Українська Конституція каже: людина має право працювати, але за ґратами її змушують до цього, часто без дотримання умов праці. Як протистояти цьому на Громадському радіо розповідають правозахисники.

95 випуск подкасту Олега Шинкаренка та Олени Сапожнікової «Правова абетка» виходить за підтримки мережі громадських приймальнь та Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини. Наш сьогоднішній випуск із правозахисником Андрієм Діденком присвячений примусовій праці у місцях позбавлення волі.

Олег Шинкаренко: Як повідомив 3 липня представник омбудсмана в Україні на Донбасі Павло Лисянський, 2 липня в день на непідконтрольній території в колонії №19, що у місті Хрустальний, колишній Красний Луч, стався груповий смертельний випадок. Під час виконання робіт загинуло двоє увязнених. Павло Лисянський попросив моніторингову місію ООН здійснити в цю колонію візит для документування випадку. Згідно з даними звіту Східної правизахисної групи, за період з 2014 року так звані «суди ЛНР» засудили і відправили у виправно-трудові колонії понад 1400 осіб, які проживають на непідкотнрольній території Луганської області. 90% засуджених є громадянами України, яких засуджують за законами ніби-то «ЛНР» і відправляють у виправно-трудові колонії, де вони і піддаються примусовій праці. А що ж відбувається на підконтрольній території України? Наскільки примусова праця є поширеним явищем тут?

Андрій Діденко: До 2001 року, до ухвалення нового Кримінально-виконавчого кодексу України, в нашій правовій системі також існувала така стала практика виправно-трудових колоній, тобто праця була обов’язкова. Після ухвалення нового Кримінально-виконавчого кодексу, праця з одного боку це є право, а з іншого боку — адміністрація виправних закладів трактує працю як обов’язкову.

Олена Сапожнікова: Трішки застаріле ти там, Олеже, зазначив, до речі, що в виправно-трудовій колонії — це був радянський термін такий, і зараз у нас це кримінально-виконавчі установи. Тому що, фактично, це виконання вироку, який покладається на людину. Не намагаються її перевиховати під час перебування так, як за радянських часів, і виправити шляхом трудотерапії також, від цього вже відійшли, мали би відійти.

Андрій Діденко: На мій погляд, все залежить від керівництва виправних закладів, бо ми спостерігаємо, що в одних установах абсолютно лояльно, абсолютно зрозуміло ставиться адміністрація до тих людей, які відмовляються від праці, говорить, що я не буду працювати і пояснює з тих чи інших причин. Це можуть бути і стан здоровя, це може бути і коли людина, наприклад, пише наукову працю, займається чим завгодно. З іншого боку адміністрація установи має спонукати людину до праці, має створити такі умови, щоб людину заохотити до цієї праці. Це абсолютно логічно і абсолютно зрозуміло.

Олег Шинкаренко: А як можна їх заохотити до праці в колонії?

Андрій Діденко: Принаймні забезпечити соціальні гарантії, забезпечити належну охорону праці і належну заробітну платню, і знову ж таки спонукати людей, які працюють до умовно-дострокового звільнення, до зміни умов утримання, переведення на більш легкі умови утримання, це реальне спонукання. І ще, якщо говорити з практики, ми можемо спостерігати, як відбувається на практиці застосування праці, наприклад, у чоловічих і жіночих установах. Так от, в жіночих установах всі жінки працюють. Не залежно бажають вони це робити чи не бажають, але створюються такі умови, що всі жінки працюють, без виключення. В чоловічих установах є такі відділеня, так звані «лєнтяйки», де засудженні відмовляються від праці і до них не застосовуються дисциплінарні стягнення, і вони на абсолютно на законних підставах не працюють. А є такі чоловічі установи, де всі засуджені працюють і створюються такі умови, що, хто не працює, вони стають злісними порушниками режиму утримання, і потім ще до них застосовується переслідування у вигляді кримінального покарання. Тобто адміністрацією створюються такі умови, що засуджені просто фізично не можуть відмовитися від цієї праці.

