немає жодного прогресу по цим справам, нікого не притягнуто до відповідальності, і ось ця безкарність породжує ситуацію, коли радикали почуваються спокійно, тому кількість і брутальність їхніх нападів зростає. З іншого боку, Марія Гур’єва вважає, що проблема тут зовсім не в бездіяльності нацполіції, а у підході держави до цього. Повинні існувати рекомендації для поліції щодо того, яким чином вона має діяти в певних ситуаціях. Наприклад, під час акцій Amnesty International Ukraine поліція могла би заблокувати вхід, щоби подія могла відбутисяє. Тобто не пропускати радикалів на лекцію. Олено, а чи дійсно посадові інструкції для поліції прописані таким чином, що поліцейські не можуть розібратися самостійно що їм потрібно робити під час мирної акції?

Олена Семьоркіна: Пане Олеже, дякую за запитання. Взагалі питання забезпечення права на мирні зібрання — це вже питання з бородою, як то кажуть. В Україні достатньо тривалий час дискутується, ще з часів набуття незалежності України. А щодо конкретного вашого питання, то я, наприклад, також не погоджуюсь з тими, хто вважає, що поліції наразі перешкоджає відсутність правового регулювання. В даному випадку є закон «Про Національну поліцію», є закон «Про Національно гвардію», які чітко визначають повноваження Національної поліції, Національної гвардії в ситуації необхідності забезпечення громадського порядку. У них, по-перше, є такий обов’язок за законом, по-друге, є цілі розділи в одному та другому законі профільному про те, в який спосіб застосовувати спеціальні засоби або заходи фізичного впливу. Тобто на сьогодні є закони спеціальні про ці органи, які дають підстави, повноваження та способи здійснення цих повноважень відповідним органам Національної поліції, Національної гвардії. Ми теж з такою проблемою стикаємося під час моніторингу виконання у сфері прав людини. Одним зі стратегічних напрямків цієї стратегії є забезпечення права на мирні зібрання. Так от, урядовим планом дій ми і ці організації, які здійснюють громадський моніторинг забезпечення права на мирні зібрання, ми якраз передбачили завдання для уряду визначити механізми і способи виконання позитивних зобов’язань держави щодо забезпечення права на мирні зібрання. В даному випадку це мали бути якраз чіткі інструкції, про які, Олег, ви запитали, інструкції для Нацполіції: якщо незрозуміло, як виконувати закон, то мав би бути якийсь акт чи інструкція, яка ледве не в картинках мала би показати, коли, в який спосіб, в яких ситуаціях, які примусу чи засоби захисту, чи засоби фізичного впливу мали б забезпечувати поліцейські. Але знов таки, Національна поліція в офіційних листах зазначає, що нам не вистачає закону про мирні зібрання, який би нам надавав такий обов’язок, таку інструкцію чи таке положення. Ще раз повторюся, що на мою думку і на думку багатьох юристів на сьогодні достатньо підстав в законах для того, щоб поліція і застосовувала на практиці або, якщо дуже потрібно, приймала відповідні інструкції для того, щоб це право забезпечити.

Олена Сапожнікова: Але ж ви чули, так? Вони посилаються на інструкції і кажуть, що нема в них таких повноважень, не було договорів укладено, як вони могли охороняти цих осіб, які можуть бути до них претензії?!

Олена Семьоркіна: Мене взагалі здивувало, сміх скрізь сльози, тому що тут в даному випадку мова йде про фізичні ушкодження учасникам зібрання. Це ситуація взагалі небезпечна, і не тільки ця, і з приводу контр-зібрання цих агресивних, ми знаємо, зараз дуже поширено, по зриванню заходів ЛГБТ-спільноти чи по ромах. Другий аспект: поліція має повноваження і навіть обов’язок виявляти і припиняти правопорушення на місці. Тобто, якщо вона не розібралася поліція на місті, що це є мирний захід, що вони мають в даному випадку застосувати свої повноваження із забезпечення громадського порядку. У них є повноваження №2 – виявляти, припиняти правопорушення. То якщо вони побачили, що це мирні збори, що перешкоджають мирним зборам, якісь контр-зібрання, якщо ви цього не знаєте, то тоді включайте свій мозок на Кримінальний Кодекс чи Кодекс про адміністративні правопорушення, фіксуйте правопорушення…

Олена Сапожнікова: А яка інструкція тоді?

Олена Семьоркіна: У вас є камери нагрудні, у них є обов’язок фіксувати, відео-фіксацію здійснювати того заходу на який вони викликані. Фіксуйте правопорушення, кваліфікуйте його…

Олена Сапожнікова: Вони фіксували, камери вони тримали, але от це все, що вони робили, камери в руках у них були.

Олена Семьоркіна: Процесуальні дії вчиняти відповідно щодо закону, кодексів, Кримінального, Кримінально-процесуального кодексу, про адмінправопорушення. Тоді виходить, ми маємо третій аспект в даному випадку проблеми – ненавчені поліцейські. Поліцейські, які пройшли тренінги, до речі, за законом…

Олена Сапожнікова: Може перенавчені?

Олена Семьоркіна: Перенавчені, так, за законом…

Олена Сапожнікова: Коли їм сказали, що вони мають фіксувати, і вони всі стояли з камерами і з телефонами просто геть всі, а от втрутитися вживу…

Олена Семьоркіна: Робили селфі.

Олена Сапожнікова: Селфі, можливо, так.

Олена Семьоркіна: Тут є третій аспект, так, або ненавчені або перенавчені, дійсно, поліцейські, тому що закон також визначає обов’язок допускати до охорони заходів таких громадського порядку тільки тих поліцейських, які пройшли відповідне навчання. Тобто в даному випадку або не тих поліцейських на цей захід викликали, або люди просто не виконали свої обов’язки. Тут абсолютно адекватна реакція позивачів, вони мають вимагати притягнення до відповідальності тих поліцейських, які бездіяли в конкретній ситуації правопорушення.