Олена Сапожнікова: Там колосальні бюджети в кримінально виконавчій системі від цих підприємств при колоніях, вони мають власні підприємства, виробництва і доволі-таки прибуткові.

Національне законодавство побудоване таким чином, що у виправних закладах не можна відмовитися від праці.

Андрій Діденко: І державні замовлення мають і статки. Знову ж таки, кожна установа як своє відомство, як своє керівництво, в них свої правила, свої умови, своє ставлення до засуджених. І от я нещодавно був в виправному центрі Ірпінському, це 133-ій виправний центр. Ми спілкувалися з керівництвом, і дуже цікаві речі розповідали керівники цих закладів. Так от, національне законодавство побудоване таким чином, що у виправних закладах не можна відмовитися від праці, а праця є обовязковою. З одного боку, виправні заклади — це установи менш суворих умов утримання і в ці виправні установи переводяться особи, які відбували покарання у закладах із системою виконання виправних колоній, і за зразкову поведінку і гарне ставлення до праці вони були переведені в ці виправні заклади, але, перебуваючи в виправному закладі, людина відмовитися від праці не може.

Олег Шинкаренко: Ще є таке питання, а от ви сказали про ці відділення «лєнтяйки», а яким так чином може бути? Яким чином це взагалі може відбуватися, що виходить, що в одних випадках право і закон застосовується, а в інших не застосовується або застосовується по різному? Від чого це залежить?

Олена Сапожнікова: Я думаю від керівництва колонії.

Андрій Діденко: Від керівництва колонії раз, а по друге тут відбуваються такі незрозумілі речі. От людина, яка працює на виробництві, і друга людина, яка не працює, і в тої і в іншої мають відраховуватися кошти за проживання, за оплату світла, за речі, які їй надають. І от людина, яка не працює, вона не може сплачувати в державний бюджет ці кошти і з іншого боку людина, яка працює, нібито вона має заохочуватися за свою працю, і в неї всі гроші, які вона заробляє, фактично, відраховуються і залишаються мізерні кошти для того, щоб можна було піти в магазин, в крамницю цієї колонії.

Не менше ніж 50% нарахованого місячного заробітку кладеться на особовий рахунок засудженого.

Олена Сапожнікова: Так, я хочу пояснити слухачам, про що йдеться. Частину, дійсно, не менше ніж 50% нарахованого місячного заробітку кладеться на особовий рахунок засудженого, а решта суми вона розподіляється на інші витрати. От хотілося б відзначити, що не сплачують засуджені витрати на харчування, взуття, одяг, білизну, спецхарчування та спецодяг. Всю решту витрат засуджені повинні сплачувати, які на них покладаються. І звісно після сплати цього всього чи залишиться щось засудженому?!

Андрій Діденко: А є ще таке питання як виконання судового рішення. От людина відбуває покарання, має колосальний позов, мільйонний, наприклад, має аліменти, має такі виплати, які мають бути обовязкові, і вона відмолвяється від роботи. Ці виплати не відбуваються, тобто потерпілі не отримують відшкодування.

Олег Шинкаренко: Я так все ж таки не почув від вас відповіді на питання, чому адміністрація деяких закладів дозволяє не працювати в’язням. Тобто на чому грунтується це рішення?

Андрій Діденко: На законі, в законі написано, що праця — це право.

Олег Шинкаренко: А чому тоді в інших закладах це не виконують?

Андрій Діденко: Вони просто створюють такі умови, що засуджені мусять працювати.

Олена Сапожнікова: Андрію, ми можемо сказати, що це незаконно.

Андрій Діденко: Так.

Олена Сапожнікова: Якщо фактично змушують, це вже не є правом, це вже є примусовою працею, яка фактично заборонена міжнародними стандартами, і можна це піднімати питання йти в судах, але поки що це складно. Навіть Європейський Суд доволі так неохоче до цієї категорії питань ставиться.

Олег Шинкаренко: А чому? Власне це ж можна просто відсудити якусь суму коштів з українського бюджету, якщо тебе змушують працювати і незаконно.

Олена Сапожнікова: Складність в доведенні. Наприклад, є стаття 4-та Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, заборона примусової праці. Але в цій же ж статті є пункт, який зазначає, що для цілей цієї статті значення має те, чи обов’язкова чи примусова праця не поширюється на будь-яку роботу, виконання якої визначається під час зазначеного згідно з положеннями статті 5-ої цієї Конвенції утримання в умовах позбавлення свободи або під час умовного звільнення. Тобто Європейскьий Суд покладається в цьому питанні більше на національне законодавство. Якщо національним законодавством передбачено, що людина має працювати, і в нас це передбачено, тут уже потрібно довести, що його хтось змушував, що над ним хтось з палкою зверху стояв. Тут ось цей нюанс дуже складно, що мільйони людей от такі раби у нас фактично. Але як це довести?!

Андрій Діденко: Крім того керівництво закладів національне законодавство трактує по-різному. В національному законодавстві зазначно як порушення режиму це самовільне залишення робочого місця. Це є порушення, через яке людина може бути притягнута до дисциплінарної відповідальності і потім каратися. Самовільне залишення робочого місця, тобто в такий спосіб засуджені не можуть висловлювати свій протест.

Олена Сапожнікова: Хоча це була б цікава справа, якщо б знайшлися такі люди, які б захотіли піти проти системи і підняли б це питання в національних судах, але це протрібно пройти всі національні інстанції щоб вийти на Європейський Суд.

Олег Шинкаренко: Андрію, а які різновиди примусової праці там бувають? Тобто який є вибір у увязнених, чим їм займатися, де їм працювати і чи можуть вони взагалі вибирати?

Андрій Діденко: Насправді, якщо говорити про систему виконання покарань, спокунання до праці, то дуже малий вибір робочих місць, я так скажу. От, наприклад, як на мене праця в місцях позбавлення волі має бути такою, щоб людина, яка звільняється, мала десь використати ці навички, має використати цей досвід, який вона отримала.

Олег Шинкаренко: Чим, наприклад, займаються ув’язнені в Ірпінській колонії?

Адміністрація закладів системи виконання покарань має сприяти тому, щоби засуджений вибирав, якою працею йому займатися.

Андрій Діденко: В Ірпінськй колонії там різні роботи, в більшій частині це пов’язано з металопереробкою, виготовляють і альтанки і зварювальні роботи. Фактично, в цьому закладі є і державні замовлення, виготовляють і альтанки, і урни. Але якщо говорити про інші заклади, от наприклад, який досвід може використати людина, якщо вона відбувала покарання 15 років і всі 15 років працювала в ливарні і виливала люки металеві, чугунні люки. Де цю практику, цей досвід людина може потім використати звільнившись. І на мій погляд адміністрація закладів системи виконання покарань має сприяти тому, щоби розширити спектр можливості в праці, щоб засуджений вибирав, якою працею йому займатися.

Олена Сапожнікова: Взагалі то за це держава отримує доволі такі великі кошти від цих підприємств, оскільки в нас багато і кримінально-виконавчих установ, і при кожній такій установі є виробництва, і там сотнями тисяч гривень доходи. Це не те що якісь неприбуткові підприємства, вони їх організовують, як нормальні підприємства. От наприклад, Бердичівська виправна колонія №70, куди я їздила як адвокат до своїх засуджених на побачення, коли ти стоїш чекаєш, там можна подивитися на виставки, які в них відбуваються, виставки їхніх робіт цього виробництва, яке при колонії. Вони виготовляють плитку і паркани з матеріалу якогось, як плитка вилиті. І от в них там цілий прайс-лист, у них є рекламка і, будь ласка, ви можете, вони пропонували мені, що я можу собі купити там пару квадратних метрів цієї плитки. Тобто будь-хто, можеш ти, Олег, приїхати і придбати собі цю плитку та паркани. Ще чим тим займається ця колонія — це не збиткові такі виробництва, вони отримують прибуток. Дивно, що розцінки для засуджених там не значні. Там щось десятками гривень обраховуються. Андрій, чи є у вас така інформація?