Олег Шинкаренко: Тут є ще одна проблема – це наше законодавство. Я маю на увазі відому справу в Європейському суді «Вєренцов проти України». Нагадаю, що громадський активіст пан Вєренцов разом із своїми однодумцями брав участь у антикорупційному мітингу у Львові. За це його схопила міліція, а суд засудив його до трьох діб адмінарешту за злісну непокору законним вимогам працівників міліції та порушення порядку організації та проведення пікетування. Згодом чоловік звернувся до Європейського Суду та відсудив за порушення своїх прав 6 тисяч євро компенсації з українського бюджету. Між іншим, Європейський Суд у своєму рішенні вказав, що в Україні досі застосовуються положення радянського указу президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР». А цей указ Конституційний Суд України визнав неконституційним ще у 2016 році. Європейський Суд наголосив, що проблема із законодавством про мирні зібрання в України системна, її треба негайно вирішувати. Як її можна вирішити? Адже в парламенті у нас вже три роки знаходиться на розгляді проект Закону «Про гарантії свободи мирних зібрань», його номер 3587. Чому його не приймають? Я чув таку думку, що це через те, що він вже втратив актуальність. Чи дійсно це так? Чи якісний цей законопроект, Олено?

Олена Семьоркіна: Я уточню, Олег, законопроекта два, 2587 і 3587. Один альтернативний. Вони були внесені, в принципі, в один час у 2015 році. Якщо порівняти їх зміст, то вони, в принципі, структурно схожі, хоча мають достатні принципові відмінності. В 2016 році щодо цих законопроектів за поданням голови Верховної Ради був складений спільний висновок Венеціанської Комісії, ОБСЄ і Палати прав людини Ради Європи. І достатньо потужний висновок, в якому закликають ці організації все ж таки дійти до якогось консенсусу і дійсно забезпечити правове регулювання цих позитивних зобов’язань держави. А з іншого боку, там вказав деякі недоліки цих законопроектів. Знов таки, думка частини людей, експертів, які займаються цим питанням вже тривалий час, майже 20 років, в тому, що не в законі справа. Так, закон дійсно потрібен, про це казав і Європейський суд в двох справах Вєренцов і Шмушкович проти України, але ще раз повернуся до того, з чого я почала. Є два спеціальних закони, які визначають повноваження органів влади, які мають забезпечити охорону правопорядку, охорону громадського порядку. Є відповідні статті Кримінального Кодексу. Тобто на сьогодні механізм ситуації, з якої ми почали на озері Качине, до даної ситуації чітко прописані в законі дії поліції, дії Національної гвардії. Власне, тут можна зробити все необхідне для того, щоб встановити порядок і притягнути винних до відповідальності. А щодо цих законопроектів, то уже учасники, скажімо, написання і лобіювання цих двох законопроектів представляють, можна сказати, протилежні табори, але вони навіть погодилися, що закон треба приймати, але за умови повного консенсусу. Якщо будуть незадоволені, або якщо будуть, скажімо, ті експерти, які будуть категорично проти певних позицій в законі, то закон або суттєво обріжуть в Верховній Раді і з нього не залишиться нічого з першопочаткової ідеї, або взагалі закон не буде працювати.

Олена Сапожнікова: В нас не буде цього закону, так?

Олена Семеркіна: Концепції дві, такі от серйозні. Перша концепція — це спеціальний закон про гарантії мирних зібрань. Друга концепція — це робити точкові зміни до окремих законів, які б регулювали ті чи інші колізійні питання, чи питання які взагалі відсутні. І перший крок уже по точковому регулюванню зроблений. Зокрема, у 2017 році, у грудні набрав чинності закон про внесення змін до багатьох дуже кодексів і зокрема до Кодексу адміністративного судочинства, яким достатньо суттєва прогалина була вирішена.

Олег Шинкаренко: А яка?

Олена Семеркіна: Було вирішено, фактично, обмежено повноваження держави по свавільній забороні проведення мирних зібрань. Перша позиція — це те, що місцевий орган влади, якому повідомлено про мирне зібрання, який бачить необхідність заборони судової, він має подати позов не пізніше ніж за 24 години до дня проведення цього мирного заходу. Це саме головне, що за 2-3 години вже не буде організаторам заходу казати, що йому, виявляється, заборонив суд проводити це зібрання. Друга позиція, що позивач, орган влади, в даному випадку, має обов’язково ознайомити, знайти всі шляхи для ознайомлення організаторів заходу зі своїм позовом, своїми претензіями, з нотатками до цього позову. Тобто організатори в будь-якому випадку вже будуть знати про те, що є проблеми з місцевою владою, яка незадоволена чимось, і має намір обмежити чи заборонити в судовому порядку проведення цього мирного заходу. Третя позиція, що суд, приймаючи рішення про заборону чи обмеження проведення мирного заходу, має обрати найм’якіший чи найбільш сприятливий для організаторів обмежувальний захід для того, щоб не забороняти повністю, а максимально знайти можливості для того, щоб цей захід був проведений з можливими обмеженнями. Тобто такий крок серйозний був зроблений.

Олег Шинкаренко: Здається, мирні зібрання в Україні досі не захищені лише через те, що громадяни нашої країни просто не знають, що таке мирне зібрання. Це стосується як представників органів державної влади, так і самих учасників цих зібрань. Вони не знають, як саме потрібно поводитися, що можна, а що заборонено, тому варто часто повторювати це, адже закони працюють лише тоді, коли ними користуються.