В Чорноморськй виправній колонії №74 жінки скаржилися на те, що вони працюють по 12-16 годин на добу і отримують 1 гривню 85 копійок на місяць.

Андрій Діденко: Коли ми робили візити без попереджень, то найбільше мене вразило, я б навіть сказав приголомшило, ставлення до жінок в Чорноморськй виправній колонії №74. Жінки скаржилися на те, що вони працюють по 12-16 годин на добу, це вони пишуть в лапках ніби «добровільні заяви на переробку» і отримують, нам показували розцінки, 1 гривню 85 копійок в місяць. З цього приводу адвокат Української Гельсінської спілки з прав людини спрямував близько 20-ти скарг до Європейського суду з прав людини по рабству.

Олег Шинкаренко: І чим закінчилася ця історія?

Андрій Діденко: Поки що ми чекаємо на результат, чекаємо на комунікацію з Європейський судом з прав людини, але практика ця, на жаль, не змінилася і після навіть гучних журналістських розслідувань, де журналісти розкопали такі факти, що є фірма-посередник через яку відмиваються гроші, і засуджені жінки працюють на швейному виробництві. Вони виробляють товар для оборонного відомства, це вони шиють спецодяг, бушлати всілякі, і вони за копійки це роблять. Фірма-посередник скупляє ці вироби за копійки і продає Міністерству оборони вже по 600, 800 гривень. Тобто ми бачимо очевидну корупцію, очевидні зловживання з боку керівництва, і я не бачу жодних позитивних наслідків.

Виявлені приховані цехи у колонії №100 Харківської області.

Олег Шинкаренко: Це дуже серйозне, до речі, питання, порушення прав людей, які вже працюють і навіть не відмовляються від роботи, і вони постійно фіксуються в результаті роботи моніторингових місій. Наприклад, під час моніторингового візиту до Стрижавської виправної колонії №81, туди поїхали представники Харківської правозахисної групи, там було виявлено порушення права на працю, а саме — неналежне фіксування відпрацьованого робочого часу засуджених, мізерна зарплата, іноді біля кількох десятків гривень на місяць, поділ однієї мінімальної зарплати на кількох засуджених. І за результатами візитів тієї ж самої Харківської правозахисної групи до установ виконання покарань №25 і №100, це в Харківській області, і №70 у Бердичеві, Житомирської області, і також у 58-ій колонії в Ізяславі у Хмельницькій області та інших були виявленні системні та масові порушення трудових прав. Зокрема, йдеться про відсутність офіційного закріплення трудових відносин із засудженими, відсутність реєстрації засуджених у відповідних органах подакткової інспекції, пенсійного фонду, тощо. Також виявлені приховані цехи у колонії №100, праця у небезпечних умовах без спеціальних засобів захисту та іншого. Я думаю, що прихований цех — це, мабуть, всі засуджені працюють, і все, що вони заробляють, йде просто у кишеню керівництва колонії.

Андрій Діденко: Це ми фіксуавали, я персонально був присутній, під час цих візитів. Ми виявляли ці приховані цехи, а насправді чому відбувається така ситуація? Тому що в першу чергу не відбуваються для засуджених, які працюють, трудові стосунки на загальних умовах, як це відбувається з іншими людьми. От як відбуваються трудові угоди? Це начальник установи укладає угоду з начальником виробництва, зі своїм заступником, який також знаходиться в штаті, який носить погони. Тобто один керівник забезпечує і гарантує надання засуджених, тобто сировини, а другий зобовязується цю сировину використати, тобто забезпечити роботою, забезпечити спецодягом, забезпечити ще якимись там речами, а відповідальності за це абсолютно немає. Тому ми спостерігаємо, що коли відбуваються травмування на виробництві, коли відбуваються якісь порушення трудової дисципліни або техніки безпеки, то це приховується, і взагалі це не висвітлюється, це не фіксується, і на засуджених і давлять і тиснуть щоб вони написали, що вони десь самі поранилися, що самі десь впали, що самі щось зробили. Тобто ці всі стосунки, вони не є законними, на мій погляд. І найголовніше, це все ж таки створити такі умови, щоб засуджені, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі, отримали трудові договори на загальних умовах.

Олег Шинкаренко: А наскільки часто вони працюють без трудових договорів, тобто нелегально?

Андрій Діденко: Можливо, я не беруся казати це достеменно, але в багатьох установах системи виконання покарань існують такі виробництва, які взагалі ніде не зареєстровані, і засуджені отримують зарплатню або цигарками, або чаєм, або якими преференціями і обіцянками на умовно-дострокове звільнення. В кожній установі є такий цех ремонту автомобілей, в кожній установі є такі цехи, де виробляється так званий «ширпотреб», це і нарди, і шахи, і саблі, і різні ножі.

Олена Сапожнікова: Ікони вони часто виробляють і хрестики.

Андрій Діденко: Ікони. І все це абсолютно незаконно, все це абсолютно не узгоджується і не фіксуається, не документується, і не сплачуються на особовий рахунок засуджених гроші за вироблену працю.

Олег Шинкаренко: По суті це нелегальний бізнес?

Андрій Діденко: Так, точно.

Олена Сапожнікова: Коли вони виготовляють, наприклад, хрестики на цих мотузочках, це, здавалося б, копійчані вироби, які продаються десь на базарах. Я не думаю, що це прописується в документації, ці хрестики або ці маленькі іконки, які вони виготовляють, дерев’яні вироби.

Андрій Діденко: В кожній установі потрібно проводити аудит, проводити розслідування і фіксувати ці порушення. Взагалі, я скажу так, що на мій погляд, це дуже важливе питання, це трудові договори з особами, які відбувають покарання на загальних умовах, на таких умовах, як людина приходить до працедавця, вона укладає договір, і в цьому договорі зазначена і зарплатня, і всі умови, в яких має працювати ця людина. І це, на мій погляд, перший крок, щоб забезпечити умови праці.

Олег Шинкаренко: Примусова праця вважається одним із засобів виправлення злочинця, а чи дійсно вона здатна його виправити? Ви погоджуєтеся з цією думкою?

Андрій Діденко: Я думаю, що ні.

Олег Шинкаренко: Чому?

Андрій Діденко: Спонукати людину до праці, впливати на те, щоб людина заохотился до праці, але для цього потрібно в першу чергу забезпечити гарантії праці, належну заробітню платню і преференції для тих людей, які працюють. Це може бути і умовно-дострокове звільнення, це може бути зміна на кращі умови відбування покарання або переведення в заклад меншого рівня безпеки.

Олена Сапожнікова: Андрій, тут можливо ще не преференції, а належні умови роботи. Так, коли люди, чому кажуть, що як рабська ще праця, тому що вони працюють в умовах, як раби, вони не можуть нічого сказати, вони не можуть поскаржитися на свій стан здоров’я, вони не можуть вийти, якщо вони нездужають.

Андрій Діденко: А протест вважається порушенням режиму.

Олена Сапожнікова: Так, і виходить, що вони як раби.

Олег Шинкаренко: Мені здається, що праця може виправити тільки тоді, коли вона буде максимально наближена до праці вільної, тобто праці на свободі, а якщо це праця рабська, то, звісно, вона може викликати лише огиду.

Олена Сапожнікова: Офіційно вона начебто вільна, праця не рабська і Кримінально-виконавчий кодекс пише, що це право засудженого, він може не працювати.

Олег Шинкаренко: Примусова праця — це один з елементів чи різновидів покарання в Україні. На жаль, це так. Хоча і зрозуміло, що примусом навряд чи можна прищепити любов до праці, але якщо вже уникнути примусової праці у місцях позбавлення волі неможливо, то принаймні під час цієї праці мають дотримуватися всі права людини.